Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий

Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00.
Хто вчинив: Молодіжний театр «1-а студія». Ролі виконували: Світлана Поліщук, Олег Яценко, Сергій Артеменко, Дмитро Зіневич; режисер — Андрій Май.
Місце — житомирська «Кавоманія».
Скільки: 20 гривень.
Серед глядачів: Галина Левченко, Людмила Золотюк, Катя Марчук, Олександр Трохимчук.
Автори тексту — Людмила Золотюк, Галина Левченко.

Людмила Золотюк:
— Уже по дорозі кожен із нашої глядацької команди міг сподіватися на нетипову для міста Же (Житомир) подію. Звісно, дорожні-подорожні знаки ми вже дотямили після події. Скажімо, та ж я: коли підходила до «Книго-кавоманії», наткнулася на такого персонажа, який стовпом стояв на місці посеред дороги, не зрушив із місця навіть тоді, коли наблизилася до нього досить приватно, ще він пильно дивився в очі, вони, очі, так само незворушно стояли, як і його ноги: не кліпали. «Булгаков… — згадалося, — якийсь його невиписаний персонаж». Утім, мова піде зовсім не про Булгакова, а про менш знаного для нас, проте, не кепського німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга. Ще для довідки: його, Маріуса, зараховують до представників одного із напрямків драматургії New Writing, із чого і почався так званий вербатім (лат. verbatium — дослівно), або документальний театр — вид, техніка театральної вистави; типологічно співвідносний із літературою нон-фікшн. Матеріалом для таких спектаклів слугують інтервю з представниками певної соціальної групи, наприклад, солдатів, жінок-вязнів тощо. Ці розшифровані інтервю і складають діалоги, канву документальної пєси (вербатіму).
Те, що Маріус фон Маєнбург має бути вдатним митцем, ми в невеликому, але тісно-щільному колі, постановили в незвичний для міста Же спосіб: виставу наче бачили і не бачили, наче читали і не читали, наче (актори) грали і не програвали. Справа в тім, що молодіжний театр «1-а студія» запропонували експеримент — жанр «читання пєси» або «читки пєси». Отже, ця справа відбувалася так: чотири актори в чорному (одязі), який заради художньо-сценічних акцентів змінювався чи доповнювався білим, читали з екранів ноутбуків свого персонажа. Цей драматичний квартет наче зібрався на домовлену годину записувати аудіокнигу і всі бажаючі могли подивитися на цей процес.
Про що читалося і слухалося? Сюжет сучасний і постмодерний, як і його автор (Маріусу близько сорока років): пан Летте робить пластичну операцію, стає красунчиком таким, що й власна дружина не впізнає, і має того від того успіх; його, успіх, має також і пластичний хірург, який бере перекроєного Летте за зразок і «шиє» таких Летте, як на фабриці, тож і сам, справжній Летте не може розібратися, чи це ще він, чи вже не він… До того ж до такого сюжету легко застосовується інтертекстуальність: нам, філологам, чимало згадалося: легенда про Галатею і Пігмаліона, пєса Бернарда Шоу, Оскар Уайльд, зрештою, мені згадався модерний Володимир Винниченко тощо-тощо; спрацює на цій пєсі «Бридкий» і психоаналіз: пєса заторкає і тему гомосексуалізму, і тему інцесту, і тему нарцисизму, і тему Тіні-Персони тощо-тощо.
Після вистави актори запросили глядачів до дискусії: чи змогла би житомирська публіка сприйняти такий чи схожий до «Бридкого» мистецький продукт?! Не відразу актори почули ствердну, точну відповідь, очевидно, через певну розгубленість: нове, незнане, небачене в різній мірі приголомшує, відбирає мову; аби не мовчати, люди щось кажуть; тоді і там комусь заважав робочий шум, хтось погано сприймав на слух, третій насторожений до гомосексуалізму, четвертому у перекладі (до речі, переклад Наталі Сняданко) муляли якісь галицизми, пятий шукав традиційного театру, тобто ось у таких коментарях визрівала думка: так або ні. Наш глядацький квартет дав своє «так», решта теж видала більше «так», таких, які категорично не сприйняли, була меншість. Отже, «Бридкий» виявився не бридким.

Галина Левченко:
— Читка нової чорної комедії «Бридкий» німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга нагадала мені деякі призабулі, трохи дитячі враження і сюжети, котрі тонкими невидимими нитками пронизують загальну життєву спіраль особистісного становлення багатьох людей, і мене самої передовсім. Для мого дитинства то був звичний і наболілий сюжет: коли починалася гра, вимогою й нормою здавалося — гратися за правилами. «Як же без правил?» — думалося мені малій. Якщо нема правил — нема гри. І я навідріз відмовлялася гратись із тими ровесниками, котрі хоч раз показували мені, що гратись за правилами стомлюються чи й взагалі не вміють, а надто — коли не хочуть того робити. У дорослому житті інакше. Тут чи не щодня долинає з вуст знайомих, колег, друзів, а не раз і сам застановляєшся над тим, що щось у цьому світі пішло не так, і бавитись за правилами — не лише не варто, але й не можна. Бо апріорно приймаючи правила — ти мимоволі стаєш учасником чужої гри, навязаної тобі певними «суспільно-економічно-політичними-etc.» чинниками і людьми, котрі сприймають тебе як засіб для досягнення певних своїх, дуже віддалених від твоїх життєвих цілей і намірів. Вступаючи в ті ігри, важливо зберігати опірність — а власне, вірність собі, власну ідентичність. Щоб не було так, що на якомусь етапі ти вже не просто є учасником чужої гри, а вже живим мертвяком, маріонетковою лялькою, котру ляльководи майстерно сіпають за потрібні ниточки і натискають на потрібні кнопочки, приводячи в рух увесь цей твій живий організм-механізм, котрий, за ідеєю (чиєю? отим давнім Божим замислом-провіденцією? нехай так!), задуманий був людиною із живою душею і вільною волею, вільними думками.
Саме про це, на мій погляд, комедія «Бридкий». Вона ілюструє, як поступово зріє психологічна дисоціація особистості Летте, котра подається у драмі як зримо осяжна, сюрреалістична — згідно одного з центральних правил епічного театру. Ця вся історія підсилюється підтекстовими літературно-архетипними алюзіями, щонайменше, на історії про Пігмаліона та царя Едіпа. Не бракує комедії й суто «чорних» постмодерних ароматів — це й переверсивні інцестуальні стосунки його коханки зі своїм сином, і схиляння тим самим сином пана Летте до гомосексуальних контактів, і підглядання його за статевим життям матері; власне, сам образ жінки похилого віку, котра проте зберігає молодечу вроду й чарівність завдяки великій кількості хірургічних втручань і начебто має побільшену еротичну насолоду завдяки підвищеній чутливості її вкритого шрамами тіла (через чутливість шрамів!!)… — є гротесково потворними.
Сучасна людина губиться в юрбі, в інформаційних потоках, у розмаїттях людських слабкостей, девіацій, відвертих сексуальних збочень, емоційних драглів, політичних ґвалтів, чудернацьких завихреннях доль, екзотичних подорожніх враженнях... Множити рахунок можна без кінця. Пропонується для привласнення безліч імовірних самоідентифікацій та самопроекцій, красивих і потворних, правильних і неправильних, добрих і злих. Та фокус-прикол-парадокс не в цьому безмежжі. Бо здавалося б: це так чудово — безмежні можливості для вибору. Аж ні. Навіть коли субєкт робить вибір на користь чогось начебто позитивного: певної політичної сили, котра відстоює якісь загальновизнані соціальні чи національні вартості, певного місця в загальній соціальній мережі, певної моральної якості, — зрештою будь-чого іншого, на перший погляд, безперечно цінного, — у висліді виходить результат Інший: руйнується ілюзія унікальності, індивідуальності твого вибору. Твій особистісний вибір перетворюється на тираж. Ти не один!!! Так. Але йдеться не про те, що ти не самотній у цьому світі. Мова про те, що ти — тиражований, твоя особистість заздалегідь розміщена кимось невидимим на довжелезному соціальному конвеєрі, і самостійно й вільно обране тобою соціальне лице — це всього-на-всього проштампована у мільйонному тиражі маска. Вдягай! Виходь на вулицю! А тобі назустріч посуне юрба зі сотень і тисяч людей у таких самих масках. Тому фінал пєси — містить хворобливе роздвоєння-розтроєння-дисоціацію особистості головного героя. Він постає людиною, відчуженою від найсуттєвішого, що визначає людську ідентичність (принаймні мені так здалося): від фахового покликання і глибокої особистої привязаності до іншої людини — почуття кохання. Відсутність цих речей чинить людину безликою, слабкою і нездалою до жодного опору навязуваним ззовні правилам гри.
Читка комедії «Бридкий» (що відбулася в рамках проекту «Сучасна німецькомовна драматургія», а перед тим виставу було апробовано 26-28 листопада у Львові на театральному фестивалі «Драбина») проасоціювалася з інфантилізмом у сприйнятті світу та мистецтва ще й через реакцію глядацького залу. Бо якщо випадковому глядачеві, котрий ремствував, що очікував видовищного дійства і платив гроші за виставу, а не за якесь там виразне читання вголос (йому одразу й повернули його, так непомірковано витрачені, 20 грн.:) таке сприйняття можна пробачити, то коментарі присутніх у залі акторів Житомирського театру ім. Івана Кочерги відверто вразили нефаховістю погляду, а висловлені інші враження від читки пєси переконали у глибокій загумінковості нашого провінційного культурного життя. Не забракло навіть коментаря з приводу мови вистави. Мовляв, українська (так!!! у Житомирі!!) — важка для сприйняття при швидкому темпі читання.
Попри те, що вже перед початком читання було оголошено жанр — «читка пєси» — котрий є презентаційним і не передбачає емоційної перейнятості та демонстрації різних афектів із боку акторів, — акторам було закинуто саме емоційно відчужене прочитання. Коментарі, здавалося б, зайві. Але це знаково, бо виходить, що для житомирського глядача театр ще й досі існує в рамках стереотипного уявлення про традиційний театр, де актори мають емоційно-перейнято проказувати свої репліки, вживатися, за Станіславським, у свої образи, мліти й боліти, лити сльози і трагічно заламувати руки. Європейський епічний театр Бертольда Брехта, досвід театру абсурду, зрештою, театральні реформи й експерименти Леся Курбаса — лишилися поза полем зору місцевого обивателя (а були в залі посеред інших глядачів і професійні актори, і філологи…).
Проте втішно, що молодий експериментальний театр робить кроки в напрямі долання цих стереотипів. Так само втішно, що молоді люди, котрі вже є працевлаштованими як актори, продовжують власний творчий, акторський і режисерський пошук, не бояться експериментувати й апробовувати нові форми роботи з драматичними творами.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу) /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.153-155-159.

Ярослав Карпець. Подорож Закарпаттям або перехрестя історій та народів. Рецензія на книгу Олександра Гавроша "Точка перетину" з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Олександр Гаврош. Точка перетину. — Київ: Грані-Т, 2009.

Ярослав Карпець. Подорож Закарпаттям або перехрестя історій та народів. Рецензія на книгу Олександра Гавроша "Точка перетину" /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.153-154.

Людмила Кицак. Кокотюха створив Скорпіона. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Кокотюха створив Скорпіона

Кокотюха А. Удар Скорпиона / Кокотюха А. / Предисл. А Кобец. — Харьков: Книжный Клуб „Клуб Семейного Досуга”; Белгород : ООО «Книжный Клуб „Клуб Семейного Досуга”», 2010. — 368 с.

Андрій Кокотюха заявив про себе як письменник у 1995 році, опублікувавши кримінальну повість «Шлюбні ігрища жаб». За твір одночасно отримав нагороду видавництва «Смолоскип» і ряд негативних відгуків у пресі. З того часу письменник продовжував дивувати читачів своїми новими історіями. Тримаю в руках його супер-нову книгу. Яскрава обкладинка, «скромний» надзаголовок «Кримінальний талант», сіруваті сторінки, але… наповнення здивувало. Отож.
«Удар Скорпіона» (2010) — один із нових його романів. Варто зазначити, що останні за часом твори А. Кокотюхи справді дивують захоплюючим і гострим сюжетом, незвичайними героями, несподіваною інтригою. За рядом ознак ідентифікуємо цей твір як кримінальний детектив. Є таємниця, є небіжчики, є нишпорка, є процес збору інформації (доказів), є логічні розмисли, є несподівана розвязка.
Головний герой (колишній боєць спецпідрозділу) Віктор Хижняк змушений вступити у двобій із кілером на прізвисько Скорпіон, який методично винищує людей у Задніпровську — одному з міст України. Прізвисько головного героя — Вітька-супермен — чітко характеризує всі його основні риси: він безстрашний, незнищенний, все може, все вміє, як і належить — дотепний і цікавий співрозмовник, справжній друг. Проте одна з його характерних і, напевно, нетипових рис — він ніколи не ризикує, аби показати себе комусь з найкращого боку. Він іде на ризик тільки тоді, коли це має сенс (епізод із замінованим автобусом, у якому їхали обдаровані діти України: Віктор ризикує виявити себе, проте розуміє, що навряд чи хтось інший має таку підготовку, як він; супермен кидається визволяти дітей).
Такий тип героя не може не привабити реципієнтів, адже, читаючи, ми самі відчуваємося сильнішими, благороднішими, впевненішими у собі, переживаємо і боремося разом із Хижняком. Усі епізоди бійок, думок героя, його відчуттів прописані дуже чітко і переконливо. Супермен сумнівається, він може відчути себе безпорадним, але зазвичай збирається із духом і продовжує боротьбу.
У сюжет традиційно вплітається, хоч і нечітка, проте дуже емоційна любовна лінія. Однак головного героя вона стосується побіжно. Це неабиякий комплімент письменнику, адже сучасним авторам навіть глибоко філософських творів дуже рідко вдається уникнути мотиву кохання. Андрієві Кокотюсі це майже вдається.
Якщо читач прагне адреналінових вражень, крутих бійок, шалених автомобільних гонок, перестрілок та вбивств, приправлених логічними роздумами та висновками українського супермена, — вам просто необхідно прочитати новий кримінальний роман Андрія Кокотюхи.

Людмила Кицак, м. Житомир

Людмила Кицак. Кокотюха створив скорпіона. Стаття /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.152-153.

Галина Левченко. Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко Костенко Ліна. Записки українського самашедшого. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко

Костенко Ліна. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. — 416 с. — (Перлини сучасної літератури).

Перший прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» став яскравою подією в сучасному літературному житті України. Київське видавництво Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» не лише не зазнало збитків із виданням книги класика української поезії, але й прийняте було рішення про довидання 25000 примірників книги. Пірати викрали електронну версію роману і розмістили її в мережі інтернету. Письменниця в супроводі видавця вирушила в тур містами України з презентаціями — Рівне, Острог, Київ… Рецензії та відгуки просто-таки фонтанують. В періодиці, на блогах, у чаті, на інформаційних порталах і сайтах публікуються нескінченні враження від прочитаного.
Критики вже порівнювали роман Ліни Костенко з «Бісами» Ф.М. Достоєвського, визначаючи його у суті своїй публіцистичним твором (В. Панченко). Хтось вбачає у романі тріумф реалістичного змалювання подій (Я. Дубинянська). Хтось відчитує Гоголівський, Булгаківський та апокаліптичний коди (О. Стусенко). Критика від колег по перу схиляється до проведення паралелей із новітніми блоговими нотатками, інформаційними колонками (А. Санченко) і навіть психологічним зепенінгом (П. Коробчук). Хтось бачить у романі глобальну переоцінку цінностей і сміхове прощання з ілюзіями, розглядаючи сам твір як «рятівний електрошок», проводить паралелі з пророцтвами Нострадамуса, віщунськими візіями М.В. Гоголя і М.С. Булгакова (Д. Дроздовський).
Сама письменниця заявляє в інтервю, що дуже довго не могла зважитись на публікацію роману, боячись «пошкодити своїй державі». Ще з часу оприлюдненя лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» читачам Ліни Костенко відомо, що вона не є прихильницею надто вільного поводження зі Словом. Бо Слово здатне творити позитивну чи негативну програму і прирікати дійсність на її здійснення. Тим більше, що в інтервю письменниця зізнається: в уста одного з героїв вона вклала чимало своїх думок — і далеко не райдужних в сенсі створення позитивної вербальної програми — котрими формулює власне бачення сучасного українського життя, як от для прикладу: «Розумово відстала нація, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Дозволяє сидіти в себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує» (с. 208).
Ключ до визначення жанру роману, за загальним визнанням критиків, експериментального і новаторського — у самій книзі. І то не лише алюзія на твори Гоголя, до яких відсилає нас назва твору, а згодом щедро цитуються дружиною головного героя та ним самим. Наратор у творі кілька разів намагається самоозначитись, прояснити смисл і стиль своїх нотаток: «А й справді, чому я все це записую? Теж мені літописець Нестор. /Батько каже, що це в мене від діда, теж любив писати. (…) Оця спадкова цікавість до світу у мене в генах сидить» (с. 310). Лев, інвертований на пустелю пропонує своє визначення: «Некомфортне чтиво, навряд чи хто надрукує. Якийсь глобальний роман чи що» (с. 311). А от міркування героя в іншому місці: «Цікаво, чи хтось на світі веде діяріуш людства? Не свій особистий щоденник, не мемуари і спогади, не історію держав і народів а саме діяріуш, запис дій і подій, компендіум фактів, щоб хоч щось збереглося в памяті, що діялося на цій планеті» (с. 245).
Під час читання мені здалося, що роман Ліни Костенко і є відповіддю на це останнє риторичне запитання про «діаріуш людства». Бо при всьому новаторстві блогових нотаток та інформаційних колонок — формою вони нагадують давні хроніки і діарії. Надто ж діарії. Твори цього жанру мали писатися «коротко і ясно», і, як зазначає В. Шевчук, пишучи про діаріуш одного з давніх українських авторів 18 ст., «записувати події треба моторно і з бажанням, при цьому не забуваючи й «матір-мистецтво» з увічливістю — визначення вельми характерне, бо натякає увіч, що матеріал має бути розташований не стихійно, абияк, а за певними мистецькими законами, що можна зрозуміти лише в один спосіб: події й факти проходять певним чином через «я» літописця, притому так групуються і записуються, щоб створювати картину тогочасного урядового життя. Отже, в діаріуші мусить бути наявний, як ми тепер кажемо, інтелектуальний стрижень» (Муза роксоланська. Т. 2. с. 451). При всіх закидах у публіцистичності й механічному записуванні фактів Ліною Костенко, безладному хаотизмі викладу і безсюжетності, варто відзначити, що «інтелектуальний стрижень» у творі є — їх навіть кілька. Це своєрідні смислові осі, на котрі намотується цілісний зміст роману. «Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система» (с. 240), — переконує оповідач. Система ця вибудовується химерно і багатовимірно: співставляються числа і дати, події минулого і сучасного, реальні історичні факти і вигадані літературні, порівнюються реальні люди і герої міфів та художньої літератури, за сучасністю скрізь незримою тінню стоять події минулого. Герої книги — не лише люди, але й природні стихії, планети, країни і міста, соціальні і природні явища. Десь ці факти складаються у певні повторювані структури-малюнки калейдоскопа, а десь плинно течуть струнким впорядкованим струменем, як пісок у клепсидрі.
Дещо незвичною в контексті романного жанру виглядає особиста сюжетна лінія про життя головного героя на протязі 4 років — бо вона не є в цьому творі ані центральною, ані провідною — це всього лиш одна зі смислових осей, котрі дозволяють автору розказати про чимало прецікавих фактів і життєвих позицій. Головне у цій книзі — світ. Життя у планетарному й галактичному вимірі. «Але забудеться й це. Мозаїка світу мерехтить, сяє, обсипається. Із порохів, з диму, з темряви постає інша, омивається дощами й кровю, і знову проступає нова. Колись обсиплеться й наша мозаїка. Щодня хтось заходить у свій смертний тунель» (с. 202). Ця властивість твору цілком відповідає естетиці бароко, де особиста доля постає лише краплинним мікрокосмом, організованим проте за вічними й універсальними законами макросвіту.
Родом із бароко, а то ще й либонь із середньовіччя, наскрізна в романі метафора світу як книги. Причому ця глобальна світова книга постає бароково стереоскопічною, жанрово мерехтливою і мінливою. У різні часи ця книга набуває рис детективу чи драми, біблійної оповіді чи здійсненої книги пророцтв, трагедії чи фарсу. «Взагалі наша дійсність — це колосальний детектив з елементами фантасмагорії» (с. 356), — постулює наратор. Або: «Люди дивляться серіали, трилери, детективи, все, що накрутив режисер і придумали сценаристи, переймаються долею вигаданих персонажів, а реальні події, реальні учасники цієї всієї всесвітньої драми хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?
Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал» (с. 245). Наратор часто апелює у своїй оповіді до образних і гротескових паралелей подій, що описує, зі змальованими у творах Гоголя й Булгакова, актуалізує біблійну історію, пророцтва Нострадамуса. Помічаючи в інформаційному потоці сучаності певні закономірності, герой означує їх літературознавчими термінами: «от і вписалися в світовий контекст» — це про введення українського війська до Іраку; бомбардування Багдаду в Міжнародний День Театру визначається «кривавим спектаклем»; історію з консьєржами в їхньому будинку називає епопеєю; підкреслює катастрофізм фіналів кожного року; деякі події подаються як рефрени: «Мабуть, існують якісь рефрени подій, суголосність у часі і в просторі» (с. 320), — через періодичну, як і в художньому тексті, повторюваність.
Книга як зафіксоване письмом знання постає у романі певним стабілізуючим чинником, і чи не єдиним, що створює можливості для подолання глобальної амнезії — особистої і світової. «У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусиль пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити все, що завгодно. Обікрасти його, принизити. Привласнити його власність» (с. 288). Культурна й історична память — це єдине, що чинить людину опірною до фікцій і симулякрів постіндустріального і глобально обезличеного світу. Саме книга здатна подарувати цінне осяяння позазнаходження і власної окремішності від всезагального абсурду й маніпулювань свідомістю мас: «Гортаю енциклопедію. «Весь Ірак — це музей під відкритим небом». «Ця земля — колиска кількох цивілізацій». Долини Месопотамії. Ніневія. Ріки Тигр і Євфрат. Але ж дозвольте — Месопотамія, Межиріччя — та ж там жили перші люди після Потопу! Ріки Тигр і Євфрат — це ж ті ріки, які протікали в раю! Отже, це десь там росло Древо пізнання, з якого зїла те яблуко Єва. Отже, це там Каїн убив Авеля. Отже, з тамтешньої глини Бог створив Адама! Отже, звідти родом все людство?!» (с. 277). Так, актуалізуючи біблійну легенду про Вавилонську вежу, герой осягає неправдивість і маніпулятивність інформаційного окозамилювання щодо війни в Іраку та миротворчої місії в ній українських військ. І таке осяяння в книзі не поодиноке…
 Саме книга, писане слово — дорівнюють людській тожсамості. Тільки та людина, яка мовить, яка пише, пропонує світові своє Слово, яка має власний почерк — повною мірою може вважатися людською індивідуальністю. Перед нищенням індивідуальності і нівеляцією самобутності застерігає авторка: «Або хоча б оці мої Записки. Записки тому й Записки, що їх треба писати, записувати. Переписувати, правити. Гоголівський чиновник щоранку стругав двадцять три пера, щоб написати свої екстракти. А тут набрав, залив, переставив. Мишкою клікну, маркером пробіжусь. Готово. Я вже й забув, який у мене почерк. За мене пише компютер — кирилицею, латинкою, яким завгодно шрифтом, болдом, курсивом, італіком — чітко, красиво, акуратно, але мій почерк розсипався, атрофувався, графологу тут уже нічого робити» (с. 266-267). Втрата ідентичності — те, що найбільше болить головному героєві і водночас — це діагноз епосі масової культури та всезагальної профанації величних ідеалів минулого: «Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг» (156); «Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям буду змитий прибоєм нових поколінь» (с. 270). Ще страшнішим цей діагноз виглядає в умовах української дійсності: «У якому світі ми живемо? На ніч нам показують хорори й трилери, зранку ми входимо в світ реальних кошмарів, децибели трагедій такі, що уже перестаєш їх чути. Нас привчають до кривавих видовищ, до пласких понять і печерних емоцій. Нас постійно тримають на подразниках, ми вже не здатні на потрясіння, інформація як з бранспойта, збиває з ніг — може, це так і задумано, щоб ми перестали бути людьми?!»; «Я ж не пройдисвіт і не маньяк, я не збираюся грабувати банк і найматися в кілери, я не ходжу до проституток і не напиваюся в барах, — чого ж мені навязують ці сюжети? Чому я мушу стежити за перипетіями долі злодія і наркомана, бандита і повії?
Зрештою, це моя приватна територія. Це мій дім, мій телевізор, мій життєвий простір. Це мої вікна, мої двері, в які я не пустив би ніяку погань. Чого ж ви лізете через екран?!» (с. 286). Культурний українець не має елементарного: «І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє.
Все. Dixi. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра» (с. 161).
Доречно вести мову про переплетення кількох різних дискурсів у романній тканині «Записок українського самашедшого». У творі своєрідно протистоять дискурси конструктивні і деструктивні. Перші два — це особистий дискурс і дискурс політичного становлення України — розгортаються цілком у руслі європейського романного сюжету: є доля країни і є вписана в цей національний контекст особиста доля персонажа. І та й інша не сягають вивершення, не сягають рівня історичної акції чи дії. Ці обидва сюжети ніяк не потраплять стати «історією». Та попри свою слабкість, непевність і невизначеність вони протистоять із деструктивними — дискурсом катастрофізму й абсурдизму в глобальному й національно-політичному вимірах та дискурсом божевілля у приватному. Художній час у романі чітко структурується на приблизно рівновеликі чотири розділи — періоди-роки після міленіуму: 2001, 2002, 2003, 2004. Чотири дискурсивні виміри, чотири роки — знову ж відсилають до естетики бароко, до універсального образу квадрантеса, схрещення горизонтальних і вертикальних осей буття. І головний герой, і його країна приречені на ненастанний пошук виходу зі світового лабіринту. Ці квадрантеси, як особливо стабільна структура, є переконливим позитивним пророцтвом у романі Ліни Костенко.
Хоч на перший погляд, панівними видаються таки деструктивні дискурси — що й винесено в назву твору. Ліна Костенко нагадує читачам про застереження відомого швейцарського психолога К.Г. Юнга: «Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства» (с. 206). У романі не бракує яскраво сюрреалістичних змалювань цілком реальних фактів масового божевілля, абсурдизму у вчинках і думках. Симулякри й фікції прагнуть опанувати свідомість героя. Чимало в романі образів окремих божевільних особистостей, або людей, що перебувають на тій дуже хисткій межі поміж божевіллям та нормою: поява в Києві жінки, котра закликає всіх садити горіхи, бо форма їхніх плодів нагадує звивини людського мозку; образ хлопця-підлітка, котрий переконує перехожих у метро, що він син Горбачова, а йому в живіт вмонтовано ретранслятор, за допомогою якого контролюють його батька; божеволіє колега дружини героя; тінейджер з поглядом «наче-з-космосу-і-ніяких-позивних», котрий у навушниках слухає «звуки природи» й живе, занурившись у віртуальну країну на острові Косумель, бо там мешкає його віртуальна наречена; сестра головного героя — «кришнаїтка, у золотому й багряному, вся в дукатах, з черленим тамбурином у висмугленій руці, зі сріблинками в косах,і за плечима — туман. Вона вже не наша, це її вибір» (с. 181); дружина героя поводиться виразно неврастенічно; друг, котрий виїхав на тимчасову роботу до Каліфорнії, у відповідь на листи про політичні події в Україні розповідає про колібрі, які збирають квітковий нектар, про оленів, котрі обїдають троянди, про зимові й літні перельоти метеликів; герой з дружиною мають «спільну галюцинацію на двох» під час прогулянки російського президента Хрещатиком; депутат купує собі ділянку на Місяці; виставка актуального мистецтва, яку відвідує герой з дружиною, має назву «Клінічна антропологія»: «Експонувався альтернативний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкції, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба» (с. 207), — та безліч інших таких прикладів. До таких абсурдистськи-деструктивних чинників віднесено у творі рекламу: «Але вона міниться, мімікрує, шукає найулазливіших форм. Вона є співана і танцьована, інтонаційна й звуконаслідувальна. Її вже вплітають у двозначні натяки, карколомні трюки і античні сюжети. Олімпійські боги дудлять вітчизняне пиво. Махають крильцями гігієнічні прокладки. Пританцьовують пральні машини. Співає арію бутерброд» (с. 210). Майстерно змальований стан початкового божевілля самого героя перед спробою суїциду: «Я думаю, дерева живі. То вони хитаються, то хапаються за голову, то хилять гриви, як коні. Вони єдині, з ким я можу розмовляти. Оце дивлюся у вікно і розмовляю» (с. 177); «Одна табличка особливо привернула мою увагу: «Віддід реєстрації смерті». Я подумав: «Зайду, зареєструюсь». Але передумав: «Як же я зайду? Вони ж подумають, що я живий» (с. 179). Гротескові картини трагічного й смішного переслідують героя з газет, з екрану телевізора, з інформаційних колонок інтернету. Люди панічно шукають втечі від дійсності і кожен знаходить якусь власну криївку, котра найбільш відповідає його професії чи психологічним якостям. Тому герой привязується своєю уявою до образу жителів Канарських островів, котрі замість говорити — пересвистуються. І мріє про втечу на ті далекі омріяні острови, де ніхто нікого ні про що не інформує, ні до чого не кличе й нічого не навязує: «Прощай, людство! До зустрічі в інших вимірах. Чекаю віртуального літака, як божевільний послів з Іспанії. Одна надія на той літак» (с. 186).
Писаний лаконічною, яскраво метафоричною, а подекуди й афористичною мовою твір передбачає багату емоційну гаму з боку реципієнта. Якщо довіряти логіці «заразності» хвороби, то назва книги цілком себе виправдовує. Читати ту книгу — своєрідний мазохістський «кайф», бо й мучишся, і облишити ту справу ніяк не можна: читач непомітно перетворюєтья на аналог самашедшого наратора, «підсадженого» на інформацію про світові події. Сторінки книги Ліни Костенко здатні викликати напади шаленства, але й оговтують від багатьох ілюзій. Діапазон емоцій, котрі може викликати ця книга — широкий, від безнадійного самотнього реготу, ладного, перейти в плач, до світової туги під впливом сюрреалістично схоплених трагічних картин.
Світ і політики збожеволіли, глобальні катаклізми і тупі цинічні війни за перерозподіл ресурсів та влади здатні перевершити своїм страшним і цілком реальним гротеском образи, породжені фантазією генія чи збоченою уявою божевільного. Цим, вочевидь, мотивується пасивність «самашедшого» і його нехіть примикати до будь-яких політичних організацій чи акцій масового протесту: з цим світом марно боротися, кожна активна дія зробить із тебе співучасника масового божевілля і ще більш невільним. Що знову ж, асоціюється з бароковою настановою на втечу від світу, сформульованою авторами бароко, зокрема, Г.С. Сковородою. Деструктивний вплив світу на людину — невпинний і невичерпний. Тому актуалізується іще одна сковородинська тема — пошук і пізнання себе: «У моєму випадку сказати Я — це вже велике досягнення. (…) От я й вискочив, як Пилип з конопель, у цій демократії, нездатний відчути самоцінність свого Я. Так що для мене вимовити цей займенник — це буквально логопедична вправа. Пересвистуватись не треба, коли можеш сказати — Я» (с. 181).
Роман Ліни Костенко певною мірою належить до контексту тих, що писані на тему verlorene Generation. Книга ця, в багатьох моментах документалістськи точна і хронікальна, розворушила багато задавнених і новоявлених проблем, котрі зачіпають за живе кожну мислячу чи й просто небайдужу людину, котра була свідком та учасником політичного становлення України після проголошення незалежності. Тим більше, що проблеми ті наскрізь пронизують кожне наше актуальне індивідуальне життя. Із «помаранчевою революцією» наприкінці роману вийшло, з одного боку, якось дискомфортно, проте це не справляє враження «невчасності» написаного Ліною Костенко роману. У заключних узагальненнях героя читаємо недовіру до того, що відбувається, про маятниковість у розвитку історичних подій, про наступне згортання помаранчевої революції. Зрештою, ми всі тепер живемо після тієї «історії». І з реального життя в деталях знаємо, що означає той образ маятника. Тому перемога конструктиву й настанови на дію в фіналі твору начебто не дарують впевненої віри в оптимістичний розвиток подальших подій як у пророцтво. Та все ж, як оптимістично запевняє «самашедший» Ліни Костенко: того, що відбулося на Майдані, неможливо згорнути, бо «це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. /Сторінку можна видерти. Історію — ні» (с. 414). І цю «Історію» важливо згадати тепер, коли маятник історії схитнувся у протилежний бік. І цьому «самашедшему» варто вірити, зрештою, його життєва стратегія — типова: він — людина, котра тримає лінію оборони, котра сумлінно оберігає кордони своєї культурної території і не піддається нівеляції та мімікрії.

Галина Левченко, м. Житомир

Галина Левченко. Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко  Костенко Ліна. Записки українського самашедшого. Стаття /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.146-152.

Юлія Гуз. Козак Ямайка завернув до Житомира; Три стихії "Літературного листопаду"; Де зупинилося "Неабищо", там почалася "Маруся". Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія ГУЗ

КОЗАК ЯМАЙКА ЗАВЕРНУВ ДО ЖИТОМИРА
Житомиряни першими побачили новий роман Олександра Ірванця

Вріз: Напередодні Львівського форуму видавців до Житомира приїхав відомий сучасний український письменник, «бубабіст» Олександр Ірванець. Він мав інтервю на обласному радіо, а ввечері зустрівся з публікою у Житомирській науковій бібліотеці імені Олега Ольжича.
Надворі смеркало, а у темній залі бібліотеки зібрався люд, який чекав поки Ірванець допалить цигарку та врешті зявиться до розмови. За хвилин 15 він енергійно зайшов і скочив на сцену.
«Я люблю Житомир і, отримавши запрошення, одразу скористався можливістю ще раз відвідати це місто. Я приїхав представити свою нову книжку і пару старих книжок. Усі вони продаються на виході, і всі їх випустило у світ видавництво „Фоліо”, — тут письменник вперше закцентував увагу на продажі своїх книжок, а під час розмови повторився ще разів шість.
«У мене вийшов новий роман «„Хвороба Лібенкрафта”». З ним була повязана така історія, що його ніяк не могли довезти до Києва, тому я його, як готову продукцію, ще не бачив.» Олександр Ірванець дістав свій пакунок із авторськими екземплярами свіжого роману, вийняв книжку, подивився сам і показав усім присутнім.
«Цей роман я писав три роки, бо взагалі пишу повільно. У 2007-му році написав сторінок 20-25, а потім ще довго обдумував. Якщо чесно, роки благополучні погано впливають на митців. Пять років правління Ющенка я згаяв: писав вірші, дрібну прозу, колонки в журнали. А після останніх президентських виборів, коли я дізнався, що переміг не мій кандидат, я швидко закінчив перекладати польську пєсу, над якою працював у Кракові, і взявся писати розпочатий роман. І так писав із лютого до травня.»
«„Хвороба Лібенкрафта”, так само, як і мій перший роман «Рівне-Ровно» (2001-ий рік), — це альтернативна історія про те, як може бути або могло бути з нами. Цей роман має підзаголовок „Понурий роман” (перший роман Олександра Ірванця має підзаголовок „Нібито роман” — Авт.). Але він не такий вже й суворий, є в ньому й комедійні моменти. «„Хвороба Лібенкрафта” є четвертою моєю книжкою із серії «Графіті» видавництва «Фоліо». У цій серії попередньо вийшло три мої книжки: роман «Рівне-Ровно», мала проза під назвою „Загальний аналіз” і збірка віршів „Мій хрест”».
Із Києва разом із Ірванцем приїхала менеджер «Фоліо» Наталя Ковальчук, яка зазначила, що «Олександр Ірванець — це людина, яку хочеться читати, видавати і навіть продавати». Дівчина розповіла, що у маршрутному таксі дорогою до Житомира Ірванець при розмові згадав, що йому пропонували посаду викладача у Канадському університеті. На питання: чому Ви відмовилися, письменник відповів: «Можливо, це не модно, але я патріот».
Справді під час виступу було помітно, що Олександр Ірванець переймається політичними питаннями, які займають чільне місце в його творчості. Письменник ковтав воду з пляшки, нервово гортав сторінки своїх книжок, уривчасто читав, постійно рухався, був відвертим і гострим у відповідях на запитання публіки. А ми, у свою чергу, кидали з зали репліки, записки та побажання. Прохання прочитати щось із інтимної лірики Олександр Ірванець задовольнив, як міг, — прочитав поезію про те, як жінка пішла за потребою у кущі, а ліричний герой та ще один випадковий перехожий те споглядали і отримували задоволення.

ТРИ СТИХІЇ «ЛІТЕРАТУРНОГО ЛИСТОПАДУ»

В останній день осені 2010-го року, в день, сповнений навязливими і до непристойності відвертими натяками на завтрашню зиму, на університетське коло шанувальників українського живого слова налетів «Літературний листопад». У той вечір вперше обєдналися три стихії — чудернацьке тріо, в якому свою скрипку грали Вікторія Горбунова, Максим Кідрук та Сергій Пантюк.

«Наш літературний листопад обіцяє бути по-мексиканському спекотним. Спробуємо здійснити подорож на пуп землі, збудувати храм характерників і прийти на перше причастя. А ще ми з вами сьогодні будемо мріяти, мріяти про маленьке і велике життя та будемо вірити, що наші мрії здійсняться» — так оптимістично інтригуюче розпочав модератор зустрічі Володимир Шинкарук. — На нашому „Літературному листопаді” короновані письменники України, ті, хто, незважаючи на молодий і не дуже вік, вписали не одну яскраву сторінку в історії сучасної української літератури».
Надалі Володимир Шинкарук по черзі представляв присутнім гостей — усі вони свого часу були відзначені на одному з найпотужніших, найпрестижніших і найпопулярніших конкурсів України «Коронація слова». Свою ж корону Володимир Федорович, напевне, залишив удома , скромно змовчав про свою торішню перемогу у номінації «Пісенна лірика про кохання», по-дружньому тепло згадував факти біографії і творчого шляху коронованих побратимів, радував влучністю коментарів і жартів.
Першим звернувся до публіки лауреат «Коронації слова — 2009», відомий в Україні та за її межами письменник-мандрівник, як виразився Володимир Шинкарук, послідовник справи ігумена Данила, Максим Кідрук. Цей молодий чоловік спортивної статури обїздив найекзотичніші місця у світі, серед них острів Пасхи, Мексика. Кідрук привіз із собою фото, на яких ми могли бачити його під час ловлі риби-піранії і під час загравання з алігаторами. Його неймовірні розповіді про екстремальні і водночас кумедні ситуації, що нерідко траплялися у подорожах, про спілкування з аборигенами захопили слухачів та викликали у багатьох бажання й самим долучитися до подорожі на пуп землі, придбавши однойменну книгу у двох випусках.
Вікторія Горбунова — прозаїк, авторка двох романів — «Записки шкільного психолога» і «Мрія про Маленьке життя», — виданих як кращі твори на думку видавців. Пані Вікторія викликала найгучніші овації присутніх, адже чималу частку присутніх становили студенти соціально-психологічного факультету, ті, хто були у числі перших читачів її романів, хто сприймають їх не тільки як художні книжки, а й такі, які стануть у нагоді під час практичної діяльності. Вікторія Горбунова зачитала уривок зі свого роману «Мрія про Маленьке життя», щиро і дещо зніяковіло відповідала на запитання аудиторії.
Наостанок випало виступати Сергію Пантюку. Цей письменник і громадський діяч втілив своє звернення до публіки саме у феєричному виступі. Ту феєрію створювали помахи рук, як ото у фізичній вправі з назвою «Млин», пришвидшене мовлення і шокування цнотливого світосприйняття наших студентів вільнодумними висловлюваннями, читанням власної і поезії молодих авторів з найрадикальнішими ознаками постмодерну, збірки яких видані у «Видавництві Сергія Пантюка». Бородань і патлай Пантюк показав і довів, що поезія, яка твориться сьогодні, не що інше як гра, і успішним сьогодні вважається той поет, хто не лише грається «тихо сам із собою», а й може захопити грою свого читача.
Після години спілкування усі бажаючі могли придбати книжки присутніх авторів із їхніми ж автографами, а також книжки, видані видавництвом Пантюка. Черга біля столу з книгами була великою, тому можна зробити висновок, що «Літературний листопад» сприяв нашому активнішому читанню взимку.

Юлія Гуз. Козак Ямайка завернув до Житомира; Три стихії "Літературного листопаду"; Де зупинилося "Неабищо", там почалася "Маруся". Статті

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.147-153.

Ярослав Карпець. Буття мови у "Лексиконі таємних знань" Тараса Прохаська; Мозаїка барв та метафор. Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Ярослав КАРПЕЦЬ

Тарас Прохасько. Лексикон таємних знань. — Л:  Кальварія, 2004. — 200 c.
Буття мови у “Лексиконі таємних знань” Тараса Прохаська
(cпроба наукового аналізу)

Тарас Прохасько — сучасний український письменник-постмодерніст. Його творчість відносять до “Станіславського феномену” (термін запроваджений Володимиром Єшкілєвим) — групи митців із Західної України (Івано-Франківськ), які своєю творчістю належать до сучасного постмодерного українського дискурсу. В царині красного письменства, яскравими представниками цього напряму є хрестоматійний постмодерніст — Юрій Андрухович та не менш талановитий Юрко Іздрик. Свої концептуальні проекти, ці митці втілили в  часописах як: “Четвер”,  “Плерома”,  “Перевал”. В цих друкованих виданнях виходили:  новели, романи,есе, вірші. В часописі “Четвер” друкувалися не тільки представники цієї групи митців, а й молоді таланти.  Одним з найталановитіших представників цього руху є Тарас Прохасько. Варто зазначити те, що, написавши низку своїх творів: «Інші дні Анни» (Київ: Смолоскип, 1998 р.),  «FM "Галичина"» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001; 2004 р.), «НепрО́сті» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002 р.),   «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004 р.); отримавши низку престижних премій: лауреат видання “Cмолоскип” (1997 р.), лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (2007 р.); перекладений польською і англійською мовами — залишається недослідженим з літературознавчого боку. Про Прохаська написано 10 рецензій та декілька невеликих статей. Рецензії вміщені у різних часописах: “Літературній Критиці”( Костюк В. Ландшафти письма (Тарас Прохасько. Інші дні Анни. — К.: Смолоскип, 1998) // Критика. — 1998. — Ч.9; Трінчій  В. Антигравітація (Тарас Прохасько. «РМ «Галичина». — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001) // Критика. — 2002. — Ч. 1-2;  та “Книжник-review”  розглядають лише окремі аспекти прози та побіжно аналізують його творчість в контексті сучасної української літератури. Автори  не зосереджували свою увагу на особливому статусі мови в творах Тараса Прохаська, а це свідчить про те, що тема залишається нерозкритою і невисвітленою з літературознавчого боку. Більш конкретним і деталізованим на мою думку, є статті Юрка Іздрика “…ПРО… ЗА… ПРО…” вміщеній як передмова до збірки оповідань і новел “Інші дні Анни”  (Київ: Смолоскип, 1998) та стаття Лідії Стефановської  “Довге підводне плавання”( «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004). В цих статтях набагато предметніше й глибше розглядаються питання стилю й письма, аналітичний розбір окремих оповідань(“Від чуття при сутності”), висловлені думки щодо методики читання Прохаськових творів, намагання розібратися в питанні ролі наратора в текстах тощо.
Як уже зазначалося, із перерахованих статей та рецензій (та проблем, яких вони торкалися), мало хто з дослідників приділяв увагу  буттю мови наратора. Cаме цей аспект, як на мене, є фундаментальною базою творення у тексті тієї “літературної тканини” з якої він “вяжеться” автором.  Саме лінгва (з лат. “мова”) є онтологічною характеристикою фоносемантичного образу світу (чи, за Юрком Іздриком — фоноритмічна), тією дійсністю, яка безпосередньо й опосередковано впливає на нашу екзистенцію, тут-присутність, буття у просторі і часі. Мова, за Гайдеггером, це — дім буття, в якому людина через пізнання структури й системи значень та відтінків, кодів ментально-філософсько-архетипічних побудов та смислів, визначає для себе місце та позицію у цьому бутті. Отже, для  розуміння того неповторного “дому буття”, яким зіткана текстова структура творів Прохаська, нам потрібно розглянути модус “онтосу” мови Прохаська.
 Лінгва в прозі Тараса Прохаська виконує різні ролі. Однією з категорій мови й прози Прохаська є  буття мови, як плинності. Концептуальною засадою мови Прохаська є саме оця розтягненість у часі, потік свідомості, в якому живуть предмети, речі, люди. В свідомості персонажів, дійсність ніби пливе, ніби на мить зупиняється час, і автор намагається якнайточніше описати структуру буття з усіх боків. Наче світ субєкта застигає, і він різними лінгвальними засобами намагається відтворити тонкощі світу, особливо це помітно в новелі “Довкола озера”. Юрко Іздрик називає це “імітацією дійсності”, а Лідія Стефановська говорить про “повільність”, як одну з рис прози, так і методику читання творів.
Ще однією характеристикою буття мови, є мова-гра. Лінгва тут представлена, як гра з читачем, як певна ситуація чи відносини, які свідомість субєкта не можуть описати чітко й визначено. Цей аспект мовного буття, прослідковується у новелі “Спалене літо”:
«День третій.
Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень.
 Але тепер я маю роман з вулицею.
Або: вулиця фліртує зі мною.
Цілий день я провів з нею. Від холоду подощової порожнечі ранку до переповненого людьми відзеркалення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці.
У цеї вулиці натура латиноамериканки. Вона — авеніда. Вона лиш цілий день пє каву. Вона так заповнює безсенсовність. Кава — її сенс.
Або: її сенс — кава.
Або: кава — засіб — мета, мета — кава.
Або: кава — кава — кава...»
Cубєкт свідомості між цими: “або…або” розчиняється у своїх відчуттях, бажаннях, помислах. Герой не може визначити сенс справжньої дійсності в тій ситуації, якій опинилася його свідомість, і тому “або…або” — це намагання прийти до суті, якої можливо й не існує, або суть це —  “або…або”! Сама мова визначає ситуацію, в якій опиняється герой, а ця ситуація лише можливості змісту, які обирає для себе герой і його мова-гра свідомості.
Ще однією характеристикою  буття мови є — деконструкція. Ця риса представлена в «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)». За Філософським енциклопедичним словником під заг. ред. Шинкарука (Київ, "Абрис", 2002. — 742 с.): “Деконструкція полягає у знаходженні в текстах опорних понять і метафор, які вказують на нетотожність тексту та познаки його перегуків… У тексті завжди від початку присутні повтори, копії, сліди тощо, тому він є витвором, на тілі якого знаходимо познаки “включенням” текстів, що їх неможливо звести ні до якого синтезу”. Автор вдало користується цим прийомом, оскільки там помітно відчутний перегук та включення текстів Блаженного Августина (“Сповідь”), Едмунда Гуссерля (“Феноменологія внутрішньої свідомості”) та Мартіна Гайдеггера (“ Буття і час”). Наратор розмірковує над питанням часу, часопросторової характеристики буття і вкладає свої думки в уста вигаданого героя Іржі. Другий розділ написаний в манері щоденника, де наратор розповідаючи про життя своє та Іржі описує це, як розпад свідомості свого героя. Автор  пробує використовувати метод розкладання тексту на інші тексти, недарма сама назва свідчить про це. Умберто Еко сказав, що текст — розповідь про інші тексти, тобто автор пишучи художній чи філософський твір, завжди апелює або інтерпретує, або здійснює деструкцію текстів попередників, й на основі цього витворює власний текст. На мою думку, «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)» є яскравим підтвердженням цієї точки зору. Мова виступає тут руйнівником свідомості героя, бо розщіплює його індивідуальне “я” на певні конструкти, які неповязані одні з одним. Цей щоденник це радше свідомість складена з інших свідомостей й творів вищеназваних авторів.
Мова Прохаська — багата і складно структурована. Через пізнання мови автора, ми  пізнаємо світ навколо та місце у цьому світі нашої свідомості й буття всього, причетного до нього. Cвіт мови розширює не тільки естетичний діапазон відтінків (особливо світу рослин, бо Прохасько, як відомо за освітою біолог), але й світу природи й міста, речей і людей.
 (“Інша література”, опубліковано в суботу, 11/13/2010)

Мозаїка барв та метафор
Ярослав Гадзінський. МареWWWO: Збірка поезій / Передм. Б.-О. Горобчука. — К.: Cмолоскип, 2008. —  96 c. — (Лауреати << Cмолоскипа>>).

Молода поезія в пошуках нових форм стикається з великими труднощами. Для неї вже затісні рамки затертих зразків, іржаві та скрипучі замки не відчиняються “cтарим” ключем розуміння, а прокрутивши його декілька разів, усвідомлюєш: цю поезію слід “відмикати” вже новим зором, її осягати потрібно новим критерієм. Але де взяти новий інструмент (новий ключ), щоб збагнути нову форму й зміст? Яким методологічним “мікроскопом” потрібно користуватися, щоб сягнути суті написаного, відчути красу й неповторність  всесвіту, явленого в слові? Звичайно, це складна теоретична проблема, і її вирішення не може обмежитися рецензією чи монографією. Труднощі постають тоді, коли поет хоче описати новими словами світ, створити свою мову, особливий код, яким осягається усе довкола. Поезії Ярослава Гадзінського змушують замислитися над цими запитаннями.
 З одного боку, поезії Ярослава Гадзінського нагадують складне й химерне плетиво сучасної цивілізації, постіндустріальної епохи, і в такому розумінні та лише під таким кутом зору  —   важко перейти до людини. Людину в такому мікро — та макровсесвіті витісняє  техніка, усілякі «ксерокси»: “твої слова шепоче збожеволілий ксерокс //штампуючи набридлі копії //особливо під час покровських дощів //хтось витер весь цей саунд із мене” (“Твої самотні кружляння…”);  «принтери»: “Яке має значення це напилення // й ілюмінація без метелика?// Схоже на кольорову фарбу для принтерів, // воно залишає на білому папері свій отруйний слід” (“Камери спостереження);  «труби»: “Іржаві труби попереду, // іржаві труби позаду — // це вічні подоби дерев // у підземному небі” (“Полотно для памятника”);  «міксери»: ”з усього цього створю// свою першу весняну ніч//із тихими вуличками, //глибочезними криницями, // на узбіччях рівні ряди тополь // міксерами розмішуватимуть// всі затемнення у цьому незрозумілому небі” (“Тетріс”) тощо. Ці техно-технологічні  вкраплення із сучасності досить часто вплітаються у поетичну тканину Яся Гадзінського. Але сказати, що це основна  домінанта текстів, вміщених у цю збірку, лише обікрасти самого себе, збіднити  талант митця.
Більшість текстів Яся Гадзінського, на перший погляд, складаються з мережива образно-метафоричних переплетінь, в них не завжди можна знайти достатньо розвинену думку. Навіть назва “Поезія 25-го кадру” говорить сама за себе, це щось, схоплене одним дотиком фантазії, уява вловила непоєднувані (ні часом, ні простором, ні історією) речі й намалювала їх. В “Камерах спостереження” Ісус з апостолами, сидять в офісі, пють каву, “стежать за всіма //нашими чорними постатями// на маленьких моніторах»; у вірші “Доллі” ( який нагадує постмодерний вінегрет), напхані й “клоновані вівці”, “кислотні трави”, “самотні душі скіфських очеретів”, а вкінці досить неоднозначно сказано про народження Христа:
Він народився, а навколо клоновані вівці,
кінчиться історія, волхви зірок недолічаться.
Сліди Доллі на снігу — як спорожнілі очниці.
На крилах різдвяних янголів — трансгенна живиця.
Чи шкодить ця мозаїка розкиданих у кожному рядку решток кадрів автора загальному пафосу й тону вірша? Не знаю. На мою думку, якщо все стосується лише образності, а не заглиблення у природу і сутність якогось явища, то кожна строфа викінчена й філігранна (хоча не завжди звязна), кожен пейзаж, коли до нього торкається уява читача — малює й домальовує в голові щось незвичайне та небуденне, ніби потрапляєш у світ яскравих, різнокольорових фарб. “Після мене — хоч суцільний день //Небесного моху старе піддашшя //золотоокого дракона осінній клен// і бенгальський вогонь з його пащі» (“Доллі”); “Дороги мчать від міст розстріляними звірами,// узбіччя кровозмісні капілярно з горобинами,// сухі сопілки пастухів зробились згірклими.// І в руслах темних днів забились зливи, мов рибини” (“Закуте коло”). Я думаю, що “Поезії 25-го кадру” слід сприймати, як кадри, спалахи cвідомості й підсвідомості, створені більше для чіткості й гармонії малюнку в кожній строфі. Кожна строфа — це вже окремий всесвіт, наділений яскравими кольорами, й стикаючись з іншими в одному тексті світами, відчуває тісноту у свідомості читача та непобориме бажання розєднатися, бути суверенним й незалежним від інших.
Одними з найсильніших віршів розділу “Порушення сну” є “Німий птахолов”, “Ікар безсоння”, “ Звістка о полку Ігоревім”.  В цих текстах по-своєму лунають відголоси міфів (“Ікар безсоння”), давньої української літератури (“Звістка о полку Ігоревім”). Хоча у ці старі форми вкладається вже новий зміст. У поетичному тексті “Німий птахолов”, де подекуди зустрічається традиційна образність: “повільно снує одиноке розпяття журавля” або  “розламуючи охололе журавлине гніздо,// мов серце/” якнайповніше розкритий струмінь кохання з присмаком гіркоти й нещасливого кінця:
Десь недалеко біля вас на серпневому баштані
народжується простоволоса розлука-осінь
у вогкій глиняній сторожці,
яскраві сузіря відображаються
у її очах прогірклими цукринками.

Ти, як птахолов, ідеш геть
по вологому гравію паркових доріжок,
розламуючи охололе журавлине гніздо,
мов серце.
Структура цього тексту дуже цікава. На початку автор намагається писати від імені ліричної героїні та її почуттів, а вкінці ніби відсторонено спостерігає за тією миттю, яка охопила закоханих:
Між тобою і нею падає дірява завіса із листя.
Актори ще стоять у поклоні,
але виходи зі сцени вже заблоковані.
В корпусі під назвою “Тіньовірші”, здебільшого,  представлені верлібри. Тут вже нема такої мозаїчної метафоричності, яскравих пейзажів, тонких барв палітри, а все химерне мереживо космічної, індустріальної, земного й неземного. Та є вірші, в яких переважає описовість та сухі побутові відомості: “Проявка — безкоштовно!”, “about:blank”, “Безкінечне перемикання улюблених телеканалів”, “Молекули та сніжинки”, “Вибір мобільної мережі” тощо.
В книжці також представлені поетичні переклади з американської (Алан Гінзберг, Роберт Фрост, Лоуренс Ферлінгетті, Джон Ешбері), британської (Томас Ділан) та польської (Мирослав Габриш) літератур.
Запрошую вас насолодитися пянким молодим вином поезії, що витікає для всіх спраглих з нових бурдюків та міхів.
 (“Культурний тренажер”, опубліковано 5 листопада, 2010 р., пятниця)

Ярослав Карпець. Буття мови у "Лексиконі таємних знань" Тараса Прохаська; Мозаїка барв та метафор. Статті

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.142-146.

Володимир Білик. Ще раз про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Володимир БІЛИК

Ще раз про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова
Зважаючи на рівень лицемірства та снобізму, коли мова йде не про розуміння, але тасування іменами та очевидними ознаками, важко починати будь-який ознайомчий матеріал, особливо на хворобливу тему кінематографу.
Про фільм «Тіні забутих предків» чула більшість громадян України. Половина може приблизно розповісти, «що там відбувалось», чверть колись бачила і запамятала окремі образи, одна восьма частина бачила цей фільм з професійних причин. Вище згадані причини прекрасно потворять малозрозумілу більшості сутність картини, витоптуючи кожен з адекватних шляхів до неї.
Завдяки школі, всі знають, що це екранізація. Але, наприклад, з екранізацією «Війни та миру» Толстого Бондарчуком екранізацію «Тіней забутих предків» Коцюбинського Параджановим неможливо порівнювати за жодним з критеріїв. Фактично обидві роботи на полюсах: майже підстрокове перенесення, що доходить до паразитування — використання тексту на рівні опізнавальних знаків, перенасиченість, більшою мірою, офіційних подій — містерія, де кожен глядач дивиться у дзеркало.
Попередні фільми Сергія Параджанова були на іншому рівні. Наприклад, «Перший хлопець» є соцреалістичною «казкою» про колектив, що обєднався в імя світлої мети, між тим, виправляючи нетямущого. Натомість, в «Тінях…» — виведено на поверхню архаїчну свідомость українців.
Знятий у 1964 році фільм був «для святкування ювілею літкласика Коцюбинського». Життя гуцулів, майже у резервації, де збереглись обряди давніх часів. Керівництву історія здавалась таким собі «Ромео та Джульєтта» з класовим відтінком — майнова нерівність двох родин стає причиною трагедії двох молодих людей.
Можливо, фільм планувався бути саме таким. Все змінила зустріч з гуцулами. Змінилось розуміння відсталості, нерухомості колективного несвідомого. Як син антиквара, Параджанов цінував в них закінчену, музейну красу, але перебування у їх середовищі довели життєвість та наповненість змістом. Пошук структури форми змінився на пошук призначення тих чи інших ритуалів та функціональних предметів.
Приклад Параджанова. Знімають поховання батька головного героя, на роль плакальниць запрошені сільські жінки. Вони відмовляються плакати. Чому? Тому що в труну поклали чоловіка, імя котрого не Петро, а інше. Знаходять Петра, знову не те — над поганою людиною вони плакати не будуть. Зйомки почались тільки тоді коли знайшли хорошого Петра.
Повна відсутність умовностей. Ніхто не грає обрядів, просто спілкування з оточуючим світом. Мова адекватна природі. Знак, що зєднаний дією та направлений на визначений обєкт. Буття як мова на котрій говорить людина незасміченою ідеологемами свідомістю.
У соцреалістичному мистецтві героєм є людина, що пробивається з власної недосконалості «німоти та темряви» до «слова та світла». У «Тінях забутих предків» зворотно — людина повертається у дословесну темряву для того, щоби пошукати самого себе, знайти фундаментальні цінноти. На світлі забагато потворного та страшного. Перероблене завжди рушиться. Бунт проти десь вище, де раціональне не може приєднати нитки для керування.

Володимир Білик. Ще раз про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.140.

Юлія Гуз. Двомова читача з текстами Євгена Концевича. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Юлія ГУЗ

Двомова читача з текстами Євгена Концевича

Чому вона мовчить?
Чому вона мовчить? Це питання, як і всі інші, може стояти різнобоко. Роздратований чоловік доводить свою правоту дружині, а та мовчить. Він, активно жестикулюючи руками, як веслами, вигукує кудись у бік меблів: «Чому вона мовчить? Чому?!». Закоханий хлопак телефонує дівчині, а вона не відповідає. Чому вона мовчить? Син повідомляє матері: «Мамо, я одружуюся!». А вона мовчить. Чому вона мовчить?
Коли хлопчик зрозуміє, чому мовчить його мама, він вперше побачить їх обох — життя і смерть. А вони завжди поруч. Від початку йому йти до кінця. Вони такі близькі, що сприймаються, як одне ціле. Перше зіткнення зі смертю — справжня подія. А смерть матері може змінити напрямок життєвого руху, загартувати або ослабити дух. Це подія-злам. Як воно зростеться?
Подібну розповідь я вже чула. Коли моя мати мала шість років, померла її бабуся. Цукерки, купа вражень, знайомі і нові люди, метушня — весело і цікаво. Хотілося розплющити бабі очі, смикнути за одіж, похвалитися, що принесли гості, — переказувала мені мама. Але бабуся не вставала. Та й без неї було весело.
Усвідомлення смерті тоді не відбулося. Може, тому, що не було зустрічі з ямою на цвинтарі. Може, все нове цілком захопило дитячу свідомість. Відбулося потім: відчуття втрати і порожнє бабине ліжко, відсутність людини, яка приготує обід, коли мати на роботі, тісно заплете волосся східного типу, перед тим змочивши його водою або змазавши жиром.
Діти однаково почуваються в одному віці. То вже потім визріває різниця. Малий Павлик поводиться звичайно: радіє увазі з боку гостей, принесеним гостинцям, робить те, що не дозволялося в інші дні, розглядає машину, що зранку стоїть у їхньому подвірї. Згодом навколишнє відкривається в іншому світлі, не одразу, а немов збираючись із деталей — так конструювалася смерть для Павлика. Такою моторошно-жахливою вона вперше підступила до дитини, постала дуже близько й у всій потворності. У «ту хвилину» Павлик подорослішав.

Голубиний батько
Безмежним обивателям люди, які мають справу свого життя, любов свого життя, якою живуть, дихають, впиваються і знову й знов спраглі її, здаються божевільними. Але я вкладаю в божевілля не те, теперішнє, якесь нещадно деформоване, значення. Божа воля. А вона (хоч я ще й досі далека від Бога, проте стрічаю його, де б то не було) лихою не буває. Може, тому й не буває, що Божа.
Ще тоді, коли людина відділилася від природи, так би мовити, стала вибудовувати навколо цивілізацію, Бог залишив їй одну можливість спілкування з ним і досягнення умиротворення — творення доброго. Кажу так і не навмисне суперечу Едгару Лоуренсу Доктороу, який написав у своєму «Житті поетів»: «Бог перестав мовити людям, коли вони Його слова записали до Біблії». І все ж знаю лиш одне, чи говорить Він, чи то мовчить, на те воля Його. Божа воля.
У новелі «Голубиний батько» Євгена Концевича читаємо репліку, безсумнівно, обивательську: «…А голубівники, ще до того коша і рибалки, і мисливці причисляються, — усі, як із-за рогу мішком прихвачені, усі несповна розуму…».
Рибалки та мисливці — поняття одного ряду. Як перші, так і другі, хто статично, хто динамічно отримують у жертву щось живе і слабше, і менш хитре та кмітливе. Тут роль відіграє не бажання поживи чи голод невсипущий, а бажання вияву сили, утвердження своєї першості у світі природи, інстинктивне прагнення завойовувати і перемагати.
Знаю, є рибалки, які знявши рибину з гачка і потримавши її в руках, незабаром повертають її у потрібне середовище існування. Людина грається протягом всього життя. І згадується поведінка сільських домашніх котів: побіжить десь, притягне якусь мишу нещасну та й грається, аж поки не набридне.
Голубівники — інша справа. Мають захоплення і творять добре. «А, з боку дивлячись, витлумачити це кожний може так, як подужає, на що спроможеться…»
Данило Степанович, Голубиний батько, займається вирощуванням та плеканням голубів — любою-милою справою. І справі цій не тільки вся душа, а й память про сина Григорія, який загинув під час Великої Вітчизняної і залишив батькові свою голубину пристрасть.
Певно, воля Божа така: згладжувати рани власним добром. Проте краще було би, якби в житті було більше щасливих випадків і щоб всі вони несли за собою наші бажання божевільного добротворення.

Дивна пристрасть
У голубятнику живе багато птахів, але лише один голуб має дивну пристрасть. «Щодня, тільки-но в небі зачинають плавитися перші промені і більшість мешканців голубника потягуючись квапляться до годівниць, він же поспішає до виходу і летить в манливу височину тих перших променів дня…»
Із височини птах повертався стрілою, яка не завжди могла втримати обраний напрям руху у своєму неймовірному піднесенні. Електричні дроти, гілля дерев і кущів, твердь землі або дах, а потім феєрверки піря та пуху, кров — ось чим часто завершувалися голубині польоти. Але вони не завершувалися ніколи. Навіть після чергового падіння, знесилений голуб, нездатний навіть підняти крило, поглядав у височіть. «Він не каявся…»
Такі, як той голуб, є й серед нас. Це ті, хто бачить перед собою вищу мету, та не знають, як її досягти. Незнання, переплітаючись із дивною пристрастю, стає небезпечним. Якби ж то могти спинитися самотужки чи з поміччю, прислухатися до чиїхось розважливих слів чи свого розуму. Може, тоді б стало зрозуміло, що на все свій час і Його воля. А якщо немає волі? Що тоді? Стати ожирілим дутишем і загинути, не відриваючись від землі? Ніколи! Що ж! Тоді злітай вище, незмиренний, неспинний Ікаре!

Кришталевий вечір
Такі вечори зявляються неочікувано, але ти завжди радієш кожному їхньому зблиску. Хочеш ввібрати вечорову барвистість, променистість, кожен порух і мимовільний звук. Тоді буває так спокійно і затишно, ніби ти всім тілом занурився у мяку і теплу кожушинку муркотливого кота. Тоді хочеться усміхатися просто так. І це виходить просто так, що й сам того не помічаєш. Здається, кіт усміхається тобі? Але придивись: навіть неуважному і незацікавленому відомо, що котячий усміх, як посміх, насміхання, оскал маленьких і гострих зубів.
У цей кришталевий вечір Юлія пригадала його улесливі слова. І почалося приземлення. Погляд полетів донизу, на тротуар біля овочевої крамниці. Черга, метушня, сварка…
Люди вміють зявлятися неочікувано. Але ж як рідко можеш порадіти їхній появі, як появі смиренного вечора! Люди втискуються у твоє, твоє відокремлене життя, як у чергу за кавунами. Ти не хочеш ні черги, ні кавунів, а тим паче людей, які так безцеремонно можуть взяти і посягнути на ідилію твого спілкування з собою. Так, двірничиха Домна увірвалася і немов вимела з душі Юлії конвалійну музику вечора.
«Сумно одній без людей?» — питає Домна. «Сумно з людьми» — мала б відповісти Юлія. Сумно, коли з подряпиною на долоні оживає спогад про нього і його улесливі слова, коли чиєсь прохання дратує до сліз. Сумно, коли хтось відбирає твій вечір.

Юлія Гуз. Двомова читача з текстами Євгена Концевича. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.137-139.

Віталія Власюк. Життя як бренд. Княгиня у полі. Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Віталія ВЛАСЮК

Життя як бренд
Кожен з нас має свої маленькі слабкості. Одна з моїх — вивчати людей. Завжди хочеться знайти в оточуючих щось, що робить їх іншими, не такими, як усі. Один з моїх гарних знайомих каже, що в кожній людині можна розгледіти дух. Він каже, що люди, грубо кажучи діляться на дві категорії: ті, котрі живуть так, як усі і ті, які все своє життя шукають свій шлях. Вона була з другої категорії, вона шукала…
Люди — дивні істоти. Здавна моя улюблена фраза. За оцими типовими дівочими повадками і справді ховалася дивна істота. Вона була людиною-брендом. Дивлячись на неї, згадуєш усі ці картинки шикарного життя кінозірок та такі несправжньо-щасливі очі дівчат з реклами. Все в ній було так точно підібрано, що здавалося на неї працювала бригада стилістів, а вона лише слідувала їх забаганкам. Ідеальне волосся, ідеальна постава, впевнена хода.
Всі люди асоціюються з чимось. Вона була для мене жовтою трояндою. Типовою трояндою, але жовтою. Ніби чіплялася своїм плетючими колючками- гілочками за міцну опору життя. І приваблювала усіх цим кольором щастя та багатства. Хоча насправді залишалася лише трояндою. Дивлячись на неї усім хотілося доторкнутися до життя людини-бренда. Здавалося, що лише доторкнувшись до неї ти вже станеш чимось більшим.
Довгокоса блондинка на підборах — перше, що я подумала, коли її побачила. І довго не намагалася шукати чогось глибшого в ній. Занадто вже глибина була добре схована. Вона здалася мені чимось не живим, навіть шаблонним. Я чітко уявляла собі, як вона сидячи у кафе розповідала подругам про новий манікюр. І, здавалося, що там вже більше нічого немає.  Лише мішура чи фантик. Таке собі миле озерце посеред мільйонів інших. Мені здавалося, що я навіть бачила все її життя з самого його початку. Маленька родина, гарний будинок, єдина донька і купа грошей. У 23 — тато купить їй нове авто, а вона так ніколи і не стане нормальним водієм. А в 24 вона вийде заміж за місцевого олігарха і буде зовсім задоволена його пересічним рівнем інтелекту. І влітку вони поїдуть засмагати на морі, ніби задля того, щоб відпочити. Хоча їх життя буде і так одним великим затяжним відпочинком. Я навіть поступово втрачала інтерес до її персони. Шаблон, думала я…
Передчасні висновки часто бувають передчасними, як не банально це звучить. Я бачила її в двоповерховому будинку в тихому  районі міста. А вона прокидалася щоранку в маленькій халупці в центрі. Я  гадала, що вона має басейн або принаймні душову кабіну з гідромасажем. А вона щоранку вмивалася холодною водою з криничного відра, яку матір приносила для неї. І оця маленька халупка в центрі була усім їхнім сімейним багатством. ЇЇ матір була ще досить привабливою жінкою, але життєве розчарування, здавалося так і висіло над її головою. І її донька була для неї єдиною надією на порятунок. І тому усе їх життя, ніби завмерло в очікуванні того прекрасного принца, котрий витягне їх з життя, яке було зовсім не їхнім. Вона, дівчина-бренд, так не вписувалась у цю маленьку халупку. Усе, що вони з матірю мали  — це лише віру. Однак, принц, чомусь все не зявлявся. І ставало все більш зрозумілим, що доля, чи, може Господь, мали для них інший шлях. Який варто було будувати самим.
Її ранок мав би починатися з багатого сімейного сніданку. А вона навіть не встигала випити чашку кави, бо не могла змусити себе прокинутися до цього неймовірного виру життя вчасно. І вона бігла працювати…Не у шикарний офіс в центрі міста, біля якого припаркує маленьке авто. Ні, її щоденний шлях нарахував десятки маленьких продуктових магазинчиків, де продукція її компанії повинна була стояти на кращих місцях і продаватися завжди. І потрібно було вміти слухати пересічних продавців, вміти розуміти власників магазинів, вміти казати і обіцяти їм саме те, що ті хотіли чути…
Здавалося, що чоловіки мали б їй дарувати оберемки квітів і водити її в ресторани. Вона мала б навчатися у престижному вузі і при цьому не знати нічого. А вона не ходила до вузу, а заробляла гроші на навчання. І єдиним від чого вона не мала сил відмовитись були вечірні посиденьки у маленькій кавярні у центрі міста. Вона не мала сотні чоловіків навкруг, хоча, я певна, приваблювала багатьох. Оце її сяйво успіху не лишало нікого байдужим.
Про що вона мріяла… Мабуть, про каблучку та вінчання в маленькій сільській церкві. Але її мозок казав їй, що дівчині-бренду потрібен олігарх. Їй було потрібно оце сяйво успіху, за яким вона женеться усе своє життя. І вона ховалася від справжніх почуттів, насправді лише прагнучи зрозуміти свою власну душу. На високих підборах вона цілий день бігала по місту, виглядаючи так, ніби тільки-но вийшла з лімузину. Хоча насправді працювала в компанії, яка продавала горілку. І оце горде обличчя дівчини-бренда стало невідємним козирем в роботі. Вона вміла бути простою милою дівчиною. Однак, завжди намагалася приховати в собі оцю глибоку дитячість, прикриваючись маскою, яку сама і створила.  Вона була людиною-брендом, який позиціонував себе високо.
А вночі їй іноді здавалося, що зупиняється її серце. Дитячі травми давали про себе знати. І вона так боялася, що оце маленьке життя великого бренду зупиниться завчасно.  Так і не встигне вона стати всесвітньо відомою. І не розпуститься повністю її бутон. Будучи молодою та наївною, вона вірила, що щастя у достатку. І вона так чітко бачила себе у шикарному костюмі від кутюр у маленькому червоному Ферарі.
І ось вона проходить повз магазин зі швейними машинками. Зупиняється на хвилину. Її кредитна картка вже давно стала вірним джерелом задоволення потреб. А гаманець — напівпустим. Але ще й досі щось каже їй, що дитячі мрії повинні збуватися.  І вона несе її додому, куплену в кредит, дитячу мрію, дівчини-дизайнера. І їй здається, що тепер бренд оживе, засяє своїми талантами. Всі вихідні проходять у муках творінь. Нічого не виходить одразу.
Вона посеред ночі прокидається з картинкою маленької білої сукні в голові. Мати сварить її за ввімкнене світло посеред ночі, каже, що вона абсолютно позбавлена глузду. А вона дивиться на неї поглядом людини, яка свято вірить у фільм Секрет. І каже: «Ти бачиш наш будинок, так от через чотири роки у нас буде новий..» Оці палаючі очі і впевнене мовлення могли б змусити кого завгодно повірити у її слова. Вона вміє підіймати голову до небес і точно знає, що небеса її не залишать. Вона любить казати, що Господь хоч і всесильний, однак не такий дурний, щоб просто змарнувати її. Бо вона не може лишитися там, де їй не місце.
І наступного дня маленька біла сукня вже рекламує новий бренд в усіх  продуктових магазинах міста. Справжня модель дефілює впевнено по своєму подіуму життя. Бо як же можна виглядати як картинка з реклами, а жити у фільмі жахів.
Отаке воно життя дівчини-бренда, який неминуче стане тим, як себе позиціонує… Віра ніколи не буває безпідставною.

Княгиня у полі
Наші предки залишають в нас багато чого. І тут вже не важливо хто ти і де ти. Вони стоять за тобою, як стіна, яка або підтримує тебе у страшні години, або тягне тебе у них. Вона походила з знатної польської родини, яка була за щось покарана і переселена в маленьке село. Але оцей їх гонор та піднята високо голова ніколи не давали забути оточуючим про холодні камяні стіни вкраденого родинного замку. І вже ніхто не памятав насправді чи ота дивна легенда про цікаве минуле сільської родини була правдою. Та ще й досі усі в селі помічали їхню незрозумілу принциповість та порядність. Здавалося б, жінка, що доїть корів та не вміє читати ніколи не могла б бути знатного роду.  Та її найкраще вибілена хатина в селі й неймовірного порядку обстановка в ній, і оця природна короткість і одночасно самоповага багато кого переконували у правдивості легенд. Вона не була сільською простачкою ніколи. З нею не проходили лайливі жарти, та й ніколи ніхто не намагався з нею жартувати погано, бо як з княгинею — жартувати погано. Вона не вміла читати, та звідкись знала польську. Вона доїла корів на фермі, але найповажніші люди, що заїздили до села віталися з нею поважно. Усі в селі ще й досі побоюючись  називали її на імя та по-батькові.
Їх переслідували незрозуміло за що, чи за те, що вони були й дійсно знатного роду, чи за те, що їх впертість та намальована на обличчі аристократичність була не до смаку жодній владі. Їх репресували і забирали в них усе майно. Дітей їх роду стабільно залишали без батьків. А вони через три покоління знову підіймалися. Хто зна, та щось вони знали ці люди.
І вона була з їхнього роду. Добре потріпана життям, вона нагадувала авто у стилі ретро. Вже трохи застаріле, однак таке ще й досі несамовито сповнене шарму і сенсу. Було видно, що чи то роки, чи то гени багато чого заклали в неї. В ній було стільки глибини, що варто було бути і справді сміливим, щоб насмілитися заглянути у ті темні глибокі води, що насправді були із найчистіших джерел.  І скільки разів і вона сама і оточуючі намагалися зламати в ній оцю аристократичність, та не вдавалося. Вона не була із тих, що носитимуть біжутерію замість справжніх прикрас, вже краще — нічого. Їй не варто було хизуватися, ні, варто було навпаки ховати оцю інтелігентність. Вона не вміла бути гнучкою. Всі казали, що її можна гнути, гнути, але вона не зламається — прогнеться трішки — і випрямиться відкинувши усіх, як жердина. Здавалося б, у двадцять першому сторіччі вже давно відсутні усі аристократичні манери та й не мають вони значення. А вона щей  досі називала людей, які погано щось робили — безрідними. І так було у всій їх родині. Вони знали звідки і  куди йщов їх рід.
Життя навчило її багато чому. І її діти росли без батька. І вона сама попри всі негаразди виховала двох дітей. І тепер вона сама копала картоплі в полі. Чому? Не тому, що діти її покинули, не тому, що їй воно було потрібно. Ні, тому, що оця впертість не давала їй сил просити когось про щось, чекати від когось чогось. Життя могло б бути набагато легшим, якби вона вміла пливти за течією, якби вміла хоч трохи обманювати і прогинатися. І тепер оцей дух їх роду був в її дітях. І вони так само рвалися куди тільки можна було рватися. І вони так само не вміли бути там і з тими, хто був не по їх смакам.
І їй іноді так хотілося сказати їм, щоб вони не робили таких же важких помилок. Вона так прагнула розплавити у них оцю жесть вигнанного роду. Іноді їй би хотілося, щоб вони вміли бути такими як усі. Щоб вміли лишитися в селищі. Вміли радіти життю і заробітку в 800 гривень. Вміли бути такими як усі. Ну хоч трохи остепенилися. Щоб не працювали по 15 годин на добу. Не мусили проходити важкі уроки життя. Може, навіть, щоб вони не мріяли. Щоб вміли знайти собі пару серед простих людей, розуміли їх і приймали. Щоб не читали ночами занадто розумні книжки. Не намагалися просувати свої ідеї. Їм би легше було.
Та серце так і грілося від того, що її діти — її роду. Вони не здадуться. Вони не сидітимуть на одному місці, а в часи революцій таких як вони або карають першими, або роблять королями. Лишилося лише дочекатися. Її рід мав своє продовження і далі він піде. І рано чи пізно, душі усіх повернуться до спокою вкраденого маєтку.

Віталія Власюк. Життя як бренд. Княгиня у полі. Статті / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.129-134.