Показ дописів із міткою проза. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою проза. Показати всі дописи

середа, 4 березня 2020 р.

Лав 4ева. Нах'концепція. Розділ II: Домашні клопоти. Повість з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Лав 4ЕВА

Нахконцепція
Початок у «Філео+Логос» № 15
Розділ II: Домашні клопоти.

Холєпа...
Якби це так коротко і влучно пояснити, що таке моя хата.
Для початку, як в будь-якому порядному лохотроні, троха історії.
Давно-давно, жив собі дядько. І було це так давно, що мені тоді саме за сім років перевалило, а сестрі моїй ще, взагалі, дозволялось вимазувати кашею волосся, різати шлєйки на мамкиних туфлях і вчити Барбі плавать брасом в акваріумі з дорогезними індонезійськими рибками, що через найменший стрес могли викинутись к чортовій матері з води на килим...
І були ми з цим дядьком і сусідами і родичами одночасно.
Так ось, одного чудового зимового ранку мої батьки стали власниками ще однієї двокімнатки, через високий відсоток смертності в нашій родині, а мо через низьку здатність до співпереживання, а мо через слабку сприйнятливість дядькового організму до butyl methoxydibenzoylmethane та hydroxyisohexil 3-cyclohelene carboxaldehyde, що гарантували новий неповторний аромат до улюбленого дядькового алкогольного напою і, одночасно, уявного друга, товарищща і собутильніка Фєдича, протягом доброго десятка років. Коротше, я тут не слєдствіє — по вскритіям гадать.
З того страшного горя, батько на похоронах «дорогого і гаряче любимого всіма нами дядечка» (а в будні «старого смердюка, щоб йому власною печінкою вдавитись!»), хіба що не рвав баянів.
Потім, у квартири почались довгі і складні часи, повні завоювань, розрух, репресій та руйнацій у вигляді недовготривалих, але насичених враженнями, набігів кочівного студентства, якому вона здавалась, як безармійна країна з легкої руки мої мами.
З тієї ж легкої руки та ж сама мама на моїх пятнадцять років вигнала тих пянючих покидьків, так-сяк навела лад (повигрібала поклади пляшок і кондомів), вивезла всі розвалені меблі, тобто, вивезла майже всі меблі і торжествєнно, під барабанну дробь, вручила мені ключ і начитала довгу научаючу лекцію на тему моралі, дівочої честі і відповідальності. Десь між третім-тире-пятим абзацами мелькнуло речення, що мало б насторожити мене одразу, але моя бдітєльность була вимкнута єдиною думкою: «власна хата!.. ги...».Речення ж було просте і вбивче, як дубова ломака: Юля з тобою теж житиме.
Коли я схаменулась, було вже пізно. Це була вона — чарка портвейну в пляшці мартіні...
На нинішньому етапі Хата дещо удосконалила образ і набула нових рис, та, врешті, основного свого змістового наповнення майже не змінила.
Хата була концентрованою сумішшю сюрреалізму, маразму,абстракціонізму, абсолютною протилежністю фен-шуя, але точкою перетину всіх можливих енергетичних потоків, від електричних і до потоків самобутніх, самоусвідомлюючих частинок, що спромоглися розірвати міжреальнісну завісу і обєдналися в певне утворення, що стало порталом між світами (от такий неслабенький вінт приходить в голову, якщо дека днів підряд кудись щезають твої кєди, носки, сніданок і, навіть, зубна щітка). Від такого передозування постійно і всюди відбувались нестиковочки. Кожен день, щоб познайомитись з новими людьми, я мала йти не в клюби і не на туси, а у власну хату. Подеколи, прокинувшись, в середу, після обіду, я могла спостерігати сплячі на дивані деформації матерії, що мали вигляд, наприклад, не дуже тверезих, попухлих мордяк чоловічої статі. При тому, що попередній вечір минув за грою в шашки, як слабкою спробою задавить когось інтелектом і, як останнього дурня, послати по пиво.
Будучи глибокопереживатєльними особистостями ми, якщо могли впізнати тіло, напувати чайком, питались про здоровя і мирно випроваджували, а в разі, якщо тіло залишалось нєопознанним — випихали його з хати в три шиї без лишніх коливань повітря. Спец. темою була кухня, а, особливо, табуретки. В пасивному стані їх спостерігалось на кухні три. Але при зростанні кількості людей табуретки починали змінювати свою кількість до семи, десяти і, навіть, сімнадцяти. Можливо, їх би ставало ще більше, але поки що більше сімнадцяти чоловік зібрати не вдавалось.
При тому, всі вони були різні. Трьохногі, чотирьохногі, в квіточку, в зірочку, мякенькі, погризені собаками... Я мала щодо цього дека теорій: або табуретки перейшли на новий рівень еволюції і уміють розмножуватись брунькуванням, або вони генеруються за необхідності з певних інших місць, наприклад, прямо з-під дупи якогось мена в кафе «Сніжинка», наминаючого пончики, або ж їх приносять ті, хто приходять. Але, знов таки, я ніколи не бачила, щоб хтось йшов, волочачи за собою свого чотирьохногого друга...
Ще дека раз в Хаті виникала підозріла синюшна постать; спірит іменував себе Фєдичем і, називаючи нас «прекрасними куртизанками», вимагав покликати «Алєксєя». Юлька, низькуватим від ангіни, голосом видавала, що духів викликати ще не навчилась і просила передати усім іншим уявним друзям нашого покійного дядька, що він більше гуляти не виходитиме. 
Час від часу на території Хати виникала Настка. На відміну від спірита вона могла спостерігатись в нас до трьох тижнів. Ця дівка могла показово йти від якогось хахаля чи переховуватись, чи впадати в депресії чи відпочивати від набридлого середовища чи просто проводити час з «лєпшими друзями». В її проживанні було 2 жирнючих плюса і лише один дистрофічний манюній мінус. Плюсами було те, що вона вміла, як ніхто, контролювати коливання людських мас в хаті й уміло-вчасно-політ.коректно випирати їх геть, та ще готувала вранці їсти. Зазвичай, в нашому типу-рефрижераторі МІНСЬК стабільно водився лише півлітровий пакет молока «Дояронька». Справа в тому, що наш батько працював на якомусь виробництві, де за шкідливість давали молоко(да-да!.. В світі ще водиться така земля обітована). Батько щовечора заходив до нас, вручав пакет і, усміхаючись, казав:
— Це вам від зайчика.
На сім в умовному списку зобовязань супроти пункта «батьківський обовязок» ставив галочку і йшов собі, втикать тєлік.
Мене якось ніколи серйозно не цікавило, що там за шкідливе виробництво, хоча, дивлячись на пакет молока, я задумувалась: мо, вони там зайчиків доять?..
Так ось, коли в Хаті жила Настка щоранку з пакету молока виходив цілий сніданок з першим, другим і компотом, а коли Настки не було на сніданок, зазвичай, було по чашці молока.
Мінусом ж було те, що та дівка уміла по дека годин застрягати в ванній.   
 В такі ранки мені доводилось брести до мами.
І, обовязково, по всі законам Всемогутнього Западла, саме в той момент, як я, в коротких піжамних штанцях з рожевими бегемотами і майці Black Sabbath вся така припухла і заспана з зубною щіткою за щокою бездумно тисну на дзвінок до батьківської квартири, повз пробігатиме якийсь сусід з собакою чи з сміттєвим відром. І, обовязково, запитально спиниться. З самого глухого ранку я не придумую нічого краще, ніж голосом, накачаного кофеїном, трудоголіка після третіх суток безкінечної роботи, пояснювати:
 -Я з соцопитування! Ми щодо впливу метеоритних дощів на переважання омлету над вівсянкою на сніданок у пересічного українського громадянина. От ви надовго йдете? Повертайтесь швидше. Бо так і лишитесь неопитаним.

А тепер повертаємось до часу теперішнього.
Ми приповзли до мене на Хату десь по обіді. Сонце вже перейшло на режим мікрохвильовки і мало навязливу ідею підсмалити хоч якусь наївну заблудлу людинку, як дошкільнята з лупою смалять бува мурашок за школою. (Ех.. По-первах, вони смалять за школою мурашок, потім цигарки, потім траву...)
Здавалось, кєди плавляться прямо на асфальті.
Двері нам відчинила Юлька, пофігістично застібаючи на ходу ширінку в шортах.
-А, це ти...
Настка широко либанулась і здерши вєтнамки пішла в кімнату до компа:
— І тобі «Добрий день»! Як справи, кажеш?.. Нормально справи, дякую, що поцікавилась.
Сашик продовжував стояти в дверях і зазомбовано розглядати Юльку.
— А з тобою що?..
— Думаю, це шок, — видаю я вже з кухні, підставляючи стакан під кран, — не кожна людина морально готова побачити без попередньої підготовки оцей твій коронний стриптиз...
— Дурепа!
Сашик мотає головою і віддає сумку Юлі, заявляючи:
— Привіт. Люблю я ваш дім. Тут завжди так затишно і гостинно...
— А подйоби попрошу залишить за кадром! — по сім Юлька розвертається до мене і демонструє найвищий рівень зацікавленості:
— Як зїздили?
— Нормально, — кажу я, втім, спостерігаючи, як Юля показово позіхає і йде в кімнату на диван. За мить з кімнати починає гриміти «Guano Apes».
Розійдись я тут мислєю по дрєву про все пережите за тих дека днів чи вякни щось типу «всьо good», вона виявила б однаковий інтерес.
Юля — се моя кровна молодша сестра.
Коли Бог робив Юлю, він узяв ескіз мене, зробив з нього негатив і поставив печать «схвалено». І ліпив її спеціально, щоб перевірити як скоро ми спробуємо перегризти одна одній глотки. Посланцем волі Бога на землі була мама, бо вона єдина завжди намагалась нас звести до купи. Так, по-первах, малі, ми спали на одному дивані, потім жили в одній кімнаті, тепер вона, взагалі, спихнула нас в одну квартиру. Я не здивуюсь, якщо колись доведеться побачити Юльку на одному полі бою, правда в протилежному таборі.
Але, мозок навіть і в негативі вседно лишається мозком, тому за тих півтора десятки років, що ми муляєм одна одній очі, довелось піти на ряд поступок, знайти компроміси і врешті, безболісно розділивши територію, обовязки і права, зажити тихо-мирно, не проливаючи крові і не вводячи на територію Хати військові сили. Так що, хай там та Раша не гасає по «малим республікам» і не верещить, що в неї, бачте, землю тирять, хай так і скаже: хочем набить морду — нема кому. Якщо вже ми двоє вжились, то їй давно пора починать ромашки по дулам танків вштромлять.
Окрім Юльки в Хаті спостерігається ще дека дівчат рідкісної в сім домі блондинистої наружності, я натикаюсь на їх пурхотливу зграю в ванні. Блондиночки, як горобці в фонтанах, тріпотять водою з раковини і дико гигочуть. Здається за секунду вони почнуть поливати одна одну з ніг до голови, оголюючи таким нехитрим чином пружні частини тіла під тугими майками. Відчуття якоїсь дешевої реклами. Втім, фрази типу «Унітази і раковини «Хлопчик-Горобчик» — хлюпоти як ми, хлюпоти з нами, хлюпоти краще нас!» так і не спостерігається, а дівки вже труть свої румяні писки об мій один з небагатьох чистих і мяких рушників.
— Вєєє... — щиро видаю я, відхиляюсь з дверей і гукаю в кімнату, — Юль, що це за блондинисте кодло?!
Білявки по сім повтирали писки і позавмирали супроти мене, як завмирають насторожені білки, коли їх розглядати в приціл рушниці, здається, вони до останнього вірять, що то фоторужжо, як у Шаріка, і їх знімають для якого-небудь журналу «Юний зоофіл», а хижий погляд, покапування слюни і папірчик з викройками шуб в нагрудній кишенці куртки взагалі помічать навідріз відмовляються...
Та я знаю їхню породу, тому, на всякий стою в дверях, цим самим сподіваючись не пропустить просочування світловолосої холєри на незаражені території.
Лівим оком підмічаю, що мій... любий... рушник... в рожевому блиску...
Юлька виникає з кімнати і травить підозрілу посмішку.
 Останній раз ця посмішка вмикалась, коли Юля припхала в хату семеро малих чорнявих кошенят і попрохала, щоб вони «поки-що перекантувались в нас», доки вона — Міс Турботливе Стерво — не знайде їм прихистків...
Врешті-решт, за 3 місяці шматування шпалер, зависання на шторах і підлого перебігання дороги, так що вже вся підлога була запльована через ліве плече, моєму по ідеї безкінечному терпінню настав край. Ці демонята з янгольськими писками, здавалось, всюди таскались цільним племям, ніколи не допускали відставання слабких чи хворих особин, мали свою систему знаків і, взагалі, нагадували якусь малобюджетну військову організацію. Та чорт би з ними, якби ж ця організація не була спрямована проти мене. В постійному викраданні моєї їжі, груповим розвалюванням виключно на моїх ліжку і кріслі, викраданні мого взуття з подальшим перетворенням його в спільний кльозет, я не могла не розпізнати затравлювання. Підозри мої підтверджувались після багаторазових засад з шафи і декількох спроб загнати мене, як дикі люди заганяли мамонтів. Я стиснула зуби, впхнула скільки влізло царапучих кошаків в коробку з-під кєдів і пішла роздавати їх в «хороші руки». Роздавання заключалось в тому, що я сідала на будь-який тролейбус, де робила скляне обличчя на пронизливе нявкання і косіння пасажирів в мою сторону, по сім виходила на будь-якій зупинці і, як містичний чужинець-ковбой, ховаючий очі під полями капелюха, безшумно йшла якоюсь вулицею, роглядаючи минаючі мене перекотиполя і найближчі будинки.
Коли раптом мені видавалось, що в одній з хат живуть «добрі руки», я, з посмішкою злого брата-близнюка Санта Клауса відкривала коробку, витягала за шкебари одного з тих диявольських виплодків і робила легкий, ненавязливий пас в сторону будинку.
За мить з-за паркану лунало мяке «чавк!» і я з відчуттям виконаного обовязку йшла собі далі.
А, зачувши після чавка дзвінкий собачий гавкіт, я похитувала головою — бідне, маленьке створіння, воно не знає ще, яка біда звалилась щойно на його голову. Я про песика, звичайно ж...
Таким нехитрим чином я змогла позбутися майже всіх...
Але Життєве Паскудство і тут не оминуло моєї скромної персони.
За тижні три я натикаюсь на перетинаючу мені дорогу чорняву кицьку з такою «мордой лица» ніби привид старих пухнастих проблем з нас двох саме я, а не вона.
— Ти хто? — питаю я.
Вона мовчить.
— А звідки? — сідаю я навпочіпки.
Вона теж сідає, облизує задумливо лапу і обгризає кіготь.
— Професійний ігнор, — признаю я.
По сім кицька кидає на мене погляд ситого тигра, типу:»і зїсти б тебе, як валяєшся, так уже ж не лізе» і йде, пофігістично мене оминаючи.
— Кірпіч, — виникає у мене.
Лише збіг тих обставин, що в мене немає других кєдів, а значить і коробки для них, що мені ліньки знов кататись на край світу в тролейбусі і, що вона не викликає в мене такого ляку, який викликало усе її кодло, лишає її на теренах хати і далі проїдати хазяйські харчі і дрихнути на підвіконнях.
До речі, коли я споглядаю переляканих блондинок Юлька впливає в кадр саме з Кірпічом на руках.
— Я мала б сказати раніше, або й передзвонити... Але...Ці дівчата...Вони...
— Sorry, we actually…*, — вчуваю я лівим вухом.
— Га?..
— Вони з Швеції, я обіцялась їх...
— Maybe we wouldnt be here…**
— Це баптистки попросили на три дні...
З хрустом у шиї я переводжу погляд на джерело англоподібних звуків.
Блондинки натягнуто білозубо шкіряться. Схоже на оскал собак перед добротним києм.
— Everything allright ladies… Ill just say some words to my dear sister***? — шкірюсь у відповідь я.
Юля робить дека кроків назад, а Кірпіч, вчуваючи наростаючу в мені темну енергію гне спинку.
Я прикриваю двері в ванну.
— Вони розуміють українську? — цікавлюсь тоном Термінатора.
— Не певна, але...
Я перехиляюсь за двері і питаю турботливою інтонацією:
— Дівчатка, сучі ви дочки, а це ви фарбувались чи так і народились безмозгими?
Ті продовжують всміхатись і кажуть щось про їхні черевики...
___________________________
* — Ой, йойечки, звиняйте, що ми оце...
** — Мо, ми не в тєму, то...
*** — Ша, малолітки! Ща я пару незлих-тихих сестричці мовлю...
**** — Ранку доброго, мої солоденькі!..

— Вони не шарять нашою. Це ж баптистки і попрохали мене, бо я їх хоч троха розумію..
Юльку не налякати тоном Термінатора. Вона не змінює пози і тону лише погладжує кицю трошки інтенсивніше. У киці від погладжувань вуха припадають аж до лопаток.
В цей час на буйне магнітне поле навколо мене притягується Настка.
Вона заглядає в ванну понад моїми руками, як заглядають в чорний ящик на розкопках рухнувшого літака, шкіриться, видає « Guten Morgen, meine süsse!..****», і перепитує підозріло всміхаючись:
— Я бачу у вас тут повна ванна шведського золота? Непогано розважаєшся, Уляночка.
Юлька хмикає.
А «шведське золото» починає виглядати з-за дверей, щось скромно перепитувати і розводити протяги своїми свіжонафарбованими віями.
— Бель-бель-бель, — каже воно.
— Ша! — кажу я.
— Сашик! Сашик, ходи-но сюди, — продовжує знущатись мій «лєпший друг».
Але тут мене перемикає, стає раптово на все начхати і я, пофігістично пускаючи двері, йду собі, на прощання промовляючи стародавнє, язичницьке закляття-обріг:
— Нехай вони вам мозок виїдять. Нє... По-первах, хай вони вам той мозок своєю баптиською фігньою прополощуть, а вже тоді виїдять...
— Та ну вони ж тилько на дека днів, — безнадійно кидає Юля в спину.
— ...амінь.
По сім я забираю на руки Кірпіча, бо воно хоч і погань, а серце, знаєте, звикло, і валю собі на балкон — мрійливо тягати папіроски, доки рожеві нігті роздиратимуть моїх друзів, білі, фарфорові зуби впиватимуться в їх мякі тіла, залишаючи сліди губної помади «Малиновий рай», а по сім смачно висмоктуватимуть їх мозок через гламурні трубочки з блискітками, притискаючі їх холонучі рештки до підлоги височезними, сріблястими шпильками босоніжок від Prada чи D&G…
Минаючи компа, відволікаюсь від ліричних роздумів і бачу, що мені пошта.
— Кірпіч, політай, — відпускаю кицьку.
Я розумію, що таке відношення до себе вона не пробачить.
Взагалі, Кірпіч — мяко кажучи, досить самобутнє створіння. Та там і «створіння» — теж мяко сказано.
 Вона стовідсотково певна, що ми — раби і живемо в хаті лише через безкінечну її милість до слабких і безпомічних людинок.
Всьо, що є в хаті, існує виключно для її забаганки, і якщо мені, раптом... з якогось дива..., здавалось, що процесор не лише для того, щоб на ньому відпочивала ця блакитнокровна потвора, я мала ризик отримати видряпану на обличчі чи руках письмову анафему. Для неї влягтися в миску з яблуками, розпатрать в мерво майку чи почергово поскидать всі книжки з полиці вседно, що за вухом почесать. Підлість була переважаючим компонентом в крові цієї хвостатої панянки. Але навіть таку я не хотіла її позбуватись. Все ж вона вміла іноді пригрітись під боком чи полащитись об ногу так, що видавалось, ніби окрім своїх подляцьких потреб вона висловлює і якісь позитивні почуття...
Так ось, про мейлика.
Я його не відкриваю. Бо мені не так часто пишуть, але вже коли беруться, то краще б їм пальчики ще в дитинстві повсихали. Я ще ні разу не отримувала добрих вістей.
До того ж, я знаю, хто міг би написати. Щось всередині дека раз вдаряється об ребро і затихає. Поки я морочу собі голову підходить Настка і заморочує мене в інше русло.
— А ти не викликала довіри у наших інородних, інаковіруючих гостес.
— Вони в мене теж нічого путнього не викликають, але ж я мовчу.
— А як же українська хвалена-ненахвалена гостинність?
 Я підводжу на неї погляд маніяка-дилетанта. Нє, звичайно, я гуманістка і за мир-дружбу-жвачку, і зелених чоловічків поважаю і всьо, як не може бути, але ж оце зараз ми говорим про блондинок!!..
Яка к бісу гостинність?!!!
Їм же треба забивати в серце не осиковий, а радше пластмасовий з стразіками кілок, поливати свяченою Cocoю-Coloю (обовязково!) Light, а відрубувать голову так, «что би патом било красіва», а то ще повстануть, будуть швендять по місту, називатись Паліцієй Моди і кусати малих дітей... Брр!..
Та не тут то було. Настка, будучи Володарем 15-сантиметрових шпильок і Великомудрим Знавцем Усіх Бабських Примочок не розділяє моєї недовіри до блондят, а тому робить таке обличчя, що мені опускаються руки, я дістаю з нички за монітором залишки грошей, можна сказати, гребу по сусєкам, і йду взуватись.
— Ги.. — переможно каже та паразітка, — зараз ти — обличчя усієї країни!
— Хренова ж у нас країна...

Чесно кажучи, я не належу до того класу людей, які знаходяться за межею бідності. Мені до тієї межі ще, як до неба на катамарані. Оті гроші, які якимось чудом ростуть за компом та ще нечасті пожертви від маминого дому нашому і є весь бюджет Хати. Як і чого в мене за монітором явився філософський камінь, правда певного купюрного характеру, я вияснять не збиралась, «шоби нє спугнуть». Є тай слава Богу. До речі, на дощ і відлигу їх тенденція до росту зростала. Головне, не забути ничку лишити.
Так от, останній мій рейд не приніс особливо густих прибутків, а полянку тра було накривать затишну, бо все ж таки гості не з Бердичева, іриску на закусь можуть і не зрозуміть... Ми з Насткою йдемо в єдиний маркет, де ціни найнижчі, і мене ще досі пускають. Через мою ідійотську звичку взяти з холодильника сирок чи пляшку води, тут же відкрити, зїсти-випити і йти собі далі, мене не полюбляли бачити в магазинах. Часто робили зауваження, дека раз з застосуванням фізичної сили. Фраза типу «Я ж ось папірчики несу на касу» і протягнута в доказ жменя целофанових згортків рідко допомагали. Тому, я вже була морально готова, прийшовши до маркета наступного разу, наткнутись на свою фотографію поряд з зображеннями морозива, роликів і собак в червоних, закреслених кружечках.
Ми валимо в один з останніх маркетів, де я можу стриматись і нічого не зжерти по дорозі до каси. Настка, з видом Сусаніна, петляє рядами час від часу спиняючись (певно, винюхує дорогу) і знову продовжує шлях. Я бреду слідом, глибокодумно гепаючи на ходу коліньми об корзину для покупок, яких досі не спостерігається.
— О! — каже вона і щезає за полицею.
— О-ооо!.. — кажу я, коли очам моїм відкривається нескінченні простори-прерії в простонародді прозвані відділом горілчаних виробів. Але для нас це дещо більше ніж ряди кольорових пляшок. Для мене це місце паломництва, земля обітована і поряд з тим terra incognita, місце, де замирає серце, де радість і відданість наповнюють душу, де я приклоняю коліна, щоб унести з собою часточку цього раю для виноманів. Мої очі блистять, коли Настка тримає в руках біле напівсолодке, руки стискають ручку, коли вона опускає його в корзинку, з грудей виривається стогін, коли до нього приєднується ще пляшечка білого, на очі навертаються сльози, коли мелодійно цокнувши об край, в корзині застигає пляшка чудового червоного. Я зачаровано спостерігаю, як Насткині пальці легко линуть по скляним бокам.
— А нєфіг, — раптом шпарить вона і накидає до них пляшку найдешевшої горілки «Жидомирської на шишках».
І пояснює:
— Якщо раптом дівчаткам не стане затишно від твоєї інтелігентської колекції, добєм їх старою, перевіреною артилерією. Німці в другу світову швидше тарганів перевертались!..
— Я бачу, термін «гостинність» у тебе набуває неочікувано-нових значень...
В наступних рядах Насткина гостинність виражається в шматку ковбаси, кусні сиру, якихось батонах і майонезах. Я приречено повзу слідом, вигляд у мене такий, ніби я йду не до полиці з фруктами, а до стіни, біля якої мене мають розстрілять. Щоб якось розрадити себе перед смертю, я беру шоколадний батончик і никаю за пазуху, підмічаючи лівим оком, як моєю витрибенькою милується охоронець маркету, думаю, що маю зробити і для нього щось приємне і беру ще один батончик, який никаю туди ж.
 Настка тим часом робить ще одне орбітальне коло магазином. Грошей вседно мало, тому я стою в роздумах біля батончиків, охоронець слідкує до чого ж великим може бути моє нахабство, а Настка...
Я знаю, що Настка цим часом всякого малого мотлоху понагрібала вже повні кишені, черевики і певно за пояс щось никнула... Бо я ж повторюю, що грошей зовсім мало!
Коли вона підходить до мене, щоб забрати, має вигляд трошки вагітної. Головне в цьому випадку, щоб оце все добро не почало з неї сипатись, як міль з старої шуби, доки ми не вийдем з маркету. Охоронець продовжує до мене посміхатись. Я посміхаюсь у відповідь. Настка підходить до каси, кладе на бігаючу доріжку все з корзини, відраховує гроші, розплачується... Все це вона робить з виглядом матері шестирічної дитини, а по сумісництву майора міліції у якої і в думках не стане, що її дитя (типу, це я) може докотитися до того, щоб в відкриту комуниздити шоколад в магазині.
« Який сором, — горлала б вона, зачепи мене охоронець, — як ти могла?! І це ж єдина дитина в сімї міліціянтів. В тебе ж і бабка була міліціянтка, і дід був міліціянтом, і я заслужений майор, і батько заслужений ... посмертно, і троюрідна тітка з Мєнтозаврівська! Чи ж ми тебе не годуєм, чи ж тобі конфіскату мало!»
— Дівчино, а знаєте, мене ж за таке і з роботи викинуть можуть, — загравально каже мен з рацією.
— Я попалась, так? — смиренно питаю.
— Ну, — і далі сушить він зуби, — я ж можу іноді пригостити двох симпатичних дівчаток солоденьким..
— Так, це було б непогано, — задкую до виходу.
— Але щоб більш ні-ні..., — хитає він пальчиком.
— Ні-ні, — хитаю я головою, відчуваючи, що від оскалу вже мязи зводить.
Настка давиться сміхом аж червоніє, по сім заводить мене за сусідній будинок, дає тримати пакет, а сама починає висипати здобутки з найнеочікуваніших місць:
— Ха-ха! Солоденьким, бля... Напригощався! Ось і солоденьке, і паштетики, і закусочки, і горішки... А це ше що за фігня?.. от вже... гребла, що бачила...
 Я виймаю обидва батончика і пригощаю свого улюбленого злого ґенія.
— Скільки памятаю, в нас оцей прийомчик завжди проходив..
Наголошую, грошей було дююююже мало…
Назад ми бредем через стару, дитячу поліклініку.. Будівля з усіма підсобними приміщеннями ще довоєнські. Настка досить «між іншим» кидає питання:
— Чуй, а нащо тут на території погреби?
Я оцінюю поглядом два, погрузлих в траву, камяних льохи з дубовими дверяками і відповідаю, як колись казали мати:
— А тут колись дит.садок був.
Настка глядить на мене секунду і випадає в осад. Я кліпаю ще дека сек і лиш тоді старий роздовбаний дизель думалки доїжджає і до мене і я випадаю поряд. Уявляю, як бідна перелякана мати ввечері підходить до дверей льоху, в той час як дородня тітка-вихователька, етака собі доярка третього розряду, яка зазвичай тицяла пальцем на плакаті з лозунгом:»Сєкса нєт!»( а з такою кралею його і буть не може ;) ), відкриває з пронизливим скрипом двері і говорить:
-А ваш Пєтя сьогодні себе погано вів... Кашку не доїв і пальцем Колі в вухо ткнув... Довелось покарати Пєтюню..
В той час з погреба на неї світить з півдесятка голодних переляканих очей..
— Пєтя, на вихід! Інші — мордяками до стіни! Не рипатись, я сказала!
З задуми мене виводить Сашик, що валить супроти:
— А я був думав, що ви мене на поталу цим шпрехалькам кинули. Я ж ще зі школи окрім москальської інших іноземних мов і не вчив, — розводить він руками, — та й москальську я вчив не в школі.
Сашику в житті не повезло тим, що він жив в самому гопняцькому районі міста. І зазвичай на питання: «Ей, пасанчік, єсть сігарєтка?», мав ризик відповідати: «Звиняйте, хлопці, та я, знаєте, не курю». В цей момент в кожному другому гопняку якогось чорта прокидався відданий ділу освітянин, він мружив очі і шипів:
— А ти чьо, малой, с Западной?
Сашик маха головою.
— А чьо, тіпа, за украінскій язик, тіпа, да? Патріот, тіпа?
— Та нє, хлопці, я просто собі додому йду..
Та втім до тих пір він вже вчуває ніжні обійми одного з новоспечених педагогів на своїх плечах і розуміє, що за мить його вчитимуть москальської:
— Павтаряй, тіпа, за мной: я — кусок украінскава гавна, тіпа, і я засуну сєбє сваі, тіпа, бандеровскіє панти в сваю тупую, тіпа, задніцу.
Сашик був таємно відданий Україні, а тому робив єдине, що могло одночасно не зранити його хирлявого програмістського тіла і чуттєвої, патріотичної душі — що було сили вицарапувався і тікав.
Іноді потерпало тіло. Тоді Сашик довго накульгував і казав: «Мене, тіпа, за ідею, тіпа, натовкли...,тіпа. Філологи, бля!..
А в школі Сашик взагалі ніколи і нічого не вчив. Бо його батько був хірург, а більшість вчительок були слабкі на здоровля, а по сім хірургів, як і, загалом, будь-кого іншого з скальпелем, дуже поважали і все сподівались, що колись таке знайомство згодиться. До того ж, нікому з них не хотілось через занижений бал цьому, втраченому для суспільства, телепню одного доброго ранку знайти в своїх недрах забуті кимось на операції ножиці...
Ми з Сашиком познайомились там же, в середній школі. Я навіть і не знала, що білохалатний привид минулого і білявий мен в кєдах і футболці Dead Kennedys під піджаком мають між собою якийсь звязок. А особливо, що цей звязок родинний. В той час моя мати кинула ту напряжну реанімацію і перекваліфікувалась в одну з тих пришкільних панянок, що роблять раз в рік щеплення, читають лекції про СНІД і іншу заразу, та ще в головах блох шукають. Але, був у цих самих панянок іще один вагомий плюс. Іноді в медпункті можна було розіграти двоактову пєсу «Ой, щось мені дуже живіт болить» і отримати справку з подальшим відгулом. Правда, іноді медсестри не були театрально налаштовані, тому був ризик і вигребти лівим ділом. Але тут на допомогу приходила добра фея в моїм скромнім обличчі і за три пристойних бажання таки влаштовувала справку. До випускного класу я вже геть знахабніла: комуниздила справки, професійно клепала мамкин підпис, записувала в журнал реєстрацій, видумувала симптоми і лікування,.. фіг заловиш. Школа в нас була переважно гопняцька і мої індастріальні замашки прощались мені виключно через цей темний бізнес.
Зазвичай, послуги доброї феї надавались за наступним сценарієм:
Школа. Клас. Урок.
Вчителька: Сьогодні, дітки, бла-бла-бла...
Відчиняються двері.
Морда в кадрі: Добрий день, АнСеменна, а Марину К. кличуть до завучки.
Вчителька: Маринка, вийди будь-ласка.
Я виходжу.
Морда в кадрі: Марин, я з 11-КЛМН класу, ти ще справки робиш?
Я: Лишились тилько на 6 і 7 уроки.
Морда в кадрі: Goood.. Пиши на Васю Л. Що з мене?
Я: Розберемся...
І от одного разу замість Вась Л. мене «до шкільного психолога» викликав Сашик.
 — Я — Сашик, — сказав він і потиснув мені руку, — ти ж Марина? Ну, з медпункта?
— Ага, я це — я.
— Я б може і не прийшов, бо я і так гуляю, як мені в голову стукне, але тут річна контра і потім проблеми можуть буть, то я це, чув, ти всьо можеш зробить, щоб ніхто не відрізнив?..
— Можу. Прізвище твоє?
— Знахар.
— Тобі що більш до вподоби: голова, живіт чи ноги? — рубаю професійним тоном.
— Все гарне.
Я підвожу здивовані очі.
— Геть довбанувся? Болітиме, типу, що? Голова, живіт чи ноги?
— А?.. Живіт.
— Всьо, йди собі. На перерві підійдеш — забереш справку.
Я ж йду до медпункту.
— Добрий день, — кажу пустим столам в приймальні, — хто-небудь в кадрі?
З-за ширми чути мяке почамкування і похльобування. Видно, медсестри перевіряють столовські харчі.
— Це ти, Марочка?
— Ага, я, — кажу, ясно понятно, я, швидко обходжу стіл, записую в журнал реєстрацій:»О.Знахар, 11-А, біль в обл. шлунку, tº 36,9, загостр. гастриту, шлункові краплі, звільн. від занять.», і продовжую глаголить, — в мене черевик натер, то я пластиря візьму..
— Бери, сонечко. Будеш виходить — клацни замка, бо ми вже задовбались цих малих покидьків ганять.
— Хорошо, — відкриваю шухляду, беру справку, пишу аналогічну фігню, тільки без симптомів, никаю справку під кофту, перезаряджаю пістолет (жарт), і з пластирем в руках заглядаю за ширму. Одними столовськими харчами там явно не обходиться... Мамка тицяє мені булку і каже:
— Йди, золотко...
— Хорошо, — йду я.
Вже як виходжу і клацаю замка, бачу, що збоку на мене світять два, повних надії і розчарування, сльозливих ока, змученого кольками, малюка з молодшої школи.
— Переучьот... — розводжу я руками.
— Але ж... — драматизує дитятко.
— Що в тебе?
— Болить, — тиче він пальчиком собі у груди.
— А ти іди ... поблюй, — турботливо постукую його по спинці.
І як би жорстоко це не звучало, але я роблю все, що в моїх силах. Я ж не мєдік, їй Бо.. Крім того, на спор даю, що це він зелепух на прогулянці нажерся, доки вчителька по телефону тринділа, а тепер хапається за серце, поважних панянок від обідань відволікає, нелюдь..
На підвіконні супроти дверей сидить Сашик. Вид у нього, як у павича з арабських фазенд:»Зачепиш — спою!».
— Пішли, — каже він, забираючи справку.
Ми йдем на задній двір через ті двері, що для малих лишають відкритими. Сашик дістає цигарку, протягає пачку мені, але я (ще!) відмовляюсь. Дістає з другої кишені іриску і робить повторну спробу. В ірисках немає нікотину і смол, тому я згоджуюсь.
Взагалі, тоді, я була дуже за здоровий спосіб життя. Мене бісило те, що моя мати любила навтай від мене потягати на балконі цигарочку-другу. І це вона — медсестра! Мені так і уявлялась картина, як вона — постарівша, з сірою шкірою і обвислим черевом, запханим в чорні, відтягнуті на колінах, штани, спираючись на плакат «Куріння — отрута!», дістає з кишені сіруватого халата цигарку, смачно затягується посеред лекційного залу і прорікає хриплим голосом:
— Запамятайте, діти, куріння призводить... кахи-кахи... до ряду жахливих хвороб... бухи-бухи...
 Навіть у прокурених двійочників дибки волосся на спині стає!...
Всьо змінилось через дека років, коли я саме потрапила до лав універу. Вже тоді в мене зявилась звичка кожен стакан вина розбавляти цигаркою.
Якось, одного вечора матері було сумно на своїй кухні і вона запросила мене в гості. Я вела себе, як Вінні-Пух у Кроліка: під хорошу розмову висушила не лише ту пляшечку білого напівсолодкого, що для мене були припарковані, а й залишки найрізноманітніших пляшок з бару. Мама саме вийняла з нички півпляшки якогось рожевого і ми його добивали, як мені стукнуло в голову:
— Ма, а тебе не тягне покурить на вино?
— Трохи, а що?
— Ну так я знаю, де твоя ничка...
— Ну... — протягнула мати. — Так і буде. Неси.
Я чкурнула по ничку, до неї додали мою і врешті вже ближче до ранку, коли до мене почало вертатись вміння ходить, я поповзла до рідного кубла.
— Марусь.. — прощаючись, стала мати в коридорі.
— А?
— Але це я останній раз бачу, що ти куриш? Із завтра зловлю — мерво буде, ясно?
— Більш ніж.
— Ну то, добраніч, солоденька.
(Далі буде.)















Лав 4ева. Нах'концепція. Розділ II: Домашні клопоти. Повість /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.132-144.

вівторок, 3 березня 2020 р.

Юлія Карпова. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія КАРПОВА

Іт віл невер дай
Детка ты хочешь романтики?!
Будет тебе романтика!
Сиськи, письки, бантики...
По всему ковру от презервативов фантики.

Хтось це таки зробив. Впритул єдиний вистріл в голову. Єдиний і вирішальний. Мабуть, навіть безшумно. Серед кімнати на підлозі організм бездиханний. Дивно. Ні жалю, ні співчуття. А всередині пустота і якась підозріло холодна свобода. Мені просто байдуже. Холоднеча, пустота, врівноваженість і різкий фізичний біль. Булавка. Я вкололась булавкою. Вже який місяць вона живе в моїй дірявій кишені, все ніяк не викину, не застібну, не... Нічого не. Я просто ледача курка.
Вона лежить. Бліда, з відкритим смішно ротом. Я б туди їй впихнула. Свій розшатаний каблук. Або не каблук. Або не до рота. Лежить. Жодної краплі крові, жодного навіть мокрого місця! Було б куди цікавіше з кровю, стікаючою слиною, ще там різними рідинами і зеленою булькою з носа. Тоді ефект був би вражаючим! Можливо, я б навіть зробила декілька фотознімків на галіму камеру. Або взяла б велику коробку сирного (саме сирного!) поп-корну і каталася б у скрипучому кріслі. Під "кокс карибский" в плеєрі з одним навушником. Спостерігала б.
Лежить. Аж синя від холоду в приміщенні. Якби була кров, уже мабуть би замерзла. Плюю на зіпсоване взуття і підходжу ближче. Немов жива. Так кажуть про всіх померлих. А вона мертва. Та і при житті була немов мертва. Мені немає за що її любити, поважати, жаліти. Якщо інші мені мені всовували палки в колеса, то вона втикувала залізні арматурини із злорадним сміхом. Не забула.
А скільки нервів намотала на безкінечу сіру котушку? Мотала дуже повільно і відразливо, хотілось не те що плюнути в лице, хотілось туди блюванути. Й**** в рот! А часом могла смикнути за натягнутий оголений нерв, немов жирний прищавий неук-скрипач смикає за цнотливу струну нової скрипки, яку йому подарували зажерливі батьки, які окрім своєї сраки цінують тільки синову. Вони ж бо свято вірять, що син виросте скрипалем. А він в той час по ночам "лисого ганяє" під мульти Діснея, а в перервах робить інтимні фото свого "піцика", аби завтра "з пацанами помірятись". Тварь.
В мені півпляшки паленого мартіні.
Мужність, честь та відвага — ознака алкогольного спяніння. Не вірю, але користуюсь. Підходжу ще ближче. І що є сили пхаю ногою її в бік. Ані зойку. Ані краплі будь-чого. Охоплює азарт і бю, допоки не падаю поруч. Хоча смішно під ногами здригалось тіло. Навпроти дзеркало. Смішно виглядаю пяна, з розпатланим волоссям, ще й на підлозі поруч з цим мертвим організмом. Байдуже.
Згадую і закурюю. Комусь свято обіцяла, що кину, з кимось билась об заклад. Брешу. Як остання блохаста собака з обдертим піджатим хвостом брешу. Хоча як тут не закурити, коли ТАКЕ?! Коли та, що регулярно, неначе ПМС, зявлялась у найбільш непідходщий момент і рушила все те, що набудував здоровий глузд?! Я регулярно відбудовувала, а вона регулярно руйнувала назад. У когось з нас щось невпорядку з головою. Очевидно, у мене. Так легше.
Підвелась. Ватяні ноги понесли до виходу. Головне — не озиратись. Бо навряд чи стримаюсь аби не кинути піноблок на голову. Не стримаюсь точно. Тепер скоріш до виходу. І не забути обсмикнуть задерту спідницю. І викинути покалічене взуття.

Моцарт — Вагнер — Лятошинський
Для струн роялю необхідно 1500 метрів дроту

Я тобі не вірю.
Ти сидиш біля роялю і граєш якусь настільки душероздираючу мелодію, що руки стискаються в кулаки і нігті вїдаються в долоні. Аби лиш не заплакати. Аж здається, що котячі кігті в кров роздирають горло. Мелодію неможливо не переживати, саме ЦЮ мелодію. Вона собою наповнила невеликометражну кімнату, повітря, вона відбивається від стін і кружляє... кружляє... Я нею дихаю і, мабуть, якщо висуну язик, то обовязково відчую її смак. Такий кислувато-солодкий з терпким присмаком кориці.
... Я продовжую тобі не вірити.
Ти щосили бєш пальцями по чорно-білих клавішах, щосили тиснеш на обдерту приржавілу педаль і музика вже бринить на шибках, люстрі, переливається у дзеркалі, знову відбивається від стін, повертається в рояль і підсилюється ефект.
... Я не вірю тобі остаточно.
Сухим безпристрасним порухом руки перелистуєш ноти. А я в житті не бачила, щоб це робили так моторошно і відразливо. Музика... Ця музика змушує знову відстежувати її переміщення. Закриваю очі. На мить здалось, що бачу як ноти, взявшись за імпровізовані ручки, вилітають з-під кришки роялю і кружляють-кружляють... А в тебе жодних емоцій. Шелест паперу — знову перелистуєш.
Так. Я в житті не бачила, щоб дівчина-піаністка настільки безпристрасно, беземоційно та холодно грала. Ніби на токарному станку. Мабуть, так грають безсердечні? Вибач, але я дійсно тобі не вірю.




Юлія Карпова. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.130-131.

понеділок, 2 березня 2020 р.

Роман Рой. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Роман РОЙ

Цинік
Нікому не присвячується…
Сьогодні сорок перший день як між нами почався цей бразильський серіал. Так, рівно сорок перший. Всі ці важкі дні памятаю до найменших дрібниць, кожен з них я старанно нанизував на мотузку, і тепер вони просихають в понурій кухні над газовою совдепівською плитою. Нічого, все буде добре, ось тільки знайду соломину, вхоплюсь за неї та врятую себе, її цілком вистачить… А потім пройде дуже багато часу й людей…
… Я перетворюсь на безпомічне і божевільне згасаюче сонечко; від сміху розмахуватиму плутаною, сивою гривою, згадуючи «наші» дні, якщо ти доживеш до цього часу і збережеш память, то приходь — будемо сміятись над собою разом, своїми гнучкими беззубими ротами.

Більше ніж надія
Сьогодні мені снилося, що ми з братом партизани, обідрані але цілеспрямовані, загнані будь-яким шарудінням, будь-якою розшарпаною місцевістю. Діти-партизани. І коли ми пробиралися через вузькі численні грати в підвал, у якому вбачали своє спасіння, вже тоді було відомо, що нас неодмінно знайдуть і витягнуть звідти. Але не зважаючи на це, ми пробиралися все далі, протискували крізь металеві прути свої тіла допомагаючи один одному і просувалися вглиб чорноти, шукаючи на її дні спасіння, якого, все ж таки знали, що не віднайдемо.

Залежність
Мільярди електронів починають бомбардувати скляну поверхню, яка від цього миттєво спалахує, саме в цей момент зароджується мінлива картинка, саме в цей момент зароджується світ, який майстерно пропустили через призму замовлень; людина сідає перед екраном — глибоко в її очах зявляється світлий прямокутник. В ньому радіють і сміються люди, в ньому люди дають поради людям і знову сміються, сміються, сміються. Люди в прямокутнику народжують один одного і сміються, вбивають один одного і теж сміються, вони розфарбовують все довкола яскравими кольорами і щось гучно вигукують але вигуків не розібрати, всі їхні слова змішуються з загальним сміхом, з гігантськими написами, з музикою, з траурними процесіями й розкритими ротами різнокольорових правильних людей…
Відкритість поверхні очей максимально збільшується, вони вбирають цей світ, що променями протягується крізь простір кімнати, мов нитки. І здається, що нікому не вдасться пройти через цю ниткову перешкоду, крізь цей щільний потік світу не спричинивши якоїсь страшної катастрофи, чогось незворотного і руйнівного.
Так проходять дні, проходять ночі, вони починають забуватись віддаляючись настільки далеко, що тим самим виходять за межі памяті. Вони схожі на супутники, які виходять за межі звязку з Землею. Втрачається необхідність в їхньому цілком недоречному запамятовуванні. Дні і ночі, роки й десятиліття досягають міжгалактичного простору і без сліду розчиняються в ньому. Безмежними ешелонами вони прямують до зникнення…
А широко розкриті очі все тримають ціль, демонструючи снайперське терпіння. В них життєво мерехтить світлий прямокутник. Зіниці переймають цю прямокутність і вже не знаходиться різниці між нею та округлістю. Світ зливається в суцільну пляму, відмінностей, різноманіття в ньому не існує. Лише гострі штрихи, лише ламані хвилі, лише сірий сніг. Тут все вічне, тут смерть поборов замкнений потік одноманіття.
… Хтось тінню виростає за спиною глядача… це самий далекий, самий не заний родич з всіх самих далеких та самих незнаних. Своєю далекістю він взагалі ставить під сумнів будь-яке відношення до людини перед собою. Але раптово згадавши якусь дрібницю, невідомий родич нервово трусить кінцівками і поспішаючи зривається з місця. Заплутавшись в чомусь ногою, він так само нервово смикає нею; не зважаючи на цю дрібну дротяну перешкоду він продовжує рухатись далі, він зникає так само швидко як і зявився, залишивши по собі наслідки, від яких потік світу неочікувано перервався…
Довкола западає тиша і лише старий мідний годинник співає свою одвічну пісню над зблідлим мерцем, над його скляними вільними очима.

Відчуття
Ця ніч дарувала полегкість, і я хотів лише, щоб зараз не розпочалася війна, бо як все таки добре почувати себе вільним від усіх і кожного, бути залежним тільки від самого себе та відчувати життя, яке пронизує абсолютно все. Як натхненно лежалося на ліжку в цій непроглядній темряві..!
А довкола мирно сплять люди, і їм сняться сни, в той час, як на протилежній стороні планети — день, і там люди метушаться проявляючи свою життєдіяльність. А на полюсах холодно, там багато снігу, і я, радіючи, зігріваюсь думкою про мяке хутро, а в Африці жарко, Африка переповнена жовтим кольором і, посміхаючись, я згадую сніг, проти якого щойно боронився. А за планетою простір і інші планети, а далі ще більший простір й інші сонячні системи і знову простір, простір… і інші галактики та їхні скупчення, і скупчення скупчень… і кінця не видно і кінець не зовсім то й зрозумілий… А я лежу в темряві на своєму старому ліжку, натхненний життям, і мені легко, хоч я й боюся щоб зараз не настала війна, боюся щоб спалах не прорізав спокій і на горизонті не зявився атомний гриб, бо тоді ця ідеальна конструкція буде зруйнована, буде зруйноване її усвідомлення, яке зараз так гостро відчувається в цій непроглядній спокійній тиші.

День знань
Якось раптово настало перше вересня, і я лякаючись зрозумів, що давно не ходжу до школи. Я відчув — я живу, я живу вже не перший рік.
Перше вересня настало немов хтось клацнув пальцями, показуючи фокус, і я двадцятилітній зявився тут, мовляв, ось він я — зустрічайте; а на мене спокійно дивляться люди, для яких я давно знайомий, і їм ніяк не можна пояснити, що саме в цю мить все розпочалось.

Попіл ідей
Калямов зачинив балконні двері, що відчинились протягом і сів за стіл.
Так, добре було б написати щось свіже, сильне і глибоке — потрібна нова ідея, тільки нова. Але як багато всього написано до мене, та й пишеться в цю хвилину... Треба взяти всі можливі варіанти і відняти від них раніше використані, а чи багато залишиться, де шукати обєктивну відповідь на це, та й чи існує обєктивність в такій тонкій справі? Ну припустімо, що певна супер-ідея вже знайдена, але чи можу я бути впевнений, що в цю мить її не знайшли ще кілька десятків, сотень, тисяч людей? Можливо ідеї приходять в міру їх досяжності людству, в міру їх черговості, за якимось порядком, як же тоді витягнути те, що поки приховано за цим порядком?
Двері балкону знову відчинились. Калямов зітхнувши встав, притиснув двері і знову сів за пошук та роздуми.
Отже ідея... так, саме ідея. А чи настане час, коли вони вичерпаються повністю і крапка? Швидше за все — ні, за умови, що людство буде розвиватись, і в міру зростання розвитку буде пропорційно надходити кількість нових ідей. Але ж людство складається з поодиноких індивідів, а чи означає це, що я — Калямов, сидячи тут у своїй квартирі, за своїм столом і не в силах знайти нову ідею, що я далі не розвиваюсь? Можливо, але ж я шукаю й розумію, що шукаю щось нове, отже, мій розвиток не повинен був зупинятись...
Можна ж писати красиво, навіть вишукано або грубо, але смішно, а можна комбінувати і змішувати, тільки все це не те. Потрібна нова ідея. Багато хто писав красиво — це як прекрасна зовнішність, чи запамятають їх за красу? На довго — звичайно ні, але варто старому, лисавому товстуну з поритим життям лицем знайти оригінальну, унікальну силою та незвичністю ідею, як його запамятають і навіть визнають велетом розуму. Завертять його думки з аханням та захопленням або заздрісною прикрістю, скажімо: «Чому не я додумався до цього». Як все це дивно...
Калямов поклав голову на руки і напружено думав, закривши очі занурився у свої думки. Він згадував вже відоме йому, шукав відростки від цього відомого в надії вийти на новий шлях, включав логіку, навмання зєднував речі, факти, явища. Годинник рівномірно і розважливо лічив секунди, відбиваючи спокійний ритм. Калямов занурився у вязку дрімоту і заснув.
Він бачив землю, і людство, і багатьох незнайомих йому людей, заводи, фабрики, поля... так, саме поля, на яких росла пречудова пшениця, величезні кавуни, дині, картопля, а в центрі полів стояв маленький заводик з величезною трубою в небо — ця труба, великою кількістю диму, що викидався, створювала білі, пухнасті хмари. Сонце світило ласкаво та мяко, а через поля тягнулися з всіх сторін світу до заводика стежки, навіть не стежки, а дороги, цілі траси. Навантажені папером вантажівки підїжджали до приймального пункту біля заводу, скидали свій вантаж і звільнившись від тиску безлічі книг, зошитів, рукописів, окремих листків та іншого паперу відправлялися назад за горизонти…
Калямов бачив себе вченим з борідкою і в округлих окулярах за трибуною. Він палко виголошував промову на тему якогось прориву, нових експериментів, успіхів. Суть все ясніше долинала до свідомості: «Нові експерименти показали, що думки перетворені в добриво шляхом спалювання паперу, який містить їх на собі, спричинює до величезного поліпшення зростання культурних рослин, навіть класичний перегній не витримує конкуренції... Нами створені сортувальні пункти для поділу думок за новизною, актуальністю, правдивістю, чистотою, благородністю та багатьма іншим критеріям. Такий поділ матеріалу на фракції має на меті ефективніше використовувати це нове революційне добриво...» далі пішли діаграми з таблицями... ревучий зал... оплески... вигуки «Ура!», «Геніально!», «Це прорив!» і подібне.
... Все обернулося, і випливли попередні невимовно багаті поля з неймовірно дебелими рослинами. З заводика виліз до пояса роздягнений, розчервонілий і лискучий на сонці, міцно збитий дядько й закричав до водія найближчої вантажівки:
— Всё! Ти останній — вивантажуй. На сьогодні вистачить, — підійшовши до стовпа, що стояв поблизу, він зняв з гачка рацію, і динамік нагорі монотонно прогудів: — На сьогодні прийом думок тут закінчено, прямуйте до найближчого пункту.
Почулося незадоволене бурчання з кабін. Один водій висунувся і пробасив:
— А ти спробуй списати паперу на цілу вантажівку, та ще й чекати сплати за таку працю поки ви надумаєтесь її спалити. Завод би розширювали, склад розширювали, а то творці взагалі перестануть віддавати нам результати своєї праці і знайдуть їм куди краще застосування, — він закашлявся і втерся кулаком.
— Не я порядки призначаю, — відповів дядько, — я тільки спалювач, на сьогодні прийом закінчено! Приїжджайте взавтра або прямуйте до іншого пункт, — він розвернувся і, відкривши двері з яких зявився, потонув у диму. Двері зачинилися, все стало як і раніше. Вантажівки почали ліниво розвертатися і відїжджати.
В просторі зачулося гудіння. Звідкись зявилась безліч білих кукурузників, які проходили над землею рівними рядами, розвіюючи світло-сірий пил — повітря стало брудним, туманні сутінки спускалися на землю новими й новими хвилями. Незабаром за ними зявилися інші — сині кукурузники, важко пролітаючи за попередниками, вони почали розпилювати воду змиваючи всю похмурість місцевості, кожен новий захід повертав панорамі попередній вигляд. Сонце грало на полях жвавістю переливів, рослини, що колихалися вітром, спокійно шаруділи швидко вбираючи в себе першокласний сорт думок та ідей...
Калямов прокинувся від протягу, який відчувався потилицею. Кілька миттєвостей сидів просто вдивляючись в стіну напружено згадуючи всі подробиці. Він взяв листок і став писати намагаючись не впускати найдрібніших деталей, дописуючи другу сторінку, обірвався на слові і замислився, в цю мить противно задзвонив телефон. Калямов схопився, підбіг до апарата:
— Слухаю, — нервово вимовив його сухий голос.
— Боря, здрастуй. Неводов турбує, — і він тихо хрюкнув.
— Ну чого тобі? Від справи відриваєш, давай скоріше.
— Ти не повіриш, що я придумав — це геніально, Калямов, — в слухавці залунало задоволене хихотіння, — це тобі не переробки написаного, не перекладання кубиків, це свіжий вітер в степу, рослинність, що пробилась в посуху, це біла цеглина…
— Та по-людськи кажи що там в тебе скоїлося! — обірвав Калямов, все більше й більше роздратовуючись.
— Ідею, ідею я знайшов, дорогий ти мій, свіжа, нова, цікава річ виходить.
— Вітаю, але мені-то що до цього? Я зайнятий!
— Не поспішай, не поспішай, ти ж ще нічого не знаєш, — і Неводов швидко забубонів: — Все полягає у відкритті одного вченого, який приходить до висновку, що думки записані на папері й перетворені на попіл являють собою найкраще добриво. Згодом ці перероблені думки, які ділять на різні групи за ефективністю своєї дії, розвіюються над полями, від цього одержують величезні, чудові врожаї. Можна навіть голод усунути, тільки б думок вистачило у людей і це воістину...
Приголомшений Калямов поклав слухавку не вірячи своїм вухам. Як таке може бути? Він стояв над телефоном, дивився в дзеркало і потираючи підборіддя шукав відповідь. Але тут телефон знову задзвонив, Калямов здригнувся, зняв слухавку і поклав її на тумбочці біля апарата. Слабко доносилось:
— Боря, щось перервало, я не закінчив, ти мене чуєш? Боря, алло... — і потім залунали тихі впевнені гудки.
Калямов підійшов до свого робочого столу і в нього вирвалося:
— Еех... Ось тобі й ідея..! — після чого, кілька секунд розгублено вагаючись, схопив листок списаний дрібним почерком, стиснув його в руці та впевнено попрямував на кухню. Тут дістав з буфету металеву супну тарілку, відшукав сірники, широко відкрив кватирку і підпалив у тарілці «свої» думки. Вогонь, що поглинав тендітний папір, помалу згасав, а розчарований чоловік дихав гидким димом, що розійшовся по кухні, і в його голові крутилося: «Чи була ця ідея хоч трохи оригінальною, хоч трохи цікавою..? Тільки вже зараз вона виглядає такою старою і нестерпно зрозумілою, настільки замацаною іншими, що потемніла як від часу мідна монета». Калямов стояв і думав про новизну, повторення, користь, а потім взявши тарілку, скинув попіл в горщик до старого кактуса й полив водою; нехай рослина відповість на всі запитання…
Він поплентався назад в кімнату, ліг на диван і дуже швидко піддався втомі, ось тільки більше йому нічого не снилось.







Роман Рой. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.125-129.

неділя, 1 березня 2020 р.

Ольга Расовська. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга РАСОВСЬКА

Інструкція з патріотичного виховання молоді, або як стати вільною
Є лише декілька речей, які здатні безпомилково визначити твій вік: улюблена кавярня, мяка дитяча іграшка, що її завжди тримаєш під подушкою, і твоя фанатична мрія. Нещодавно моя мрія майже не збулася. Коли думаю про це, мені просто здається лячно. Не писала би зараз цих мемуарів, а вважала б себе біглою українкою, якій на мить через якісь там проблеми захотілося стати кіпріоткою. Дійсно, вийти заміж за біглого грузина із всесвітнім громадянством. Романтично, мабуть, щомісяця тікати з Кіпру і знаходити тимчасовий прилисток у Туреччині. Так робить він, навчив би і мене. А що? Взяла собі дітей під пахви й вилетіла. За два дні залетіла знову у звите гніздо. Що тут такого?
  Кіпр — чудова країна, але у неї достатньо й своїх жителів. Не вистачало там ще мене. І взагалі це не патріотично. Тікати у найважчий для власного дому момент. Надто багато останнім часом роботи для мене. До того ж уже набридло пояснювати йому, що я не просто дівчина, не зовсім звичайна. Він засміявся мені в обличчя. «Тобі не зрозуміти», — просто відповіла я. Знову саркастична посмішка. «Вважаєш себе особливою? — Не знаю, мабуть».
 От така фігня… Спочатку написав він: «Я кохаю тебе, побачив, кохаю і тепер не відпущу». Відповіла, що ніколи не повірю його словам, маю вже сумний досвід з цього приводу, до того ж достатньо вже й тих мільйонів остарбайтерів «найскладнішої кваліфікації», які заробляють власною статтю і ще тим, чим Бог дав. Мама завжди казала: «Раніше продавали ходовий товар, тепер ним стали люди». Зараз, коли тебе після двохгодинної розмови в Інтернеті запитують, чи ти незаймана, вже не дивуєшся і навіть руки не сверблять дати трохи по пиці якомусь нахабі з його брудними запитаннями. Думаєш: хіба це хвороба якась, незайманість, чому усі вони так цим опікуються, ніби й у них, власне, у житті ти перше й останнє диво, ніби й вони ніколи не тримали у руках тіла іншої жінки і їй так само, либонь, клялися вже у незайманості власній, при цьому змушуючи іще раз повторити позу №….  Яке паскудство…!
Мабуть, на старості років я стану феміністкою і виступатиму за відкриті й необрамлені стосунки. Все йде до того. Біль, іще біль, гострий, тупий, ниючий, ножем, скальпелем, різьбилом, сокирою, шліфувальним папером, кросівками addidas 2000 року виробництва тобі нагло йдуть по душі, а вона кришталева, її так легко зранити, розбити, випустити з необережних рук, її неможливо… створити заново. Життя дається надто важко, щоб ним легковажити. Сьогодні я розриваю цей вузол смерті, його більше немає, ти не тримаєш мене тепер нічим, окрім з півсотні смс у новому айпфоні. «Я ВІЛЬНА-А-А-А!!!!!» — відкриваю кватирку і кричу світові.
Раніше кидали мене, сьогодні пішла я. Не грюкнувши дверима, не влаштовуючи пишного скандалу, просто взяла усе своє і легенько причинила двері іззовні, двері твого серця. Не ховай мене більше у ньому. Ти не хотів відпускати, я довго чекала, а потім випадково знайшла ключ сама. Він був у мене під носом, уявляєш? Щастя як окуляри: шукаєш їх де тільки можливо, а вони, причаївшись, сидять на носі і відверто з тебе насміхаються. Жартую наодинці: диявол відрікся від мене, безумного я залишила сама.
І сьогодні на всесвітній площі, забитій по вінця масою однорідностей, я одягаю яскраво червоний вовняний шарф, і, посміхаючись на всі 32, крокую центральним майданом.  Усі звертають увагу. Нехай. Сьогодні я особлива. Я вільна. І це найголовніше.

Епізод у черзі, або нещасливці
Хто крайній?
Тільки давайте не будемо шукати тут крайніх! Ну завис собі компютер у касі, але ж треба залишатися людьми. Якщо ви запитували, хто останній, то це я. Будете за мною.
Навіщо зразу ж так гостро реагувати. Я взагалі в житті жодного разу не стояла за кимось. Я вільна особистість, і просто намагаюся зайняти чергу.
Усі тут намагаються, — це якийсь дідок, кручений роками в колесо, відкривши рота, засвітив до мене суцільною вервечкою золотавих зубів. Замислилась: цікаво, це наліт чи позолота мудрості? Мабуть, він єдиний тут, хто вже нікуди не спішить. Відбігав своє, тепер спокійно сидить на лаві коло каси й важко сопе.
Довго нам іще стояти? — запитує дівчинка у чорному светрі з великими жовтими горохами.
Програма зависла, — байдуже відповідає їй працівниця, закриває кабінет і йде геть.
Катування продовжується…
Парубче, куди це ви намилились? — літня жінка у бардовому светрі з натовпу.
А хіба у 21 теж черга? — ніби в тумані відповідає хлопець, неохоче помічаючи іще якихось там чоловік з двадцять попереду.
Чути вигуки з черги:
Ні, це вже неможливо. Якщо компютери зависли, то невже ми всі перестали жити? Колись їх зовсім не було й нічого, справлялися.
Дійно, понапридумували усі ці номери, шифри, коди… Скоро вже на запитання: «А як Вас звати?» кожен відповідатиме 125-ий, 125-А, 125-Г і так до безкінечності. Все, що залишилося від людської справжності — знак, цифра.
Ходімо додому, зайчику, бачу, пуття з усього цього сьогодні не вийде. Доведеться завтра прокинутись рано-раненько, щоб встигнути напевне.
Мамо, я дуже хочу спати … і пити іще…
Ходім, моє золото, ходім. Зараз заведу тебе у садочок і…
З натовпу наперед вискочила полумяно-руда жінка.
Ні, ви тільки подивіться на неї! Ви нікуди не підете, доки не поясните мені, хто тут крайній.
Я вже сказала вам, що була за жінкою, а вона пішла.
А хто тоді був перед нею????
Вона мені не повідомила, — вицідила з себе жінка й, іронічно посміхнувшись, пішла вниз сходами з дитиною на руках.
Божевільня…!!!!! Сьогодні справді якась божевільня! — усе ще чутно було незадоволене бурчання, хоч тепер вона просто, мабуть, від безсилля будь-яким чином вплинути на ситуацію, всілася на вільному клаптику лави й замовкла.
Брррррррр………..Жі..жі….жі…жі... !!!!!!!!
Мої сусіди — батько й трирічний син — граються у машинки. Чекати ще довго, то чому б не повернутися на миттєвість у дитинство? Я й собі примощуюсь біля них. Хлопчик посміхається до мене, міцно бере за руку і швидко відпускає. А ще йому подобається мій червоний портфель з великою кількістю блискавок, які можна застібати й розстібати, що він, власне, й робить.
 —  Хто останній? — це дівчина у тигровій сукні прибула до правого крила реєстратури.
— О, у нашій дружній родині знову поповнення. Шановна, будете двадцять першою! Після дівчини-горошка.
— Чорт! Макс, я не приїду, обійдешся без мене. Тут надовго вже загрузла… — чутно, як вона говорить комусь по мобільному. Довга коридорна лава розширюється дужче і рипить під вагою нещасливців.
Раптом у коридорі зявляється світло.
З дверей долинає: «Працюватимемо тільки за 15 хвилин. Потрібен час, щоб відновити систему».
«Атож, а хто відновить наші нерви? Все, йду звідси геть. Набридло» — руда жінка зі швидкістю руху елементарних заряджених частинок скочила з лави і вибігла на вулицю у стані, близькому до істеричного.
«Підемо й ми… Справа безнадійна. Світло буде хіба завтра» — молода пара звільняє лаву і йде.
«Не дочекалися-таки. Ну, всього доброго» — прощається зі мною батько малого сусіда.
Тиша. Лава спорожніла. На ній двоє. Я і «некрайній» молодий чоловік.
То хто ж тут все-таки крайній? — запитує він, прорізаючи лезами слів німу тишу у коридорі.
Саме життя, певно, що так… — у монолог з Лесиної «Давньої казки» на моїх руках увірвалися нотки реальності. Посміхаюся назустріч.

«Каса працює. Заходьте, будь ласка» — бажані двері нарешті відчинилися.





Ольга Расовська. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.122-124.

субота, 29 лютого 2020 р.

Олександр Трохимчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Олександр ТРОХИМЧУК

Принцип сніжки-бумеранга
Зима і життя, життя і зима — здавалося б, апріорно несумісні процеси, що лише час від часу ділять між собою простір. Причому зима має здатність захоплювати частину земного хронотопу підступно, зненацька й без жодних попереджень. Ще б пак! Вона ж справжня жінка, наділена природною хитрістю. А життя — воно — стовідсотково! — чоловік, справжній мужчина: поступився місцем жіночці і навіть сперечатися не став, лише пильнує, куди та шия крутоне-повернеться. Отож, і маємо — таке собі зимо-життя або життєзиму.
І, продовжуючи розгадувати таємницю їхнього співіснування, варто пригадати принципи бумеранга і снíжки. І?.. — миттю здивуєтеся ви. — До чого це? А все просто. У сніжку, власне, й закладено механізм дії бумеранга, себто «ти мені — я тобі». Зрозуміло або ж, принаймні, так кажуть люди обізнані, що діяння, скоєні тобою щодо когось, згодом повертаються. Може, й не відразу і не сторицею, але відгомін завжди відчутний, а подеколи навіть і надпотужний…
Отже, сніжки. Загорнувши долонями трохи мякого снігу, так-сяк починаєш його місити, а потім рвучким рухом передпліччя «бомбардуєш» когось (про всяк пожежний — знайомого). І понеслась — «ти мені — я тобі»! Можна продовжувати це шалене змагання не на життя, а на задоволення безкінечно, безперервно, хай навіть і сторицею! Головне — все відбувається без зволікань. Така собі гра — зимова, дитяча, азартна.
Шкода тільки, що в житті не все й далеко не завжди можна перевести у гру. Та й життєвий бумеранг, радше, величезна кулеподібна лавина, ніж маленька сніжка. І в передчутті сходження цієї лавини, треба запастися-заручитися силою, аби вчасно, доки тебе остаточно не розчавило, відштовхнути від себе це ліпливо. Інакше механізм дії бумеранга дасть прикрий збій. Але, якщо вже станеться так, що лавина накотиться не очікувано (бо жінка(), то під холодною завалою треба спромогтися пробачити невмілого жартівника, не передаючи у відповідь власного гніву. Бо обидва принципи, зрештою, так чи інакше вчать нас прощати.
16 грудня 2010 р.

Передчуття спогаду
Якщо під час цієї нескінченної мандрівки спогадами випаде можливість пригадати Тебе, я обовязково знову впиватимусь поглядом у твоє волосся. Певно, я буду настирливою осою, котра, вчувши звідкілясь солодкуватий запах, стрімголов понесеться назустріч долі. А може, та сама доля перевтілить мене на тендітного метелика — щоб прикрашаючи твоє волосся своїми крильцятами, хоч так намагатися у нього пірнути. Фантастично! Ні, це просто неперевершена романтична концепція: я буду невидимим мікрокораблем, борти якого час від часу вкриватимуться смужками твоїх пасм-хвиль; а десь у центрі палуби цього диво-судна спантеличено снуватимуть бажання-амбіції, тягнучи на себе паруси, намагаючись унеможливити крах. Але ж солодко як! Так пахнеш лише Ти. Твого аромату не сплатити з жодним. Притуляюся скронею до твоєї щоки — і от, уже опиняюся цілковито зануреним у… спогади.
21 грудня 2010 р.

Математика
Вписавши своє життя в систему координат, розвязавши його — врешті-решт — методом підстановки, я таки ніяк не можу звести до спільного знаменника всі зради та розчарування, розташовані вздовж нескінченної кривизни життєвої косинусоїди. Обертаючись на сто вісімдесят градусів, вираховую у кроках відстань до найближчої точки відліку, але отриманий результат знову суперечить початковим даним задачі. Вкотре — пуста множина. Ми знову розминулися, прямуючи паралельними прямими до безкінечності.
Як на мене, життя — це ніщо інше, як тригонометрія: цілком виправдано застосовуєш громіздкі формули, поступово скорочуєш дані, викреслюючи їх скісною лінією по діагоналі, й усе ніби так, як має бути, але після знаку дорівнює — знову помилкова відповідь. Таки треба було ретельніше перевіряти, зосередившись на першому виразі із тангенсом… Страшна річ — переконання: знаєш, що провина цілком і повністю твоя, але усвідомлюєш не відразу. Однак, розвязавши неправильно тригонометричну рівність, ще можна якось виправдати свою необачність, а от зробивши помарку на аркуші власного життя — ніколи.
Дивна вона, ця математика — точна, здавалось би, наука, та тільки знаків після коми завжди виходить забагато. Якби ж так і в житті половина б сприймалася за ціле, півтора — за двох…
Уявляєш, поділимо тебе на мене й отримаємо собі щастя! Але це неможливо, бо на нуль ділити не можна. Моя порожнеча, окрім такої ж самої пустки, більше нічого неспроможна породити. А приблизно дорівнює — мене не влаштовує.
Все ж таки математика несправедлива! Чому усі цифри, усі — до одного — числа, абсолютно усі вирази після піднесення до будь-якого степеня збільшуються, а одиниця залишається одиницею? Таке враження ніби вона приречена на самотність. А може, це покарання, бо віднімаючи одиницю, кількість щоразу зменшується… Тому я й пропоную твоє життя лише додавати до мого існування!
А от іще одна подібність математичної науки до життя, чи життєвої філософії до математики, — теорія ймовірності. У цьому розділі, як і в людських стосунках, випробування завжди випереджає подію. Тут також є свої випадковості, вірогідності та неможливості. Знаєш, наші з тобою долі, з погляду теорії ймовірності, мабуть, належать до попарнонесумісних подій, оскільки аналогічно останнім не можуть відбутися й функціонувати разом. Та я все одно сподіваюсь на ймовірність випадкової події, внаслідок якої наші життєві траєкторії таки перетнуться одна з одною.
Парадоксально, наскільки тісно повязані між собою життя та математика. От візьмемо, наприклад, трикутник. У геометрії хоча б можна здійснити обчислення сторін трикутника, а в коханні… Ані жодної тобі формули, лише три невідомих: ти, я та він. Ти — це гіпотенуза, а ми із ним — то два катети. Кожен із нас торкається тебе, але ти ніколи нікому не належиш.
Залишається тільки рух похилою площиною: знову підійматися, аби зазнати поразки… Я ніби геометрична фігура на площині власного життя: у кращому випадку мене виріжуть ножицями і назвуть якось. Або ж, не бажаючи мати зі мною нічого спільного, розірвуть навпіл…
А давай спробуємо не вираховувати наші почуття математичними формулами. Навіщо нам точність? Просто притули свою долоню до моїх грудей і на декілька хвилин зосереджено послухай, як оживає від твого дотику моє серце. Додай своє життя до мого і помнож суму на безкінечність… Уявляєш, одного ранку, прокинувшись, ми усвідомимо, що збилися з ліку, рахуючи кількість днів, присвячених нами один одному…
27 липня 2008 р.





Олександр Трохимчук. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.119-121.

пʼятниця, 28 лютого 2020 р.

Катерина Бугайчук. Квітка. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Катерина БУГАЙЧУК

КВІТКА

 …Чому, коли ти поряд, я почуваюся найщасливішою на світі людиною? Неважливо коли, як і де це відбувається, твоє тепло незалежно ні від кого мимовільно тягнеться до мене…Я сказала:
 — Ні.
Ти запитав:
 — Чому?
 — Тому що ні і все, бо я ж не іграшка, яку можна використовувати у своїх цілях, я людина, яка живе і відчуває…Я знаю, пройде час і ти розлюбиш, навіть не полюбивши і боюсь цього більше на світі. Тому й ні, хоча б сьогодні, завтра — можливо по-іншому, але не зараз — ні…
  Їхня історія почалась ось так, саме зі слова ні і сумнівів, які руйнували здоровий глузд.
Ти кохаєш мене?
 Звичайно!
Так, звісно, щоб іще ти міг сказати…Я бачу, я не потрібна тобі. Але з кожним днем ти поглинаєш мене з новою силою і я не маю іншої, щоб відірватись…
  Сьогодні вирішила — кінець. Щоб мені було легше і йому простіше, а може… Ні! Яке кохання?! Кому потрібна така, як я ? Лише тому, у кого у самого немає пари. А він… він не такий, він успішний, красивий, веселий, любить гул і посиденьки. Мені ж потрібен спокій. Я не винна, просто воно так і є. Він прийшов знову, а я, як звичайно, сиділа у своєму кріслі, мама відчинила двері, на очах виступили сльози, щось у середині здавлювало так, що я навіть не могла запитати, що ж насправді сталось, не те, щоб сказати щось важливе…Моя рука механічно потягнулась до полички, тремтячи, я приклала до рани йод… « Болить?» — запитала я…. Та що ж таке питаю, звичайно болить, бідолашний!.. Його очі не відповіли нічого, вуста мовчали також, а я пильно спостерігала і намагалась знайти у цьому бездонному океані хоча б краплю болю…не було.
Зрозумій…
Несподівано гримнули двері і я здогадалась, що мама пішла на роботу…Тиша. Щось спинило його, він раптом зібрався і сказав, що іде у школу.
Куди ж ти у такому стані?...
Не встигла, але тим більше почула :
Повернусь…..
  Мій день пройшов з думками про те, що повернеться, але ж не кохає, чому?....
 … Я думала це мама, але у двері зайшов незнайомий хлопець :
— Ти Іванка Кравець?
— Так, це я. А ти хто?
— Я прийшов сказати, що твій хлопець справжній…
— Чого прийшов?! Невже уранці було замало? — зайшов Сашко і розлючено кинувсь на незнайомця.
—  Я вибачитись хотів перед дівчиною твоєю, так кохати можна лише гідну…
—  Геть!!!
  У мені щось підірвалось, я нічого не зрозуміла з цієї дивної розмови, але запамятала одне : так кохати можна лише гідну…Сашко ще декілька разів забігав до мене після цього випадку, а я ніяк не могла наважитись запитати, що означав той дивний візит і за що хотів вибачитись хлопець. Чорні очі схвильовано глянули на мене і він промовив весело, невимушено, тепло:
— А давай коли тобі стане краще ми підемо погуляємо? Ось тут, недалечко, є дуже красиве місце...
  Цей парубок завжди дивував мене, але я ніколи не сміла заперечувати йому, тому досить тихо і не виважено погодилась.
… Минув місяць, мій розмальований гіпс нарешті зняли і тепер я сама могла рухатись вільно. Я прийшла у школу, Сашко с посмішкою і прихованим жалем зустрів мене:
А памятаєш ти дещо мені обіцяла?
Коли закінчились заняття, ми пішли гуляти… Не минуло і півгодини, як переді мною постала надзвичайна краса. Я стала посеред соковито зеленої галявини, на якій нетрадиційним чином росли квіти. Вони вплітались одна в одну, утворюючи різноманітні фігури. Чудеса…
Бачиш її? Чому вона одна? — вигукнула я.
Навпроти росла квітка, не дуже красива, але з таким солодким і пянким ароматом, а поряд нікого. Дивно…
Розумієш, — відказав Сашко, — я намагався подружити її з кимсь, але вона не хоче, вона ніби боїться, що хтось пошкодить її тендітні корені. Її сусідство не приймає нікого.
Але ж, хіба можливо існувати окремо, на самоті, коли навколо стільки гарних, дружелюбних друзів? Я впевнена, вони б нічим не пошкодили їй…
Прогулянка вийшла чудова. Ми розійшлись по домівках, а у душі вирувало щастя. Неочікувано задзвонив телефон, я почула…нічого. Здавалося б, усе закінчилось досить гарно, але чомусь той, хто казав, що кохає, став байдужим. Ось так, так і повинно було бути, я ж знала! Чому одразу усе не обірвала? Повернулась додому і плакала, плакала, плакала аж поки… Ні, я повинна. Прийшла до нього сама, обличчя його було звичайним, на ньому читала докір. Я зрозуміла, квітка — це я:
Навіщо ти тут?
Давай поговоримо.
Ні, сьогодні ні, завтра, можливо інакше, але не зараз. Просто непотрібно, я все зрозумів, а ти не зрозуміла нічого…
Не підпускала до себе нікого, а тому й була самотньою, ось і отримую…
Мовчки, не кажучи ні слова, я підійшла до нього, на щоці залишився слід іще з того самого ранку.
Боляче? — запитала я
А ти як гадаєш? Так. Але не обличчя болить, душа болить, серце болить, кричить і співа несамовиті пісні…
У цей момент я знову була не певна, та вже це не хвилювало мене. Моя долоня ніжно торкнулась його очей, тіло перелякано тремтіло, а вуста шепотіли:
— Пробач…
З цими словами я щиро забажала, щоб мене пригорнули, та не сталось цього:
— Ні!
— Так, — закричала я і дико вихопила його поцілунок. Так я знаю тепер, кохаєш… Так боюсь, так мені страшно, але я… Я твоєю можу лиш бути і тільки так, зрозумій!... Чому ти мовчиш?
— Не знаю…Скажу. Нехай ти не така для інших, нехай вдача у тебе просяна, нехай думає хтось, що ми різні, але для мене ти все одно найкраща, найкрасивіша, наймиліша, рідна… Я кохав тебе давно таку, якою була і кохаю таку, як є. Але ти не вірила, ти не вірила у мої почуття і шукала складних доріг. Я благав — була невблаганною, любив — трималась осторонь, залишив — прийшла сама. Ти була тією квіткою і я думав, що коли ти її побачиш, то зрозумієш, як потрібна мені, що бажаю тобі лише щастя, єдиного, на двох. Чому так пізно??
— Бо втрачати не хочу, бо потрібен мені, бо кохаю….
Кохаєш? Так, щоб іще ти могла сказати?
—  Знаю, слухала подруг, постійно озиралась назад, а що скажуть люди? Але навіщо? Я був і хотів бути поряд і ти відчувала це, знаю….
— Мої подруги….
— Ні до чого це сьогодні! Так вони ті, яких ти обожнювала і називала вірними, а мої друзі були для мене просто друзями. Ти не хотіла, щоб я спілкувався з ними, а вони не хотіли, щоб був із тобою. Тим не менш, я залишився, а вони не покинули мене. Розумієш? Ти розумієш, що найстрашніше — це недовіра?...
…..Час спливав, а ми дорослішали. У кожного з нас зявилися нові цінності і пріоритети, наша свідомість розвивалась, а отже з кожним днем змінювалось світобачення. Одного разу, повертаючись зі школи, я зустріла його, Сашка, того самого, якого досі не могла забути. Колись він прагнув бути поряд, але я сказала ні, колись він ладен був усе віддати, аби лиш зі мною… Усе було, але було колись. Сьогодні — інакше. Я не сподівалась на розмову, та несподівано відчула, що він сам підходить до мене:
Привіт!
Знаєш, я щасливий…
А мені боляче це чути.
— Знаєш, вона найкраща…
А моє серце крається ще більш.
— Знаєш, я не забув, але нічого вже не повернути….
  Я чітко розуміла, що не можна так, адже у мене є хлопець, і він дуже хороший, навіть кращий, але не коханіший… Я нічого не могла зробити, та все ще згадувала ті моменти, коли він цілував мої руки, коли ми відверто говорили про все, що тривожить… В його ж очах не було вже нічого. Я вислухала, навіть зробила вигляд, що цікаво, пообіцяла згадувати лише добрим словом і пішла геть. Сашко не помітив її, але вона зрадливо котилась по щоці, моя сльоза, моя прихована слабкість… Що ж роблю я зі своїм життям? Навіщо?
  У той день я подзвонила Андрію і сказала, що між нами усе скінчилось, він здивувався:   
— Чому? Хоча нічого не кажи, я завжди знав, ти не зі мною, щасти тобі…
Повинна всхлипнути хоча б — нічого, легше якось і у той же час — провалля. Я відпустила його, відпустила обох і залишилася на самоті…..
 Я здивувалась ще більше, коли його друг, той, що ніколи мене не любив, прийшов до мене додому:
— Мені шкода Оксану, вона дійсно хороша, але я бачу, як страждає він. Він ніколи не говорив прямо, в його словах завжди жила якась прихована правда, ось і тоді, він сподівався, що правду скажеш ти, але ти не сказала…Його квітка — то його надія, а його надія у тобі. Він намагався, чесно намагався тебе забути і вже говорить, що забув, але ж я бачу, що не вийшло! Якщо прийдеш, він прожене все одно, але якщо зустрінеш — буде щирим.
  Здається, тепер я знаю, що робити. Швидко зібравшись, я вирушила саме туди, на галявину, де гуляли колись:
Спасибі тобі, Миколо…
Відчула і не помилилась. Сашко, зігнувшись і обійнявши коліна, тихо сидів. Я обійшла його, ніби й не бачила, обережно підійшла до квітки, підняла її голівку і радісно сказала:
Кохаю..
Леґінь мій здригнувся, але не кажучи ні слова, підійшов до мене, так сильно обійняв, так ніжно пригорнув…
— Не можна зраджувати інших, але я зраджував себе…Я знаю ти і тільки ти — одна у серці і єдина…






Катерина Бугайчук. Квітка. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.115-118.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...