Яніна Сафан. Весняне знайомство. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Яніна САФАН

Весняне знайомство
Впертий сухий листок заважав дихати, але бажання побачити сонце було сильнішим.
Ти відсун-н-нешся кінець кінцем чи ні, — шипів сердито підсніжник.
Листок, що за зиму став геть сухий, боляче прошепотів:
— Якщо я поворухнуся, то розсиплюся.
— Мене це не інтересує, — не вгавав підсніжник, — через тебе я не можу вирости, ти мене закриваєш, що мене ніхто не бач-ч-чить, — підсніжник сердито штовхнув листка і вистромив свою голівку.
— Тебе й так ніхто не бачить, бо ти зливаєшся зі снігом, — ображено буркнув листок.
— Ага, ще скажи, що ти мене відтіняєш, — відрізав підсніжник. Листок не відповів. Підсніжник  відвернувся: “Це ж треба було впертися саме біля мене, як ото місця більше не було”, — думав, сердито сопучи.
Так вони і мовчали увесь день. Уночі раптово вдарив мороз, налетів вітер, підсніжник тремтів від холоду.
— Повертайся до мене, тут тепліше, — запропонував листок.
— А мені н-не холод-дно, — тремтячи від холоду підсніжник.
— Як знаєш, — сказав листок і почав дрімати. Через півгодини відчув, як до нього щось притулилось.
— А ти з якого дерева, — запитав знайомий голос.
— З груші, — відповів листок, ховаючи тоненьке стебельце.
А-а-а, — прошамотів підсніжник, щільніше притулившись до листка. Під шум вітру вони заснули.

Яніна Сафан. Весняне знайомство. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.65.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Яніна САФАН

***
Чи зможеш віддати, забути, відмовитись,
Не відводить ударів, не виснажувать слів,
Не питать атеїста, навіщо він молиться,
А у монаха: «Чому ти убив?».
І витерши руки, від крові розстріляних,
Твоїми образами, осудом мрій,
Чи зможеш, поламаний, в смертному колесі,
Не простогнати: «Я не заслужив».

***
Знаєш, яка на смак самота?
Як чай, в який пересипали цукру.
Не шукай, у печалі немає дна,
І солоний присмак у смутку.
Розпач завжди гіркий, як полин,
Ну а помста — із присмаком меду.
Сьогодні наснився мені синій дим,
Він, як ковдра, мякий і теплий.
Як грейпфрут — ненависть —
Не всім до смаку;
Поцілунок — то завжди «гірко».
Молока ж має смак спокій і сон,
Вони й досі пахнуть дитинством.
Щастя то завжди гарячий пісок,
Що проходить крізь пальці швидко,
А яка ж тоді на смак любов?
Може, схожа на полуницю?!

***
...І просто не стачило сил
Наздогнати втікаючий потяг.
Він зникав за туманами сліз,
Що чомусь моросила погода.
Стук коліс вже вщухав вдалині,
Ти ковтала, як зонт, свою муку…
Обманула: «Я вийду на мить», -
І забрала із рук його руку..

***
Ти минаєш, як ніч, як зима,
Забираєш усе і минаєш,
Я лишаюся знову одна
Ну, хіба що у снах зустрічаємось.

Ти не мій і я не твоя,
То чому ж тоді стільки смутку,
У очах, коли ти ідеш
Або я залишаю хутко.

Я без тебе, то вже не я,
То частина чи попросту тіло,
Чи в тобі десь моя душа,
Чи в мені щось від тебе лишилось

Ти минаєш, як дощ, як сніг,
Ти зявляєшся й знов минаєш,
Та якщо я скажу: «Іди»,
Знай, що я тебе не відпускаю.

***
Така любов буває раз в ніколи... 
Л. Костенко 

Я про тебе не пишу віршів
Не складаю любовні памфлети,
Не співаю слізливі пісні,
І не шлю запашні конверти

Все простіш, смс-ка, «контакт»,
Телефонні дзвінки натщесерце.
Раптом зустріч і знову «в контакт»,
Написати завжди чомусь легше

Я про тебе не пишу вірші
Й не вагітна думками про тебе,
Але іноді вдень чи ввісні,
Раптом хочеться знати: А де ти?!

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.56-57.

Яніна Сафан. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Яніна САФАН

Назустріч долі
Забула про ніч, принаймні їй так здавалося. Вона взагалі часто не могла зрозуміти в якому світі живе сьогодні, в тому, що наснивсь, чи в тому, що не хотіла бути. Приступи болю завжди приходили випадково. Як і коли вони мали настати, вона ніколи не знала. Жодного симптому чи натяку, просто однієї миті біль наскрізь пронизував, як електричний струм.
«Сьогодні неділя, сьогодні вихідний…….забуду щем, забуду біль…лише музика».
Черговий анекдот, аж раптом біль. Він застав її у клубі, в той момент, коли навколо гриміла музика, а поруч були веселі усміхнені, хоч і мало знайомі люди. Вони були до неї доброзичливі і водночас вона почувала себе чужою. Та всі щедро наливали вино і уже після 5 келиха, відчуття сорому і невпевненості почало відходити…аж раптом біль. Струмовим, секундним розрядом пронизав усе тіло, вона навіть не встигла видихнути, як пройшов другий розряд. Все, потрібно було йти з цього гостинного приміщення, бо далі могло бути гірше. Та, власне, коли вона піднялася, ніхто особливо не звернув уваги на її раптовий відхід, серед гучної компанії +1, -1 людина мало що значила.
На вулиці було холодно, біль ніби притупився, але вона знала,що це лише підготовка до наступної, сильнішої хвилі. Нарешті таксі, вона з полегшенням сіла до авто, ще мить і вдома.
«Завжди сняться похорони…ні, мерців не видно, лише труну. Завжди все чорне, а процесія поховання чомусь відбувається вночі?!»
Коли водій зупинив машину, вона ледь відкривши очі, побачила лиш темряву. Хотілося лише води і швидше додому, там таблетки і там життя…звук свого стогнання розрізнила не одразу, бо шум в голові заглушував усе навколо. А потім був біль і чиїсь руки, що грубо переминали, неначе тісто, її тіло, і гидкий запах смаженої цибулі. Все змішалося, засвистіло, спалахнуло і…вона полетіла у чорну прірву.
«Люблю квіти, особливо ранньою весною, коли ще все спить, і лише вони, як промінчик надії серед загального холоду і мороку дарують посмішку і надію.»
Уранці сонце зійшло неймовірно гарно. Надія Митрофанівна зазвичай виводила пастися свою кізку десь під полудень, але цього разу таке сонячне світання змусило її підняти свою сонну Мальвіну раніше на пасовище. «От, Світланка прийде, а мене нема вдома..потрібно швидше», — шамотіла до кізки бабуся, шукаючи палицею кращу дорогу. Мальвіна лише сердито фиркала і повільно чалапала по мокрій росі.
«Хотіла стати режисером…людські історії, душі, стосунки — це щось неймовірно високе, загадкове і водночас, таке буденне. Хіба не диво, адже лише одна фраза може змусити сотні людей очистити свої душі, чи, навіть, повернути до життя.»
Мальвіні вже хотілося додому, зовсім сутеніло, і вона безпорадно тикала мордочкою у тіло своєї господині. Але та не піднімалася, а все сиділа серед кров`яної трави, над свіжим, бездиханним і страшенно понівеченим тілом молодої дівчини, дивлячись на її зведені судомами руки та ноги.
«Сьогодні я бачила сон. Ціле квіткове поле ромашок, і я серед них, але жодної не можу зірвати. Аж раптом чийсь голос сказав: «Ходімо зі мною, до світла…і я відчула дотик руки». Бабуся сказала, що то моя доля мене шукає. »
Вона була вся уквітчана, біле вбрання сліпуче контрастувало на фоні чорної труни. Сьогодні було її весілля, сьогодні вона йшла у нове життя, на зустріч долі.
 Після похорону Надія Митрофанівна втомлено опустилася на Світланине ліжко, і відчула щось тверде, під ковдрою лежав тоненький зшиток. Взяла окуляри, розгорнула на останній запис.
«Чомусь прокинулася з відчуттям щастя. Певно сьогодні я нарешті зустріну свою долю, зустріну його».

Яніна Сафан. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.52-53.

Яніна Сафан. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Яніна САФАН

Перемога
Чорним вороном бродив відчай, шукаючи рештки помираючої сили волі. І ось, врешті, запах крові змусив його зупинитися… Серед болота лежала, ледь жива і тихо стогнала… Ворон підійшов ближче і…клюнув у самісіньку рану, гримаса болю перекосила лице, зрадливо потекла сльоза і запеклася на щоці. Ворон відійшов і сів неподалік. Він знав, лише трохи терпіння і ця безглузда боротьба за життя закінчиться і він смачно поласує свіжою падаллю.
Коли розплющив очі, поруч нікого не було, сердито вилаявшись, полетів. Вона лежала під листям і посміхалась, навіть якщо не виживе, то тіло принаймні не буде нагло розтерзане, а це теж перемога.

Нове життя
Самотня калюжка готувалася до сну. Вже який день поспіль сонце не могло її висушити. Та тепер вона відчувала, що завтра точно — її останній день. Довго не могла заснути, хотілося востаннє насолодитися тишею та сяйвом неба, бо «завтра» вже могло не настати.
Прокинулась від галасу, навколо весело розлітались маленькі бульбашки і голосно сміялись. «Та це ж дощ!..», — калюжка не могла повірити своєму щастю, а через мить, в честь свого нового народження вже танцювала разом з дощем веселковий танець.

Неждана
Потяг довго не рушав, осінь дратівливо палила, їй не можна спізнитися, хоча вона знала приказку «люди никогда не опаздывают туда, где их не ждут». Та вона особливо не переймалася тим, що не приносила особливої радості, знала — є такі, кому потрібна, і до них, власне, поспішала. Залишалась остання цигарка…розкішна, в золотому вбранні, немов королева, самотньо сиділа в купе і набирала sms: «зустрічайте, завтра приїду», в цю мить потяг рушив.

Переполох
В лісі стояв галас, зранку із сонної берези, голосно крикнувши, з гілки додолу гепнув пожовклий листок. Стрепенулось птаство, виправдовувався вітер… тисячі питань шуміли довкола. «Та вночі ж осінь прийшла», — роздратована своїм спізненням, сердито крякнула сорока. Примовкли птахи, а через годину валізи у вирій були спаковані. Відпустка закінчилась.

На сайті — життя
Динаміка сучасності чим далі пришвидшує свої темпи, точніше, цифрова сучасність: «Котра година, ідентифікаційний код, скільки днів до зарплати, віршовий розмір строфи» і т. і.
Загалом, можна з впевненістю констатувати трансформацію світу на сайт, у якому при народженні Ви маєте насамперед «Зареєструватися»,  потім, протягом життя, головне не забути свій «login і пароль», ну, і насамкінець, маєте «видалити свій профіль» із сайту, по завершенню, хоча, якщо забудете, за Вас це зробить адміністратор — той, про існування якого всі знають, але його ніхто не бачив. Він, власне, і керує сайтом життя.
Часто-густо знаходяться користувачі, які роблять все, щоб зламати пароль і вдертися на вашу особисту сторінку, щоб видалити особисті дані, скомпрометувати появу Ваших фото на інших, асоціальних сайтах. Єдиний, поки що дієвий вихід — це надійний пароль, благо він на сайті має велику силу, і може справді надійно захистити.
Ще одним, надзвичайно класним нововведенням сайту, на відміну від життя є особисте фото, яке можна змінювати безліч разів, і тут (заздри нам, Фаусте!) мить спиняється стільки разів, скільки нам того хочеться. Лише тут, одним клацанням мишки, можна «видалити з друзів» і ця особа більше не зможе відвідувати Вашу сторінку. Тільки тут Ви можете познайомитися будь з ким, єдине, що варто вміти — писати грамотно, все інше (банальна відсутність слів, тремтіння рук, почервоніння, хвилювання) просто автоматично анулюються, адже Вас презентує Ваше фото…ну і за бажанням, статус. І лише тут — часу не існує  — «on line» можна бути лише за власним бажанням, а не за вимогою.
 Отож машина трансформації запущена, і поки що сайт якісно виграє позиції у реального життя, адже не потрібно витрачати час і сили на банальні прогулянки, поїздки, а тим більше листи і телеграми (ще є люди, які знають що це), а варто просто запамятати свій «login і пароль».

Яніна Сафан. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.9-10.

Яніна Сафан. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Яніна Сафан

***
Є сонце, літо, море…
Є друзі, знайомі, родичі…
Є колеги, цікаві люди, зустрічі…
Є все…
А однієї миті все зникає.
І залишається пара очей.

***
Бути рабою кохання
Чи бути царівною волі?
Бути вірною дружиною
Чи самовпевненою феміністкою?
Бути пелюсткою троянди
Чи польовою ромашкою?
Бути чиєюсь…
Чи просто бути…

***
Одного дня я прокинусь у пустці,
І покотиться сіра сльоза,
А душа покриє сльотою
Уже неживі вуста,
А у серці не буде муки,
Бо засохне воно і вмре,
І не буде слова «розлука»,
Бо ніхто й не чекає мене.

***
Внесли букет квітів,
Заграли марш Мендельсона,
Одягнули обручки,
Заплющили очі,
І… кожен поцілував свою мрію.

***
У кошику – паперові квіти,
На свято – паперові листівки,
У кімнату – штучну ялинку,
У життя – фальшиву любов.

***
Розплющу очі,
Запах морозного повітря
Такий свіжий.
Омріяний дотик руки
Такий справжній.

***
Остання  осанна у слові,
І швидко розлука, прощання, печаль,
І все завершиться, і новий етап,
І сонце вже сяяти буде не так,
І осінь осіннішим вітром дихне,
І навіть у сні не впізнаєш мене.

***
Втікає тінь, я не змогла буть сильна,
Пливуть хвилини, крапає життя,
Страждання – милість?
Я не жебраківна,
Та виявилося, що й не царівна я.
Години, дні, тролейбуси, маршрутки,
«Я ВАС ЛЮБЛЮ», – співає десь FM.
Сьогодні все таке байдуже й нудне,
А завтра тихо так усе мине.

***
Я не буду ридати й кидатися в ноги,
Цілувати кінчики черевиків і бігти за тінню,
Я просто зберу речі і, голосно
Грюкнувши дверима, піду…
Щоб потім повернутися.


ЯКОСЬ ОПIВНОЧI…
«Відмінність між мною і тобою ще й у тому, що я ніколи не прагнула імені, як ти, що я – невідома, тому мене ніхто ніколи й не дістав. А ти завжди прагнула визнання. Коли позбудешся бажання визнання, то станеш схожою на мене. Бо ім‘я нічого не означає. Ми все одно залишимось перед людьми - невідомими»
Ніла Зборовська «Українська реконкіста»

Вступ
Життя – це очікування смерті. Якоюсь мірою – це пізнання непізнаваного, це шлях до вічності, до світла, до спокою. Прагнення самореалізації – це спроба зрозуміти причину свого буття. Думка про самогубство – це виклик розуму та власній свідомості. Власне  думка – це слово душі, а голос душі – це творчість, а коли душа починає співати, народжується мистецтво. Мистецтво – це вічність. А отже, душа, ВСЕ Ж, безсмертна!

Синдром набутого розумового дефіциту
Загалом, що дає людині розум – істерію, неврастенію, в кінцевому результаті самотність і помутніння. Не тому, що не розуміють інші, а тому, що від розуміння нічого не змінюється. Тролейбуси ламаються, дощ іде, панчохи рвуться. Лише в душі надломлюється прагнення до вищого. І це є ще однією з життєвих криз, яких є:…
- «Діда Мороза немає»
- «І я колись помру»
- «Щоб жити, треба гроші»
- «Для чого я живу»…безліч
Суїцидальні настрої здебільшого переслідують «розум», а точніше, завжди крокують поруч. Кожне нове відкриття, заперечує попередню ідеалізовану сутність і це саме відкриття ламає ще один замок на шляху до самоусвідомлення сутності. А що, якби існувала людина, у якої всі замки зламало відкриття істини? Тому, певно, і добре, що людина всього знати не може. Бо вже досить того, що вона здатна осягнути своїм розумом, щоб стати нещасливою.
 Спроба аналізу «today»
Побутова література, як відображення життя – так писали два століття тому. З‘ява психологічних текстів тоді – це було, все одно, що нецензурної лексики сьогодні. Писати для народу і про народ – такий лозунг, як данина часу і потребам тогочасного суспільства. Але сьогодні ситуація не змінилася, також суспільство потребує боротьби, патріотичного духу, інтелектуальних творів, а натомість все письмо зведено або глибоко в суб’єктивізм власної душі, або в минуле, як засіб переосмислення чужих помилок, які не виправиш, але, і не попередиш, бо навчання на власних помилках (традиційна дилема батьки - діти) дає більш позитивний результат, ніж намагання їхнього уникнення. Купа низькопробної літератури в крамницях в перемішку з вартісною в шухлядах авторів породило замкнутість. Кожний пише не для того, щоб стати письменником, а для того, щоб хоч якось «вимовити себе» [П.Білоус]. Чи, можливо, це результат занадто різкого зняття завіси…багатостолітня ізольованість від світу стала причиною того, що, коли врешті «двері відчинилися» - ринув усілякий бруд, і, наївшись відходів, почало нудити…І лише потім стало зрозуміло, щоб принаймні не нудило, потрібно дивитися на те, що їси. І кожний, тихцем від іншого, почав вибирати кращий кусень. Від такої шаленої кількості всього…відбулася логічна реакція організму «замкнутися» і заховатися у власний панцир до кращих часів.

Суб’єктивний ФЕмінізм…
Жінкам шкодить освіта, рівність і загалом все, що стосується їхнього, так званого, самоствердження. Вже від природи вони наділені колосальною інтуїтивною енергетикою сприйняття світу. А в той момент, коли це неусвідомлене відчуття високого підтверджується доведеними фактами, жінка, сама того не бажаючи, прозріває, подібно немовляті. Як результат, вся ця істина змушує на ще вчора гарні речі дивитися із скептичним засудженням, що, безумовно, шкодить, як і тим речам (вони просто викидаються), так і їхній власниці, бо знання породжують суперечність, а, отже, переосмислення тих чи інших істин, норм, догм.
Недарма приклад Єви довів, що істина для жінки (і, що прикро, лише для неї) згубна, бо врешті приводить її  до вигнання, самотності, страждань та внутрішньої дисгармонії.
Розуміючись суто в побуті – досягається гармонія як у побуті, бо чоловік впевнений у домашній стабільності, і є врівноваженим та спокійним, так і в світі, бо чоловік цю стабільність з родини переносить в суспільство. Та, коли жінка починає вникати у суспільно-світове життя, вона закидає побут, як щось догматичне і примітивне, тим самим руйнуючи фундамент стабільності. І автоматично цей хаос переноситься у космос, де, в силу своєї імпульсивності, не може навести ладу, адже в неї, на відміну від чоловіка, немає «домашнього вогнища з тихим поцокуванням годинника». Вона сама мала бути берегинею того вогнища, але... як вогонь, вирвалася назовні  і тим самим зруйнувала і чуже, і своє. А довівши чоловікам їхню незграбність та недалекість, позбавила їх і себе тієї життєдайної сили та захисту, які вони несли протягом віків самим своїм існуванням, тим самим, зробивши СЕБЕ самотньою і нещасливою. Жіноча емансипація стала пожежею для світу і самозгорянням для жінок власне.

The end
Якщо довго-довго дивитися на зоряне небо, можна відчути себе однією з сяючих світил. Якщо довго-довго дивитися на воду, можна відчути плин часу. Якщо довго-довго мріяти, можна навчитися літати. А якщо на мить посміхнутися… можна зустріти долю.

Яніна Сафан. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.38-42.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Яніна Сафан

***
Ти ненормальна. НЕНОРМАЛЬНА! Істерично шукала в Тел. Книзі хоч когось живого. 99, 100.., все, набридло! Сто номерів, сто імен і жодної людини. Жодної... А лавина афекту все гучніше стукала у виски: "Боже, хто-небудь, помиліться номером!", — волала душа. Здалося, ще мить, і все вибухне. Аж раптом... зтз! Хвиля розпачу призупинила свій хід. Хапаєш мобільник, на екрані..: "чорт, знову оператор". Камінець гніву бризнув слізьми. Ти ненормальна, гукало в голові. Але ще жива, — відповідали вуста. Клацнула пультом і потонула в мильній піні вигаданого життя. Нехай! Година спокою!

***
Ми день і ніч; орел і решка,
А хто є хто — не в тому річ.
Твоя блискуча ВМWешка.
Твої наколки "Я НЕ ВІЧ".
Твої прозорі сині очі,
Затягують, немов то вир,
А ті безсонні, темні ночі,
Коли є тіло, без душі.
Твоє життя — суцільна втеча,
То в пеі, то в барчик, то в метро.
Твоя душа — болюча, мертва,
Хмільна, зґвалтована давно.
Шматок м язистий в грудях рветься,
Ти палиш "ШК8ТОТ” знов і знов,
Ти хочеш щастя, а чи смерті.
Не знаєш сам — і знов вино.
І кожну мить — життя водою,
Блакитні очі — не горять,
Німіє серце — не від болю,
І знову "ШЗТОИ", тіло, спать.

***
"Бути чи не бути "
В. Шекспір "Гамлет "

Літать чи не літать?
Хіба важливо, як?
У мріях чи у сні,
Чи, навіть, в небесах,
Коли буває день,
Похмурий, ніби ніч.
За хмару полетіть би,
В блакитне море снів.
Літать чи не літать,
Коли крил не дано,
Чи це уже кінець
Майбутнього всього?
Чи так важливо нам,
Літати, як птахи.
Хіба не можна мати
Польку у душі?
Хіба не можна в мить,
Коли біда гризе,
Забути про цей світ,
Закритись від гостей,
І в темній тишині,
При світлі лиш свічі,
Закривши очі вмить,
Майнути в далечінь?
Туди, де світ казок,
Де сльози — то вода,
Де люблять "Ескімо",
Й розмови БЕЗ бухла.
Туди, де є весна,
Без "мартовських" котів,
Де ціниться душа,
А не обєм "груди"..
"Такого не бува", —
Почулось з глибини.
Заплющіть очі, мить...
І ближчають зірки.

***
Сірі шпалери, обплетені павутиною, псують інтерєр
Сірий погляд твоїх байдужих очей —псує життя!

Дисонанс кохання.
Прийшла зима, лишень не за вікном,
В душі розтанув лід, а там вже — 5.
Я думаю про нього, і не раз,
Пригадую, що це лише уява.
Прийшла весна, а за вікном сніжить.
В душі спекотна кров булькоче голослівно.
Я бачу його в снах, в реальності німі,
Рутинні дні летять експресами невпинно.
Пробігло літо, за вікном метіль.
Ти зникнув із думок, і в сни вже не приходиш,
"Я думаю про тебе весь мій час", —
Цитую ще в думках Костенко строфи.
Настала осінь, листя/замело,
Засніжило проміння прохолодне,
І лиш ім"я, мов снігу полотно,
Торкнеться ненастроєних акордів.

***
Улюбленій подрузі
Б.В з любовю!

Там, десь далеко, шумить життя,
Там сновигають затуркані люди.
В душі пустота, в очах журба,
Ми знов мовчимо, забувши про будні.
— Ти знаєш, сьогодні...
— Не треба, я знаю.
— Чому? Не цікаво? Не муч ти себе..
І знов філіжанка, розмови за північ,
А час по краплині іде та й іде.

Ти злишся? Не злюсь я"
— Чому..?
Я невдаха
— Боїшся? Боюся.
Тремтіла сльоза.
Холодні навколо оточують дати,
І тижні за днями, роки, мов вода.

— Чай будеш?
— Ти знаєш, боюсь тебе втратить..
— Не треба.
— Нудна я ?
— А цукру нема...

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.24-27.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Яніна Сафан

***
Ти вирвав серце!
Без зусиль, без думок, без каяття.
Мені не боляче. Тільки трішки сумно.
Незвично жити без серця.
Тепер не буде страждань, сліз, крові.
Не буде почуттів.
Звикаю.
Порожнечу заповнює лімфа.
Цікаво, де моє серце?!
Напевно, в твоїй колекції
Під Nомером...
А може, на смітнику?
Його рвуть собаки, клюють ворони...
Не знаю.
Та мені байдуже. Мені не боляче.
Я живу.
Без сліз, страждань, почуттів, без серця.
Та ти все одно приходиш у сни.
Заповнюєш думки, уяву...
Гей, почекай!
Вирви ще мій мозок.

***
Загалом тиша. Вульгарною,
Злішою
З часом стає моя мова.
Усмішка
При нім не зникає, навпаки —
Ще світліше
Очі сяють, усе спопеляють.
Люблю!
Життя, навіть осінь і вітер
Холодний,
Твій погляд лиш ні.
Забути
Хочу чим швидше, будь-ласка!
Каву
Почала пити, не справжню, лиш
Запах
Нагадує літо і сонце, і хмаринки
Пливуть,
Мої мрії за течією душевної муки.
Страждання
Навколо, ними стугонить земля,
Все просякло
Млою, сірою, мокрою, бридкою.
І лиш погляд
Його змушує згадати —
Життя продовжується!
А далі...???

***
Ми сиділи удвох:
Я і моя самотність.
Вона палила, я — хотіла
Летіти у невідомість.
Вона простягнула склянку
Міцного, пянкого трунку.
Це ліки від тебе?
Ні, лиш смак цілунку.
Коли ти підеш?
Не знаю, з тобою добре мовчати.
Я помираю від втоми,
а так хочу жити, кохати!
Не знаю...
Погасла цигарка, упала порожня склянка.
В холодній темряві життя
Сиділи самотність і пяна душа.

***
Новий формат, нові думки.
Відмовитись від трафаретів,
Думати самостійно.
Важко!
Іти по тернистому полю,
Коли поруч асфальтна дорога.
У голові безлад.
Це навіть не схоже на ремонт.
Швидше — наслідки війни,
Внутрішньої, з власним „его”.
Перемога! Не моя.
Збираюся прибрати. Хоча ні,
Викинути цей мотлох,
І почати все спочатку.
Без ідеалу, без трафарету...
Важко!
Зможу. Мушу. Потрібно.

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.21-23.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Яніна Сафан

***
Я не живу, а так, існую.
Не бачу сонця — лише тіні,
Не усміхаюсь, бо не личить.
Не плачу, бо вже не дитина.
Не дихаю — брудне повітря,
Не їм — усюди концентрати,
Не чую вже, бо всюди “мати”,
Життя — мов затяжне похмілля.


***
Принишкне вітер за вікном,
І тихо припорошить сніг.
Я не звикаю до всього
І не приймаю злих утіх.
Залишу легкий спогад тут,
На аркуші мого життя.
Мене тут більше вже не ждуть —
Не озиратимусь назад.
Спливає час, біжать роки.
Я не жалкую, все пройшло.
Перегорну сторінки три:
Новий абзац, нове перо.

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 44.