Зоряна Головецька. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Зоряна ГОЛОВЕЦЬКА

***
Розставатися я не вмію.
Розставатися я не хочу.
У думках я про тебе мрію
Щогодини, щодня, щоночі.

Ось останні години літа.
Проминає життя шалено.
Починають жовтіти квіти,
І старіють намоклі клени.

І останні слова журливі,
Твій останній на мене погляд.
Поцілунок останній нині
І останній до мене дотик.

Завтра нове життя настане,
А вже треба додому вертатися.
І скажу тобі я востаннє:
«Не навчилася я прощатися!»
31.08.10.

***
Як гарно розлучатись восени,
Кидати все, немов дерева листя.
Втікати у непізнану барвистість
І засинати вже аж до весни…
Як гарно розлучатись восени.

Як добре розлучатись восени,
Коли земля прощається із сонцем,
Жовтіє все навколо за віконцем,
А ти йому кидаєш вслід: «Прости!»
Як добре розлучатись восени.

Як треба розлучатись в листопаді?
Щоб дощ сховав вологу під очима,
Щоб ця розлука хоч чомусь навчила,
Щоби ніколи вже не йти назад,
Так треба розлучитись в листопаді...
19.11.10

Осінь
Останні слова незабутні. Останнє — всесильне!
Усе обривається в памяті, тільки не це!
За жовтим листопадом грудень мандрує красивий,
І ночі розлуки в долонях для мене несе.

Самотніх страждань, спустошених келихів рому.
— Це тільки початок, — курличуть сумні журавлі.
Зажурений вечір розказує казку знайому,
І свічка примружує очі свої на столі…

Що далі, скажи, що там далі чекає на мене?
Злечу до небес? А чи долі впаду із висот?
І поки листопад роздягне оранжеві клени,
В тужливу мелодію я додаю своїх нот…

— Налий мені чаю в горнятко, бабусю осіння!
Бо завтра, говорять, морози і підуть сніги…
А поки видніється сонце, як вогник в жеврінні,
На пальцях рахую свої безневинні гріхи.

А осінь ховає від холоду руки в кишені,
Закутує від хуртовин помарніле лице…
Останні слова незабутні. Вони — незнищенні!
Усе обривається в памяті, тільки не це!
9.10.10

Зоряна Головецька. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.99-100.

Микола Марченко. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Микола МАРЧЕНКО

***
Застелю повітря шпалерами
З дірками для ламп Ілліча,
Що зорі затьмарять
Поштучним щастям…

  ***
Сонні ведмедики думок,
Сині халати сердець,
Сірі астрали твоїх друзів.
Поєднав в собі морок…
Поясни, навіщо це тобі?
Не розумієш…
Сам винен —
Запустив бомбу в механізм
Насолоди…

***
Лиття медальйонів чужого кайфу
Застопорилось…
Божевільний ливарник спився
Заливаючи суміш аристократів та безрідних
Собі до горна,
Люди почали хворіти милосердям
У творах письменників його величності
Пройшло співчуття…

***
Бездушні погляди вікон
Жахливі гримаси дверних замків
Карають… Бо не зміг написати
Кількох слів про любов…

***
Небо закрилось повіками ночі,
Ти — просто сон, а отже, не хочеш
Далі йти по дорогах зірок,
Може, сьогодні прийти без квіток?.
Просто до неба…
До тебе…

Микола Марченко. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.98.

Юрій Бондарчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юрій БОНДАРЧУК

5.11

ціль так недосяжно стоїть на горизонті,
і надто багато людей залізло на віз,
їм не дістатись туди раніше за сонце —
надія на порятунок розтане, як віск.

чи здатні вони звалити тягар на спину
так, як звалила колись їх на свою земля?
щоб із вікна прокричати на всю країну:
“король помер! вітайте нового короля!”

але ціна поразки дається дорого —
вічні насмішки над незграбними рухами.
чи їм достатньо у арсеналах пороху,
людям, котрі його ніколи не нюхали?

З.

скільки ще кораблів розібється об “завтра”,
і під воду підуть ті,
хто продовжує топити свої обіцянки
і бити ногами по воді

так що, по плесі розходяться кола?
важкими ударами в груди:
такі здатні лиш бризки здіймати навколо
і, може, ще потонути.

чи потрібно комусь добиватися правди,
шукати її серед слів?
скільки ще кораблів розібється об “завтра”?
скільки ще кораблів?

Юрій Бондарчук. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.97.

Ольга Кучук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга КУЧУК

***
Стисла зуби ненависть гірка.
Стисло кажучи — все пропало!
Щиро кажучи — в серці дірка!
Я мовчу… Тут сказати мало.

Звідкись взявся посеред буднів
І той день став для мене святом!
Ти сказав мені незабутнє:
«В серце впустиш заночувати?»

Був голодний напевно дуже!
І жагу втамував безбожно:
Як не вийшло вже з`їсти душу —
Понадкушував скрізь, де можна!

***
Такою гіркою,
Без цукру і кави,
Обпечена долею,
Більше не буду малою…
А ти все проґавив!
І слідом весь світ за тобою…

Що все буде добре,
Мені вже не варто казати…
Бо все вже було!
Віджило і пішло!
І серце хоробре
Сховалось у закутку хати…

Ну, такоє...
Якась незнана зовсім сила
Пустила в серденько стрілу...
Ну, все! Літатиму на крилах,
Сховаю в запічку мітлу!

Ну все! Тепер не скалю зуби!
Тепер я капці в них несу!
"Тримай, хазяїн! Ще щось, любий?" —
Де ще знайдеш таку красу!?

А хочеш чаю? Може кави?
А хочеш я зроблю ремонт?
У тебе! У твоєї мами!
Ну що? Ти want чи ти не? want?

А ще, якщо ти дуже хочеш,
Завжди дивитись в мої очі —
Я нас з`єднаю класним скотчем!
Тобі сподобається, точно!

А хочеш, я зроблю тату
Із іменем твоїм на грудях,
На двох! І моду заведу
Лиш в декольте бувать на людях.

Ну, все! Ну, все заради тебе!
Я навіть ноги поголю!
Якщо, тримаючи коліно,
Ти скажеш: "Я тебе люблю..."

А де ж ті крила? — Ой! Дістали!
Ну може там колись були...
Молочні всі повипадали…
А корінні не відросли!..

Ольга Кучук. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.95-96.

Катерина Марчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Катерина МАРЧУК

Листопад
Як листопад в Житомир увійде,
Романтик вітер розцілує кожен метр, —
Ти знов за звичкою вдягаєш теплий светр,
Питаєш в тиші: як вона і де?

Ти вдумуєшся в образ, милий стан,
І хочеш встигнути за мрією у вічність.
Готовий завжди дарувати ніжність,
Шукати долю їдеш по містах.
                   
***
Світ танцює чудернацький
І кидає тіні,
І регоче, і радіє
Кожній новій зміні;
Примітивний, негативний,
Лиш прийде новатор —
То одразу в цьому світі
Проведе екватор.
Світ не бачить…світ не чує…
Не підводить очі…
І злітають сни тривожні
У весняні ночі.
Світ незвіданий, незнаний,
Раєм оголошений,
Зараз мертвий, чи дрімає,
Пилом припорошений.
Хто оживить? Хто розбудить?
Хто відкриє очі?
Хто припинить ці жахливі,
Ці тривожні ночі?
Може, знайдеться сміливець,
Досі не помічений,
Що підніме і очистить
Світ, що був засмічений.

****
Темний морок для тебе — це світло,
Домовина — перина мяка.
Ти, як кішка, ідеш непомітно,
І помалу руйнуєш життя.

Ти впиваєшся в душу шалено,
Намагаєшся випити кров,
Ти кричиш на світанку скажено,
А вночі повертаєшся знов.

Я божилась, клялась, що покину,
Що кілок тобі в груди ввіткну.
Але швидко стає зрозуміло:
Ти — це пекло, яке я люблю.

Він і вона
Він мовчки курив сигарету,
Вона посміхалась з-під вій.
Він сплюнув і сів у карету,
(А з ним іще двоє повій).
Вона не спитала нічого
Та поглядом він відповів.
Вона покохала сліпого…
А він це сьогодні довів.

Катерина Марчук. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.93-94.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга РАСОВСЬКА

Кейсарія
Руїни, залоскотані вогнем,
Крізь товпища зрадливих і злиденних.
Нужденну порожнечу душ — усе
В собі несуть німії свідки-старці.
Батальні подвиги і сором легкодухих,
Зівялі в битвах, полумї й очах,
Що тисячі їх світять на нічному
Пекельно-чорному сліпому полотні.
Лиш вогкий вітер кинеться зі скель
В бездонні середземні синевири.
Чиясь рука, возведена до неба
Серед уламків міста Кейсарія.

***
Скраплявся вечір в долоні моря,
Бриніли зорі на видноколі,
Гірські троянди і подих вітру
Злились у єдність монолітну.
Запахло сонцем і вогким жаром,
Пянким світанком, гірким стожаром,
Блідою тінню іду в сутіння.
Тепер нас двоє — Тінь-і-Я.

***
Колись моє тіло зівється від миттєвого болю
і скаже спасибі йому тому кому
щоночі залишатиму на простирадлі теплий слід
аби він забирав його із собою й волочив по світах
нібито й мене тягнув би кудись
у невідомість його вічної спеки
заплутував у свої сіті
і щоранку називав дружиною
дружкою жінкою зимньою ніжною гіркою зіркою
на всі боки але повз нього не на нього не у нього і навіть не через нього
а через свою заломлену призму
бо пряме світло сліпить й створює хиби на наших обличчях
на світанку коли я встаючи із теплої постелі
лишаю на простирадлі теплий слід

***
Півкроку в вічність, одночасний видих-вдих,
За нами стежать зорі гостроокі.
Суперник-місяць і собі затих
В німій задумі, в спогаді глибокім.
Чаруючі, спянілі миті ці безумства…
У простирадлі мрій блукають сни.
В полоні тіл ікс з ігреком зіткнувся
На гойдалці всесвітньої весни.
Ілюзії колишнього — усе лише сміття,
Ми вимкнули зображення і звук.
Маленька завязь нового життя —
Черпає сили у сплетінні рук.

Ольга Расовська. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.92.

Марина Єнжиєвська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Марина ЄНЖИЄВСЬКА

* * *

Повірила. Відкрилася.

Згоріла.

Розвіялась. Упала.

Проросла.

Зірвали. Душу різали.

І зїли.

І наче я ніколи 

Й не жила.

* * *

Мабуть, закінчилось чорнило…

Або закінчилась любов…

А, може, й ні. Немає діла

До цих нічних пустих розмов.

Мабуть, закінчилася фарба…

Або закінчилися «ми»...

Винагорода це, чи кара?

Чи це реальність? Може, сни?

Мабуть закінчилася віра.

А, може, віри й не було.

Моя фантазія несміла

Малює спогадів тепло.

Малює нарізно світанки.

Малює нарізно роки.

Малює й витирає рамки.

Мабуть, ще не почались «ми».

* * *

Не можу. А далі ще гірше.

І вдома нікого нема.

Так вірила, й стало тепліше, —

Та в серці чогось вже нема.

Так вірила. Стала щаслива,

Та знаю, усе це міраж.

Немає ні віри, ні дива,

Ні правди, а є тільки час.

А є тільки крихта хвилини,

Яку називають життям.

Пологовий дім. Домовина.

Без ліку годинам і дням.

* * *

Одну за одною годину

Я випиваю, наче чай,

Без цукру, чорний, трохи зимний,

Але улюблений — і край!

А деколи зі смаком смутку,

Або із присмаком журби,

А ще — із запахом здобутків,

А ще — із кольором «якби»…

Для решти він терпкий і кислий,

Та тільки не для мене; хай

Усесвіт крикне: ненависний!

Та я любитиму цей чай!

Марина Єнжиєвська. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.90-91.

Юлія Вербило. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ВЕРБИЛО

***
Тобі пишу. Затерпли руки.
Тремтячі вії "стук" і "стук".
Від ненависті до розлуки
Залишився точковий рух.
Коли в листі просохне паста,
Конверт парфумами пройде,
Я розібю пекуче щастя, —
Хтось інший хай його знайде.
Хтось інший носить сіру блузу,
Фарбує коси у "каштан",
Й душать подих пластик-буси,
А шкіру кульки від румян.
Вона не пє молодку каву —
Тонку фігуру береже,
Щоб лебединая постава
Не стала Яйком Фаберже.
Тобі пишу. Читай уважно.
Ковтай урочисті слова.
Коли зненацька стане страшно,
То значить, я іще жива.

***
Я буду тихою ніжною тобі,
Моя покірність хай тебе не залякає.
Очей моїх підсолений прибій
Твоя долоня хай не витирає.
Збирає око зорі золоті
З твоїх очей — безрадісні дарунки.
А на душі, мов в газовій плиті,
Іржавіють потерті візерунки.
Палай, печаль… Я пяна від надій,
Накиданих горою. День наступний
Напоїть ніжним басом голос мій,
І розіллється гомоном підступним.
Коритися не стану злим вітрам.
Тобі скорюсь, несхитно і незламно.
Тебе вовік нікому не віддам
За долари, тим паче задарма.

***
Волосся, пофарбованого зимами,
Зачесаного рівно на проділ,
Замріяно тремтячою рукою
Торкатися щоранку ти хотів;
Ковтати з її вій цнотливі промені,
Цілунком сповіщати кожен ранок,
Любов смачну, на шпажики нахромлену,
Із чаєм подавати на сніданок.
І пальчики, не сховані за ковдрою,
Холоднії куцесенькі гачки,
Попестити б незграбною рукою,
Торкнутись милої і ніжної руки.

Вікно її горить рудою хвилею,
З-за штор кивають дивні світлячки.
Ти пізно повернувсь зі свого вирію,
Вже й не впізнаєш любої дочки.
Вдалося ж їй такою народитися —
Кожному оку мила і пригожа.
Крізь призму рис не важко роздивитися,
Що ними так вона на тебе схожа.
Згинай вуста німі в нестримній гіркоті.

Тепер для неї
Ти — лиш прізвище у паспорті.
І сон…

***
Бентежить молодість холодними надіями:
Живи, учись, бери та віддавай!
Ми ще в житті нічого не посіяли,
Та рвемося збирати урожай.
Проміння сонячне колючими гвіздочками
Замшілу душу стане обпікать.
Ненавчені життю зросли раптово ми,
Не навчені ні брать, ні віддавать.
А та стежина, що колись вела до дому,
Така даремно мила і свята,
Залишиться незнаною нікому,
Затопчеться... Спливатимуть літа,
І юність обірветься на півкроці.
Шалена молодість просохне сріблом в скронях.
Згадаєш все, що вчила на уроці
І мов на шпорі — все проглянеш на долоні:
Ці лінії, тоненькі і тривкі
Нагадують розбещене минуле.
Не встигла дечого у молоді роки,
Та надто пізно вже про це збагнула.

Юлія Вербило. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.88-89.

Світлана Гаврилюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Світлана ГАВРИЛЮК

Німа п'єса для щоденного театру божевілля…
Мій власний голос став мені чужим…
Мовчу…
Натомлено мовчу…
Слова тихенько обминаю…
Слова… Прозорі і безкраї…
Мій незніманний хрест…
І знов на сотні верст
Вперед дорогу осявають
Слова… Прозорі і безкраї…
А я мовчу…
Приречено мовчу…
Вогнем мовчання запалю,
Немов загублену свічу…
Неначе день, який люблю….
Неначе ніч, яку люблю…
Я ще люблю…
Та вже неначе на заклання…
Та вже неначе до прощання…
Де ледве мовлені благання
Вже на прокляття стали схожі…
Прости нас, відведи нас, Боже,
Від цього самоошукання…
Мовчу…
Зухвало, впевнено мовчу…
Нестерпно тихо…
Надто тихо…
В ремарках пишучи між тим:
«Мій голос став мені чужим…»

***
Прозорий час даремних сподівань…
Ще спить така замріяна величність…
А кожна ніч — це сон… Такий талан…
А кожен день — то страх, що лине в вічність…

І кожен подих робиш важко трохи,
А за вікном нова зоря згасає…
І хрест, що вічно буде на Голгофі,
Де вже ніхто нікого не чекає…

Тихенько тінь торкнулася плеча…
Спросоння голос кличе… Чи благає…
Проміння відбіліло… І немає
Того, хто б душу лікувать почав…

А час іде… Неначебто за край…
А час іде… І ніби непомітно
Тихенько тінь прокралася привітна
І просить знову: швидше відчиняй…

І просить знов хоч трошечки тепла…
Щоб укотре захлинутись любовю…
Бо я ж іще лишаюся собою…
Бо я ж іще від себе не втекла…

***
Не дорікай зимі за холоди…
Настояні на крижаних вітрах
Останні квіти спопели в огні
Своїх очей бездонних… У думках

Нам тільки час про себе нагадав,
І дивна память зустрічей у снах…
Сказати «ні»… Сказати, може, «так»,
Щоб голос не розтанув в небесах…

Я знаю, що сніги вмирають теж…
Дарма казати, що летять віки…
Зневіра і любов не мають меж,
Страшні слова й солодкі — навпаки…

Я плакати без жодної сльози
Іще навчусь… Й мовчати на весь світ…
Не дорікай зимі за холоди…
В душі німе багаття мерехтить…

***
Слабка земля і кволі небеса —
Холодний дощ й туману мла безсила…
Які страшні думки…Немов гроза
І серце навпіл, надвоє розбила…

Ще б слово причаїлось під мостом —
Самотніх душ останній порятунок…
Це суїцид…Убивство… Перелом
Сталевих нервів… І гіркий частунок…

Ми перші спокусилися на гріх —
Така природа нашого безсилля…
А далі… Далі просто, як на сміх…
Шикуєм довгі строфи з божевілля…

Приречена
Приречена… Змовкає тихо дощ,
Мовчання, як ліхтарик, засвітивши…
Над нами вітер, скреслений уздовж…
Я так не можу більше… Прошу: йди вже…

Приречена… Розпята на словах…
Я ані звуку не візьму від Тебе…
Крихка душа моя іще жива
У призвуках сполоханого неба…

Над Ним холодна сфера… Хрест важкий…
Чужа зухвалість… Втомлена свідомість…
Приречена… Невчасна… Боже мій!..
Нема молитви… Прокляття натомість…

Останній крик, згубившись в ворожбі,
Блукає близоруко у безмежжі…
Не можу я належати Тобі,
Бо вже й сама собі я не належу…

***
Я — випитий нектар твоїх очей…
Спянілі будні серце розривають…
Нудний сценарій довгих повістей
До дір зачитаний… А час минає…

Я — парадокс в твоїх сумних думках…
Ти — мій глядач… Мій еталон… Мій ангел…
Ти — моя вічність… Моя смерть… Мій страх…
Моя сміливість… Гордість… Наостанок —

Моє життя собі візьми… Не жаль…
Лиш для годиться трошечки послухай,
Моя єдина радість і печаль, —
Яка в душі вирує завірюха…

Чому вона так повна тої віри,
А за вікном тумани бють холодні…
Вона вже приміряє образ звіра, —
Голодна, дика, скривджена самотність…

Спянілі будні серце розривають…
Любов і ненависть… Прокляття й дар…
Це тільки млявий сон… А час минає…
Я — випитий очей твоїх нектар…

***
Не легковаж моїми почуттями…
Я — вигадка твоїх колишніх снів…
Ще не така… Ще юна до нестями…
Картинка із альбому… Голосів

Забутих і занедбаних відлуння…
А я жива сучасною добою…
Ще не така… Ще до нестями юна…
Живу твоїм життям… Живу тобою…

Шукаю літо знов, а скрізь — зима
Покірливо встеляє шлях снігами —
Дорога болю… Іншої нема…
Не легковаж моїми почуттями…

Світлана Гаврилюк. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.85-87.

Людмила Дембіцька. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Людмила ДЕМБІЦЬКА

Ідилія

Гарячий подих на щоці
Залишили твої вуста.
Тремтить сльоза. Рука в руці.
Така ідилія проста.

Цю мить надовше б зупинить
Та час світанок наближає.
Рука в руці. Сльоза тремтить
І смуток серце розриває.

Кому потрібне ось таке
Безглузде щастя очманіле:
Примарне, болісне й крихке,
Де я любила, як уміла?

Надовше б зупинить цю мить!
Світанок. Нам прощатись час.
Рука в руці. Сльоза тремтить.
Знов доля розлучає нас…

Доля

Не маю права гніватись на долю:
Сама собі давно її обрала.
Свій спокій на примару щастя
Багато літ тому я проміняла.

Я безнадійно вірила в кохання,
Не тій людині сліпо довіряла.
Чекала дива. Мала три бажання.
Увагу тих, хто любить, проганяла.

Тепер я, друже, маю те, що маю:
Невдалий досвід, сум, самотні ночі,
Своїй подушці сльози довіряю…
І … знаєш — дуже щастя хочу!

Чаклунка

Я недавно чаклункою стала,
Я навчилася сни замовляти,
Бо мені, ні багато ні мало,
Залишається в снах лиш літати.

Уві снах моїх ти зі мною
І ніхто нам не заважає,
Мені дуже добре з тобою,
А прокинусь… тебе немає.

І я знову чекаю ночі,
Ні, не шкода з сонцем прощатись,
Я замовити сон хочу,
Де не будемо ми розлучатись.

Там не буде мобілок, роботи,
Будуть тільки чарівні ночі.
Там я завжди буду дивитись
У твої закохані очі.

Ніч-чаклунка мені допоможе
Руки наші і губи зєднати.
Уві снах своїх завжди зможу
І бажати тебе, і кохати…

Чекання

Памятник Пушкіну… Місце побачень.
Скільки він бачив щасливих людей!
Памятник Пушкіну…Місце пробачень,
Зустрічі рідних коханих очей.
Дуже хотілось побачити очі,
Ті, що так часто бачу у сні,
Я поспішала, чекала до ночі…
Не пощастило зустрітись мені.
Знов за відмову тебе я пробачу,
Думаєш, зміг ти мене розізлити?
Ні, я терпляча. Замерзла. Не плачу.
Легше пробачити, ніж розлюбити!
Буду на зустріч надію плекати,
Знаю, забути мене ти не зможеш.
Мила чаклунка буде чекати,
Поки ти сам її заворожиш.

Людмила Дембіцька. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.83-84.

Юлія Демусь. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ДЕМУСЬ

***
Бармен лікує настрій
Кавою чи горілкою.
Я відключаюсь надовго
Разом з моєю мобілкою.
Тиша лякає стінами,
Спати боюся днями.
Все розуміють ті,
Хто володіють знаннями.
Колір затемнення сонця,
Відчай кусає за спину
Ляжу собі у куточку,
Наче маленька дитина.
Чи по коліна у щасті
На підвіконні розляжуся
Я те розказую майстру..
Правду одну, не вагаючись.
На автоматі і стомлена
Як оловяний солдатик
Просто собі наказую
Падати й не вставати.
Чай зішкрібає гіркість
З мого хворого розуму
І від розриву стійкості
Втратила смак свідомості.
Час на годиннику марить
В нього своя хвороба
Вулиці, північ, пари...
Я повертаюсь додому.
На світлофорі три кроки
Сходами у божевільню
Я сьогодні не пяна,
Ні, навпаки, — я вільна.
Бармен усіх лікує
Кавою чи горілкою.
Зі сторони краще видно
Як буває гірко нам.

***
Драбини ставлять у небо — підперті хмари прутами,
І сонце нанизують голкою, і бавляться зірками
Дрижать паралельні виміри, годинник замовк від страху
Весь світ на слонах тримається, слони — на черепахах.

***
Після крапки ще можна все почати спочатку
І лиш потім розставити знаки над і,
Якщо все залишати на півдорозі
То краще все залишити в собі.

Після сьомого неба ще буде щось краще,
Але краще не шукати пригод на голову
І просто вчасно ставити крапки
Там, де їх ще й досі не розставив час.

***
На останньому місці щастя
і на сьомому небі від радості
світ крутився навколо нього
зупинився на станції «Райдужна».

***
Просторова інерція часу
Щось комічне і надто банальне
Не дістати і навіть не вкрасти,
Ззакордону ввезти нелегально.

***
Вухаті будинки на курячих ніжках
Лісами блукають і грають у сніжки,
Підстрибують вправно на правій, на лівій,
Дерева кусають — ну геть подуріли.

***
По трубах іржавих міст,
По сходах старих будинків
Біжать і танцюють твіст
Шалені думки-невидимки.

***
Твій стиль надиктовує часові моду
І фрази звучать веселі
Ні крихти брехні і ні граму втоми
Моя кучерява Мері.

У книжці ліхтариком підсвічу
Де правда, хоч й на папері
І вкотре до тебе я полечу
Моя кучерява Мері.

Абзацними відступами строчить листи
І сни наче каруселі
Про все дізнаєшся найперша ти
Моя кучерява Мері.

Лишається тільки надія одна
Або якесь чудо феї
Щоб завтра до мене прийшла вона
Моя кучерява Мері.

Вже в шафі книжок повен магазин
І драм всяких і феєрій
Та я полюбляю чомусь лишень
Одну кучеряву Мері.

У ліжку зі мною дитячий спогад
У радості номер в готелі
А хочеться бути з тобою поряд
Моя кучерява Мері.

***
Мій годинник не звик стояти,
Час від часу зривався і падав,
На стіні залишаючи слід
Від парфумів або від помади.

Мій диван не звик мовчати,
Турбуватись за нього не варто.
Я читаю на ньому книги,
І буває граю в карти.

Килим мій завжди все бачить —
Я по ньому іду неквапливо
То до ванної, то до вітальні,
То до друзів іду на пиво

Мій стілець із кутка медитує,
Наче є що й йому сказати,
Я частенько до нього підходжу
Не насмілюсь однак сідати.

Білі стіни чекають родео,
Підвіконня скалять зуби.
Вся кімната пахне тобою
Я ніколи тебе не забуду.

Юлія Демусь. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.80-82.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ГУЗ

***
Криниця необачно напилася снігу,
Співає скрипом хворої гортані,
Відкривши рота, показавши світу:
Вона готова спитися до краю.
Тим часом з неба викотиться світло,
Зіллється з холодом криничної води.
Так мало треба, аби навічно видужать, —
Навчитись світло непомірно пить.

***
Вікна завмерли від передозу,
Суть притаїлась в малюнках морозних,
Поділена тріском у скалках іскристих,
Штовхає підтекст під колеса не лізти.
Вітер помножує зведені крила.
Зблідла свідомість сиділа, сивіла, злетіла.
Було б недоречно зараз на гальма —
Мені не виходити треба негайно.

***
Ми повітря
Ми голодні
Ми дві сповнені безодні
Ми орнаменти, кліпати
Ми серйозні дуже жарти.

***
Я вода,
Я тверда.
Ти пєш мене,
Ковтаєш, захлинаєшся,
Черпаєш без упину,
Береш силою.
Ти гладиш мене,
А часом плескаєш.
Топишся в мені,
Падаючи ницо аж на дно.
Знову пєш. І тобі мало!
А я рада старатися,
Я сповнююся тобою,
Виходжу з берегів,
Виходжу з себе!
Бо я тверда, а ти мякий.

***
Коли ти спиш,
Склавши руки, як до молитви,
Ти схожий на маленького принца,
Який заблукав у трояндовому саду.
А у самого вже колючки на підборідді
Тягнуться, колють мене в серце:
Ну ж бо! — поцілуй його!

Юлія Гуз. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.79.

Валерій Волковський. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Валерій ВОЛКОВСЬКИЙ

Герої вiдпочивають

Полишена хробаками їжа
Ніби відпочиває
Перетворюючись на метафору нісенітниці

Час вийшов
І наші желваки перестали гратись власним рельєфом
Та от
Щасливий випадок, як маска полоненого
мязи почали скручуватись
У поспіху зайняти чергу до ганку
Де лежать кісточки, хворі на мясо
Найпотворнішого і найсміливішого
Вбитого очікуванням нових подвигів

Ми не очікуємо
А лише дивимось на нескінченну пульсацію желваків одне одного
Доки герої
Ніби відпочивають

Механiчне свiтло

Якщо ти не хотіла, щоб хтось побачив твої вільні від шкіри занози, шрами та хиби
Виходячи з води занурювалась у пісок
Вириваючи собакою яму для себе, мов для останньої обгризеної кістки
Порожньої мов надія
Ти здіймала енергійними рухами доверху
Важкий куленепробивний пісок, з усіма хромованими шоломами, начищеними бомбами
та іншими небоєздатними огородніми вадами, що зростали поблизу твого ганку

Царівна жаба виносить на собі янтаринки ікри
З фотографіями та записниками
Але не на шиї, а з міцно замруженими очима тримає усі скарби між стегон

Болотяна фея з платтям із очерету
втягує щоки та виказує зуби, коли вітер намагається доторкнутися
до стін та перегородок нових суцвіть торфу

Морська черепаха, що оберігає свою кладку зозулиним співом
Або п`яним скигленням людини амфібії

Ікра лущиться заритими кістками під нігтями та повіками
Здається що все що можна було викинути заховано десь у кишенях
Немов обручка патрону, коли бій було програно

Ще й досі розходиться по обидва боки вода
Ще й досі човен стоїть посеред дна
човен стоїть посеред поля
скинувши волосини весел десь біля
Ще й досі до краєчків прибою падають літаки
Що летіли на твоє механічне світло

Автомобiлi

Автомобілі
Яких проносять повз вікна твоєї оселі
Застигають чорними крапками
Під ледь відчиненими повіками
коли вводиш наступну дозу

я зупиняюся біля крісла
зупиняю свої капці, що рухаються незалежно
щоб подивитися на тебе в останнє
намагаюся відокремити від мякого крісла і взяти в обійми
але не можу і лише одягаю теплий светр
що пахне стиглими польовими квітами
бо скоро наші пальці стискатимуть
скло сервізів аж до наступного вечора
скло оголюватиме до кісток автомобілі
яких проносять повз вікна нашої оселі
вікна, що вирощують на собі сутінки
накладають їх до кратерів депо
на розлогих судинах рук

рейси поїздів-окремих всесвітів проходитимуть через нас
на рейках ці скрипалі заграють свою мелодію
іноді в дисонанс
але врешті мелодію, яка замастить рухи
поховає нас в кріслі
де ми будемо стікати важкістю і навязливістю руху смичків
і в один момент, про який ніхто не знатиме й не очікуватиме
кожен скрипаль підстрибне
щоб подивитись на сідаюче сонце
під нашими повіками

Пришестя

Видираючи ганчіря з твоїх шорстких легень
Натрапляю на дерева та квіти

мов у просторі без гравітації
майже без зусиль штовхаюся ногами та руками
виконую гімнастичні піруети різної складності
плавно стрибаю у потаємні околиці
Де у будинків
мерехтять поодинокі вцілілі вікна
Інші погрозливо
де
монструють свої загострені скляні ікла
Через розквітлі бруньки трубопроводів видирається на свободу
Схожий на скаліченого привида отруйний газ
Металобрухт виблискує ще не заіржавілими коронками
Поскрипує деталями, заворожує мене своєю нерухомою вагою
Могутністю
за його мимовільним тріском та скрипом
Вбачаю намагання знову стати на ноги і піти своєю дорогою
що колись раптово обірвалася

коли я підстрибуючи плаваю у цих районах
Де ніколи ще не віддзеркалювалася твоя хода
Де ніколи ще не наставав час сонячного світла
Видираю усе ганчіря з легень
Щоб вичистити кору та паркани
Пелюстки та стіни
Скло та труби
Металобрухт та повітря
Тварин
Що висунулися з вікон
Та беруть одне одного в обійми
Й досі чекають на твоє пришестя

Крем ультрафiолету

Крем ультрафіолету
Заживлював рани
Які залишали годинникові стрілки
Наших розлучень

День — самотня спрага бігбордів, шкіл й університетів
обличчя та жести перехожих виказують пошуки грошей
й іноді вільної тіні
Життя засинає кицькою біля твого стомленого тіла
Не бійся — я буду тримати нерухомо годинникові стрілки скільки зможу

Хоч від цього літа лише самий парниковий ефект
Засмага сонячними плямами розтікається по шкірі
Плавлений сир хмар злизує горизонт
Сріблясті обгортки свідчать
що скоро оригамі птахів та звірів розмокнуть
і втечуть кудись по своїх справах на паперових корабликах
залишимось лише ми

доки про дорогу додому не нагадають
магнітні властивості теплого ліжка
та випромінювання забетонованих свічок
що втратили свободу змінювати свою форму
цього спекотного літа

Валерій Волковський. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.75-78.

Марина Декіна. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Марінка ДЕКІНА

* * *
Хвилеріз бажань
розкришився
солоним рафінадом
потекла кров з кульки
навіщо ти його так
голкою померлого їжака.
Вони з кулькою пішли
в небуття
тепер
латана куля і
оповитий цукровим
бинтом їжак
дружать.

* * *
Ромашковим полем
сни обіймають .
Дорослість змахує пил
з віконця мого дзеркала.
Думки міцно залатані
загальноприйнятими поняттями.
Вибухівки емоційності
полетять дівчиськом на фото
у батьківському портмоне.
У кутку наївності спогадів
залишаться райдужні черевички.
Теплу казковість
навіює поличка
з іграшковою мякістю
і рукодільністю творінь.
Щасливим дитинством
пахне колекція фантиків.
Подорослішала і все це
має стати памяттю.
Але ніхто не знає що
під час поцілунків страху
як і раніше шепочу:
«Матуся я не боюся»
і вперто відкидаю
його аморальну наполегливість.

* * *
Шахрайством
пахне наша оригінальність.
Розгладиш рюш своїх недоліків — адже
ти не любиш міфів.
Видряпаю свій логотип на твоєму тілі
щоб ніхто не зміг викрасти.
Поголимо волоски наївності,
нехай зухвалість буде гладенькою.
Цілісність наших дотиків порушена,
скоро її взагалі не стане.

* * *
Дим нашими душами причаївся над містом.
Звісивши ноги
пустотливо гойдає ними.
Зачіпаючи нерозторопністю
голови пішоходів.
Розчинившись
відчуваю наповненість порожнечі
що знайшла затишок платівці
моїх почуттів.
Очі — спадщина
рифової акули.
Вони вночі виконують другорядну роль.
Напевно тому твої комплекси
благають сонце не прокидатися.
Сльози чорними птахами
злітають з мого обличчя.
Приземляються на благодатний грунт
верхнього одягу
костюмованих людей
і скльовують всі спотворені маски.
Люди залишаються витирати сльози
жалісливими хусточками своїх рук.
Ти кинув надії
насолоджуєшся спостереженням світанку.
Хтось кинувши недопалок сигари
насолоджується роздвоєння неоднорідного диму.
Він стане твоїм творцем
тільки для нього це лимон
що бється серцем від краю до краю.

* * *
Хвойними голками
тремтіння морозом тіла пробіжить.
Зігріє сніг муфтою.
Лід стоп
кличе застуду.
Продовжуєш смішити ожеледицею.
Ти формалістка
твої класичні
барви вулиць
стриманими обіймами зустрічають.
Повіки
морозні вії
піднімають все рідше.
Не бажаючи споглядати
сльози сльоти
занадто багато відчуваю.
З тобою
йде час.
Прощвай.
Хочу постаріти.

Марина Декіна. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.72-74.

Лесик Панасюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Лесик ПАНАСЮК

Він стане морем

У вагоні метро майже навпроти сидів чоловік і співав
мав років так 32 і досить приємний баритон
не знав тієї пісні
а приспів і той місцями мугикав

Йому було все одно що довкола люди
він співав чітко і щоб можна було почути

Я мов та ріка що стане морем

Потім кілька секунд щось думав чухаючи поголене підборіддя
і знову заводив

Відпусти мене я стану морем

І так постійно
неначе мантру
але у вагон зайшли патлаті хлопці з гітарами і не менш патлатими дівчатами
заховали чоловіка у волоссі
розчинили його пісню у своїх голосах

Не розуміти а відчувати 

В. Ковальчуку і Дж. Унгаретті

Поезію потрібно не розуміти а відчувати
прокручував цю його улюблену фразу в голові

Вона читала Унгаретті в оригіналі
і я просто не міг не підійти

Поезію потрібно не розуміти а відчувати

Вона дозволила мені відкрити для себе ще один верлібр Джузеппе

In galleria
в галереї
зрозумів я й подумав що все має бути просто
так я не читав цього в перекладі
так у мене немає італійського словника
та я взагалі не знаю італійську
але поезію потрібно не розуміти а відчувати

Un occhio di stelle
ci spia da quello stagno
e filtra la sua benedizione ghiacciate
su quest'acquario
di sonnambula noia

Це означало для мене таке

Одне око на стелі
це спить кволе стегно
не пропускає світла бензинова квітка
бо призначення акваріума
сомнамбул рятувати

Таку сюрреалістичну картинку показав мені верлібр
але я не відчув його а намагався зрозуміти
але той хто володіє італійською розумів би його по-іншому
але кожен розумів би своє щось
а поезію потрібно не рзуміти а відчувати
саме це кинув я їй на прощання
і пішов з переписаним віршем у руці

У вечірньому трамваї

Пяний чоловік у вечірньому трамваї
заснув
а кепочка його на сидінні
на яке я тільки-но збирався вмоститись

Чоловік прокинувся
і забувши кепочку вийшов на зупинці
а я так і не сів туди куди хотів

Як я це напишу

Я напишу цей верлібр
без будь-яких корекцій
який вийде
такий і буде

Відкрию тлумачний словник
на сторінці 506 і
подивлюсь друге слово зверху
його значенням і закінчу
цей верлібр

Стагнація
це коли ти припиняєш
стогнати
муркати
плямкати
чи хоча б усміхатись
тоді в моїх венах
зупиняється кров

На склі

На тролейбусному склі
я розгледів лебедя
дзьоб намальований був нігтем
голова теплим подихом
шия наче хось пальцем провів
а над іншим усім постарався мороз

Чогось не вистачало
домалював лебедю око
він одразу став таким живим
що я зрозумів

Я як завжди не сказав тобі
що ти найкрасивіша

Пальчик

Якби розповів що під нігтиком твоїм
зароджується тінь
чи думала б що через тебе так швидко темніє
бо видряпавши якусь приємність на замерзлому вікні маршрутки до мене
вона розвезла цю приємну тінь по місту

Якби розповів чому мерзне твій пальчик
чи повірила б мені

Виловлюю рибок з твого пальчика
знімаю зі знаків питань
а вони виблискують відповідями
але питання рвуться волосінню
і я не знаю чи р

Лесик Панасюк. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.69-71.

Оксана Гаджій. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Оксанка ГАДЖІЙ

Парні числа

Біля мене дві іграшки
А я засинаю одна
на двох подушках
на двоспальному ліжку
на правому боці
мама переконувала
що на лівому болітиме серце

Ти як завжди нелогічний
ти не поруч

Вікно потоваришувало з дощем
покохались
подавали одне одному ляпасів
ще потоваришували декілька разів
соромно було підглядати
закрити очі означає померти
тому їх заплющила

Під цим вікном
тільки ззовні
я випалювала малюнки на дощечках
в дитинстві я засинала з сестрою
в дитинстві єдиним взірцем стосунків були Барбі і Кен
А ти як завжди нелогічний
вештався неподалік

Одкровення іграшки

А сніг насправді теплий і приємний
— промовив лосик кинутий у сніг —
Я іграшка та він мені мов термос
Я сплю із ним як хтось зі мною міг

Дерева зверху дивляться мов гетьмани
у програшній для них війні поліг
статевими клітинами геть темними
смертельною хворобою цей сніг

Сніг і мене зсередини наповнює
мов органами білими реальними
Напевно так народжуються олені
що возять лосиків несправжніх разом з сантами

Він любив споглядати

Він любив
вгадувати сузіря
щоправда не бачив тих що над головою
не міг скинути з неї
опале листя
і хижих горобців

Голову йому чухала сусідня береза
памятав її ще малою
тепер він був менший за неї
менший за багато речей у цьому районі
Більшим лише за дітей
любив підслуховувати їхні розмови
діти ніколи не брешуть

Він любив споглядати
чув що так роблять буддисти
діти казали що це ті хто будують будинки

Він любив споглядати
але береза заважала дивитись на пятиповерхівку навпроти
в яку був таємно закоханий
якій боявся підморгнути
щось бормотів
уподібнюючись до власних вен на початку опалювального сезону
соромився трьохповерхового зросту

До нього залицялись чотириповерхівки
яких було багато у цьому районі
але їх не любив
бачив багато похорон
не любив парні числа

Він намагався
не відкидати тіні
не заважати дітям гратись

Любив споглядати позіхаючи сонце
пятиповерхівку
діти казали
що коли дивитись на щось дуже довго
то воно почне наближатись
діти ніколи не брешуть

Він мав тату з правого боку
це графіті було старе і англійською
англійську знав так як і його мешканці
для нього це значило
“Do not disturb”

Про усмішку

Вона усміхалась правим краєм губ
не соваючи їх
а напружуючи щоку
Якщо обидва кутики рота підіймались
то опускались очі
і щоб їх підняти
треба було знову перевести губи
у висхідне положення
усміхаючись нахиляла голову вправо
Для нього це було вліво

Вона питала
що б значила така усмішка
Воно мовчало
мало невдалий досвід
з мачухою Білосніжки

Казка про несправжні гриби

Коли вона ходила по гриби
завжди кидала у кошик декілька несправжніх
щоб
Боровиковські
Опенькови
Підберезчуки
сімями ходили вітатись
до незнайомих їм родичів
щоб самі стрибали у кошик

Коли ходила по гриби
завжди гралась із сонцем
пускаючи йому цілунки
Воно ніяковіло
і скидало кленовий лист на голову
і ще декілька обабіч стежки
чи то роблячи червону доріжку
чи то канадський прапор
водило її по лісу
чіпляючись промінцями за вії

У той день
сонце ослабло
пошкрябане вітровими кігтями
прикривало хмарами рани
Довелось піти без нього

Ліс скориставшись моментом мстився
за усі зібрані сімї
давав їй гілками стусанів
лякав гриби
щоб тікали від кошику
намагалась наздогнати
падала
Вітер виганявши
помітив кригою волосини
щоб більше не приходила

Вона думала
що це сонце
з ними змовилось
щоб несправжні гриби забрати

Вона більше не гралась з ним
І до сих пір
я не можу підвести очі
боляче зустрічатись поглядом з тим
хто так і не зрозумів
у чому винний

Не треба хустинку мусолити
(переклад з російської Лесика Панасюка)

Не треба хустинку мусолити
І скаржитися на нежить
Забий що на вулиці холодно
Нехай це тебе не бентежить

Ось бачиш грязюка довкола
Значить весна вже близько
Вітром бляшанку футболить
Ну що ти скажеш
Дівчисько

Зараз підемо й попросимо
Парасольку у Мері Попінс.
Піносолом закрапаєм носика
Тобі небо
Зараз не осінь

Вязатиму райдугу

Я вязатиму шарф
дуже банальних кольорів
позначимо їх так
французький
індіанський
революційний
радісний
радісно-свіжий
свіжий
темно-свіжий

Вязатиму із сонячних променів
шарф таких кольорів
можна вязати лише з природного матеріалу
щоб у кожній петлі зайчики грались у хованки

Вязатиму на даху
так і до сонця ближче
і вперше матиму сусіда знизу
який перестане палити
коли мій шарф досягне його вікна
глюкани
подумає
і обовязково кине палити

А якщо впущу шарф
його обовязково зустріне ворона
злякається
і накакає
на райдугу що її переслідує

Потім розповідатиме зграї
своєму чорному кварталу
про те як на райдузі поставила мітку
їй звісно не віритимуть
ворони завжди потребують доказів

Якщо я його впущу
він обовязково
зустріне чиєсь обличчя
чи то райдугою
чи то обкаканим шарфом
ще й з гострими спицями
залежно від того
ким почуватиметься у цей момент

Чи просто приземлиться на дорогу
клумбою для котів
знайомим пташиним запахом для собак
жахом для сусіда знизу
Діти плакатимуть над ним
як над мертвою райдугою
ще й ворони прилетять

Не бійтесь не розтерзати його
просто шукатимуть мітку
ворони завжди потребують доказів

Оксана Гаджій. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.64-68.