* * *
Хвилеріз бажань
розкришився
солоним рафінадом
потекла кров з кульки
навіщо ти його так
голкою померлого їжака.
Вони з кулькою пішли
в небуття
тепер
латана куля і
оповитий цукровим
бинтом їжак
дружать.
* * *
Ромашковим полем
сни обіймають .
Дорослість змахує пил
з віконця мого дзеркала.
Думки міцно залатані
загальноприйнятими поняттями.
Вибухівки емоційності
полетять дівчиськом на фото
у батьківському портмоне.
У кутку наївності спогадів
залишаться райдужні черевички.
Теплу казковість
навіює поличка
з іграшковою мякістю
і рукодільністю творінь.
Щасливим дитинством
пахне колекція фантиків.
Подорослішала і все це
має стати памяттю.
Але ніхто не знає що
під час поцілунків страху
як і раніше шепочу:
«Матуся я не боюся»
і вперто відкидаю
його аморальну наполегливість.
* * *
Шахрайством
пахне наша оригінальність.
Розгладиш рюш своїх недоліків — адже
ти не любиш міфів.
Видряпаю свій логотип на твоєму тілі
щоб ніхто не зміг викрасти.
Поголимо волоски наївності,
нехай зухвалість буде гладенькою.
Цілісність наших дотиків порушена,
скоро її взагалі не стане.
* * *
Дим нашими душами причаївся над містом.
Звісивши ноги
пустотливо гойдає ними.
Зачіпаючи нерозторопністю
голови пішоходів.
Розчинившись
відчуваю наповненість порожнечі
що знайшла затишок платівці
моїх почуттів.
Очі — спадщина
рифової акули.
Вони вночі виконують другорядну роль.
Напевно тому твої комплекси
благають сонце не прокидатися.
Сльози чорними птахами
злітають з мого обличчя.
Приземляються на благодатний грунт
верхнього одягу
костюмованих людей
і скльовують всі спотворені маски.
Люди залишаються витирати сльози
жалісливими хусточками своїх рук.
Ти кинув надії
насолоджуєшся спостереженням світанку.
Хтось кинувши недопалок сигари
насолоджується роздвоєння неоднорідного диму.
Він стане твоїм творцем
тільки для нього це лимон
що бється серцем від краю до краю.
* * *
Хвойними голками
тремтіння морозом тіла пробіжить.
Зігріє сніг муфтою.
Лід стоп
кличе застуду.
Продовжуєш смішити ожеледицею.
Ти формалістка
твої класичні
барви вулиць
стриманими обіймами зустрічають.
Повіки
морозні вії
піднімають все рідше.
Не бажаючи споглядати
сльози сльоти
занадто багато відчуваю.
З тобою
йде час.
Прощвай.
Хочу постаріти.
Марина Декіна. Вірші /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.72-74.
Немає коментарів:
Дописати коментар