Любов — це постійна самопожертва і чим сильніше почуття, тим більшого вимагатиме доля.
(Філософ З Тіла Студента)
Іноді буває таке, що все набридає. Сидиш, стараєшся, а потім раз!.. і все... і погас. Й робота стає такою остогидлою — бачити її не можеш. Ось так і зі мною. Писала... і ніби відрубало. Тому я втекла. Втекла з власного дому у сірий, теплий вечір спиватися кавою. Я так часто втікала, що навіть знайшла потаємний куточок — затишну, трохи брудну кавярню, де все ж кава з перцем була відмінною. Там завжди збирався один і той же контингент, завжди блимала над стійкою неонова лампа і там завжди було припасене для мене місце у кутку. Я годинами просиджувала там, роздивляючись людей і запиваючи їх коріандровою або коричневою кавою. Як завжди зайшла, чим заслужила посмішку офіціянта Сашка й всілася в свій куток. За моїм столом гіпнотизувала каву з молоком якась жінка в капюшоні, та я не звернула на неї уваги.
Зявився Сашко:
Як завжди?..
Чорну і втричі міцнішу...
Важкий день.
Десь так.
Тільки коли кава ринула потоком аромату в мої ніздрі, дотекла до мозку й обдала його густим жаром, мені розтуманилось і я помітила, що під тим капюшоном нема обличчя. Нема і все тут. Темно, як в чашці. Та все ж капюшон пив з тієї чашки й заговорив раптом тихим, глибоким голосом:
Крапля нікотину вбиває коня, а добрих півлітра кофеїну вбиває людину. Значить, кава — це повільна я? — і гигикнула.
Видно, її неабияк потішив власний жарт.
Як там твій дідусь?
Більш ніж. Не палить і пє лишесік, — вирішила я врятувати дідуся. Все ж, не гоже коли тобою цікавиться Смерть.
Даремно, — знов гигикнула, — а ти не знаєш, молоко вони туди свіже налили? — вона тицьнула рукавичкою в чашку.
Не знаю, — розслабилась я, — я не пю жирної кави, люблю чисті аромати. Вона вже геть до мене повернулась і зацікавлено підперла капюшон рукавицею. Дама позад неї у червоному береті якось дивно на мене блимнула.
Чисті?.. Чудово. Вони сильніше бють по серцю, мов барабан, аж доки я не почую.
Я здогадалась, що вона заливається сміхом, та з себе не змогла видавити бодай посмішку.
— А даремно ти з моїх жартів смієшся, я ж тобі життя подовжую, — тут вона вже залилась таким щирим реготом, що наш куток простро флюорографували погляди усієї зали, — нумо, хоч посміхнись.
Я чесно всміхнулась, все ж жарт був відмінний.
— Давно тут?
Десь три-чотири дні. Піджидаю одного поета. В нього останнє бажання було: померти в цій кавярні. Ось вирішила бути доброю. Але, їй Бо, якщо через декілька днів він не зявиться, задавлю тролейбусом, як пить дать. Набрид уже. Робота стоїть, а він десь шльондрам свої каракулі цитує.
А не гонять?
А хто мене зжене. Я ж зараз видима, а вночі йду косити богобоязливих старців.
То що, й справді найщасливіщі вмирають уві сні?
Найщасливіші не вмирають. А „найсвятішим” і справді такий привілей гарантований.
А хіба ще було, щоб хтось не помер?
Ні, не було.
Й вона встала. Її дратували мої запитання. Вона повернулась до мене спиною:
— Бувай. Ми ще не скоро зустрінемось, — а далі вона засміялась і додала, — гороскоп на найближче життя. Йду працювати. Тобі, до речі, теж пора. За які холодильник набиватимеш? Чи мо вже мене виглядаєш?
І вона пішла собі, посміхаючись, до виходу. Саме в цей момент до залу вскочив якийсь надто веселий чоловік зі щетиною і в картатій куртці та вільно пройшла крізь нього й щезла, ніби й не було. Він жераптом зблід і спершись на двері, поповз вниз.
Через три години йому констатували смерть від передозування пігулками-кардіостимуляторами зі слабкою (!) наркотичною дією. Через тринадцять годин я дописала розпочату мною роботу і віднесла на редагування. Через тридцять годин мій дідусь потрапив до лікарні з загостренням туберкульозу лівої легені.
Через тридцять три години я пила каву на порозі лікарні і домовлялась, що віддам тридцять три роки свого життя + весь подовжений її жартами час за ще тринадцять років життя мого дідуся.
Вона згодилась.
Немає коментарів:
Дописати коментар