Світлана Гаврилюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Світлана ГАВРИЛЮК

Німа п'єса для щоденного театру божевілля…
Мій власний голос став мені чужим…
Мовчу…
Натомлено мовчу…
Слова тихенько обминаю…
Слова… Прозорі і безкраї…
Мій незніманний хрест…
І знов на сотні верст
Вперед дорогу осявають
Слова… Прозорі і безкраї…
А я мовчу…
Приречено мовчу…
Вогнем мовчання запалю,
Немов загублену свічу…
Неначе день, який люблю….
Неначе ніч, яку люблю…
Я ще люблю…
Та вже неначе на заклання…
Та вже неначе до прощання…
Де ледве мовлені благання
Вже на прокляття стали схожі…
Прости нас, відведи нас, Боже,
Від цього самоошукання…
Мовчу…
Зухвало, впевнено мовчу…
Нестерпно тихо…
Надто тихо…
В ремарках пишучи між тим:
«Мій голос став мені чужим…»

***
Прозорий час даремних сподівань…
Ще спить така замріяна величність…
А кожна ніч — це сон… Такий талан…
А кожен день — то страх, що лине в вічність…

І кожен подих робиш важко трохи,
А за вікном нова зоря згасає…
І хрест, що вічно буде на Голгофі,
Де вже ніхто нікого не чекає…

Тихенько тінь торкнулася плеча…
Спросоння голос кличе… Чи благає…
Проміння відбіліло… І немає
Того, хто б душу лікувать почав…

А час іде… Неначебто за край…
А час іде… І ніби непомітно
Тихенько тінь прокралася привітна
І просить знову: швидше відчиняй…

І просить знов хоч трошечки тепла…
Щоб укотре захлинутись любовю…
Бо я ж іще лишаюся собою…
Бо я ж іще від себе не втекла…

***
Не дорікай зимі за холоди…
Настояні на крижаних вітрах
Останні квіти спопели в огні
Своїх очей бездонних… У думках

Нам тільки час про себе нагадав,
І дивна память зустрічей у снах…
Сказати «ні»… Сказати, може, «так»,
Щоб голос не розтанув в небесах…

Я знаю, що сніги вмирають теж…
Дарма казати, що летять віки…
Зневіра і любов не мають меж,
Страшні слова й солодкі — навпаки…

Я плакати без жодної сльози
Іще навчусь… Й мовчати на весь світ…
Не дорікай зимі за холоди…
В душі німе багаття мерехтить…

***
Слабка земля і кволі небеса —
Холодний дощ й туману мла безсила…
Які страшні думки…Немов гроза
І серце навпіл, надвоє розбила…

Ще б слово причаїлось під мостом —
Самотніх душ останній порятунок…
Це суїцид…Убивство… Перелом
Сталевих нервів… І гіркий частунок…

Ми перші спокусилися на гріх —
Така природа нашого безсилля…
А далі… Далі просто, як на сміх…
Шикуєм довгі строфи з божевілля…

Приречена
Приречена… Змовкає тихо дощ,
Мовчання, як ліхтарик, засвітивши…
Над нами вітер, скреслений уздовж…
Я так не можу більше… Прошу: йди вже…

Приречена… Розпята на словах…
Я ані звуку не візьму від Тебе…
Крихка душа моя іще жива
У призвуках сполоханого неба…

Над Ним холодна сфера… Хрест важкий…
Чужа зухвалість… Втомлена свідомість…
Приречена… Невчасна… Боже мій!..
Нема молитви… Прокляття натомість…

Останній крик, згубившись в ворожбі,
Блукає близоруко у безмежжі…
Не можу я належати Тобі,
Бо вже й сама собі я не належу…

***
Я — випитий нектар твоїх очей…
Спянілі будні серце розривають…
Нудний сценарій довгих повістей
До дір зачитаний… А час минає…

Я — парадокс в твоїх сумних думках…
Ти — мій глядач… Мій еталон… Мій ангел…
Ти — моя вічність… Моя смерть… Мій страх…
Моя сміливість… Гордість… Наостанок —

Моє життя собі візьми… Не жаль…
Лиш для годиться трошечки послухай,
Моя єдина радість і печаль, —
Яка в душі вирує завірюха…

Чому вона так повна тої віри,
А за вікном тумани бють холодні…
Вона вже приміряє образ звіра, —
Голодна, дика, скривджена самотність…

Спянілі будні серце розривають…
Любов і ненависть… Прокляття й дар…
Це тільки млявий сон… А час минає…
Я — випитий очей твоїх нектар…

***
Не легковаж моїми почуттями…
Я — вигадка твоїх колишніх снів…
Ще не така… Ще юна до нестями…
Картинка із альбому… Голосів

Забутих і занедбаних відлуння…
А я жива сучасною добою…
Ще не така… Ще до нестями юна…
Живу твоїм життям… Живу тобою…

Шукаю літо знов, а скрізь — зима
Покірливо встеляє шлях снігами —
Дорога болю… Іншої нема…
Не легковаж моїми почуттями…

Світлана Гаврилюк. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.85-87.

Світлана Гаврилюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Світлана ГАВРИЛЮК

КОНТРАСТИ
Чекали. Мовчали. Тримали в руках
Ту тінь від зорі, полохливу, мов птах.
У сутінках тихих, де світла нема.
Красива. Німа. Сніжно-біла зима.

То свято було. Найсумніше зі свят.
Сховався десь місяць — нічний демократ.
Гострили слова нестерильні ножі,
Свідомість дивилася сни-міражі...

Пронизливий вітер летів з пустоти,
Розхитував скований дух темноти...
А нам замість неба — похмура стіна
Й до півночі тільки хвилина одна...

Ніколи двом душам не злитись в одну:
Одна в небуття, інша — геть в далину...
Рука крижана міцно серце трима —
Й тоді розумієш, що чорна зима.

***
Дивися: сніг свій крок притишив,
Сріблясті зорі він несе...
В житті твоєму слід залишу,
А далі що? — А далі — все.

Не вірю... Сон. Дурман. Омана.
Прозорі сіті із розмов...
Зійде там сонце, де кохання.
Там буде ранок, де любов.

Півусмішки. Півзла. Півслова...
І половина грішної душі
Не проклинає, а благає знову,
Та всі її слова чомусь чужі.

Чужі, таємні, невідомі,
А погляд тягне, як магніт.
З тобою ми сто літ знайомі, —
Весь час у серці динаміт...

Слова, здається, безпідставні,
Лише мовчання очі просять,
Бо тільки тиша — бездоганна,
А зайві фрази сніг відносить.

***
Немає права на поразку...
Життя коротке, наче мить.
Не треба вірити у казку
І слухать, як душа щемить.

Немає миру і спокою;
Схрестили знов свої мечі
У поєдинку ми з тобою:
Кажи ж бо перший, не мовчи.

Memento mori. Зняті маски.
Бий в серце і втікай, не жди.
Немає права на поразку...
Ми є. Ми будемо завжди.

РОЗІПЯТІ НА ХРЕСТАХ
Прокинемось душа вже не болить
Остання перед сходом сонця мить
Побили зорі місяць просто жах
Чому ж Ти Боже кинув нас тепер
Чи довго нам блукати серед сфер
На вже давно підкуплених вітрах

Криваво-золотаві переливи
Метеоритно-зоряної зливи
Озону й пилу сірий водоспад
Від жару серця плавиться свідомість
І геть летить в незриму невідомість
З якої не повернеться назад

Дивитися нізвідки у нікуди
І сумніватись чи ми все ще люди
Розрядом заблукалої грози
Хиткі збивати долі терези
Згубитися у віршах у листах
Усі ми розіпяті на хрестах

***
Ніч обсипає все небо зірками
Тіні охоплюють шию руками
Мозок розхитує нерви думками
З нами за нами без нас і над нами

В долі моєї дороги зійшлися
Ніби усі континенти злилися
Сонце й планети кудись розбрелися
Стоп зачекай озирнись подивися

Вітер сліди замете одним махом
Світ не вгадає яким я йду шляхом
День не повернеться з тим давнім страхом
Серце страждає пораненим птахом

Осінь вона цього року сумна
Сива зажурена і мовчазна
Важко так довго летіти до дна
Стала прокляттям ота глибина

Погляд замріяний стрімко згасає
Вічне бажання боротись зникає
Правда жорстока різниці не знає
Хто винен в тому що щастя вмирає

Р.S.
Не розгадуй мої сни —
Я вже й так давно не спала.
Час шалений зупини:
В нас його, як завжди, мало...

Не читай моїх думок,
Штучних і чомусь жорстоких.
Зводь свій погляд до зірок,
Так безвинно одиноких...

Не кажи оті слова,
Що лякають пустотою.
Вже не ловить голова
Хвиль з твоєю частотою...

Не складай банальних фраз,
Від яких страшенно нудить.
Нападає від них сказ,
Всі ідеї голос губить...

І не зви мене коханою,
Не ходи, як чорна тінь...
Муза має бути пяною,
А талант — гірким. Амінь.

***
Ви прийшли до мене із-за обрію —
Не чекала Вас у гості я...
Ви — автограф у моїй історії,
Вірна й вічна Осене моя...

Довгий вечір був, короткий ранок.
Лиш розбита пляшка і туман.
Ви прийшли до мене, як востаннє,
Сумно і фатально — не талан...

***
Паралелізми чи плюралізми?..
Думати стало уже не з руки.
Що не скажи, то самі алогізми.
Може, і правда: навіщо думки?

Сонце без неба, а небо без даху...
Все анонімно, без жодних нарад...
Що це? — Невже спомин дикого страху?
Ні. То, мабуть, сліди пройдених зрад.

Вкрилися пилом життя тротуари;
Швидкість подій пригальмовує рух...
Пишуть сонети, листи, мемуари;
Брешуть, що аж перехоплює дух...

Метаморфози і слів сколіози...
Гласність, цензура — усі плюють в очі.
Це тимчасово: склерози, психози...
Світло з вогню йде, а темрява — з ночі.

Я ХОЧУ КРОВІ...
Я хочу крові з твоїх артерій...
Ні, не рахуй до розпяття хвилин
І не влаштовуй народу містерій —
Як був... Як є... Як будеш — один.

Най оживає серце розбите
І їде з глузду дурна голова...
Чи зможуть очі чиїсь розтопити
Кригою сковані мертві слова?

Я хочу крові... Твоєї крові...
Вже геніальність з нікчемністю пють
За упокій наш... Най будуть здорові —
То ж гарний приклад таки подають...

Гальма відмовили... Мозок розтікся...
Хто заплатив тобі, горе моє?..
Ребра поламані... Вибиті фікси...
Звична картина — дозвілля твоє...

Долю зліпили, як діти, — зі снігу.
Бог чи Аллах — хто тепер нам суддя?
Хто зачитає із віщої книги
Вирок — там, звідки нема вороття?

Я хочу крові... Так. Це провокація...
Хмари кипіли, вогнем дощ горів...
І не було для душі релаксації
Іншої, кращої від твоїх снів...

Погляд скурити твій божевільний,
Випити очі й згоріти дотла...
Я хочу крові... Терпи. Ти сильний.
Ти ж знаєш, щастя — отруйна стріла.

Рук не тягни — не дістанеш зірок...
Від мазохістського дикого болю —
Вчасний, але неоправданий крок:
Вени порізав світ — ось його доля.

***
А знаєш...
Світ може-таки вміститися тобі на долоню
І ти полетиш зі мною за хмари
І в серпні випаде сніг
Скажи: годинники коли-небудь перестануть брехати?..

***
Сьогодні вранці стратили зорю
І текст молитви кровю окропили...
І лиш коли я у снігах згорю, —
Спитає хтось: навіщо це зробили?..

***
Засипали листям дерева,
Закашлялась снігом зима.
Металом пронизує мозок...
«Tu de?» — «Mene prosto nema...»

Запястки в крові, та виймаю
Останнього цвяха з руки.
Відмию хреста... Жар... Згораю..
Лиш присмак ковтаю гіркий.

Чотири стіни (дах зірвало) —
І все. Ексклюзивно?!... Та ні...
Як пальці замерзлі писали,
А губи читали: «V ogni

nehaj vse zgorut' ja ne znajy
jakojy s4e sulojy zhut'
s4ob ves' 4as hodutu po krajy...!»
Бере знов когось... Дощ шумить.

Запястки в крові... Ноги босі...
До дідька бинти і Rammstein!
Кістки у плащі, мокрі коси —
Нірванно-підкошений стан.

Єден промінець із потоку
Ще вловлюють очі на дні —
На самому заході року
Повторюють губи: «V ogni...»

Світлана Гаврилюк. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.3-8.

Світлана Гаврилюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Гаврилюк Світлана

«Автопортрет із заліза»
І
Важко-важко зітхнула душа від утоми,
Досхочу начитавшись Флобера й Стендаля...
Догорають свічки. Сняться догми й канони,
І уламки розбитої Чаші Ґрааля.

Місяць дивиться з неба, як Бог із ікони;
Он свідомість зірвалась, мов з цепу собака,
Не сприймаючи правил, ні прав, ні законів,
Доки тінь її зловить, повісить на гака.

Хтось замів всі сліди, карти всі переплутав;
Потім зник, так тихенько, невинно зомлівши;
Залишив на дорозі невидимі пута,
Ні хвилиною вільною не наділивши...

Та здалося, неначе вже вічність минула:
Коли часу немає — шукайте замінник...
Важко-важко душа від утоми зітхнула.
На околиці щастя спинився годинник.

П
На околиці щастя спинився годинник...
В центрі вічного часу спливало життя...
Я не знаю, для кого, для чого він виник —
Мій портрет із заліза як символ буття...

Епілог з епізодом, що врізався в память
Певним гострим предметом чи жалом змії
І тепер так фальшиво туманить-дурманить,
Переписує наново вірші мої.

Дивно, правда, чому це думки протистали?
Та подайте мені хоч останню стрілу;
Я їм лад покажу (щоб нечисті забрали)!.
Доведеться тут внести поправку малу...

Швидко зникла ідея і зміст загубився.
Залишились апокрифи, сни і сніги...
На околиці щастя годинник спинився.
Вже змінили калібри німі вороги.

III
Вже змінили калібри німі вороги...
Що тепер? Відстрілятись і грать без упину
В цей трагічний театр, де вхід дорогий,
І літати, щоб впасти на зламану спину?..

Не потрібні ні нерви, ні переживання
Там, де Ферум валентний лежить у основі.
Там наш спокій всевладний замінить чекання.
Подивись: в мені більше заліза, ніж крові.

Дуже довго себе гартували ці очі...
Не підходь — покусаю; зустріну — убю!
Я не маю, не мушу, не буду, не хочу
Розпинать для байдужості душу свою...

Неспалимі в вогні ті, що в казці згоріли,
Спопелились у полумї мрій і надій...
А німі вороги вже калібри змінили;
А мені й досі сниться твій погляд ясний.

IV
А мені й досі сниться твій погляд ясний.
Це єдине, від чого втекти я не можу.
Парадокс. Аномалія. Крик безнадій,
Як мечем, розбиває облогу ворожу...

Я — мов кішка лукава: моїх сім життів
Дозволяють зробити усе, що хотіла.
Моє слово гостріше меча, поготів, —
Подивись: в мені більше заліза, ніж тіла.

Грають блискавки в карти з безколірним тлом...
Я готова змиритися: тан чи пропав,
Хоч і зараз все ж ближче „пропав" з болем й злом.
Твоя усмішка — наче отрут усіх сплав.

Твоє серце — то дзеркало фраз стоголосся...
Ти шукав — ти знайшов щось, а я знаю, що це,
Бо мені погляд твій ясний сниться і досі...
А в світила зявився двійник — то лжесонце.

А в світила зявився двійник — то лжесонце...
Розколовся надвоє, мов амфора, світ.
Обірвався рядок на півслові... Та що ж це?!
Обгоріла душа, наче метеорит.

Залишилась історія, право й можливість
Проклинати без сліз, без жалю і без міри
Цю природу, цю дружбу і цю справедливість.
Подивись: в мені більше заліза, ніж шкіри.

Я так довго чекала — ніхто не повірить.
Не повірить ніхто, що бажає тепер
Толерантність моя — і мені ж яму вирить...
Я іду на останній рішучий маневр.

Перейти рубікон...— курс життя уже звик:
Він сміється над нами, у просторі плине...
А у сонця зявився підступний двійник.
За вікном залишились сполохані тіні.

VI
За вікном залишились сполохані тіні.
За дверима сховалось минуле і спить.
Обірвалася нитка; вогонь згас в каміні...
Любий друже... єдиний... а серце болить.

Обірвалася нитка, яка нас вязала;
Стали довші хвилини за сотні годин,
Бо у тебе — міста, бо у тебе — вокзали,
А в мені лиш мільярди залізних клітин.

Я не знаю, куди заведе ця дорога,
Де неонова блискавка спалює ніч
Й підкрадається тихо до мого порога —
Зачекай. Я не вірю тобі. Йди. Не клич.

Геть іди. Це адреса не та. Помилились.
Ми ж давно і назавжди сліди усі стерли..
За вікном перелякані тіні лишились
І душа того сонця, що вчора померло.

VII
І душа того сонця, що вчора померло
Буде разом з моєю, що завтра згорить,
Довго й пильно шукати строфу ту завмерлу
І знайде, щоб востаннє її оживить.

Промениста зоря простягне мені руку:
Політаємо в снах, не вернемось туди,
Де для неї печаль, де для мене — розлука —
В мені більше заліза, ніж в морі води.

Моє слово вже виросло, стало стрункішим;
Воно мовчки поставило сонцеві хрест,
А мені подало недописані вірші
Й зникло, десь загубившись за тисячу верст.

Паралелі і меридіани спішать
Перетнутись у центрі, летіти у казку...
Того сонця, що вчора померло, душа
Перший раз у житті потерпша поразку.

VIII
Перший раз у житті потерпіла поразку...
Ну й нехай той блаженний, що втрат зазнає.
Не читайте мораль. Не вмовляйте, будь ласка.
Як же важко в житті здобувати своє!..

А згадати: казали, прощались, прощали —
Тільки вітер відлуння глухе рознесе,
Бо слова — горобці, яких перестріляли,
А сльоза — то лиш атом заліза, і все.

Трохи жарко. Не дивно — ну майже як літом.
Мені ангел із пекла приніс той вогонь, —
Мов титан Прометей у оновленім світі
Передав божу іскру з гарячих долонь.

У тремтінні, в чеканні, у сні, в небутті
Загубилась душа; як шукати — не знаю —
Рпіла п0РазкУ Уперше в житті...
А молитва моя десь у небі зникає.

IX
А молитва моя десь у небі зникає...
Моє серце шукає нову собі роль,
Бо втомилась (як це дуже часто буває)
Розпивати старих почуттів алкоголь.

Сон прийшов і пішов, полетів, щез, розтанув,
Просто в ребра мені усадивши ножа...
Та нічого. Жить можна. Його я дістану.
В мене серце залізне, сталева душа.

Довго думали: що б то веселе зробити —
Та й накликали в гості собі сто чортів...
Що за напасть така? Як їх всіх напоїти?!
От компанія — клас! Хто б завгодно здурів...

Ні програти, ні виграти — знов нічия.
Ніч пасьянс розкладає над зоряним шляхом...
Десь у небі зникає молитва моя;
Час до мене вертає утомленим птахом.

X
Час до мене вертає утомленим птахом...
День — як заповідь перша, а друга — то ніч.
Зручно з правдою жити під латаним дахом,
Та незручно брехати їй, ще й віч-на-віч.

Обпікає, мов струмом, грозою з очей,
Як гіпноз, — і не знаєш, куди далі йти...
Час вертає, мов тінь, у безодню ночей.
В моїм серці, як жала, залізні дроти.

Хтивий погляд зорі не сховає від завтра;
І розтане, розплавиться, зникне туман...
Ангел, злий і кривавий, рушає у мандри,
В нього лихо в руках, за плечима — обман...

Вже найдовша остання хвилина спливає.
Ранок. Сонце. Душі розіпятої злет...
Час утомленим птахом мені повертає
У залізнім обрамленні автопортрет.

Світлана Гаврилюк. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.14-18.