Тарас Прохасько. Лексикон таємних знань. — Л: Кальварія, 2004. — 200 c.
Буття мови у “Лексиконі таємних знань” Тараса Прохаська
(cпроба наукового аналізу)
Тарас Прохасько — сучасний український письменник-постмодерніст. Його творчість відносять до “Станіславського феномену” (термін запроваджений Володимиром Єшкілєвим) — групи митців із Західної України (Івано-Франківськ), які своєю творчістю належать до сучасного постмодерного українського дискурсу. В царині красного письменства, яскравими представниками цього напряму є хрестоматійний постмодерніст — Юрій Андрухович та не менш талановитий Юрко Іздрик. Свої концептуальні проекти, ці митці втілили в часописах як: “Четвер”, “Плерома”, “Перевал”. В цих друкованих виданнях виходили: новели, романи,есе, вірші. В часописі “Четвер” друкувалися не тільки представники цієї групи митців, а й молоді таланти. Одним з найталановитіших представників цього руху є Тарас Прохасько. Варто зазначити те, що, написавши низку своїх творів: «Інші дні Анни» (Київ: Смолоскип, 1998 р.), «FM "Галичина"» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001; 2004 р.), «НепрО́сті» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002 р.), «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004 р.); отримавши низку престижних премій: лауреат видання “Cмолоскип” (1997 р.), лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (2007 р.); перекладений польською і англійською мовами — залишається недослідженим з літературознавчого боку. Про Прохаська написано 10 рецензій та декілька невеликих статей. Рецензії вміщені у різних часописах: “Літературній Критиці”( Костюк В. Ландшафти письма (Тарас Прохасько. Інші дні Анни. — К.: Смолоскип, 1998) // Критика. — 1998. — Ч.9; Трінчій В. Антигравітація (Тарас Прохасько. «РМ «Галичина». — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001) // Критика. — 2002. — Ч. 1-2; та “Книжник-review” розглядають лише окремі аспекти прози та побіжно аналізують його творчість в контексті сучасної української літератури. Автори не зосереджували свою увагу на особливому статусі мови в творах Тараса Прохаська, а це свідчить про те, що тема залишається нерозкритою і невисвітленою з літературознавчого боку. Більш конкретним і деталізованим на мою думку, є статті Юрка Іздрика “…ПРО… ЗА… ПРО…” вміщеній як передмова до збірки оповідань і новел “Інші дні Анни” (Київ: Смолоскип, 1998) та стаття Лідії Стефановської “Довге підводне плавання”( «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004). В цих статтях набагато предметніше й глибше розглядаються питання стилю й письма, аналітичний розбір окремих оповідань(“Від чуття при сутності”), висловлені думки щодо методики читання Прохаськових творів, намагання розібратися в питанні ролі наратора в текстах тощо.
Як уже зазначалося, із перерахованих статей та рецензій (та проблем, яких вони торкалися), мало хто з дослідників приділяв увагу буттю мови наратора. Cаме цей аспект, як на мене, є фундаментальною базою творення у тексті тієї “літературної тканини” з якої він “вяжеться” автором. Саме лінгва (з лат. “мова”) є онтологічною характеристикою фоносемантичного образу світу (чи, за Юрком Іздриком — фоноритмічна), тією дійсністю, яка безпосередньо й опосередковано впливає на нашу екзистенцію, тут-присутність, буття у просторі і часі. Мова, за Гайдеггером, це — дім буття, в якому людина через пізнання структури й системи значень та відтінків, кодів ментально-філософсько-архетипічних побудов та смислів, визначає для себе місце та позицію у цьому бутті. Отже, для розуміння того неповторного “дому буття”, яким зіткана текстова структура творів Прохаська, нам потрібно розглянути модус “онтосу” мови Прохаська.
Лінгва в прозі Тараса Прохаська виконує різні ролі. Однією з категорій мови й прози Прохаська є буття мови, як плинності. Концептуальною засадою мови Прохаська є саме оця розтягненість у часі, потік свідомості, в якому живуть предмети, речі, люди. В свідомості персонажів, дійсність ніби пливе, ніби на мить зупиняється час, і автор намагається якнайточніше описати структуру буття з усіх боків. Наче світ субєкта застигає, і він різними лінгвальними засобами намагається відтворити тонкощі світу, особливо це помітно в новелі “Довкола озера”. Юрко Іздрик називає це “імітацією дійсності”, а Лідія Стефановська говорить про “повільність”, як одну з рис прози, так і методику читання творів.
Ще однією характеристикою буття мови, є мова-гра. Лінгва тут представлена, як гра з читачем, як певна ситуація чи відносини, які свідомість субєкта не можуть описати чітко й визначено. Цей аспект мовного буття, прослідковується у новелі “Спалене літо”:
«День третій.
Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень.
Але тепер я маю роман з вулицею.
Або: вулиця фліртує зі мною.
Цілий день я провів з нею. Від холоду подощової порожнечі ранку до переповненого людьми відзеркалення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці.
У цеї вулиці натура латиноамериканки. Вона — авеніда. Вона лиш цілий день пє каву. Вона так заповнює безсенсовність. Кава — її сенс.
Або: її сенс — кава.
Або: кава — засіб — мета, мета — кава.
Або: кава — кава — кава...»
Cубєкт свідомості між цими: “або…або” розчиняється у своїх відчуттях, бажаннях, помислах. Герой не може визначити сенс справжньої дійсності в тій ситуації, якій опинилася його свідомість, і тому “або…або” — це намагання прийти до суті, якої можливо й не існує, або суть це — “або…або”! Сама мова визначає ситуацію, в якій опиняється герой, а ця ситуація лише можливості змісту, які обирає для себе герой і його мова-гра свідомості.
Ще однією характеристикою буття мови є — деконструкція. Ця риса представлена в «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)». За Філософським енциклопедичним словником під заг. ред. Шинкарука (Київ, "Абрис", 2002. — 742 с.): “Деконструкція полягає у знаходженні в текстах опорних понять і метафор, які вказують на нетотожність тексту та познаки його перегуків… У тексті завжди від початку присутні повтори, копії, сліди тощо, тому він є витвором, на тілі якого знаходимо познаки “включенням” текстів, що їх неможливо звести ні до якого синтезу”. Автор вдало користується цим прийомом, оскільки там помітно відчутний перегук та включення текстів Блаженного Августина (“Сповідь”), Едмунда Гуссерля (“Феноменологія внутрішньої свідомості”) та Мартіна Гайдеггера (“ Буття і час”). Наратор розмірковує над питанням часу, часопросторової характеристики буття і вкладає свої думки в уста вигаданого героя Іржі. Другий розділ написаний в манері щоденника, де наратор розповідаючи про життя своє та Іржі описує це, як розпад свідомості свого героя. Автор пробує використовувати метод розкладання тексту на інші тексти, недарма сама назва свідчить про це. Умберто Еко сказав, що текст — розповідь про інші тексти, тобто автор пишучи художній чи філософський твір, завжди апелює або інтерпретує, або здійснює деструкцію текстів попередників, й на основі цього витворює власний текст. На мою думку, «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)» є яскравим підтвердженням цієї точки зору. Мова виступає тут руйнівником свідомості героя, бо розщіплює його індивідуальне “я” на певні конструкти, які неповязані одні з одним. Цей щоденник це радше свідомість складена з інших свідомостей й творів вищеназваних авторів.
Мова Прохаська — багата і складно структурована. Через пізнання мови автора, ми пізнаємо світ навколо та місце у цьому світі нашої свідомості й буття всього, причетного до нього. Cвіт мови розширює не тільки естетичний діапазон відтінків (особливо світу рослин, бо Прохасько, як відомо за освітою біолог), але й світу природи й міста, речей і людей.
(“Інша література”, опубліковано в суботу, 11/13/2010)
Мозаїка барв та метафор
Ярослав Гадзінський. МареWWWO: Збірка поезій / Передм. Б.-О. Горобчука. — К.: Cмолоскип, 2008. — 96 c. — (Лауреати << Cмолоскипа>>).
Молода поезія в пошуках нових форм стикається з великими труднощами. Для неї вже затісні рамки затертих зразків, іржаві та скрипучі замки не відчиняються “cтарим” ключем розуміння, а прокрутивши його декілька разів, усвідомлюєш: цю поезію слід “відмикати” вже новим зором, її осягати потрібно новим критерієм. Але де взяти новий інструмент (новий ключ), щоб збагнути нову форму й зміст? Яким методологічним “мікроскопом” потрібно користуватися, щоб сягнути суті написаного, відчути красу й неповторність всесвіту, явленого в слові? Звичайно, це складна теоретична проблема, і її вирішення не може обмежитися рецензією чи монографією. Труднощі постають тоді, коли поет хоче описати новими словами світ, створити свою мову, особливий код, яким осягається усе довкола. Поезії Ярослава Гадзінського змушують замислитися над цими запитаннями.
З одного боку, поезії Ярослава Гадзінського нагадують складне й химерне плетиво сучасної цивілізації, постіндустріальної епохи, і в такому розумінні та лише під таким кутом зору — важко перейти до людини. Людину в такому мікро — та макровсесвіті витісняє техніка, усілякі «ксерокси»: “твої слова шепоче збожеволілий ксерокс //штампуючи набридлі копії //особливо під час покровських дощів //хтось витер весь цей саунд із мене” (“Твої самотні кружляння…”); «принтери»: “Яке має значення це напилення // й ілюмінація без метелика?// Схоже на кольорову фарбу для принтерів, // воно залишає на білому папері свій отруйний слід” (“Камери спостереження); «труби»: “Іржаві труби попереду, // іржаві труби позаду — // це вічні подоби дерев // у підземному небі” (“Полотно для памятника”); «міксери»: ”з усього цього створю// свою першу весняну ніч//із тихими вуличками, //глибочезними криницями, // на узбіччях рівні ряди тополь // міксерами розмішуватимуть// всі затемнення у цьому незрозумілому небі” (“Тетріс”) тощо. Ці техно-технологічні вкраплення із сучасності досить часто вплітаються у поетичну тканину Яся Гадзінського. Але сказати, що це основна домінанта текстів, вміщених у цю збірку, лише обікрасти самого себе, збіднити талант митця.
Більшість текстів Яся Гадзінського, на перший погляд, складаються з мережива образно-метафоричних переплетінь, в них не завжди можна знайти достатньо розвинену думку. Навіть назва “Поезія 25-го кадру” говорить сама за себе, це щось, схоплене одним дотиком фантазії, уява вловила непоєднувані (ні часом, ні простором, ні історією) речі й намалювала їх. В “Камерах спостереження” Ісус з апостолами, сидять в офісі, пють каву, “стежать за всіма //нашими чорними постатями// на маленьких моніторах»; у вірші “Доллі” ( який нагадує постмодерний вінегрет), напхані й “клоновані вівці”, “кислотні трави”, “самотні душі скіфських очеретів”, а вкінці досить неоднозначно сказано про народження Христа:
Він народився, а навколо клоновані вівці,
кінчиться історія, волхви зірок недолічаться.
Сліди Доллі на снігу — як спорожнілі очниці.
На крилах різдвяних янголів — трансгенна живиця.
Чи шкодить ця мозаїка розкиданих у кожному рядку решток кадрів автора загальному пафосу й тону вірша? Не знаю. На мою думку, якщо все стосується лише образності, а не заглиблення у природу і сутність якогось явища, то кожна строфа викінчена й філігранна (хоча не завжди звязна), кожен пейзаж, коли до нього торкається уява читача — малює й домальовує в голові щось незвичайне та небуденне, ніби потрапляєш у світ яскравих, різнокольорових фарб. “Після мене — хоч суцільний день //Небесного моху старе піддашшя //золотоокого дракона осінній клен// і бенгальський вогонь з його пащі» (“Доллі”); “Дороги мчать від міст розстріляними звірами,// узбіччя кровозмісні капілярно з горобинами,// сухі сопілки пастухів зробились згірклими.// І в руслах темних днів забились зливи, мов рибини” (“Закуте коло”). Я думаю, що “Поезії 25-го кадру” слід сприймати, як кадри, спалахи cвідомості й підсвідомості, створені більше для чіткості й гармонії малюнку в кожній строфі. Кожна строфа — це вже окремий всесвіт, наділений яскравими кольорами, й стикаючись з іншими в одному тексті світами, відчуває тісноту у свідомості читача та непобориме бажання розєднатися, бути суверенним й незалежним від інших.
Одними з найсильніших віршів розділу “Порушення сну” є “Німий птахолов”, “Ікар безсоння”, “ Звістка о полку Ігоревім”. В цих текстах по-своєму лунають відголоси міфів (“Ікар безсоння”), давньої української літератури (“Звістка о полку Ігоревім”). Хоча у ці старі форми вкладається вже новий зміст. У поетичному тексті “Німий птахолов”, де подекуди зустрічається традиційна образність: “повільно снує одиноке розпяття журавля” або “розламуючи охололе журавлине гніздо,// мов серце/” якнайповніше розкритий струмінь кохання з присмаком гіркоти й нещасливого кінця:
Десь недалеко біля вас на серпневому баштані
народжується простоволоса розлука-осінь
у вогкій глиняній сторожці,
яскраві сузіря відображаються
у її очах прогірклими цукринками.
Ти, як птахолов, ідеш геть
по вологому гравію паркових доріжок,
розламуючи охололе журавлине гніздо,
мов серце.
Структура цього тексту дуже цікава. На початку автор намагається писати від імені ліричної героїні та її почуттів, а вкінці ніби відсторонено спостерігає за тією миттю, яка охопила закоханих:
Між тобою і нею падає дірява завіса із листя.
Актори ще стоять у поклоні,
але виходи зі сцени вже заблоковані.
В корпусі під назвою “Тіньовірші”, здебільшого, представлені верлібри. Тут вже нема такої мозаїчної метафоричності, яскравих пейзажів, тонких барв палітри, а все химерне мереживо космічної, індустріальної, земного й неземного. Та є вірші, в яких переважає описовість та сухі побутові відомості: “Проявка — безкоштовно!”, “about:blank”, “Безкінечне перемикання улюблених телеканалів”, “Молекули та сніжинки”, “Вибір мобільної мережі” тощо.
В книжці також представлені поетичні переклади з американської (Алан Гінзберг, Роберт Фрост, Лоуренс Ферлінгетті, Джон Ешбері), британської (Томас Ділан) та польської (Мирослав Габриш) літератур.
Запрошую вас насолодитися пянким молодим вином поезії, що витікає для всіх спраглих з нових бурдюків та міхів.
(“Культурний тренажер”, опубліковано 5 листопада, 2010 р., пятниця)
Ярослав Карпець. Буття мови у "Лексиконі таємних знань" Тараса Прохаська; Мозаїка барв та метафор. Статті
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.142-146.
Немає коментарів:
Дописати коментар