Маріча Море. Перемогти себе. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Маріча МОРЕ

ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ

Sресіа for Darynka, Nastenka і інші люди, що полюбляють HAPPY ENDи.

Хто-небудь вдома?
Ти до кого?
Ой, мамцю, налякала! Це ж треба так тихо підкрастися... Я це... бандероль
принесла, тут розписатися... Дивлюсь, а двері відчинені.. А що це в вас на
щоці… к… кров?!
- Сплюньте...
- Тьху!
Та не на мою ж підлогу! Це фарба, гуаш, між іншим. Бандероль то мені?
А це ви на бланку написані?
Ага! Аж вся... написана на бланку. Так, я. Юе розписуватись?
Ось, де галочка. Я ви художник?
- А ви по пензлику за вухом здогадались? Ні, я маляр. Маляр-штукатур.
- А грубити не треба, я просто поцікавилась. А ви?..
- А я теж просто... маляр-штукатур. І, між іншим, вам вже треба йти. (Дякую за бандерольку.
- Це не моє діло, та...
Сто відсотків!..
Ви щось сказ?.. Так ось, це не моє діло, але це вам для малярства щось, так?Я, знаєте, була малою так, мріяла стати цим... художником-
штукату...
- А стали поштаркою. Ні, це не для малярства. Це мені дядько прислав гуталін. Знаєте, він працює на гуталіновій фабриці і в нього цього гуталіну...
Все огризаєтесь.
В вас діти є?
- Так, двоє.Хлопчик і дівчинка. А що?
Ну так ідіть і заробляйте їм на хліб.
До побачення!
Ага. Щастя вам!
Я її образила. Знов якась халепа. Навіщо воно мені? Бандероль ще й з якогось району. Точно, якийсь дядько сиру з сметаною прислав... Сам надоїв, сам зробив, сам прислав...
Бандероль невелика, звичайнісінька, сіра така. Й не відкривається. Тонкий матеріал в нутрі своєму приховує щось і не зізнається. Кину в сміття, і діло з кінцем! О, відкрилась! Ха! Знімаю верхню дошку, в середині лист і якась смішна книжка. (Е, ні, не смішна. Я десь її вже бачила. Беру лист і закриваю бандероль. Жду з коридору в залиту сонцем майстерню. Й почерк знайомий. Сідаю напроти вікна на застелену кольоровими простирадлами софу. Вся майстерня завалена. Одна з стін до стелі вставлена різного роду банками, коробками, ящичками з пензлями, фарбами, м якими, твердими, напівтвердими і іншими олівцями, згортками ватманів, великими і маленькими, заготовками рам і готовими рамами... В кутку стоїть одна-єдина колонка, що вже години три безупинно шепоче щось голосом Каті Чілі. Посередині робочий стіл, якраз навпроти величезного вікна. Я спеціально зняла з нього всі фіранки, фіраночки, штори, тюлі, гардини й навіть відкрутила карниз, щоб вже точно ніщо не зазіхало на незайманість цього джерела безкоштовного натхнення і світла. Під стіною напроти стоїть та сама кольориста софа і столик, на котрому вміщається чашка з кавою, кавник й тарілка з... нічим. Здається, вже й таргани крихти витаскали. Значить, стоїть просто тарілка. А може вона там якелемент дизайну стоїть? Яка різниця ! Поки що я тримаю лист і боюсь його відкривати, я згадала чий це почерк, і від цього мій інтерес до листа згас. Лишився страх і, можливо, відчуття того, що я повинна прочитати його. Це ніби обовязково перед війною потрібно знати звідки буде перший наступ. Чого він хоче?.. Навіщо, через стільки років, це нагадування про себе? Де він і адресу знайшов?.. Це скільки ж роботи пророблено, скільки телефонних трубок піднято, щоб зараз я сиділа напроти цих двох-трьох шарів паперу і боялась їх. Ні! Не відкрию. Не відкрию і все. Все одно, що штрикнути лезом по ледве загоєному шраму, щоб знову відкрити його. Це вже якийсь прояв мазохізму. Чи маразму...
Я відношу лист назад, в темряву коридору і ховаю у бандероль, а заодно й замикаю вхідні двері, щоб крізь них не пройшла ще якась «поштарка» й не принесла ще якоїсь халепи. Повертаюсь в майстерню, схиляюсь над столом і починаю хаотично наводити фон за якоюсь усміхненою дівчиною з величезною смішною парасолею. Тьху! Ну навіщо так робить? "Ще двадцять хвилин назад ця дівчина була така змістовна, навіть жива. У неї і імя якесь було ...І вона вміла співати (голосом Каті Чілі)... А зараз... Стоїть там, вся така усміхнена... І зовсім чужа. І що за ідіотська парасоля? Дощу то нема!
Гепаюсь на софу. Відкидаюсь на спинку й не звожу очей з неба, що якимось нелогічним шматком вмістилось в «девятку» мого вікна. Той триклятий лист не дає спокою і він (тобто автор) теж повертається в свідомість. Коротко переповідає історію нашого спільного і єдиного кохання і йде, залишаючи купу запитань. Ніби все ще було і ті ж переживання, вже трохи з іншим присмаком і, якщо хочете з душком і спогади, і запитання, і відповіді, і без відповідей, сльози, поцілунки, доторки, що палили шкіру і сама шкіра, і гітара, і листи, і дощі, і вітер, і найскладніша в житті весна, все повернулось, навалилось хвилями на мене і хлюпотить тепер, бючись об стіни кімнати. Починаю захлинатись. Відкриваю вікно навстіж і вимикаю ту бідну Катю. Вона в порівнянні з шумом вітру й дерев і виспівом синичок з горобцями стає такою штучною, аж неприродно скляною в музиці прохолодного повітря, що ввірвалось в майстерню й копошиться мені в листках. А колись я на цей вітер молилась. (Звішуюсь з вікна.) Вважала його продовженням листа «коханого». А він називав мене сміливою. Казав, що колись знову зявиться в моєму житті, можливо зовсім іншим і в іншому тілі навіть, але я матиму сміливість довіритись і віддатись йому до краю. Інше тіло... Це точно. Бандероль... Що вже очікувала (навіть качка-блондина з блакитними очима) але не бандероль... А! І ще я матиму впізнати його без слів. Ми з ним часто спілкувались без слів. Точніше, все наше спільне існування було найнімішим для навколишніх і  найголоснішим зсередини. Найменше слово могло «розбудити» його дівчину, а то й весь світ з його заздрістю, плітками, зневірою й брехнею. Тому ми мовчали і посміхались. Двоє божевільних з величезним секретом на двох.
Але лист... Це така, голосиста штука. Тих слів там просто навалом, насипом. А він же знає, як я їх ненавиджу…
Треба таки його прочитати. А якщо він помирає і заповідає мені всю свою душу? Чи якусь там пральну машину? Хоча, пральної машини мені не вистачає. А якщо Whirlpool з функцією особливо делікатного прання? Та що я мелю...
Звичайно, це якесь «мильне» зізнання в тому, що йому мене жаль, що він не хотів чинити стільки, болю... Тоді не читатиму! Бо почну його прощати і знаходити виправдовування. А ненависть, яку я стільки плекала і ростила куди подіти? Я ж нею стільки ран погоїла. Її ж можна вважати цілющою!! Але лист таки беру. Відкриваю, відрізаючи акуратно бічну лінію, і виймаю аркуш. А конверт викидаю на підлогу. Швидко пробігаю очима перші рядки: привіт, як справи, скучаю... бла-бла-бла... Я далі — дивно... Ніякого «мила». Я єдина знайома його в цьому місті і він просить... погостити, бо має тут справи. Ось і все. І відразу легше. І чом це я вирішила, що якщо з мого життя зникла ця душевна сторона, в його житті вона має існувати!? А може не дозволяти йому приїздити? Набрехати щось на кшталт: у мене живе мій хлопець, він ревнивий, ще й боксер і всяке інше? Хоча, що ж через давно минувші «справи сердечні» викидати людину на вулицю!? Так і буде. Най їде.
Приїзд його став майже історичною подією для моєї квартири. Більшість часу свого моє життя циркулювало між майстернею і кухнею. Але... В кінці темного коридору знаходились чорні дубові двері, а за ними... кімната з телевізором. (Вона мала слугувати колись мені спальнею, але той маивний пухкий диван, що був найголовнішою деталлю меблів («умьывальников начальник и мочалок командир») сильно програвав перед акуратною, легенькою і ніжною софою. Тому я щедро вирішила виділити всю ту кімнату із тим пружинистим страховиськом моєму любому гостю. Я навіть витерла пилюку, навела відносний порядок й вкрутила лампочку в коридорі, від чого його містичність відразу позабивалась у найпотаємніші кутки (десь за дзеркалом). Дівчину з парасолею домальовувати не хотілось... Тому я набрехала їй, що маю наповнити холодильник, і, прихопивши сумку, я втекла з власного дому. Якесь гаряче бажання не знаходитись в тих стінах (ніби я його чекаю) гнало мене вулицею повз маркети, магазини все далі і далі. Я вдивлялась в людей і думала, що вони ніяка і не сіра маса. Спробувати б заговорити з кимось і його відразу б наповнило кольором. Якось дивно легко дихалось. Я абсолютно не думала про те, що він, можливо, вже під моїми дверима. Почекає! Повернувшись ввечері, я вирішила, що майстерню потрібно від нього сховати. Не хотілось, щоб він бачив мене зсередини. Дівчина з парасолею пішла на самий вершечок шафи, слідом за підставкою і мольбертом. Вона має право ображатись... Все було накрито білим простирадлом й оцінено, як задовільно. Янапилась гарячого зеленого чаю і, вмостившись на софі, заснула.
***
Мене розбудило сонце. Воно тільки краєчком виткнулось над підвіконням, але цього було досить. Це примхливе золотооке дитя прямо таки впилося своїми вогняними пазурятами за всі виступи в моїй кімнаті й зашуміло. Мені завжди здається, що воно шумить. Може, це всього-на-всього кванти світла розбиваються об мої стіни з цим специфічним звуком? (Зранку і раптом фізичні терміни?!) Але настрій відмінний, хочеться щось перевернути, змінити, створити навіть. Я вирішила прогулятись. (Вийшла в коридор і... наткнулась на набридливу бандероль. Прямо таки наткнулась, спіткнулась і ледь на впала. Там ще залишилась книга. Вона аж світилась, так боялась, що я її забуду. Довелось виймати і тут же в коридорі розгорнути. З першої ж сторінки починались фотографії. Я і Він, Він і Я..., декілька чистих сторінок, а далі розливається широке море чистого, виведеного акуратним почерком, тексту. Все з першого дня. І навіть раніше. Як він вперше мене побачив, ще незнайому. Як я переносила книги з кабінету в кабінет, а він рвонув мені допомагати. Як, врешті випитав у когось моє імя. Як, списав крейдою весь асфальт під моїм вікном, тоді ще зовсім іншим і не цим вікном. Щоб не роздрібнюватись, він описав в цій книзі все наше життя разом. Вклеїв туди мої записки і листи, вклав стрічку з волосся, що я йому подарувала на нашому випуску. Аж смішно. Все життя разом вмістилось в декілька десятків сторінок чистого тексту. Закінчилось все сумним прощанням на вокзалі. Він їхав у своє місто, пахло холодним і свіжим ранком і він обіймав її. Вона тулилася до нього й щось шепотіла. А я стояла набагато далі і ловила кожен його погляд. Я й досі памятаю те відчуття бездонної темряви, що розливалось в мені з кожною хвилиною, на котру затримувався його рейс. Мені то хотілось втекти і забути, то прирости до цього місця і пустити корені. Я достояла до приїзду автобуса, очима попрощалась і, помахавши (з ідіотською посмішкою) рукою, розревілась прямо там, на вокзалі. І він це бачив. А я думала, що ні! Далі був пропущений листок і червоним олівцем виведено: «А далі?».
Він вимагав продовження. Ніби цей його приїзд мав би зрушити історію з тієї вокзальної крапки. А я продовження не хотіла. Частина мене все ж ненаполегливо натякала на повернення, але все інше єство театрально спихало її в яму свідомості й закидало камінням. Я помалу заплутувалась в роздумах, і ніщо в моїй фортеці не хотіло допомогти. Я тонула... Врятував дзвінок. Дзвіноку двері.. Хоча, те, чи він справді врятував, було сумнівним. Я струсила з себе задумливий настрій і відкрила двері.
Внутрішній опір розколовся на шматки. Прозорий, ніжно-сірий погляд Його очей і розбирав каміння, котрим була привалена та частинка мене, виймав її з ями, омивав їй рани і врешті, обігріта й принижена, вона шепотіла: «я ж казала...», готова з заповзятістю супермена перевпевнювати всю іншу мене. Він стояв, як завжди, небуденний, трохи «вище» всього навколо, такий незвичний на моєму порозі, на фоні дверей малознайомого сусіда. Де ж ти, ненависть, коли вона так потрібна?! Я зробила зімяту посмішку і видавила з себе, пропускаючи його всередину:
— Привіт... Проходь... Рада...
Моїй любязності не було краю... Чим швидше я будувала в собі стіну, щоб сховатись від пронизуюче-німого його погляду, тим миліше припрошувала й старанніше піклувалась про те, щоб йому комфортно було в моїй непристосованій до нього фортеці. Довго витримати я не могла: напоївши його, одночасно такого чужого і потрібного, гарячим чаєм, вручила ключі від квартири, і ввіривши, що він може «коли хочеш йти і коли хочеш вертатись», втекла в місто, згадавши раптом про тисячі справ. Місто мене зрозуміло. Справи повалились на голову на порозі першого ж банку. Нічого так не займає час, як, фінансово-юридичні справи. Життя колесило з одного краю міста до другого то «по справочку», то «по довідку», то «по архівні дані і кави там захопите, будь-ласка».
Поверталась втомлена та з почуттям, що не зявлятимусь в тих клерківських лабіринтах ще декілька років. Нутро втихомирилось і жадібно пило теплий, сірий вечір. Гармонія, змішана з димом міста, плавала в повітрі, тяжко загрібаючи хвилі вітру. Я купила відро морозива й за звичкою зупинилась перед підїздом, поглянути на свої вікна. В майстерні світилось. І з тим світлом в душу мою потекли ріки ненависті і страху. Я миттю злетіла на 8-ий поверх й дрижачими руками відкрила двері. Він був в майстерні. Двері в його кімнату були навстіж звідти підморгував телеведучий, рекламуючи антибіотик і тикаючи пухкеньким пальцем в хмаринки і «плюсові» температури над сходом. Робив він це у повній тиші. Телевізор так гребував новим хазяїном, що відмовлявся з ним говорити, а тобто не реагував на прохання: « Тут що, кнопка гучності здохла? Ну, де звук?...».
Я стягнула без допомоги рук кеди і зайшла в майстерню. Він сидів на підлозі і розглядав одну з моїх робіт: перетнуте східцями до неба серце. Я ніколи не задумувалась над цим полотном, воно мені видавалось пустим і взагалі нагадувало католицьку ікону: Христос в котрого кольоровими лампочками грає німб. Він оглянувся і запитав, що це? Я відповіла, що на звороті написано, і зайшла в кімнату. Стіна була навстіж. Полотно, котре ховало її, лежало тут же, на підлозі.
«Ні, я питаю, що це все? Що це за кімната? Ти що, художник?»
«Є трохи. Заробіток такий собі, але я ще в студії «аматорського фільму»
працюю, мені вистачає. Я як ти сюди потрапив?» — я сіла напроти, очима
викликаючи його на розмову-дуель.
«Та... Твій телевізор мовчить, як риба. Хотів знайти інструмент, хоч
якийсь... В техніці-то я знаюсь... Думав, не сидіти без діла...»
Я схопилась і пішла на кухню:
- Йди вечеряти. Вимкни там світло. А інструментів у мене немає ніяких. В мене майстер, знайомий.
Весь вечір ми, яктелевізори, просиділи в тиші, вже допиваючи чай. Він раптом сказав: «А знаєш, ти дуже змінилась, не знаю як, але ти вже інша... І що саме страшне, я відчуваю між нами прірву тих років, що не бачив тебе. Певно, щось сталось, що ти стала така, як зараз?»
«Ні, нічого. Сталось те, що я жила, світ мене змінював, ліпив і врешті залишив тут, у цьому місті, в цій квартирі роздавати себе через картини. От і все. Не можу того  ж сказати про тебе, до речі. Ти, чомусь, який був, такий і лишився, тільки трохи старше і питань більше задаєш, — я пішла в кімнату, голосно побажала йому добраніч, і зачинила двері Хотілось плакати. І не просто плакати, а ледве не надриватися, щоб обовязково було тяжко дихати й серце кололо. Величезні краплини довго натікали на очі, топили погляд, важко падали на підвіконня, а деякі навіть вниз, в темряву за вікном. Хоробрі.. Я вилізла з вікна і спустила ноги в повітря. Всередині все забуло про біль і загупало в адреналінових страхах. Я «порізала» собі легені свіжим холодним повітрям і підняла очі. Наді мною, перевісившись з вікна майже до пояса, виглядав блідий хлопець. (Він заговорив хриплим, тяжким голосом: « Ти чого?.." Що ти собі надумала?»
Я оцінила ситуацію. Певно на «кайфування під місяцем» це мало було схоже, а ближче було схоже на самогубство. Я всміхнулась: «Нічого такого. Ось, посидіти вирішила на свіжому повітрі.. Вечір сьогодні гарний...». «А обов 'язкрво це робити по ту сторону підвіконня?» «Тут свіжіше, й таке відчуття, ніби летиш.» Він витравив посмішку, а тоді тихо сказав:
-Я може все-таки пересядеш назад? Щоб мені було спокійніше. Щоб часом фантазія не стала реальністю...
- Наполягаєш?
Він ревно мотнув головою. Я слухняно залізла назад, сіла на підвіконня і вперлася спиною в раму. Я, щоб не блудити поглядом, звела очі на місяць і запитала:
— Так ліпше?
Набагато, — відповів місяць, — до речі, ти що ж, моя сусідка?
Скажу навіть більше, я твоя сусідка знизу.
Значить, я — сусід зверху? (Дивно.Я ніколи тебе не бачив...
Я тебе теж. Чесно кажучи, я взагалі не задумувалась ніколи, що, по суті, в величезному будинку, де жуве ще багацько людей, сімей, де долі щоденно пишуться. Прихрджу додому й таке відчуття, що навколо моєї квартири вакуум і лише в ній існує реальність.
- Умене десь близька ситуація. Тільки я думав, що всі мої сусіди — зануди.
Ну... Якщо орієнтуватись на бабусечок, що на лавках перед підїздом сидять,
то лише так і виходить.
Я засміялась. І в відповідь почувся сміх. Я місяць який був, такий і лишився, Хіба що перестав запливати хмаринками і став щиро срібний. В серце потекла гармонія. Забувались страхи, гнів, злість, все те, що могло б перетворити того, що бродив зараз за дверима моєї кімнати в чистий порох. Ми говорили всю ніч. Але навряд чи про щось потрібне. В мене затікало поволі тіло, але я не хотіла руйнувати драйву, а тому й спостерігала, місце місяця стає сірий ранок, а за ним яскрава і гаряча зоря. Наостанок ми домовились виспатись і ввечері піти гуляти. Життя обіцяло благодать. Мене поглинула приємна втома. В режимі автомата, схожа на стару дружину, я приготувала йому сніданок і провела з дому. (Відчувалось, що йому якось ніяково і в цій слабкості він був розгублено ніжний, наївно дивився на мене своїми бездонними очима і повсякчасно вибачався. А мені хотілося обійняти його і притулити до серця, як злу дитину, прощаючи всі його гріхи. Це вже не те гоєне-перегоєне почуття, це щось нове, вище, воно не єднає з людиною, воно єднає з світлом, те, що змогло пройти найскладніше випробовування — випробовування гнівом. Я дивилась на нього очима доброї матінки, і тепер доброта моя була чиста і щира, а тому й серце поїлось нею, як медом. Я провела його і подалась назад в майстерню. Сонце цілувало моє тіло, пестило шкіру і топило в гарячихпроменях. Крізь прозорі рожеві повіки я бачила небесну любов, яку ледь не втратила, зосередившись на ньому. "Щастя — поряд! Було добре від того, що просто все навколо склалося саме так і бло ніяк не інакше.
Я заснула...
Прокинулась від того, що сонце щезло. Я ліниво відкрила очі і побачила, що Він сидить на краю софи в моїх ногах і посміхається. Трохи схожий на ангела — крізь нього проходили хвилі світла.
"Що це за сон посеред дня? Як у дитсадочку? А я купив фруктів: помаранчеві
апельсинчики, золотиста терпка хурма і морквяний сік. А це, до речі, — він
спустився нижче і я змінила позу і сіла, — джерело цілого ряду вітамінів.
Сьогодні я готую десерт.
Вважай, я зловила тебе на слові. Я сьогодні ввечері іду гуляти, тому десерт
буде на обід, а не на вечерю. Поспішиш?
- Ей! А самого то обіду немає...
Я звалила його на софу, а сама встала. Він ловив мою руку, та не втримав. Я вислизала з його життя, вислизала з усього, що поєднувало нас, вислизала не тільки тілесно, але вже й духовно. Не було пекучого бажання до нього торкатись, того, що колись зводило нас з розуму. А скільки потім було «ночей холоду», де «нас» уже не існувало, а були лише «я» і «він».
***
Найчастіше кінець одного стає початком другого. Сьогодні, ми купуємо білет на літаік, їдемо до океану, і там, по великому секрету від усіх, в один з найніжніших і найяскравіших світанків, по коліна в найсолонішій воді ми одружимось. Він точно це знає. Він сам так вирішив. Ще того першого світанку, коли сидячи на власних підвіконнях ми єднали себе з місяцем і ковтали його промені, він випустив з свого серця велику любов, що плекав для єдиної, і напоїв нею моє серце і тим зробив нас єдиним цілим.
Р.S.: Вода лоскотала ноги, світло цілувало плечі, а руки пекла книжка. Я дивилась на те місце, де завтра відбудеться найдорожча мені містерія. Відкривши книгу, витягнула з кишені срібний маркер і вивела на останній сторінці: «А далі вони жили довго і щасливо. Але це вже зовсім інша історія...». Пальці зачепили сторінку і вирвали. Вітер підхопив її, кинув на хвилі і полинув цитувати маякам найкращі фрази. А я виривала по сторінці і пускала плисти, ніби медузи, розмокаючи...

Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.26-34.

Маріча Море. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #10 (2008)

Маріча Море

ДРУГЕ СЕРЦЕ
Третю добу прокидаюсь о пів на четверту від того, що привиди надто голосно тупають по хаті.
Вже не плакала.
Йшла пити воду, виглядала в вікно, чи береться світати і знов мостилась у гаряче, заповнене липкими сновидіннями ліжко.
Цілісінький день підмічала усілякі неприємні дрібниці:
– що пензлики стали жорсткіші і нахабніші;
– що священні корови з підвіконня поїли все намисто;
– що чай схолодає раніше, ніж пальці затерпають на шершавих боках чашки.
Так від того втомлювалась, що сідала на веранді і вперто мучила себе вишиванням.
Хрестик.
Іще хрестик.
Виглядала за скло, ніби когось чекала, а потім знову.
Хрестик.
До нього ще хрестик.
Втім, з того цвинтаря завжди виходили однакові птахи з кубками в пазурах та ще апетитні полуниці – єдине, що згадувалось з уроків вишивання.
По обіді приходила Анна.
Готувала їсти, базікала безкінечно та ще відводила погляд.
Іноді присідала поряд і довго прислуховувалась, гладила твердого, опуклого живота.
Перепитувала про здоров’я.
Я продовжувала дивитись за вікно, ніби настромлюючи на погляд дерева і будинки. Дотягнутися б врешті до самого сонця, впитись йому в червоного бока і пустити розпеченої, огненної крові, бо хотіла, щоб питали про моє здоров’я, а не про його, і щоб погладили мене, а не того малого покидька, що гоцає мене зсередини, мов шкаралупу.
Нило серце.
Голова йшла обертом.
Ноги, як колодки.
І нирки бісяться.
– Все добре, – кажу я Анні, – самопочуття, як у космонавта. І знов залишилась одна в своєму примарному світі.
Бралася малювати. Доводилось довго і нудно знімати з полотна липке павутиння буденщини.
Воно насідало таким шаром, що вплутувалась комашня і метелики. І була велика спокуса залити їх лаком назавжди.
Мала отак ходити і ходити, з кутка в куток.
Відкривати і закривати кватирки, влаштовуючи каруселі протягів, або підслуховувати, як дихає спляча кицька.
Ще сиділа вечорами в кабінеті, за столом, в спину тиснула зрілістю і кольором дуба височезна шафа, заставлена класикою, а я з серйозністю науковця обирала одну з книжок, брала яскраво-жовтий маркер і, починаючи з самої першої сторінки і закінчуючи самою останньою, закреслювала в усіх-усеньких словах одну і ту ж літеру.
– Теж мені великий митець... На тринадцять сторінок одна літера «щ», –реготала.
Згадувала.
Раніше, до цього інкубаторного періоду, я була однією з тих, кого легко впізнати в місті. З тих, хто обідають соком і бубликами на фонтанах, тих, хто читає і слухає музику на лавках рідного міста, спить і п’є на лавках чужого, такого, в якому на два дні до знайомих заскочив, з тих, хто краде книжки в бібліотеках і ходить на всі фести чорним ходом, з тих, хто носить секондський одяг і 20-літні тітчині кофти, і завжди десь-десь, хоч мають маму і тата, і власну кімнату, і в ній комп’ютер.
Я була однією з тих, хто в найшумніщих компаніях лишався найбільш самотнім, хто відчував у собі стільки крові, хто лінувався бігати наввипередки з часом, що одного разу, наткнувшись на оголошення про «сурогатне материнство» вирішила, що це найкращий спосіб пригальмувати і підзаробити грошенят.
І ось зараз я тут.
В літньому маєтку родини Полякових, чиї авіалінії возять людей ще з тих пір, як над селом протарахкотів перший кукурудзник.
А в мені гоцає ногами спадкоємець усього цього божевільного статку, бо Анні, прекрасній матері позолоченого недоноска, нема коли його виносити. Я знову стелю собі м’які ковдри, влягаюсь у бархани подушок, я п’ю морквяний сік і слухаю Бетховена, бо дітки від класики стають дуже розумні, я перетворюю своє тіло на желатин і відчуваю, як його випивають сірі слони на довгих ногах з оригіналу Далі над ліжком і, єдине, про що можу думати, так це про три місяці, після яких мене розчавлять, як спілу вишню, вправним рухом пальця видушать кісточку – інкрустованого спадкоємця і кинуть таку м’яку й безхребетну з кишенями заважких срібенників на тротуар, повз стрімкий рух щурячих перегонів. А мого хлопчика, моє друге серденько, що з кожним днем все сильніше б’ється, моє щастячко і мій стержень понесуть, як золоте теля на руках, понад натовпом, від мене, ледь торкаючись пальцями шовкових пелюшок з китицями, гаптованих стрічок бантами, і не бачити мені його оченят, не чути сміху, не ховати таємних поцілунків в ямочках його щічок...

ВЖЕ ВСІ ТО ПРОБУВАЛИ
ПРОЛОГ РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНИЙ
Мене втопили. Ага. їй Бо’. Мене взяли цупкою рукою за волосся, за потилицю і зо всієї сили нахилили в бочку з водою. І тримали до тих пір, поки я не перестала дриґати ногами і гнути спину, намагаючись вирватись. Я дивилась у воду. Я бачила брудне дно, бачила шерехаті вигнуті дерев’яні стінки, чула, як сама собі стукала по боках цієї бочки і нічого не могла поробити. І бульбашки. Пам’ятаю, як бульбашки повітря, мого останнього повітря виривались із глотки і ніздрів і лоскотали обличчя, повзучи по ньому й вилітаючи на поверхню.
Врешті, я ослабла, наповнила легені водою і померла.
Так і мало б статись. А тепер, я лежу на підлозі, поряд зі мною моя бочка і дивлюсь я на лампу – велике холодне сонце. Я думаю про те, що померла якось неочікувано і ні за що.

ВЛАСНЕ ЕКСЦЕС
У Саші вкрали лівий черевик. Вона знала, хто міг вкрасти. Або Алік (теж Саша), або його придуркуватий друг Дімончик. Дімончику, кров з носа, як треба, щоб Алік його поважав. Тому, він усюди за ним швендяє і готовий увесь світ перевернути, аби тільки Аліку було смішно. А Аліку, звичайно ж, смішно. Санєчка ж зараз вийде з роздягальні й верещатиме, де її черевик. Як роблять усі дівчатка.
Саша перевзулась назад у кросівки, склала речі в пакет, включаючи й одинокий черевик, і вийшла з роздягальні. На підвіконні спортзалу сиділи Дімончик і Малий Мо (Мохановський Вова, 153 см – зросту). Аліка не було. Саня хотіла, щоб він зараз був тут. Щоб бачив, як їй начхати на його забавку. Натомість, малий Мо клацав телефоном, а Дімончик пропалив Сашку поглядом і завовтузився на підвіконні. Раптом схопився і швидкою ходою пішов слідом:
– Санєчка…
Сашка різко обернулась. Їй аж м’язи зводило від гніву. В животі щось нервово тіпалось.
– Санєчка... Нічого тобі так в кросівках?
– А тобі що? – гаркнула в відповідь.
– Сах, не бісись... Це не я. Але я скажу, де тобі шукати.
– На чорта мені те, що ти тут вякатимеш?.. – здавалось, її пальці так налились кров’ю, що за хвилю могли б луснути. Кров юшила б, як з кранів вода, – ці ваші забави в печінках уже. Погрались би і вернули. Дебіли...
Може б, вона й кинулась на Дімончика і видряпала б йому очі і била б, і кричала, та їй заважав пакет. Важко вицарапувати очі, коли на руці в тебе висне з півкілограма всякого добра в дуже нетривкій упаковці з тягучими ручками.
Дімончик відступив крок назад:
– Саха, тобі черевик треба? То після класника приходь на дах спортзалу.
Він розвернувся і побіг по коридору. Певно, цю фразу, сидячи на підвіконні, раз двадцять повторював. З спортзалу вийшов задуманий Малий Мо. Саня подивилась на нього тупим поглядом, повагалась, але нічого не запитавши, пішла в клас. Мо пішов слідом.
Весь класник (класну годину) Саша сиділа в глибокій зажурі. Час від часу вона влягалась щокою на холодну парту і дивилась через вікно на небо. їй було видно край даху спортзалу, але нічого особливого в тому даху вона не бачила. Спину палив настирливий погляд Дімончика. Алік на класник не прийшов. Йому дозволялось, він був 7-кратним відмінником, він був в усіх гуртках і секціях, їздив на олімпіади і, напевно, переводив бабусьок через дорогу. Усі вчителі при ньому закочували від задоволення очі. Тому й прощались цьому зірковому хлопчику злегка побитий двієчник чи поцуплені чужі черевики. «Хлопчик росте, в ньому завжди було багато енергії».
Саша примружилась від сонця. Вона думала, чи йти на дах. Черевик же повернути треба. Чи мо’, перебісяться і самі завтра вернуть? А як не повернуть?
Коли АнПална розпустила клас, Сашка виходила передостанньою, за нею повз з рюкзаком у руці знервований Дімончик.
– Ти підеш?
– Якого чорта ти причепився? Що ви там вже намудрували? Відро води на мене виллєте, так?
Дімончик йшов слідом.
– Чого мовчиш? План ваш розгадала чи що? Дибілля... Придумати нічого ліпше не могли.
Саша пройшла крізь спортзал, вийшла з задніх дверей, спокійно поздоровалась – з ковтаючим окурок фізруком і обійшла будинок. На стінці, що без вікон, тягнулась нагору тонка металічна драбинка.
Санька різко розвернулась і важким поглядом обігріла Дімончика – ти перший! Нема чого мені під спідницю заглядати. Дімончик взяв з її руки пакет і рюкзак, накинув їх на плече і поповз по драбині вгору. Ось тобі і джентльменство перед знущанням.
На мить зверху зиркнули дві голови: Алікова і Дімончика.
Саша сміливо поповзла по драбинці. Біля самого краю даху їй подавали руки обидва хлопці. Коли вона вже геть вилізла на брудний, закиданий склом дах, Дімончик підхопив її під лікоть і, раптом міцно вхопивши за обидві руки, вивернув їх за спину. Саню звернуло і нагнуло. Сам собою вирвався здивований і переляканий зойк. Алік швидко нахилився і заклеїв їй рот товстим, явно заготовленим раніше шматком віконного скотчу.
Саня забрикалась, взялась вигинатись, навіть раз вдарила боляче Аліка по коліну. Хмуре обличчя того на секунду пересмикнуло болем, а далі очі залило пеленою гніву. Він піднявся у весь зріст, підійшов упритул...
«Якась секта... Що вони хочуть з мене?!»
... і поклав обидві руки на стегна Санєчки. Та застогнала. З очей бризнули сльози.
– Довго тягнути будеш?.. Давай все швидко..., – голос Дімончика хрипів, низький і серйозний. Алік задер спідницю і стягнув однотонні блакитні трусики. Саня завила. Вона почала сильніше впиратись і як могла пручатись.
Від страху м’язи геть ослабли. Алік мотнув головою і Дімончик потягнув її вниз – вкласти на гальку, якою було засипано дах будинку. На якусь мить їй призвільнили руки і вона спромоглась вирвати одну і вдарити Дімончика по носі. По обличчю того поповзла густа стрічка крові. Алік кинувся на Саньку, геть збив її з ніг і звалив на гальку. Дімончик розтер кров по щоці, очі в нього зрадливо почервоніло. Хлопець вивернув Саньці руки над головою так, щоб їх можна було затиснути між коліньми і притиснути до даху. В цей час Алік розстібнув ширінку і розвів Саньці ноги. Стегна взялися спазмом і холодом. Все тіло перетворилось в один великий згусток липкої чутливості, всі нервові рецептори напружились.
За мить Санька з жахом відчула в нутрі своєму щось чужорідне. М’язи спазматично стиснулись в слабкому намаганні витіснити «не своє». Стегна звелись так, що аж завили болем м’язи на внутрішній стороні ніг. Саша нічого не могла бачити. Очі заливало туманом сліз і жаху. Її тіло стало їй чужим.
Саня болісно точно відчувала, як від тертя об гальку знімається шкіра на спині, сідницях, на вивернутих лопатках. Їй вигинало поперек. Руки пекли вогнем, особливо в розвернутих суглобах. Внизу живота гуло, спазми рвали тіло на шмаття, легені судомно здригались від того, що слизові оболонки від сліз поспухали, а крізь закладений ніс неможливо було дихати.
Це тривало декілька хвилин. Дімончик не відривав погляду від очей Саньки навіть тоді, коли Алік встав і заправився. Саша лежала, впираючись пустим, далеким поглядом високо в небо. Її тіло раз по раз судомно здригалось, а худі коліна звелись разом.
– Треба їй це зняти, вона, здається, задихається, – видавив він врешті хриплим, низьким голосом.
Алік витягнув з кишені теніски цигарку, запалив і схилився над Санькою. Потім акуратно і швидко відірвав шматок скотчу від обличчя.
Вона декілька разів важко й голосно вдихнула. З кожним ковтком повітря її тіло вигиналось і стріпувалось. Врешті, Дімончик опустив їй руки і допоміг сісти. Алік подав трусики.
Саша дивилась на гальку, відчувала як пашить спина і між ногами і відчувала кров. На чорну спідницю раз по раз падали великі прозорі сльозини.
Алік сів навпроти прямо на гальку й уважно на неї дивився, глибоко затягуючись. Дімончик сидів поряд, заглядаючи через плече.
Саня вже не кричала. Дихання вирівнялось і м’язи розслабились. В голові шуміло. Гупало серце. Десь крізь шум пробивався далекий, незрозумілий і винуватий голос Аліка:
– Сань, ну, ти пробач... Ти ж зрозумій, мені ж треба. Я ж лідер... Вже всі в класі то пробували, а я що, самий лівий?.. Сань, ти ж розумієш, та курва мала, Тонька, вона б ніколи не дала...
Дімончик закурив. Саня повільною, ватяною рукою втерла очі. Було дуже сонячно. Шум у голові стихав, його місце зайняло сюрчання коників і верески якихось малих пташок. Алік ще говорив і говорив, здається, погрожував. Після чого встав, пішов до дальнього кута даху, приніс звідти черевика, вклав його в Санькин пакет, знов сів і знов закурив.
Дімончик сидів поруч. Він нервово сіпався на кожен рух Саньки.
Через 15 хвилин розглядання гальки Сані вже не здавалось це таким страшним. Тіло гуло, на зап’ястях розбухали синці, але нутро наливалось дивним, порожнім спокоєм. Сашка важко піднялась. Її хитало. Дімончик підхопив її під лікоть, таким чином і підтримуючи, і стримуючи. Алік уважно слідкував за кожним їх рухом. Саня забрала лікоть, вивільнилась з рук Дімончика і, похитуючись, пішла до драбини. Взяла свій пакет і рюкзак, скинула з даху (глухий удар) і перелізла на драбинку. Дімончик декілька разів, як сурок, мелькав очима від неї до Аліка. Той тупо дивився на Саньку. За мить дівчина спустилась з драбини, одягла рюкзак на плечі, взяла пакет, поправила спідницю і повільно пішла додому. Все, чого їй зараз хотілось, це прокинутись в своєму ліжку, щоб цього дня ще не було, щоб вона забула форму і не перевзувалась і не лазила ні на які дахи...
За двадцять хвилин вона дійшла до свого дому. В хаті було порожньо і прохолодно. Саня кинула речі біля дверей, дійшла до свого ліжка і закуталась в ковдру. Не було сили плакати. Повільні хвилі усвідомлення того, що сталось, поступово напливали на неї. Очі втупились в синю квіточку на шпалерах. Ноги посіпувало, а тіло продовжувало боліти.
Прокинулась Санька вранці від того, що мама штурхала її в плече. Воно віддавало гострими стрілами болю. Саша застогнала і розплющила очі.
– Сонечко, вставай, кицюню, що ж це ти спиш так довго? Вчора я тебе не будила, думаю, хай поспить. Тобі боліло щось, рибко? – мама пішла на кухню, на ходу продовжуючи говорити, – правильно. Краще всього поспати. Збирайся в школу, а я вже біжу. Треба раніше бути, бо сьогодні рейд керівницький обіцяли.
Саня сіла і спустила з-під ковдри ноги. Вони стали ще худіші.
Гримнули двері – мама пішла.
Саня не могла не йти в школу. Її вже двічі ловили на прогулах, а на третій точно викличуть маму. Буде гірше. Вона дізнається про оцінки, і про прогули, і про поведінку.
Все, що сталось вчора, видавалось поганим сном. Тіло нило, спухало і місцями кровоточило. Довелось блузу відривати від присохлої шкіри. В лопатку врізався шматочок битого скла. Зап’ястя посиніли. Ними неможливо було поворушити. Сашка так-сяк дійшла до ванни і довго мокла під душем. Шум води нагадував учорашній шум в голові. Саня переклала підручники в рюкзаку, одягнула сіру кофту з довгими рукавами і спідницю нижче коліна. Мокре волосся не сушила, так, витерла і зібрала в пучок. До школи, здавалось, сто років йти. Малі діти з пузатими портфелями обганяли її і сторожко оглядались. Було душно і сонячно. Саня намагалась ні про що не думати.
Алік стояв між задніми партами і притискав до себе Тоню, дівчину невисоку та найапетитніше сформовану в класі. Вона хихикала й іноді злегка виривалась з обіймів. Дімончик сидів за своєю партою з опущеною головою, а відтак вгору з-під світлої сорочки стовбурчились дві лопатки. Час від часу він ловив на собі гнівний погляд Аліка, який награно сміявся і «намагався поводитись, ніби нічого й не сталось». За декілька хвилин до дзвінка двері відчинились і в клас напівпрозорою тінню впливла Санєчка Лоц. Аліків регіт застряг у горлі. Від такої переміни і Тоніне хихикання повисло в повітрі. Алік і Дімончик, мов зазомбовані, не зводили погляду з Саньки. Та пройшла до свої парти, кинула портфель і лягла щокою на холодну дошку, відвернувшись до вікна. Дімончик посірів.
Алік прийшов у себе, часто заморгав, а тоді звів очі на Тоньку. Та дивилась, очікуючи пояснень. Алік занервував, а тоді зробив грайливо-енергійний вираз обличчя і, притягнувши Тоню ближче до себе, басонув на весь клас:
– Не по погоді одягнулась, Лоц! Перегрітись не боїшся?..
Саня не ворухнулась. Тоня залилась гучним гоготом. За нею ще декілька таких же дівчат.
Всі чекали реакції від Саньки. Натомість, з місця схопився Дімончик. Обличчя йому перекосило від здивування і гніву. Він підскочив до Аліка і з усієї сили мазонув того кулаком в обличчя. Потім ще кілька разів по нирках і врешті гепнув коліном у живіт. Аліка зігнуло.
– Су-у-ука-!.. – просичав крізь зуби Дімончик і вийшов з класу.

СТЮАРДЕСА
Вона була стюардеса.
І феміністка.
В небі вона ходила в короткій формі, турботливо цікавилась про самопочуття у «зелених» пасажирів і посміхалась.
В неї була шикарна, стюардеська, відшліфована перед дзеркалом посмішка. На землі в неї була довга чілка на очі і сумний, повний трагедій погляд. Трохи червоні очі.
В небі у неї блакитна коротка спідничка, біла блуза, ідеальний макіяж, вкладене в кучерики волосся, акуратний манікюр і шпилечки. В небі вона –частина великого світу Жінки, Що Пестить Погляд Чоловіка.
На землю вона спускається, щоб влазити в старі джинси, розтягнуті футболки, часто курити, розпатлувати волосся і ненавидіти, ненавидіти, ненавидіти чоловіків.
Там, зверху, все було просто.
Любочка – напарниця, цокотлива мушка, небесна хвойда, завжди в колготках сіточкою із яскраво-червоними губами. Коли вона розповідала про безпеку в літаку, чоловіки пітніли і замовляли багато алкоголю. Для Любочки було «невдало злітати», якщо хоч би раз під час рейсу її не затисли в вузькому проході. Вона мала тисячу номерів у телефоні, їй завжди було до кого поспішати на землю. «Мій Сьомочка – це ж золотко. Кличе в ресторан. Обіцяє ловити вже в аеропорті. Приємно буде зіскочити з літака і в лімузин...» – вона заливалась гучним сміхом, – «Як принцесу».
Ще був Костя. Другий пілот. Він був чоловіком двоюрідної сестри. З ним було приємно посидіти в кафе, поговорити за кавою. Він завжди був надто добрий. Це ж він і влаштував Віту в стюардеси. Ледь не розпластався в коржик, вибиваючи місце. Після кожного рейсу запрошує її до себе в гості. Іноді вона навіть доїжджає з ним в таксі до центру міста, але врешті завжди передумує. Костя починає нервувати. Він завжди боїться повернутись додому і побачити щось таке, чого не хотілося б бачити. Когось такого, про кого краще не знати в подружжі. Костя боїться ще й того, що Віта теж знатиме дещо, про що в родині не слід знати. Вона відбріхується, виходить з таксі й обіцяє, що «наступного разу – обов’язково». Вона не хоче, щоб цій великій, добрій дитині було погано. Вона їде в «жіночий ресторан».
«Горлиця» – ресторан її подруги. Ну, ресторан... Ну, кафетерій, десь, кафешка... Так, малий ганделик.
Ганделик цей робився на «світлій мислі». Сюди мали приходити не пузаті, смердючі фанати футболу і не підлітки по пиво. Сюди мали приходити люди літературного, мистецького, художнього крою. Вони мали б тут виступати на імпровізованій сцені, виливати свої душі на таких же геніїв, як вони самі і шукати розради та компанії. Натомість, світла ідея під цупкими ручками суспільства здеформувалася в зовсім іншу: примітивнішу, грубішу і водночас болючішу. Сюди щовечора наповзало холодних, сірих, не обігрітих поеток і піснярок, з гітарами і вимоклими в сльозах зошитами. Вони напихались на дивани, розглядали акваріуми з синюватим світлом, випивали галони кави і виливали галони смутку. Всі вони чекали одного – принца. Романтик-поет, наслуханий легендами про мистецько-кавний острівець на околиці міста, він мав би широко розчинити двері, ввійти, бризнути з очей снопом світла, вихопити з темряви одну-єдину (мене-мене, а не мою миршаву сусідку), підійти, впасти на коліна, читати вірші, співати пісні, закочувати очі і врешті-решт забрати з собою в ніч, щоб там, десь, завести сім’ю народити діток і бути, як всі, нормальною, звичайною, щасливою жінкою. А талант свій розпустити на колисанки рум’яним немовлятам.
І навіть якби вони, поетки-пісенниці літали щоденно усіма рейсами, і по сорок разів на добу бачили високу усміхнену стюардесу в короткій спідниці, – вони б ніколи, ні за які гроші, не впізнали б її в зашураній подрузі хазяйки, що з’являлась тут раз у декілька місяців.
Віта любила це місце. Саме місце. Бо вона сама привозила сюди в акваріуми екзотичних заморських рибок, фосфоричні фігурки фламінго та інших птахів, якими була прикрашена вся стеля. Це вона що два роки вішає власноручно табличку «ремонт» на двері і збирає все барахло по коробках.
Вона вкладає в це місце душу, звозить сюди весь світ і терпіти не може цих сірих мишей, які перетворили її чудове, любе кубелечко в Дім Молитви Великому і Могутньому Чоловікові. Віта саморучно повикидала б їх звідси за те, що ті ніколи не розуміли свого щастя, не вміли пишатися своєю свободою, своїм талантом, своїм пухом і перами.
Віта влітала в «Горлицю», збирала шумну компанію і до ранку виживала найбільш зазомбованих.
А потім, пролежуючи тижні на дивані в кімнаті хазяйки ресторана (свого дому на землі вона не мала), хотіла повіситись. Бо була сама, бо не цікавила чоловіків на землі, бо не вміла посміхатись, стоячи ногами на асфальті, бо врешті-решт «миші» в своєму примітивному бажанні були стовідсотково праві...
Але Віта не мала права цього робити, бо вона – феміністка, бо вона повинна ненавидіти чоловіків.

   

Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #10. - 72 с. - С.13-21.

Маріча Море. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Маріча Море

Ромашки
Холодно...  На вулиці сонце, а я мерзну...
Холодно і пусто. Білі стіни, білі простирадла, 6іла стеля і цей маленький чорний образ на стіні. Ніби якась картина. Сіра рамка і чорний образ. Можливо... Можливо, це кошеня... Толова болить, навіть не болить, а ниє, тяжко здавлена. Очі печуть вогнем. Дивитись тяжко й хочеться примружитись. Яле той маленький чорний образ захопив і не дається. Якби трішки ще припіднятись... Пекучий біль пронизує голову. Боже правий, легше померти. Кладу голову на подушку й починаю вивчати предмети ближче. Склянка з водою. Прозоре скло, прозора вода, трохи далі — прозорі двері. А там синє. Вода трошки колишеться, ніби дрижить. Мружки змушують двері всміхатись. І те — синє — теж всміхається. Поряд з склянкою листівка, трохи давнішня та доволі мила. Насуплене слоненя і підпис: „Одужуй! Бо я сумую”. Відразу так тепло стає. Я чия вона, ця листівка?
Я не памятаю...
Я не знаю...
Не памятаю, хто б міг мені її прислати.
Не памятаю нікого!
Я нічого не памятаю!!
Перше запитання: Хто я? Пусто...
В голові різко так пустішає, навіть біль притупляється.
Оглядаюсь. Потрібно знайти хоч якусь підказку... В мене ж має бути ім'я?! Заспокоїтись. Все одно ця біла кімната не відповість. Можливо, покликати когось? А якщо це і не лікарня? Оглядаюсь на листівку. Вона самотня. Склянки нема. А за дверима уже біло. І те біле таке холодне...
Переводжу погляд на картину. Той чорний образ досі там. Але тепер він ніби більший і чіткіший. Голова зовсім відпустила. Стало якось пусто й самотньо. Тепер тільки помічаю, що кімната велетенська, і ліжко зовсім маленьке. Я привстаю. Трохи ниють ключиці й ноги ніби ватяні. Тепер картина майже на всю і образ став точним. Можливо, навіть, живим. Це —ангел. Невисокий чорний ангел з замисленим обличчям. Він сидить в самому куточку його величезної картини і зриває пелюстки з чорної ромашки.
— Це, здається, твої улюблені квіти?
— Так...
Повернув до мене своє бліде обличчя, поглянув так серйозно, ніби знає
відповіді на все, лиш думає, казати мені чи ні.
— Що ж це?.. Твої улюблені квіти чорного кольору? — він привстав, дійшов до самого краю, перехилився за рамку і кинув ромашку на підлогу кімнати. Я не поспішаю відповідати, хоча в горлі вже застрягли слова, та...
Він так і лишився звішуватись з рамки, підклавши одну руку під підборіддя, а
друга так безвольно й звисала. Він не зводив очей з ромашки. Бильце ліжка
не давало побачити її.
— Ні, — врешті видавила з себе я, — я люблю білі ромашки на зелених ніжках...
— Я знаю...
— Ти знаєш, як мене звати?.. І де я?
— Це ти сама маєш знати... Але, врешті, ти ж сама вирішила, що не хочеш
цього життя, імені... Сама цього всього зреклася...
— Про що ти?!
Він підняв голову, знову серйозно поглянув на мене і запитав:
— Ти ж не можеш нічого не пам'ятати. В тебе ж є історія, — він показав на
листівку. А сам встав і пішов вглиб картини по ще одну ромашку. Я
простягнула руку і лише краєчком пальців чиркнула по листівці. Та впала. Я майже звісилась з ліжка, щоб її дістати, та не змогла.
— Це від коханої людини?
Ангел стояв по коліна в ромашках і відбирав їх з серйозністю дегустатора. Знайшовши якусь одну, специфічну, він вирвав її з корінцем і повернувся до краю рами. Потім всівся до мене спиною й замугикав якусь пісеньку.
— Ну як, дістала?
Я психувала. Не могла дотягнутись, хоч убий, а там же, певно, щось важливе!
Я вирішила встати з ліжка й взяти її. Це ж так просто — встати і підійти до тумби. Я спустила ноги й поглянула вниз.
Ромашки! Густий чорний килим ідеально рівних ромашок. Лиш зараз я
помітила, що їх тисячі, вони встелили всю підлогу і кожна з них своїм
величезним моторошно-сліпим оком впилася в мене. Звідки вони тут взялись? Ангела вже не було... Він пішов так далеко в картину, що був схожий на дерево, розтинаюче горизонт голим віттям. Я залізла глибше до ліжка, підібрала ноги і спостерігала, як перші чорні ромашки залазили на стіни і двері й подумала, що, можливо, котрась уже мітить своїм цупким корінцем на бильце мого ліжка, єдиного місця, де я почуваю себе в безпеці. Тумба до половини вже заросла темними квітами і листівка віддалялась, повільно та безупинно.
Я заснула. Мене зморювало на сон, коли я спостерігала годинами за рухом цих дивних рослин. Коли прокинулась, ромашки були приємно-сині і застеляли все навкруги. Одна, небесного кольору, лежала на ковдрі, а ангел сидів на бильці ліжка і дивився на мене з якоюсь дивною, але ніжною і турботливою усмішкою. Я привстала, а він кліпнув й усміхнувся тепер широко й доволі любязно.
— Ти гарна, коли спиш... — Ти знову тут? Навіщо ти приходиш?
— Та... забудь. Мене присилають, тому що ти маєш зробити вибір. Ти ж не можеш жити тут...
— Де?! Я хочу знати де «тут»? І який вибір? Навіщо? Я не можу відповісти, бо не знаю питання.., — я ледь не плакала! Як йому можна щось пояснювати. Чому він не відповідає?.. Він спостерігав мене, і я зрозуміла, що він все це знає, прочитав, можливо, в думках...
— Ти даремно так хвилюєшся... Все набагато простіше. Ти маєш просто відчути. Хочеш до мене? Будеш завжди зі мною і я берегтиму твій сон, як сьогодні. Завжди... Ти сама вирішуватимеш, якого кольору будуть ромашки...
— Ти запрошуєш мене в картину?
Він розсміявся, ледь з бильця не впав.
— А звідки я є?
— Була?..
— Ну... Так, була?..
— Ти... Ти ж вже не там, так? Ти десь посередині. Той світ тобі все одно не сподобався. Ти ж хотіла звідси піти... Ось. Ті, що вище, дозволяють тобі... Дають другий шанс, якщо хочеш.
Я сіла напроти нього.
— А ким я була?
— Була, — він ніби зрадів, що я вжила саме минулий час, — ти була людиною, ти жила зовсім трошки і одного ранку прокинулась з бажанням все змінити. Ти ненавиділа той світ, що часто робив тобі боляче. В тебе був кіт... Хочеш, він і тут буде з тобою? Зазвичай, ми такого не робимо...
— А чому з моїм котом зробите?
— Бо він чорний..., — він всміхнувся.
Мені наскучило. Я втомилась слухати і більше вглядалась в рамку картини.
Цікаво, як там?
— А я зможу повернутись?
Він пхекнув.
— Яка ж ти! Яквсі люди. „А мсжна стати боягузом і махнути назад, якщо
стане тяжко”. Ні, не мажеш.
Він, здається, образився. Сів до мене півбоком і поглянув трохи
презирливо. Мені стало соромно за себе і за всіх людей. Яле я чесно не
памятала той світ, яким він був для мене, і ким я була для нього. Я зовсім вилізла з-під ковдри і дотягнулась до ангела. В кімнаті було холодно, а від нього віяло теплом. Я хотіла взяти його за рукав, але побоялась. Тому
сіла на край ліжка, звісила ноги по коліна в ромашки і запитала:
— А червоними вони можуть бути?
— Ти не про те думаєш. Тебе не зможуть довго чекати.
Проте ромашки почали тьмяніти, дійшли кольором до молочного, а тоді знов налились кольором, тепер уже чимось середнім між оранжевим і темно-бордовим.
— Ого... Я тобі вірю. Тому піду з тобою, — я наважилась і поклала свою руку на його.
— Так просто?
— Ну от! Так вмовляв, а коли я згодилась, то вже й не вгодила?!
Він все ж затиснув мою руку і допоміг зійти на підлогу. Ромашки порозбігались навколо наших ніг і я раптово відчула холод лінолеуму. Зявилось гаряче бажання забрати листівку, якшо вже є шанс. Ангел пхикнув. Одним кроком опинився біля тумби, трохи грубо шурхнув по ромашках і дістав з-під них листівку. Ті обурено побагровіли. Ще крок, і листівка опинилась в моїх руках
— Відкривай. Ну... Читай... Боїшся? Ти боїшся паперу?.. Він взяв мої руки в свої і поволі відкрив листівку:
„Сонце... Ти маєш бути зі мною завжди... Бо ти — це я, а я — це ти... Твій Ангел.”
Він посміхнувся, заглянувши в очі
— Це ж не ти цей «Ангел»?
— Ні... не я. Яле серед нас двох ангел — саме я.
— А він мене любить?
— Любив... І, можливо, згадуватиме з теплом у серці. Але він уже змирився.
— Змирився, що я помираю в цьому світі?
— Ага. В той момент, коли він перестав вірити в те, що ти прокинешся, в картині з'явився я. Він ненав'язливо вів мене до рами.
— Любов — остання цитадель, що завойовується смертю. Він уже стояв у картині і подавав мені руку.
Я сумнівалась. Листівка стала якоюсь чужою. Те, що мало б тягнути мене назад, тепер викликало почуття жалю й болю. Я викинула її з огидою і переступила рамку...

***
Коли по кімнаті розлився панічний звук зупинки серця, в палату ввірвалися дві медсестри та лікар. Штучний масаж серця, електрошок, гул, гамір... Все даремно. Спираючись на дверну раму, до кімнати повільно ввійшов високий, блідий хлопець...
Його здивований погляд повз по підлозі, ліжку, стінах, меблях, що горіли, встелені криваво-червоними ромашками.

Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.51-55.

Маріча Море. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Маріча Море

Любов — це постійна самопожертва і чим сильніше почуття, тим більшого вимагатиме доля.
(Філософ З Тіла Студента)

Іноді буває таке, що все набридає. Сидиш, стараєшся, а потім раз!.. і все... і погас. Й робота стає такою остогидлою — бачити її не можеш. Ось так і зі мною. Писала... і ніби відрубало. Тому я втекла. Втекла з власного дому у сірий, теплий вечір спиватися кавою. Я так часто втікала, що навіть знайшла потаємний куточок — затишну, трохи брудну кавярню, де все ж кава з перцем була відмінною. Там завжди збирався один і той же контингент, завжди блимала над стійкою неонова лампа і там завжди було припасене для мене місце у кутку. Я годинами просиджувала там, роздивляючись людей і запиваючи їх коріандровою або коричневою кавою. Як завжди зайшла, чим заслужила посмішку офіціянта Сашка й всілася в свій куток. За моїм столом гіпнотизувала каву з молоком якась жінка в капюшоні, та я не звернула на неї уваги.
Зявився Сашко:
Як завжди?..
Чорну і втричі міцнішу...
Важкий день.
Десь так.
Тільки коли кава ринула потоком аромату в мої ніздрі, дотекла до мозку й обдала його густим жаром, мені розтуманилось і я помітила, що під тим капюшоном нема обличчя. Нема і все тут. Темно, як в чашці. Та все ж капюшон пив з тієї чашки й заговорив раптом тихим, глибоким голосом:
Крапля нікотину вбиває коня, а добрих півлітра кофеїну вбиває людину. Значить, кава — це повільна я? — і гигикнула.
Видно, її неабияк потішив власний жарт.
Як там твій дідусь?
Більш ніж. Не палить і пє лишесік, — вирішила я врятувати дідуся. Все ж, не гоже коли тобою цікавиться Смерть.
Даремно, — знов гигикнула, — а ти не знаєш, молоко вони туди свіже налили? — вона тицьнула рукавичкою в чашку.
Не знаю, — розслабилась я, — я не пю жирної кави, люблю чисті аромати. Вона вже геть до мене повернулась і зацікавлено підперла капюшон рукавицею. Дама позад неї у червоному береті якось дивно на мене блимнула.
Чисті?.. Чудово. Вони сильніше бють по серцю, мов барабан, аж доки я не почую.
Я здогадалась, що вона заливається сміхом, та з себе не змогла видавити бодай посмішку.
— А даремно ти з моїх жартів смієшся, я ж тобі життя подовжую, — тут вона вже залилась таким щирим реготом, що наш куток простро флюорографували погляди усієї зали, — нумо, хоч посміхнись.
Я чесно всміхнулась, все ж жарт був відмінний.
— Давно тут?
Десь три-чотири дні. Піджидаю одного поета. В нього останнє бажання було: померти в цій кавярні. Ось вирішила бути доброю. Але, їй Бо, якщо через декілька днів він не зявиться, задавлю тролейбусом, як пить дать. Набрид уже. Робота стоїть, а він десь шльондрам свої каракулі цитує.
А не гонять?
А хто мене зжене. Я ж зараз видима, а вночі йду косити богобоязливих старців.
То що, й справді найщасливіщі вмирають уві сні?
Найщасливіші не вмирають. А „найсвятішим” і справді такий привілей гарантований.
А хіба ще було, щоб хтось не помер?
Ні, не було.
Й вона встала. Її дратували мої запитання. Вона повернулась до мене спиною:
— Бувай. Ми ще не скоро зустрінемось, — а далі вона засміялась і додала, — гороскоп на найближче життя. Йду працювати. Тобі, до речі, теж пора. За які холодильник набиватимеш? Чи мо вже мене виглядаєш?
І вона пішла собі, посміхаючись, до виходу. Саме в цей момент до залу вскочив якийсь надто веселий чоловік зі щетиною і в картатій куртці та вільно пройшла крізь нього й щезла, ніби й не було. Він жераптом зблід і спершись на двері, поповз вниз.
Через три години йому констатували смерть від передозування пігулками-кардіостимуляторами зі слабкою (!) наркотичною дією. Через тринадцять годин я дописала розпочату мною роботу і віднесла на редагування. Через тридцять годин мій дідусь потрапив до лікарні з загостренням туберкульозу лівої легені.
Через тридцять три години я пила каву на порозі лікарні і домовлялась, що віддам тридцять три роки свого життя + весь подовжений її жартами час за ще тринадцять років життя мого дідуся.
Вона згодилась.

Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.38-39.