Людмила Суворова. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Людмила СУВОРОВА

***
Замало у пісочнику хвилин,
Життя щоб поділити на частини,
Щоб встигнути на крок і запізнитись,
Та ніколи — й поволі стигнеш.
Завжди біжиш, збиваєшся із ніг,
Кепкуєш над життям і ловиш хвилі;
Із сотні меж ти обереш дорогу,
Своє минуле витягнеш з-під пилу.
Все складно, через те що просто,
І мить в собі ховає довговічність .
Ми є і нас нема — ми лише гості,
Щоби складати бажану циклічність.

***
Пишу, коли так хочеться кричати
І рвати осінь стомленим дощем.
Як мало тіла, а душі багато,
Пронизаної від життя мечем.
Пишу, коли так хочеться летіти,
Торкатися крилом чужих сердець,
Себе крізь хмари сіяти на сито,
З початком переплутати кінець.
Пишу, коли так хочеться кохати,
Вкриватись небом і впиватись  сном.
Пишу, коли і тіла забагато,
Щоб хвору душу воскресити знов.

***
Виходжу в ніч, шукаючи в ній дня.
Зливаю зорі в чашку кави з медом.
На склі туманнім розіпну слова.
Віконні рами рвуть його сердито.
Втопився сон у глибині очей,
Неспокій примостивсь на голі плечі.
Ловлю себе за вітром злих ночей,
Душа тче сіті бажаної втечі.

***
В квадратну рамку помістилась мить,
Така недавня і напівзабута.
Жива душа у ній чиясь кричить,
Назустріч поглядам іде розкуто.
Віджиті краплі смутку у очах,
Камінно стигнуть у вчорашній миті.
Горить навпроти зламана  свіча,
Життя прийдешнє рамкою повите.

***
Теплий дощ ріже навпіл поранену тишу,
Захлинається небо від грому й води.
Стукіт крапель на плитах плямисто щось пише,
Сіре місто знов сіре — втім, як і завжди.
Сиві плеса туману розкидали осінь,
Мозаїчними клаптями сіяли дим.
Від дощу потьмяніли розтріпані коси,
Стихне дощ — і мій біль згасне разом  із ним.

Людмила Суворова. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.35-36.

Людмила Суворова. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Людмила СУВОРОВА

Людмила Суворова. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.44-45.

Людмила Суворова. з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Людмила СУВОРОВА

***
Мелодія. Смак рому.
Троянда вколе серце й з легкістю помре.
Цілунок. З криком кави.
Зітру в собі картини слід Рамбре.
Твій дотик. Мова рук.
Гаряче тіло поцілунком дише.
Ми тут одні, живі й буденні,
Колишемо коханням мертву тишу.

***
Жовті квіти, темні стрічки скрізь.
Біль просвердлює потоптану свідомість.
І надгробний плач вмиває совість,
Що тремтить на мерехтінні сліз.
Чорні сосни. Хрест колише тінь.
Ладан з воском крикнуть в небо сіре.
Шлях до митарства протопче віра,
Дивне вчора блисне в височінь.

Крик з середини
Квадрати світла різали стіну,
Лягали відблиском на зморене обличчя,
А тичекав лишень мене одну,
Лишаючи смак болю на узбіччі.
Холодний погляд застрявав в очах,
Свердлив свідомість і лягав у душу.
Камінні стіни мовчки закричать,
Я ж крикнути не можу,
Хоч і мушу…

Портрет буденності
Криве проміння ломить синю даль,
Десь пнеться між дерев в ранкову тишу,
Горить вогнем стрімка горизонталь
Й на місто сонне сумовито дише.
Байдужі вулиці снують, мов маяки,
За горло вхопить ледь змарнілий ранок.
Від його сліз поблідли і зірки,
Нещасне людство в вирі забаганок.
Прокинувся тролейбусний дзвінок,
Ковтнувши жменьку люду на зупинці.
Зразки буденності даватимуть урок,
Та я з собою вчуся наодинці.

***
Ніч. Мертва темінь.
Страх мляво плететься слідом.
Біль. Тисне ремінь.
Минуле сховалось в альбом.
Ти. Сон і дотик.
Гармонія ляже між стін.
Я — час і віра.
У горло впивається клин.
Крик. Звук і голос.
Мелодія тане на дні.
Хліб. Смак і дотик.
Прийняти причастя мені.
Плач. Сіль і жовч.
І терновий від крові вінок.
Все — шлях і вибір.
Зробити лишається крок.

***
Необдумані вчинки породжують болі,
Сині стіни лікарні, що давитимуть мить.
Помирають у вікнах клапті осені голі,
А душа на розпятті самотньо кричить.
Темні стіни палати розїдатимуть рани,
Стиснуть серце і скальпелем вивернуть сміх,
Ти мені подаруєш чорну маску обману,
Я ж ім.я твоє тихо закутаю в гріх

***
Сама, одна на спаленім узбіччі,
Повіки струшують жовтневий пил;
Цілує вітер сум мого обличчя,
Ввібравши залишки останніх сил.
Замерзли руки, захололо тіло
Від злих морозів, страху і жалю.
Я вмерти в воскресінні захотіла,
Не знаючи банального «люблю».

***
Біль у грудях…
Нависла загублена втома…
В голові тихий шум,
У очах — сивий жаль…
Я чужа. І себе я залишила вдома,
Заховавши свій погляд у срібну вуаль.
Знов зупинка…
Я руку авто відпустила,
Та натомість в обіймах спіймала тебе.
Стіни злого дощу розбивати несила —
Краще я розібю об твій погляд себе…

***
Сон. Він знову оминає мою плоть,
Десь зовсім поруч рве осінні струни.
Я — осторонь…
Гортаю кадри ночі
І чую злу мелодію дзвінка,
Моя свідомість, наче лід, кризка,
А поруч — ні! Далеко твої очі.
Блакитний сум завяже синь туману,
Триматиме за руки вечір стиглий —
Напитись насолоди ми не встигли,
Схопивши за волосся сірий ранок.

***
Ридання грому й блискавки ножі
Розшматували небо,
Обрій оголивши,
Розтерзане єство вмирає на межі,
В собі вторинне «я» жорстоко вбивши.
Рожева постать рвала сіру тінь,
Закрила шторою поранену плоть неба.
Тебе нема — є пекло й височінь,
Я оберу той простір, що без тебе.

Людмила Суворова. Врші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.43-46.

Людмила Суворова. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Людмила СУВОРОВА

Без тебе
Сумує в келиху вино,
І вітер за вікном співає.
Мені вже, знаєш, все одно,
Що поруч рук твоїх немає.

Тремтить від споминів душа,
Й слова непрошені зринають.
За вітром осінь поспіша
Шукати те, чого немає.

Піду за нею вслід і я
На сповідь, вимиту дощами.
Дороги чорна колія
Рікою стане поміж нами.

Колись, не зараз, як весна
Пробудить мого серця промінь…
Колись я буду тут одна,
А ти – залишишся, як спомин.

У пошуках «себе»
Зморено хвилі шукають небес,
Зорі вечірнюю тишу ковтають,
Місяць із полум’я літа воскрес,
Ніч мідний колос серпом вижинає.
Сонно колишеться мертва сосна,
Що поховала минуле в покорі.
Десь засинає примхлива весна
Під колискову, написану горем.
Північ долонями згорне мене
І позіхне ледь надломленим співом
Чорна завіса раптово пірне
Й, ранком поглинута, буде лінива.
Що принесе фіолетовий дзвін:
Докір, тривогу, занедбану славу.
День стихне кроком, а я – разом з ним
В хвилях чекання життєвого зламу.

«Я»
Я тверда, холодна, байдужа і вперта,
Знедолена, скривджена й часом відверта,
Замріяна й тиха, з прихованим болем,
Покарана щастям і покликом долі,
Незвична, буденна, хоч часом святкова,
То чорна, то біла, а то веселкова,
Я горда й проста, ще – печальна й співоча,
Незвідана, зверхня буваю й пророча,
Незламна я духом, правдива та сильна,
Омріяна щастям, відважна та вільна…

***
Кафе навпроти. Сонний цвіт каштанів.
Травневі коси вітер розпустив.
Раптова зустріч, море хвиль бажаних
І тепла кава – все, як ти любив.

Холодні руки і тривка розмова,
Блакитні очі й світла, дика тінь.
До повороту в часі не була готова,
Та доля наздогнала далечінь.

Та доля річкою розлого розлилася,
І гострі береги звела вона.
В житті – як і за столиком навпроти
За келихом червоного вина.

Люблю
Каменем біль впирається у груди,
Мерзлим мороком б’ється в пітьмі,
І снують в безликих масках люди,
І кричать їх муки, бо німі.

І ніхто тих слів глухих не чує,
Всередині тускло, лід шкребе…
Хтось радіє тихо, хтось сумує,
Я ж сама не чую вже себе.

Тротуаром погляди збираю
І закутуюсь сама в туман.
Серце заболіло, бо кохаю –
І це зовсім не моя вина.

***
Брехня і зрада мокрими руками
Загарбали народне полотно;
Знов плаче Україна під тинами,
А зверху скажуть: «Нам усе одно».

«Кобзар» у лихолітті загубився,
А «Заповіт» диктує монітор.
Шевченко, як завжди, не помилився
І передбачив ницості терор.

Багряне сонце спить в ядрі розпусти,
І правда ковиляє, мов крива,
В серцях і в душах – гармонійна пустка,
Розколена майданом голова.

Чи ж не пророчі є слова Тараса?
А він – воістину, благий пророк:
Його послання – це не гра-прикраса,
Це майбуття правдивого урок.

І ставши на коліна перед богом,
Складім подяку за святий «Кобзар»
Й помолимось за Україну вбогу,
Слізьми Тараса посланого в дар.

Людмила Суворова. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.43-45.