Віртуальний проект Олега Левченка, покликаний зберегти друковані архіви 2000-х рр., накопичені протягом власної видавничої діяльності, а також безпосередньої громадської участі в літературно-мистецькому житті Житомира та області.
Показ дописів із міткою альманах "Зустріч '99". Показати всі дописи
Показ дописів із міткою альманах "Зустріч '99". Показати всі дописи
понеділок, 11 червня 2018 р.
Зміст альманаху "Зустріч '99"
Зміст / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 72-74.
неділя, 10 червня 2018 р.
Олег Левченко. Післямова до альманаху "Зустріч '99"
І ось, нарешті, відбулася «Зустріч» з молодими поетами та прозаїками. Наскільки свіжо та невимушено промайнуло літературне знайомство, де кожен зміг знайти себе у творчості будь-якого автора - духовного побратима! І як приємно, що це єднання позначене національним самоствердженням і любов'ю до українського!
У намаганні віднайти таку назву, яка б відображала ліричність, невловиму магію закоханості та знайомства, молодого шаленства в творенні несподіваного, натрапили на слово «Зустріч».
Мабуть, у Вас промайнула думка: чому засновано цей альманах?
Для мене питання української мови гостро постало близько чотирьох років тому. Якось заторкнув моє серце історичний факт знищення колонізаторами одного корінного народу. Після цього я подивився на нас, спробував збагнути і наш історичний шлях, адже саме таке гноблення спіткало й українців! Згадаймо роки імперій, голодоморів, хронічного невизнання нас як нації, де мову сприймали як незграбну говірку, придатну хіба що для комедіантів. Саме тому як продовження справи минулих
поколінь - утвердження українськоі мови та її всебічного розвитку - був започаткований цей літературно-мистецький альманах, який, я маю надію, видаватиметься періодично, хоча б раз на рік.
Особливістю цього видання є те, що у ньому вперше (і заочно) зустрілося чимало авторів. Цьому посприяла і керівник літературного клубу «Перевесло» пані Галина Руссу.
Я знайомий майже з усіма авторами і
скажу, що кожен з них є особою самобутньою, зі своїми захопленнями і прагненнями творчості.
Цей альманах віддзеркалює молоді поривання, дає відчуття причетності до творення сучасної літератури.
Можливо, саме цим спільним проектом ми розпочинаємо нову сторінку творчих надбань Житомирщини, переступаючи у ХХІ сторіччя...
Запрошую до співпраці молодих авторів, хто щиро відстоює національну ідею, плекає українську мову та культуру, бо маємо підтримку держиви, завдяки якій видано цей альманах.
Олег Левченко. Післямова / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 70-71.
У намаганні віднайти таку назву, яка б відображала ліричність, невловиму магію закоханості та знайомства, молодого шаленства в творенні несподіваного, натрапили на слово «Зустріч».
Мабуть, у Вас промайнула думка: чому засновано цей альманах?
Для мене питання української мови гостро постало близько чотирьох років тому. Якось заторкнув моє серце історичний факт знищення колонізаторами одного корінного народу. Після цього я подивився на нас, спробував збагнути і наш історичний шлях, адже саме таке гноблення спіткало й українців! Згадаймо роки імперій, голодоморів, хронічного невизнання нас як нації, де мову сприймали як незграбну говірку, придатну хіба що для комедіантів. Саме тому як продовження справи минулих
поколінь - утвердження українськоі мови та її всебічного розвитку - був започаткований цей літературно-мистецький альманах, який, я маю надію, видаватиметься періодично, хоча б раз на рік.
Особливістю цього видання є те, що у ньому вперше (і заочно) зустрілося чимало авторів. Цьому посприяла і керівник літературного клубу «Перевесло» пані Галина Руссу.
Я знайомий майже з усіма авторами і
скажу, що кожен з них є особою самобутньою, зі своїми захопленнями і прагненнями творчості.
Цей альманах віддзеркалює молоді поривання, дає відчуття причетності до творення сучасної літератури.
Можливо, саме цим спільним проектом ми розпочинаємо нову сторінку творчих надбань Житомирщини, переступаючи у ХХІ сторіччя...
Запрошую до співпраці молодих авторів, хто щиро відстоює національну ідею, плекає українську мову та культуру, бо маємо підтримку держиви, завдяки якій видано цей альманах.
Олег ЛЕВЧЕНКО,
заступник голови Житомирської обласної
спілки творчої молоді "Liga ArtiS",
організатор літературно-мистецького
альманаху «Зустріч».
Олег Левченко. Післямова / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 70-71.
субота, 9 червня 2018 р.
Олена Юрчук. Проза: Троянди, Сірі метелики
Олена Юрчук. Проза: Троянди, Сірі метелики / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 63-69.
пʼятниця, 8 червня 2018 р.
Петро Щербина. Вірш: "О, цьому дубу, мабуть, років триста..."
Петро ЩЕРБИНА
Народився в селі Сушки Коростенького району. Учень середньої школи, член літературного клубу "Перевесло".
* * *
О, цьому дубу, мабуть, років триста...
Могутню постать видно на все поле:
В сорочку білу одяглась пречиста,
Йде по стерні і босі ноги коле.
Минає літо. Осінь - ще не осін!
Після дощу веселка грає в небі,
Святий Ілля траву у лузі косить,
Пречиста йде, неначе білий лебідь.
...Господарі вже палять картоплище.
Погоже небо і прозоре, й чисте.
Злітає дим у небо вище й вище,
А дуб стоїть, мабуть, вже років триста.
Він бачить кроною, говорить листям, чує,
Є в нього мудрість, є краса і воля.
Плоди цілющі - жолуді дарує
Вже років триста й не кидає поля!..
Петро Щербина. Вірш: "О, цьому дубу, мабуть, років триста..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 62.
Народився в селі Сушки Коростенького району. Учень середньої школи, член літературного клубу "Перевесло".
* * *
О, цьому дубу, мабуть, років триста...
Могутню постать видно на все поле:
В сорочку білу одяглась пречиста,
Йде по стерні і босі ноги коле.
Минає літо. Осінь - ще не осін!
Після дощу веселка грає в небі,
Святий Ілля траву у лузі косить,
Пречиста йде, неначе білий лебідь.
...Господарі вже палять картоплище.
Погоже небо і прозоре, й чисте.
Злітає дим у небо вище й вище,
А дуб стоїть, мабуть, вже років триста.
Він бачить кроною, говорить листям, чує,
Є в нього мудрість, є краса і воля.
Плоди цілющі - жолуді дарує
Вже років триста й не кидає поля!..
Петро Щербина. Вірш: "О, цьому дубу, мабуть, років триста..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 62.
четвер, 7 червня 2018 р.
Наталя Левченко. Графіка: Весняний пейзаж
Наталя Левченко. Графіка: Весняний пейзаж / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 61.
середа, 6 червня 2018 р.
Катерина Радько. Вірші: "Волелюбні птахи ми з тобою удвох...", Народження, Ні!, Десь, "Стежинка долі на твоїм чолі...", Поклонись Україні, Здалось, "Вчарована туманами й ночами...", "Моя душа перед людьми постала..."
Катерина РАДЬКО
Народилася 1983 року в Житомирі у сім'ї військовослужбовця. Навчається на дириґентсько-хоровому відділенні Житомирського музичного училища імені Б.С.Косенка. Вірші пише з 1997 р. Автор поетичної збірки "Таїна квітки"
* * *
Волелюбні птахи ми з тобою удвох,
Наше щастя - на волі померти.
І у небі зробити упевнений крок,
Щоб вітри не могли його стерти.
Наше щастя - летіти на сонячний схід
Й повертатись на сонячний захід.
Наше лихо - у клітці скінчити політ,
Не зумівши ще волю побачить.
Що ж, птахам волелюбним кохати не слід,
Їх лякають тенет почуття,
Ризикують вони, не скінчинши політ,
Закінчити у клітці життя.
НАРОДЖЕННЯ
Охоплюючи землю надією,
Дощ дрібненький тихенько зітхає,
Промовляючи дивною піснею,
Срібний вечір у ніч проводжає.
Де-не-де вітерець озивається
Легким шелестом трав і кущів.
День новий уночі починається
Міліоном барвистих вогнів.
Вся природа чогось сподівається,
Перший сонячний промінь встає.
Місяць з зорями в небо ховається,
День новий на землі постає.
НІ!
Ні, я не хочу сильною здаватись,
Ховати сльози у полон долонь,
Я мрію лиш собою залишатись,
Щоб не згасить життя живий вогонь.
Ні, я не хочу чимось вирізнятись
Поміж людей, що на Землі живуть,
В щасливі Дні - журбою прикриватись,
Жбурляти бруд - куди вітри несуть.
Птахів стрічати, наче промінь сонця,
Й дорогу грімну зводити в святу,
Не помічати стук різкий віконця
І розділяти з кимось самоту.
Ні, я не хочу лиху посміхатись
І роздирати душу на шматки.
Я мрію лиш собою залишатись,
Щоб не ховати вільнії думки.
ДЕСЬ
Десь за обрієм, Де нас немає,
Хтось когось тихенько окликає.
І питає: нащо день минає
Десь за обрієм, де нас немає?
Десь у небі, там, де нас немає,
Місяць зорям пісню заспіває,
І тужливо голуб закружляє
Десь у небі, там, де нас немає.
Десь в коханні, там, де нас немає,
Інший хтось до мене промовляє:
Чом кохання в серці не згасає
До людей, що серед нас немає?"
* * *
Стежинка долі на твоїм чолі
Чомусь така сумна мені здавалась.
У ній печаль, розквітла по весні,
З турботами життя перепліталась.
Чумацький шлях біля твоїх очей
Розповідав, що ти таки сміялась,
Бо не згасила пам'ять тих ночей,
Коли надія з вірою стрічалась.
В несамовитім танці почуттів
Колись доволі різко вирізнялась,
Неначе промінь сонця золотий,
Твоя любов іще жива зосталась.
Я уявляю дотик рук твоїх,
Ти уві снах до мене поверталась.
Своїм життям вклоняюся тобі,
Моя душа з твоєю повінчалась.
ПОКЛОНИСЬ УКРАЇНІ
І знов дощі, і знов дощі уперті
Прозорою хустиною надій
Укриють землю, поля дивні перли
І задзюркочуть в тиші золотій.
Повіє вітер божевільний з неба,
Руйнуючи мотив співучих злив,
Шепочучи, що щастя нам не треба
Шукати біля інших берегів.
І запитає сумно і дитинно:
«Чому не ціниш рідної землі?
Чому мандруєш рік у рік невпинно
В чужі краї на дужім кораблі?
Шукаєш щастя? Там його немає,
І долі теж не суджено знайти.
Повір мені: усе в житті минає.
Мине усе. Пройдуть роки, віки.
І ти пройдеш мимо своєї Долі.,
І зрониш тільки дві гіркі сльози.
Це сльози кривди, прикрощів і болю
За втрачені й змарновані часи.
Тож повернись, благаю, повернися,
Зустрінься з Щастям на своїй землі.
І Україні рідній поклонися
За промінь сонця й роси золоті».
ЗДАЛОСЬ
Заклекотало в серці, наче море,
І захмеліла вітром голова,
Й здалось мені, що ще далеко горе.
Його ще й не пророчила сова.
Здалось мені, що подих злоби й лиха.
Неначе в будні, в очі наплива...
І заспівала заздрість пісню стиха,
Про те, що щастя - це лише слова.
* * *
Вчарована туманами й ночами,
Здобута у смертельному бою,
Оспівана поетами й піснями
Зворушить душу кам'яну твою.
Моя любов, що вірила й молила
У Бога щастя не собі - тобі,
Від горя і зневіри боронила
У тій безжальній, нелюдській юрбі.
Моя любов... Немов сузір'я Лебідь,
Світитиме повсюди й повсякчас.
І навіть хмари, що гримлять у небі,
Повік не зможуть розлучити нас.
* * *
Моя душа перед людьми постала,
Чистіша від ранкової роси, -
Немов для сина, мати заспівала
Чудову пісню дивної краси.
Та люди тільки стиха посміхались,
Казали, що потрібен їм азарт
І що, проживши вік, вони дізнались:
Душа - це жарт, сумний невдалий жарт.
Катерина Радько. Вірші: "Волелюбні птахи ми з тобою удвох...", Народження, Ні!, Десь, "Стежинка долі на твоїм чолі...", Поклонись Україні, Здалось, "Вчарована туманами й ночами...", "Моя душа перед людьми постала..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 56-60.
Народилася 1983 року в Житомирі у сім'ї військовослужбовця. Навчається на дириґентсько-хоровому відділенні Житомирського музичного училища імені Б.С.Косенка. Вірші пише з 1997 р. Автор поетичної збірки "Таїна квітки"
* * *
Волелюбні птахи ми з тобою удвох,
Наше щастя - на волі померти.
І у небі зробити упевнений крок,
Щоб вітри не могли його стерти.
Наше щастя - летіти на сонячний схід
Й повертатись на сонячний захід.
Наше лихо - у клітці скінчити політ,
Не зумівши ще волю побачить.
Що ж, птахам волелюбним кохати не слід,
Їх лякають тенет почуття,
Ризикують вони, не скінчинши політ,
Закінчити у клітці життя.
НАРОДЖЕННЯ
Охоплюючи землю надією,
Дощ дрібненький тихенько зітхає,
Промовляючи дивною піснею,
Срібний вечір у ніч проводжає.
Де-не-де вітерець озивається
Легким шелестом трав і кущів.
День новий уночі починається
Міліоном барвистих вогнів.
Вся природа чогось сподівається,
Перший сонячний промінь встає.
Місяць з зорями в небо ховається,
День новий на землі постає.
НІ!
Ні, я не хочу сильною здаватись,
Ховати сльози у полон долонь,
Я мрію лиш собою залишатись,
Щоб не згасить життя живий вогонь.
Ні, я не хочу чимось вирізнятись
Поміж людей, що на Землі живуть,
В щасливі Дні - журбою прикриватись,
Жбурляти бруд - куди вітри несуть.
Птахів стрічати, наче промінь сонця,
Й дорогу грімну зводити в святу,
Не помічати стук різкий віконця
І розділяти з кимось самоту.
Ні, я не хочу лиху посміхатись
І роздирати душу на шматки.
Я мрію лиш собою залишатись,
Щоб не ховати вільнії думки.
ДЕСЬ
Десь за обрієм, Де нас немає,
Хтось когось тихенько окликає.
І питає: нащо день минає
Десь за обрієм, де нас немає?
Десь у небі, там, де нас немає,
Місяць зорям пісню заспіває,
І тужливо голуб закружляє
Десь у небі, там, де нас немає.
Десь в коханні, там, де нас немає,
Інший хтось до мене промовляє:
Чом кохання в серці не згасає
До людей, що серед нас немає?"
* * *
Пам'яті Лесі Українки
Стежинка долі на твоїм чолі
Чомусь така сумна мені здавалась.
У ній печаль, розквітла по весні,
З турботами життя перепліталась.
Чумацький шлях біля твоїх очей
Розповідав, що ти таки сміялась,
Бо не згасила пам'ять тих ночей,
Коли надія з вірою стрічалась.
В несамовитім танці почуттів
Колись доволі різко вирізнялась,
Неначе промінь сонця золотий,
Твоя любов іще жива зосталась.
Я уявляю дотик рук твоїх,
Ти уві снах до мене поверталась.
Своїм життям вклоняюся тобі,
Моя душа з твоєю повінчалась.
ПОКЛОНИСЬ УКРАЇНІ
І знов дощі, і знов дощі уперті
Прозорою хустиною надій
Укриють землю, поля дивні перли
І задзюркочуть в тиші золотій.
Повіє вітер божевільний з неба,
Руйнуючи мотив співучих злив,
Шепочучи, що щастя нам не треба
Шукати біля інших берегів.
І запитає сумно і дитинно:
«Чому не ціниш рідної землі?
Чому мандруєш рік у рік невпинно
В чужі краї на дужім кораблі?
Шукаєш щастя? Там його немає,
І долі теж не суджено знайти.
Повір мені: усе в житті минає.
Мине усе. Пройдуть роки, віки.
І ти пройдеш мимо своєї Долі.,
І зрониш тільки дві гіркі сльози.
Це сльози кривди, прикрощів і болю
За втрачені й змарновані часи.
Тож повернись, благаю, повернися,
Зустрінься з Щастям на своїй землі.
І Україні рідній поклонися
За промінь сонця й роси золоті».
ЗДАЛОСЬ
Заклекотало в серці, наче море,
І захмеліла вітром голова,
Й здалось мені, що ще далеко горе.
Його ще й не пророчила сова.
Здалось мені, що подих злоби й лиха.
Неначе в будні, в очі наплива...
І заспівала заздрість пісню стиха,
Про те, що щастя - це лише слова.
* * *
Вчарована туманами й ночами,
Здобута у смертельному бою,
Оспівана поетами й піснями
Зворушить душу кам'яну твою.
Моя любов, що вірила й молила
У Бога щастя не собі - тобі,
Від горя і зневіри боронила
У тій безжальній, нелюдській юрбі.
Моя любов... Немов сузір'я Лебідь,
Світитиме повсюди й повсякчас.
І навіть хмари, що гримлять у небі,
Повік не зможуть розлучити нас.
* * *
Моя душа перед людьми постала,
Чистіша від ранкової роси, -
Немов для сина, мати заспівала
Чудову пісню дивної краси.
Та люди тільки стиха посміхались,
Казали, що потрібен їм азарт
І що, проживши вік, вони дізнались:
Душа - це жарт, сумний невдалий жарт.
Катерина Радько. Вірші: "Волелюбні птахи ми з тобою удвох...", Народження, Ні!, Десь, "Стежинка долі на твоїм чолі...", Поклонись Україні, Здалось, "Вчарована туманами й ночами...", "Моя душа перед людьми постала..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 56-60.
вівторок, 5 червня 2018 р.
Наталя Левченко. Графіка: Натюрморт
Наталя Левченко. Графіка: Натюрморт / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 55.
понеділок, 4 червня 2018 р.
Тетяна Павлінчук. Вірші: "Те...", "Заблоковані нерви...", "Немає контролю...", "Вбиваєш себе у собі...", "паростки відчаю...", "просію біль..."
Тетяна ПАВЛІНЧУК
Народилася в Житомирі. Закінчила загальноосвітню школу #24. Нині
навчається в Житомирському державному педагогічному університеті ім. І.Я. Франка. Друкувалася у місцевих газетах, має публікацію в антології молодої поезії Житомира «Переказ про повітря».
* * *
Те
що не здатне
втиснутись
у людську свідомість
розтікається
В ковзких калюжах пам'яті
полином зростає
на шляхах
невідомих
стає помстою
у розгнузданій заздрості
проступає крізь шкіру
бридкою вологою
щоб з'єднатись
у місячну ніч
із сумом
на берегах розмитих
силою розлогою
тебе знову вражать
ненависненасиченим
струмом
з жахом побачиш
не приймає
самого
свідомість
як милості
благатимеш
мудрості
але побожно
ладнає ножі
Совість
щоб заплатити
данину
твоїй людяності
* * *
Заблоковані нерви
тремтять тятивою
в лещатах вихованості,
начинена пам'ять
клубком тривоги і страху,
боїшся кинутись
в дорогу до майбутнього -
зв'язало минуле
мотуззям помилок і жаху.
На дні підсвідомості
Шукаєш витоків своєї злочинності,
і, щоб над душею
не допустити насилля,
там, де совість кидає
виклик закономірності,
єдиний рятунок
вбачаєш у божевіллі.
У безглуздості дня
знову знаходиш камінь
там, де мріяла побачить
перлину-квітку,
чаклуєш над ним
вогкими від сліз руками,
а він незворушний,
і квітів довкола не видко...
* * *
Немає контролю
в шаленстві нестримного руху,
у розпашілім
диханні - збуджений гнів,
ретельно вимиті
у чиїйсь любові руки
прикрасиш перснями
із непотрібних слів.
Навчишся ненавидіти
і проклинати,
прославиш самотність
відданим фанатизмом
і, поєднавши
щиру молитву із матом,
даси обітницю
душевного аскетизму.
В похованих образах
зринуть приховані обриси,
пізнаєш себе
у ненароджених дітях
й незрозумілим
відчаєм - пострілом-подихом
раптом обріжеш
зазеленіле віття.
* * *
Вбиваєш себе у собі,
повільно, навіть із насолодою,
болю перлини
позбавлять тебе від вагань,
мрія дитинна
дратує своєю вродою
на ложі розпусти
в обіймах продажних бажань.
Дається взнаки
роздвоєність людської натури:
радує погляд
невинною душею-зірницею,
раптом за мить -
відчуваєш власною шкурою -
живцем роздирає
розлюченою вовчицею.
Замкнене коло -
кругообіг місяців у році -
зависло зашмаргом
на задрипаному небі.
Якщо життя
колекція негативних емоцій
як же не легко
знову повірити в себе.
* * *
паростки відчаю
можуть проколювать п'яти
хоч дивно
на ногах черевики сталеві
хоч тільки святості бог
знає як мене звати
бо тільки він один
сильніший за мене
йдуть чужаки
на таємну вечерю незвані
в'язку пліток
несучи у розцяцькованій скрині
в годину вечірню
коли спека конає мамо
ти не знала
народиш самотності богиню
у вічності важко
бути завжди відвертим
наздоганяє
глухий неминучості стукіт
навіть боги
воліють іноді вмерти
щоб із розпачу
не накласти на себе руки
* * *
просію біль
крізь марлеве проміння ліхтарів
енергії отруйної
згустки брехливо-солодкі
стануть на варті
незбагненно звабливих снів
як свідки примарні
хвилин забуття коротких
спочину хоч мить
на пожмаканім
простирадлі неба
чекати спокою
смішна дитяча забава
але стільки овацій
навіть богам не треба
і виявляється
може виснажувать слава
укриється снігом
у механізмі життя
шукаючи шанс
нервово-глумливий регіт
ти навіть
не уявляєш сама
як дорого
коштує шепіт
Тетяна Павлінчук. Вірші: "Те...", "Заблоковані нерви...", "Немає контролю...", "Вбиваєш себе у собі...", "паростки відчаю...", "просію біль..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 50-54.
Народилася в Житомирі. Закінчила загальноосвітню школу #24. Нині
навчається в Житомирському державному педагогічному університеті ім. І.Я. Франка. Друкувалася у місцевих газетах, має публікацію в антології молодої поезії Житомира «Переказ про повітря».
* * *
Те
що не здатне
втиснутись
у людську свідомість
розтікається
В ковзких калюжах пам'яті
полином зростає
на шляхах
невідомих
стає помстою
у розгнузданій заздрості
проступає крізь шкіру
бридкою вологою
щоб з'єднатись
у місячну ніч
із сумом
на берегах розмитих
силою розлогою
тебе знову вражать
ненависненасиченим
струмом
з жахом побачиш
не приймає
самого
свідомість
як милості
благатимеш
мудрості
але побожно
ладнає ножі
Совість
щоб заплатити
данину
твоїй людяності
* * *
Заблоковані нерви
тремтять тятивою
в лещатах вихованості,
начинена пам'ять
клубком тривоги і страху,
боїшся кинутись
в дорогу до майбутнього -
зв'язало минуле
мотуззям помилок і жаху.
На дні підсвідомості
Шукаєш витоків своєї злочинності,
і, щоб над душею
не допустити насилля,
там, де совість кидає
виклик закономірності,
єдиний рятунок
вбачаєш у божевіллі.
У безглуздості дня
знову знаходиш камінь
там, де мріяла побачить
перлину-квітку,
чаклуєш над ним
вогкими від сліз руками,
а він незворушний,
і квітів довкола не видко...
* * *
Немає контролю
в шаленстві нестримного руху,
у розпашілім
диханні - збуджений гнів,
ретельно вимиті
у чиїйсь любові руки
прикрасиш перснями
із непотрібних слів.
Навчишся ненавидіти
і проклинати,
прославиш самотність
відданим фанатизмом
і, поєднавши
щиру молитву із матом,
даси обітницю
душевного аскетизму.
В похованих образах
зринуть приховані обриси,
пізнаєш себе
у ненароджених дітях
й незрозумілим
відчаєм - пострілом-подихом
раптом обріжеш
зазеленіле віття.
* * *
Вбиваєш себе у собі,
повільно, навіть із насолодою,
болю перлини
позбавлять тебе від вагань,
мрія дитинна
дратує своєю вродою
на ложі розпусти
в обіймах продажних бажань.
Дається взнаки
роздвоєність людської натури:
радує погляд
невинною душею-зірницею,
раптом за мить -
відчуваєш власною шкурою -
живцем роздирає
розлюченою вовчицею.
Замкнене коло -
кругообіг місяців у році -
зависло зашмаргом
на задрипаному небі.
Якщо життя
колекція негативних емоцій
як же не легко
знову повірити в себе.
* * *
паростки відчаю
можуть проколювать п'яти
хоч дивно
на ногах черевики сталеві
хоч тільки святості бог
знає як мене звати
бо тільки він один
сильніший за мене
йдуть чужаки
на таємну вечерю незвані
в'язку пліток
несучи у розцяцькованій скрині
в годину вечірню
коли спека конає мамо
ти не знала
народиш самотності богиню
у вічності важко
бути завжди відвертим
наздоганяє
глухий неминучості стукіт
навіть боги
воліють іноді вмерти
щоб із розпачу
не накласти на себе руки
* * *
просію біль
крізь марлеве проміння ліхтарів
енергії отруйної
згустки брехливо-солодкі
стануть на варті
незбагненно звабливих снів
як свідки примарні
хвилин забуття коротких
спочину хоч мить
на пожмаканім
простирадлі неба
чекати спокою
смішна дитяча забава
але стільки овацій
навіть богам не треба
і виявляється
може виснажувать слава
укриється снігом
у механізмі життя
шукаючи шанс
нервово-глумливий регіт
ти навіть
не уявляєш сама
як дорого
коштує шепіт
Тетяна Павлінчук. Вірші: "Те...", "Заблоковані нерви...", "Немає контролю...", "Вбиваєш себе у собі...", "паростки відчаю...", "просію біль..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 50-54.
неділя, 3 червня 2018 р.
Олена Маленівська. Вірші: Єдиній, Будь зі мною
Олена МАЛЕНІВСЬКА
Народилася 1982 року в с. Стара Котельня Андрушівського району. У 1999-му закінчила середню школу і цього ж року вступила до Житомирського медичного училища.
ЄДИНІЙ
Дочекались волі Україна,
3 гомоном прорвавшись в небеса,
Де лунає пісня солов'їна,
Де безмежна зоряна краса.
Сонячннм промінням засіяла
Від огиди стомлена земля.
І народ навіки поєднала
Величава посмішка твоя.
Колоситься поле все житами,
І цвітуть, цвітуть твої сади!
Довгими і тяжкими роками
Прагнула до цього ти прийти.
Тної чисті білі самоцвіти
Вороги топтали у ріллю,
А милі голодні, босі діти
Помирали з болю і жалю.
Та ти встояла! Ти - блогословенна!
Ожила на всіх своїх шляхах,
Ти єдина, вірна й незбагненна
В українських змучених серцях!
БУДЬ ЗІ МНОЮ
Прийди до мене, будь зі мною,
Ти покажи мені весь світ
І подаруй любов весною,
Коли всю землю красить цвіт!
Прошу тебе, не йди далеко,
Не залишай мене одну.
Без тебе я, немов лелека,
Зовсім загину й пропаду.
Тому благаю, будь зі мною!
Тому прошу, вернись сюди!
Не покидай мене весною,
Коли кругом цвітуть сади!
Олена Маленівська. Вірші: Єдиній, Будь зі мною / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 48-49.
Народилася 1982 року в с. Стара Котельня Андрушівського району. У 1999-му закінчила середню школу і цього ж року вступила до Житомирського медичного училища.
ЄДИНІЙ
Дочекались волі Україна,
3 гомоном прорвавшись в небеса,
Де лунає пісня солов'їна,
Де безмежна зоряна краса.
Сонячннм промінням засіяла
Від огиди стомлена земля.
І народ навіки поєднала
Величава посмішка твоя.
Колоситься поле все житами,
І цвітуть, цвітуть твої сади!
Довгими і тяжкими роками
Прагнула до цього ти прийти.
Тної чисті білі самоцвіти
Вороги топтали у ріллю,
А милі голодні, босі діти
Помирали з болю і жалю.
Та ти встояла! Ти - блогословенна!
Ожила на всіх своїх шляхах,
Ти єдина, вірна й незбагненна
В українських змучених серцях!
БУДЬ ЗІ МНОЮ
Прийди до мене, будь зі мною,
Ти покажи мені весь світ
І подаруй любов весною,
Коли всю землю красить цвіт!
Прошу тебе, не йди далеко,
Не залишай мене одну.
Без тебе я, немов лелека,
Зовсім загину й пропаду.
Тому благаю, будь зі мною!
Тому прошу, вернись сюди!
Не покидай мене весною,
Коли кругом цвітуть сади!
Олена Маленівська. Вірші: Єдиній, Будь зі мною / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 48-49.
субота, 2 червня 2018 р.
Олена Лудченко. Вірші та проза: Скло, Весна'98, Вразливість, З-під хмар, Язик, Вимірювання простору, Фантаст, Доповідь, Нічна електричка, Телевізор, Настрій
Олена ЛУДЧЕНКО
Народилася у Житомирі 1976 року. «Перші місяці життя мала телепатичні здібності, чого довести не можу. Дитячий садок і школа («жовтенятсько-піонерське виховання»). 1993 року вступила до Чернівецького держуніверситету на факультет філології (одночасно отримуючи підготовку космонавта на центрифузі, закамуфпьованій під автобус «Чернівці-Житомир»). Потроху почала писати, вдихнувши поетичні флюїди з буття. Надрукувалася у збірці студентських творів "Геометрія звуків". Отримала диплом і вже кілька років працюю за фахом у школі #17. Вірю в щасливе майбутнє, чого і вам бажаю».
СКЛО
Я пальцями продряпала дірку у склі і дуже здивувалася. На тобі, маєш! А на вигляд зовсім звичайне скло! Скільки разів я дивилася крізь нього на вулицю!
Скло теплішало від моєї руки, м'якшало і дрижало, ніби жива тварина. Із цікавості я почала розширювати дірку, вона легко піддавалася, і, що дивно, це нове пружне скло зовсім не різало руки...
Не знаю, чому я вирішила це зробити. Мабуть, із тої недоречноі цікавості. Я подумала: дірка збільшується, скло мовби втягується в себе; а що, як я «складу» його зовсім? Працювала хвилин 15. Скло піддавалося. Доверху відтискати його було важко, і я стала у вікні на весь зріст. Тоді все і сталося.
Я відчула, що мене схопили. Щось невидиме здавило так: що аніповорохнутися.
Зусиллям жаху я почала борюкатися, але пастка стягувалася все вужче і вужче! Моє власне тіло спочатку затверділо, а потім, їй-Богу, почало розчинятися!.. Я розповзлася, як олія на сковорідці, і зайняла весь простір у рамі. Якийсь час моє обличчя ще вигинало поверхню скла, а потім зникло і воно.
Я - скло. Але живе скло. І нехай хтось спробує дряпнути мене пальцем.
ВЕСНА '98
Небо обертом гуляє,
Затуляточись рукою
Від розбурханого вітру
І сп'янілої тополі.
Відзеркаливши калюжу
І жахнувшись мимоволі,
Заточилося в багнюку
І вишкрябується звідти,
Аж дерева підлітають!
Вивертаючи кишені,
Добуває звідти снігу
І витрушує на вітер,
Як гидкий горішній порох.
Він кружляє і негайно
Повертається угору,
Пада в сонячні обійми
І лоскоче так, що довго
Небо обертом гуляє!
ВРАЗЛИВІСТЬ
Один п'яний горобець якось сказав мені, що ми велетенська лялькова вистава, що її колись влаштували зорі для тварин і рослин. Театр так сподобався всім, що дехто схотів брати в ньому участь...
Згодом же зірки побоялися припинити цей жах, аби не завдати комусь лиха, бо глядачі й актори безнадійно переплуталися...
Він процвірінькав це і, заточуючись, полетів геть.
А мені й досі сняться золоті нитки, прив'язані до моїх рук, а якщо подивитися вгору, серед людської юрби - іде золотий дощ.
З-ПІД ХМАР
Лежу, нриклеєний до хмар,
На спині. Чи то тільки так
Здається? Може, я не спав
Ніколи, а ото заснув?
Чи то назавжди, чи на мить,
Яка вхопила мою спину,
Я притулився, мов до тину:
Не мав де спать, не мав де жить.
Не знаю я, чи день, чи ніч,
І щось в кишені маю - місяць!
І стрімко пада тінь на місто,
На моє місто - моя тінь!
ЯЗИК
Язик мій твердий і безпритульний, як іржава бляшанка на подвір'ї у поганого ґазди. Навесні з ним так: все перетворюється, і він хоче. Досі торочив мені про автономію: ніби ми, як субстанції, заважаємо одне одному. Мовляв, коли плід дозріває, він падає з дерева; мовляв, він дозрів. І коли перлина сформувалася, мушлю спустошують, аби перлина стала коштовністю. Він, дурний, впевнений, що він - перлина.
Навесні з ним завжди так. Я змащую його олією і дитячими кремами, але він відмовляється їсти, спати і ходити до вітру. Нехай, нехай! Сьогодні я сказала йому, щоб ішов на всі чотири і спробував бути щасливим. З радості він кинувся мене цілувати, а тоді пішов.
І тепер він, твердий і безпритульний, тиняється десь по місту, а я ходжу і шукаю його.
ВИМІРЮВАННЯ ПРОСТОРУ
Жалить на шепіт заведений,
Ча-со-хід. Стрілкою коле
Плоть, висмоктує з тіла
Міць.
Бродом ідуть по коліну ріки
Голод, Цікавість, Страх, Традиції...
Косо рухаються крізь тверде «Навпаки»
Колесом,
Затоном у десять осіб,
На головах - каски.
Каски обтічної форми
За ними волочиться корінь,
Як за Олє Лукоє - сни.
Та за традицією Експедиція
Вірить виключно картам гральним,
Шлях освітлює тілом
Астральним - злі та поранені
Йдемо ми.
ФАНТАСТ
Якось фантаст розтягнувся на дивані, підсунув до себе зошиток і замислено покрутив перо. Був пекучий полудень. Він двічі глибоко зітхнув і перекинувся з боку на бік. Щось кололо йому в бік, щось заважало лежати. Полапав тоді під собою рукою, але нічого не міг намацати. Тоді неохоче піднявся, примружився і остовпів: на дивані лежав він сам з ручкою та зошитом у руці.
Фантаст #2 закрутився, знехотя піднявся і виявив на дивані Фантаста #3, який теж перевернувся і піднявся. І Фантаст #4 теж піднявся. І Фантаст #5 теж. Шостий і сьомий і ще десяток за ними підскакували, як обпечені. І було від чого! У кімнаті яблуку не було де впасти: фантасти стояли й сиділи, мостилися на столі й підвіконнях, набилися у шафу. Всі жахливо штовхалися, наступали одне на одного, голосно обурювалися, плескали одне одного по очах зошитами та кололи перами. Збожеволівши, Фантаст #1 прочинив вікно й виліз у сад. У кімнаті зразу стало порожньо й тихо.
ДОПОВІДЬ
- От добре, - подумав Леопольд Аркадійович, закінчуточи друкувати другу сторінку Доповіді з історії Туреччини. - Дві - це вже здвиг. А три - стриг. А чотири - Леопольд Аркадійович замислився на півгодинки, потім радісно закричав:
- Чирик! А п'ять - п'ятка. А шість - щітка. Тут Леопольд Аркадійович відклав убік Доповідь з історії Туреччини, взяв новий лист паперу і вивів: «Доповідь з лінгвістики».
НІЧНА ЕЛЕКТРИЧКА
Нічна електрика. І звідкісь "тень-телень" тихеньке...
І тиша поночі не може бути вповні.
Склеплю очі - бачу свої руки,
Що швидко бігають по аркуші паперу.
Ревіння ночі. Вибуховий шелест
Паперу, що повзе зі свого місця.
Він не живий - він ніби шурхіт шкіри,
Що облупилась від цупких зміючих звивин.
Годинник каже спати, кличе ліжко:
Подумай, завтра буде тяжко жити.
Тихеньким язиком ганяти мову,
Від "а" до "я" шматуючи абетку.
Руками я розкидатиму простір,
Аби навколо у кільце не звився,
А ноги будуть сильно бити землю,
Аби до неба часом не злетіла...
Чи я добро роблю планеті й людству?
А як усі ми кинемо абетку,
Складемо міцно руки біля тіла
І перестанемо скажено ту-по-ті-ти,
То, може, враз замкнеться та щілина,
Що наші пращури колись пробили
В картині Всесвіту, з дерев спустившись долі?
І що тоді?.. Напевно треба спати,
Бо домовик сопе уже сердито...
ТЕЛЕВІЗОР
Він постукав до мене о вечірній порі, кремезний чолов'яга у плащі й капелюсі. Із полів сюрчала вода, утворюючи на порозі невеличкі калюжі. Він зняв перчатку і долонею протер обличчя. Саме протер,
бо це не було обличчя у звичайному розумінні: замість носа, очей, губ він мав гладеньку сіру пляму, подібно до скла вимкненого телевізора. Піднятий комір та широкі поля капелюха правили за раму. Я бачила його сьогодні на вулиці, але прийняла за рекламу. Впустити? Він забруднить мій килим, але я подумала: не кожен день до кімнати приходить телевізор. І ще подумала: адже дощу немає...
Стілець важко зітхнув під гостем. Капелюх впав із нахиленої голови просто на стіл. Руки стягнули за вуха пасма бузкового волосся і швидко насунули капелюха на місце. Я відвела очі. Настільна лампа поклала між нами коло світла.
Я читала, він слухав. А може, ні: хитався з боку на бік і зітхав - може, він спав?
А сіре скло перетворювалося на джерело світла! Мені заболіли очі: лампа й Він - це вже занадто, я вимкнула лампу. 3олоте сяйво розрідилося, на мене насунулася дрімота, і лише одна думка, одна думка, як наказ, утримувала на поверхні сну:
«Не забудьте вимкнути телевізор!»
«Не забудьте вимкнути телевізорі»
«Не забу...»
Я почула, як клацнув замок - то мій гість подався геть. А чи був він?.. Потім, здається, знову стукали, але я не відчинила: у мене не притулок для телевізорів, що блукають.
НАСТРІЙ
День котиться до вечора. Сонце верне на двір. Агов, чомусь так сумно, ніби телевізор зламався. Але так страшно, що ладна справді його зламати, щоб того страху позбутися. Агов! Навіщо в камері годинник? Навіщо Робінзону календар? Жили б собі, як жили, навіщо оте нагадування: тік-так, тік-так, раз рисочка, два... Цілий стовбень рисочок. Скільки до смерті лишилося? Чи встигну зробити... що? Нічого робить. Я знайду, що робити, то куплю собі клацалку: тік-так.
А поки що... Летять годинники з вікна, перекидаються, крила повиростали - у рій злетілися й в сусідній будинок завернули, там хтось знайшов, що робити. А я телевізор вимкну, магнітофон вимкну, радіо разламаю і буду думать:
«Ту бі о нот ту бі».
Олена Лудченко. Вірші та проза: Скло, Весна'98, Вразливість, З-під хмар, Язик, Вимірювання простору, Фантаст, Доповідь, Нічна електричка, Телевізор, Настрій / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 40-47.
Народилася у Житомирі 1976 року. «Перші місяці життя мала телепатичні здібності, чого довести не можу. Дитячий садок і школа («жовтенятсько-піонерське виховання»). 1993 року вступила до Чернівецького держуніверситету на факультет філології (одночасно отримуючи підготовку космонавта на центрифузі, закамуфпьованій під автобус «Чернівці-Житомир»). Потроху почала писати, вдихнувши поетичні флюїди з буття. Надрукувалася у збірці студентських творів "Геометрія звуків". Отримала диплом і вже кілька років працюю за фахом у школі #17. Вірю в щасливе майбутнє, чого і вам бажаю».
СКЛО
Я пальцями продряпала дірку у склі і дуже здивувалася. На тобі, маєш! А на вигляд зовсім звичайне скло! Скільки разів я дивилася крізь нього на вулицю!
Скло теплішало від моєї руки, м'якшало і дрижало, ніби жива тварина. Із цікавості я почала розширювати дірку, вона легко піддавалася, і, що дивно, це нове пружне скло зовсім не різало руки...
Не знаю, чому я вирішила це зробити. Мабуть, із тої недоречноі цікавості. Я подумала: дірка збільшується, скло мовби втягується в себе; а що, як я «складу» його зовсім? Працювала хвилин 15. Скло піддавалося. Доверху відтискати його було важко, і я стала у вікні на весь зріст. Тоді все і сталося.
Я відчула, що мене схопили. Щось невидиме здавило так: що аніповорохнутися.
Зусиллям жаху я почала борюкатися, але пастка стягувалася все вужче і вужче! Моє власне тіло спочатку затверділо, а потім, їй-Богу, почало розчинятися!.. Я розповзлася, як олія на сковорідці, і зайняла весь простір у рамі. Якийсь час моє обличчя ще вигинало поверхню скла, а потім зникло і воно.
Я - скло. Але живе скло. І нехай хтось спробує дряпнути мене пальцем.
ВЕСНА '98
Небо обертом гуляє,
Затуляточись рукою
Від розбурханого вітру
І сп'янілої тополі.
Відзеркаливши калюжу
І жахнувшись мимоволі,
Заточилося в багнюку
І вишкрябується звідти,
Аж дерева підлітають!
Вивертаючи кишені,
Добуває звідти снігу
І витрушує на вітер,
Як гидкий горішній порох.
Він кружляє і негайно
Повертається угору,
Пада в сонячні обійми
І лоскоче так, що довго
Небо обертом гуляє!
ВРАЗЛИВІСТЬ
Один п'яний горобець якось сказав мені, що ми велетенська лялькова вистава, що її колись влаштували зорі для тварин і рослин. Театр так сподобався всім, що дехто схотів брати в ньому участь...
Згодом же зірки побоялися припинити цей жах, аби не завдати комусь лиха, бо глядачі й актори безнадійно переплуталися...
Він процвірінькав це і, заточуючись, полетів геть.
А мені й досі сняться золоті нитки, прив'язані до моїх рук, а якщо подивитися вгору, серед людської юрби - іде золотий дощ.
З-ПІД ХМАР
Лежу, нриклеєний до хмар,
На спині. Чи то тільки так
Здається? Може, я не спав
Ніколи, а ото заснув?
Чи то назавжди, чи на мить,
Яка вхопила мою спину,
Я притулився, мов до тину:
Не мав де спать, не мав де жить.
Не знаю я, чи день, чи ніч,
І щось в кишені маю - місяць!
І стрімко пада тінь на місто,
На моє місто - моя тінь!
ЯЗИК
Язик мій твердий і безпритульний, як іржава бляшанка на подвір'ї у поганого ґазди. Навесні з ним так: все перетворюється, і він хоче. Досі торочив мені про автономію: ніби ми, як субстанції, заважаємо одне одному. Мовляв, коли плід дозріває, він падає з дерева; мовляв, він дозрів. І коли перлина сформувалася, мушлю спустошують, аби перлина стала коштовністю. Він, дурний, впевнений, що він - перлина.
Навесні з ним завжди так. Я змащую його олією і дитячими кремами, але він відмовляється їсти, спати і ходити до вітру. Нехай, нехай! Сьогодні я сказала йому, щоб ішов на всі чотири і спробував бути щасливим. З радості він кинувся мене цілувати, а тоді пішов.
І тепер він, твердий і безпритульний, тиняється десь по місту, а я ходжу і шукаю його.
ВИМІРЮВАННЯ ПРОСТОРУ
«Точка всегда обозримей в конце прямой»
Й. Бродський
Ча-со-хід. Стрілкою коле
Плоть, висмоктує з тіла
Міць.
Бродом ідуть по коліну ріки
Голод, Цікавість, Страх, Традиції...
Косо рухаються крізь тверде «Навпаки»
Колесом,
Затоном у десять осіб,
На головах - каски.
Каски обтічної форми
За ними волочиться корінь,
Як за Олє Лукоє - сни.
Та за традицією Експедиція
Вірить виключно картам гральним,
Шлях освітлює тілом
Астральним - злі та поранені
Йдемо ми.
ФАНТАСТ
Якось фантаст розтягнувся на дивані, підсунув до себе зошиток і замислено покрутив перо. Був пекучий полудень. Він двічі глибоко зітхнув і перекинувся з боку на бік. Щось кололо йому в бік, щось заважало лежати. Полапав тоді під собою рукою, але нічого не міг намацати. Тоді неохоче піднявся, примружився і остовпів: на дивані лежав він сам з ручкою та зошитом у руці.
Фантаст #2 закрутився, знехотя піднявся і виявив на дивані Фантаста #3, який теж перевернувся і піднявся. І Фантаст #4 теж піднявся. І Фантаст #5 теж. Шостий і сьомий і ще десяток за ними підскакували, як обпечені. І було від чого! У кімнаті яблуку не було де впасти: фантасти стояли й сиділи, мостилися на столі й підвіконнях, набилися у шафу. Всі жахливо штовхалися, наступали одне на одного, голосно обурювалися, плескали одне одного по очах зошитами та кололи перами. Збожеволівши, Фантаст #1 прочинив вікно й виліз у сад. У кімнаті зразу стало порожньо й тихо.
ДОПОВІДЬ
- От добре, - подумав Леопольд Аркадійович, закінчуточи друкувати другу сторінку Доповіді з історії Туреччини. - Дві - це вже здвиг. А три - стриг. А чотири - Леопольд Аркадійович замислився на півгодинки, потім радісно закричав:
- Чирик! А п'ять - п'ятка. А шість - щітка. Тут Леопольд Аркадійович відклав убік Доповідь з історії Туреччини, взяв новий лист паперу і вивів: «Доповідь з лінгвістики».
НІЧНА ЕЛЕКТРИЧКА
Нічна електрика. І звідкісь "тень-телень" тихеньке...
І тиша поночі не може бути вповні.
Склеплю очі - бачу свої руки,
Що швидко бігають по аркуші паперу.
Ревіння ночі. Вибуховий шелест
Паперу, що повзе зі свого місця.
Він не живий - він ніби шурхіт шкіри,
Що облупилась від цупких зміючих звивин.
Годинник каже спати, кличе ліжко:
Подумай, завтра буде тяжко жити.
Тихеньким язиком ганяти мову,
Від "а" до "я" шматуючи абетку.
Руками я розкидатиму простір,
Аби навколо у кільце не звився,
А ноги будуть сильно бити землю,
Аби до неба часом не злетіла...
Чи я добро роблю планеті й людству?
А як усі ми кинемо абетку,
Складемо міцно руки біля тіла
І перестанемо скажено ту-по-ті-ти,
То, може, враз замкнеться та щілина,
Що наші пращури колись пробили
В картині Всесвіту, з дерев спустившись долі?
І що тоді?.. Напевно треба спати,
Бо домовик сопе уже сердито...
ТЕЛЕВІЗОР
Він постукав до мене о вечірній порі, кремезний чолов'яга у плащі й капелюсі. Із полів сюрчала вода, утворюючи на порозі невеличкі калюжі. Він зняв перчатку і долонею протер обличчя. Саме протер,
бо це не було обличчя у звичайному розумінні: замість носа, очей, губ він мав гладеньку сіру пляму, подібно до скла вимкненого телевізора. Піднятий комір та широкі поля капелюха правили за раму. Я бачила його сьогодні на вулиці, але прийняла за рекламу. Впустити? Він забруднить мій килим, але я подумала: не кожен день до кімнати приходить телевізор. І ще подумала: адже дощу немає...
Стілець важко зітхнув під гостем. Капелюх впав із нахиленої голови просто на стіл. Руки стягнули за вуха пасма бузкового волосся і швидко насунули капелюха на місце. Я відвела очі. Настільна лампа поклала між нами коло світла.
Я читала, він слухав. А може, ні: хитався з боку на бік і зітхав - може, він спав?
А сіре скло перетворювалося на джерело світла! Мені заболіли очі: лампа й Він - це вже занадто, я вимкнула лампу. 3олоте сяйво розрідилося, на мене насунулася дрімота, і лише одна думка, одна думка, як наказ, утримувала на поверхні сну:
«Не забудьте вимкнути телевізор!»
«Не забудьте вимкнути телевізорі»
«Не забу...»
Я почула, як клацнув замок - то мій гість подався геть. А чи був він?.. Потім, здається, знову стукали, але я не відчинила: у мене не притулок для телевізорів, що блукають.
НАСТРІЙ
День котиться до вечора. Сонце верне на двір. Агов, чомусь так сумно, ніби телевізор зламався. Але так страшно, що ладна справді його зламати, щоб того страху позбутися. Агов! Навіщо в камері годинник? Навіщо Робінзону календар? Жили б собі, як жили, навіщо оте нагадування: тік-так, тік-так, раз рисочка, два... Цілий стовбень рисочок. Скільки до смерті лишилося? Чи встигну зробити... що? Нічого робить. Я знайду, що робити, то куплю собі клацалку: тік-так.
А поки що... Летять годинники з вікна, перекидаються, крила повиростали - у рій злетілися й в сусідній будинок завернули, там хтось знайшов, що робити. А я телевізор вимкну, магнітофон вимкну, радіо разламаю і буду думать:
«Ту бі о нот ту бі».
Олена Лудченко. Вірші та проза: Скло, Весна'98, Вразливість, З-під хмар, Язик, Вимірювання простору, Фантаст, Доповідь, Нічна електричка, Телевізор, Настрій / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 40-47.
пʼятниця, 1 червня 2018 р.
Олег Левченко. Вірші: "Збуджено дихає свіжість весни...", "П'ю холод літніх вечорів...", "Пахне простір в розгойданих дзвонах...", "Плоди розколюють...", "Наприкінці життя...", "Наш час намагається вмерти...", "Шматочки моєї особистості...". Прозові мініатюри: Скло, Роздум, Так просто, На човні життя, Сіра пляма, Узвичаєно
Олег ЛЕВЧЕНКО
Народився 1978 року в Житомирі. Навчався у школі #2, потім у технічному піцеї. Зараз - на режисерському відділенні Житомирського училища культури. Друкувався у періодичних виданнях. Переможець ІІ етапу відбіркового туру Всеукраїнського конкурсу юних поетів «О мово моя, душа голосна України!». Автор поетичної збірки «Подих».
* * *
Збуджено дихає свіжість весни,
Щось загадкове у ній причаілось!
Піниться в небі прозора блакить,
Сонце вогненним серпанком розлилось.
Роси виплескують сяйва ясу
На пелюстки шовковистого квіту,
Вітер торкає тендітну красу,
Злегка гойдаючи кожную гілку...
З маточок сипле пилок золотий;
П'янко пашить соковите повітря,
В ньому насичений подих терпкий -
Буйно вирує у розкоші віття.
Гордо рясніє кипуче зело,
Можна у барвах і пісню почути!
Я відчуваю життя джерело -
Світлим бажанням Творіння торкнутись!
* * *
П'ю холод літніх вечорів,
Його чудову прохолоду,
Немов згасаючу утому,
Повітря після спеки днів.
Поривно збуджена струна
Поліфонічного звучання -
Несамовите загравання
Щораз хвилює небеса.
Туманом дихають ставки,
В них зорі гублять мерехтіння.
Ропух виразне скрекотіння
Спинилось відгуком грози.
* * *
Пахне простір в розгойданих дзвонах
Симфонічним дощем чистоти,
Обважнілі схиляються грона
Теплих лун до моєї душі.
Я вчуваю цілюшу ту силу,
Що вихлюпує свіжості струм.
В суголоссі манливого співу
Заколисаний радістю сум.
Завмирає схвильований подих,
В скронях грає легке відчуття,
Ніжно пестить мережаний дотик
На вустах незаститлі слова...
* * *
Плоди розколюють
оболонку повітря.
Соковитість аромату
проціджується в його простір.
Рум'яниться шкоринка сонця.
Настає
час врожаю.
* * *
Наприкінці життя,
оглядаючись,
осягаємо сліди
своїх кроків,
із незрозумілим бажанням
пройтись назад
і деякі з них
позатоптувати.
* * *
Наш час намагається вмерти,
щоб із собою стерти
наші обличчя.
Не знаю,
що буде далі,
що буде зараз?..
Але ще є час
нездійсненних хвилин,
як час,
що стер свої хвилини!..
* * *
Шматочки моєї особистості
розсипаються на слова і фрази.
Я торкаюсь до них своїм подихом
і відчуваю в них свою душу.
Я існую,
бо вмію Дихати!
СКЛО
Я дивлюсь у скло. За ним, мабуть, мої мрії, вони здаються мені незрозумілими. За склом туман. Чи я виглядаю когось? Шукаю чиєсь обличчя? Краще було б воно знайомим, а може, краще моїм, яке, певно,
впізнаю.
Пауза роздумів уволить уяву від зосередженості. Прірва німих слів із намаганням все це чимось закінчити. Роблю спробу, і...
Я все ще дивлюсь у скло. За склом - туман. І цей туман здається мені сріблом, яке ось-ось ляже на поверхню скла іззовні...
Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.
РОЗДУМ
Мені знайоме це видиво неба, я вже десь його бачив? Чи не тоді, коли кидав у озеро каміння і зрушував сірі хмари на блакиті?
Мені знайомий рух сонця, його стежками я колись ходив. Чи не тоді, коли думкою поривався за обрій, зливаючись із небом?
Мені знайомий голос вітру, я його відчував на вустах. Чи не тоді, коли вимовляв слова?
Мені не знайоме передчуття, бо тоді я був би пророком! Мені лиш знайома поезія думки, щоб бути поетом!
ТАК ПРОСТО
Накреслю лінію, так, просто, не маючи ніякої мети. Замислюсь, щоб додати ще якусь безцільність. Зупинюсь, подумаю, головне, щоб це було без мрій, просто так! Спробую намалювати поряд із лінією коло. Вам це нічого не нагадує? Мені теж! Може,
щось перекреслити? Добре було б порожнечу? Виходить якась невпевненість. А заради чого все це? Краще було б відкласти цей аркуш і дати домалювати майбутнім дітям, може, вони більше в цьому побачать, тільки б не відклали онукам! Вони, мабуть, будуть мудріші і скажуть: «Що то за ахінею надумав дід?» Якби вони знали, що дід просто так - пустував!
НА ЧОВНІ ЖИТТЯ
Ми любимо стояти перед безоднею часу, відчувати їі подих таємничості, із релігійно-містичним захопленням світити ліхтариком і щось там розглядати. Ми відчуваємо цю таємничість, бо ми крокуємо до неї. Нас вражає не пройдений шлях, а той, до
якого ось-ось торкнемось. Ми стоїмо на човні свого життя і відчуваємо під ним плин історії. Нас зачаровує цей головокрут у ковзкому русі вперед.
СІРА ПЛЯМА
На небі райдуга з непритаманних їй кольорів висить лахміттям наших смутків. Якісь вони занадто 6рудні!.. Уривчаста хмара безнадій наростає, рухаючись із-за обрію. Висквирилось сонце, застигши у небі сірою плямою - сірою плямою сьогодення.
Чому сірою?.. Так, чому?..
Хтось дивиться в чорну безодню минулого і бачить там світло, а хтось рухається до Світла, вже давно втративши віру! Як дитина, відкриваючи світ, торкається до пелюсток троянди, розуміє небезпеку стеблини, так і люди, крокуючи у майбутнє підсвідомо, ще виборсуються з тенет минулого.
Сіра пляма сонця - сіра пляма сьогодення у брудних тонах смутків і безнадій.
УЗВИЧАЄНО
У блакиті моря хлюпала рожева пляма сонця. Вона дихапа повільно та уривчасто, несподівано обриваючись у сплюснуту лінію. Іноді її рух видавався схожим до порухів думок споглядача, заворожуючи
своєю динамікою до стану якоїсь ейфорії.
Все банально, узвичаєно. Море, сонце, якісь плями... Хай собі!..
Олег Левченко. Вірші: "Збуджено дихає свіжість весни...", "П'ю холод літніх вечорів...", "Пахне простір в розгойданих дзвонах...", "Плоди розколюють...", "Наприкінці життя...", "Наш час намагається вмерти...", "Шматочки моєї особистості...". Прозові мініатюри: Скло, Роздум, Так просто, На човні життя, Сіра пляма, Узвичаєно / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 34-39.
четвер, 31 травня 2018 р.
Тетяна Короленко. Вірші: Подарукок Евтерпи, Там, де кінчається село, Природа і ти, Затишок, Сніговий політ
Тетяна КОРОЛЕНКО
Народилася 1983 року в селищі Кам'яний Брід Баранівського району. Навчається на третьому курсі Житомирського педагогічного ліцею. «Люблю живопис, - зізнається дівчина, - захоплююся міфологією та літературою, з якою у майбутньому мрію пов'язати своє життя». Автор збірки віршів «Подарунок Евтерпи».
ПОДАРУНОК ЕВТЕРПИ*
Сидиш і скиглиш над рядком,
Евтерпу звеш із Гелікону,
В Парнас махаєш кулаком -
Вона ж хихоче, Апполону
Розповідаючи про твій сумнівний фах
Й пусте натхнення,
Що мов цвілий, трухнявий дах,
У забуття швиргають ймення твоє,
Піїтське горде «я»
Чекає птаха голубого,
Але буденщини змія
Із задуму сплітає твого пусте бельмекання.
Проте
Не йди, не кидай іскру Божу,
Знайди ж бо руно золоте:
Клади свої думки у ложе
Духмяних, ніжних порівнянь,
Метафор, сонячної рими,
Мандрівником-поетом стань
І ласощами неземними
Евтерпу зваблюй,
Бо від чар
Вона після хмільного злету
Впаде до ніг, мов щедрий дар,
Осиротілому поету.
* Евтерпа - муза поезії, що живе в горах Парнасу і Гелікону.
ТАМ, ДЕ КІНЧАЄТЬСЯ СЕЛО
Там, де кінчається село,
Сосонки місяць колихають,
Смолою-медом напувають -
І він сія, мов тонке скло,
Там, де кінчається село.
Берізок ряд - живі ворота,
Між ними сновигає хтось, -
Чи лань прудка, чи гордий лось,
Чи заблукала там Дрімота,
Де шелестять живі ворота.
Зірки кидає добре небо
Русалкам у нічний танок,
Сплітає з зір тонкий вінок, -
Красуням лиш того і треба,
Щоб зорі сипало їм небо.
В їх душах помирає зло,
І сірий пугач не сміється,
Де стежка серпантином в'ється.
Лиш місяць сяє, наче скло,
Там, де кінчається село.
ПРИРОДА І ТИ
Природа і ти... Більш ніщо. Більш ніхто.
Віддай їй думки, в ній втопися, забудься,
Забудь про сіреньке убоге пальто,
Про те, що від грошей кишені не рвуться.
Багатства не треба, де сонце цвіте
Солодким, легким, найдухмянішим цвітом,
Де крильми журавлик хмаринку пере,
Де фауна й флора кохається з літом.
Забудь геть про все, бо природа і ти
Завмерли у русі, зійшлися, злилися,
Не треба завдання, причини, мети...
Навколішки ставши, природі молися.
ЗАТИШОК
Наче пес, покусав мене вітер,
Із морозом впіймавши в дворі.
У кімнаті вдягла теплий светр,
Розбудила димок в димарі.
І, поставивши крісло до трубки,
Жовту книгу зі столу взяла,
Закусила потріскані губи -
За вікном хуртовина презла.
Кішка Сонька лягла на коліна,
Мружить очі - ховає блакить,
Біла, мов лебедина пір'їна,
Мишоїдка моя тихо спить.
Я, зігріта оранжевим пледом,
Теж у пащу провалююсь сну,
З невідкритим ще твору сюжетом
В синю темряву лину, тону.
Лише вогник у тісненькій грубці
Все вугілля гризе, мов щербет,
Не тріщить, не спішить рятувати
Мене з ніжних сонливих тенет.
СНІГОВИЙ ПОЛІТ
На синю землю задивився сніг
З балконів хмар стоповерхових,
Нагнувшись, втриматись не міг -
Упав із хмар-перин шовкових.
На тій планеті рай, - гадав,
Стежки, блакитні ріки,
Квіток цвітіння й аромат,
Хотів лишитись там навіки.
Але закінчувавсь політ,
Земля все швидше наближалась,
Нудьги на ній виднівся слід -
Лазурна мрія розбивалась.
Упав на темно-сірий фон,
Морозу тихо помолився,
Почувши каркання ворон,
Із болем в небо задивився.
Тетяна Короленко. Вірші: Подарукок Евтерпи, Там, де кінчається село, Природа і ти, Затишок, Сніговий політ / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 30-33.
Народилася 1983 року в селищі Кам'яний Брід Баранівського району. Навчається на третьому курсі Житомирського педагогічного ліцею. «Люблю живопис, - зізнається дівчина, - захоплююся міфологією та літературою, з якою у майбутньому мрію пов'язати своє життя». Автор збірки віршів «Подарунок Евтерпи».
ПОДАРУНОК ЕВТЕРПИ*
Сидиш і скиглиш над рядком,
Евтерпу звеш із Гелікону,
В Парнас махаєш кулаком -
Вона ж хихоче, Апполону
Розповідаючи про твій сумнівний фах
Й пусте натхнення,
Що мов цвілий, трухнявий дах,
У забуття швиргають ймення твоє,
Піїтське горде «я»
Чекає птаха голубого,
Але буденщини змія
Із задуму сплітає твого пусте бельмекання.
Проте
Не йди, не кидай іскру Божу,
Знайди ж бо руно золоте:
Клади свої думки у ложе
Духмяних, ніжних порівнянь,
Метафор, сонячної рими,
Мандрівником-поетом стань
І ласощами неземними
Евтерпу зваблюй,
Бо від чар
Вона після хмільного злету
Впаде до ніг, мов щедрий дар,
Осиротілому поету.
* Евтерпа - муза поезії, що живе в горах Парнасу і Гелікону.
ТАМ, ДЕ КІНЧАЄТЬСЯ СЕЛО
Там, де кінчається село,
Сосонки місяць колихають,
Смолою-медом напувають -
І він сія, мов тонке скло,
Там, де кінчається село.
Берізок ряд - живі ворота,
Між ними сновигає хтось, -
Чи лань прудка, чи гордий лось,
Чи заблукала там Дрімота,
Де шелестять живі ворота.
Зірки кидає добре небо
Русалкам у нічний танок,
Сплітає з зір тонкий вінок, -
Красуням лиш того і треба,
Щоб зорі сипало їм небо.
В їх душах помирає зло,
І сірий пугач не сміється,
Де стежка серпантином в'ється.
Лиш місяць сяє, наче скло,
Там, де кінчається село.
ПРИРОДА І ТИ
Природа і ти... Більш ніщо. Більш ніхто.
Віддай їй думки, в ній втопися, забудься,
Забудь про сіреньке убоге пальто,
Про те, що від грошей кишені не рвуться.
Багатства не треба, де сонце цвіте
Солодким, легким, найдухмянішим цвітом,
Де крильми журавлик хмаринку пере,
Де фауна й флора кохається з літом.
Забудь геть про все, бо природа і ти
Завмерли у русі, зійшлися, злилися,
Не треба завдання, причини, мети...
Навколішки ставши, природі молися.
ЗАТИШОК
Наче пес, покусав мене вітер,
Із морозом впіймавши в дворі.
У кімнаті вдягла теплий светр,
Розбудила димок в димарі.
І, поставивши крісло до трубки,
Жовту книгу зі столу взяла,
Закусила потріскані губи -
За вікном хуртовина презла.
Кішка Сонька лягла на коліна,
Мружить очі - ховає блакить,
Біла, мов лебедина пір'їна,
Мишоїдка моя тихо спить.
Я, зігріта оранжевим пледом,
Теж у пащу провалююсь сну,
З невідкритим ще твору сюжетом
В синю темряву лину, тону.
Лише вогник у тісненькій грубці
Все вугілля гризе, мов щербет,
Не тріщить, не спішить рятувати
Мене з ніжних сонливих тенет.
СНІГОВИЙ ПОЛІТ
На синю землю задивився сніг
З балконів хмар стоповерхових,
Нагнувшись, втриматись не міг -
Упав із хмар-перин шовкових.
На тій планеті рай, - гадав,
Стежки, блакитні ріки,
Квіток цвітіння й аромат,
Хотів лишитись там навіки.
Але закінчувавсь політ,
Земля все швидше наближалась,
Нудьги на ній виднівся слід -
Лазурна мрія розбивалась.
Упав на темно-сірий фон,
Морозу тихо помолився,
Почувши каркання ворон,
Із болем в небо задивився.
Тетяна Короленко. Вірші: Подарукок Евтерпи, Там, де кінчається село, Природа і ти, Затишок, Сніговий політ / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 30-33.
середа, 30 травня 2018 р.
Роман Здорик. Вірші: Тінь на прогулянці, Потвори, Маски, Храм любові, Постать, Забава, До В.Н., Вільям Шекспір
Роман ЗДОРИК
«Я народився 1980 року у м. Карцаг (Угорщина) у сім'ї військовослужбовця. Затим родина переїхала в Україну, і ми оселилися в містечку авіаторів Озерному під Житомиром. 1987 року вступив до Озерненської загальноосвітньої школи. Саме тут у 13 років я написав свої перші римовані рядки, котрі присвятив Тарасові Шевченку.
Не знаю, може, саме «Кобзар» відкрив мені очі у світ поезії. А, може, з Божої волі, дощового дня, просто так, від нічого робити, я відкрив зошит і спробував писати. Що з цього вийшло, судити Вам. Хоча все, що написане, - від душі і щиро».
Цикл «Символи Любові»
ТІНЬ НА ПРОГУЛЯНЦІ
Тихий морок ходить містом...
Несполохана, як тиша,
Із зір розсипанім намисті
Тінь чиясь гуляти вийшла...
ПОТВОРИ
Десь у незнаному просторі
Блукали темні злі потвори...
У них в очах ховалась сутінь -
Ні роздивитись, ні збагнути.
МАСКИ
Ніч приходить,
мов містична казка.
Таємниче, стиха, мимохіть...
Як один, усі знімають маски,
щоб від них до ранку
відпочить...
ХРАМ ЛЮБОВІ
Я залишаю світлий Храм.
Священний Храм свого кохання.
Тепер хіба що вітер там
Тобі співатиме осанну.
Віднині там, на вівтарі,
Де образ твій чекав на мене,
Хіба що спогади старі
Молитись будуть навіжено.
Я без журби і каяття
Лишаю Храм свого кохання,
Куди приходять за життя
Два рази - вперше і востаннє.
ПОСТАТЬ
Кохана Постать зникла у пітьмі...
Даремно я вдивлявся в очі хатні -
Розтала Постать... В темряві її
Навряд чи очі зможуть відшукати,
Не те шо очі - думка не збагне,
Не те що серед вулиці - в квартирі...
Вона ж бо там, де плетиво нічне
Усе довкіл фарбує в колір сірий...
29.07.1999.
ЗАБАВА
Ти Бавилась Серцем Моїм Смутним,
А Втім...
Воно І Саме Намагалось Лишитись В Полоні
Твоєї Долоні...
27.06.1999.
ДО В.Н.
Самотою Розбавлений Простір...
Порожнечею Випитии Сум...
У Багряних Долонях Осені
Я Кохання Тобі Несу...
ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР
Усе кохання, всю любов візьми -
Навряд чи більше матимеш, ніж досі,
Все, що коханням люди нарекли,
Тобі й без того в жертву я приносив.
Твоя любов лиш маревом була,
Хоча у тім навряд вина твоя є,
Ти винна тільки в тім, що не змогла,
Що не схотіла мовити «кохаю»?
Та я і цей тобі пробачу гріх,
Хоч ти у мене викрала останнє.
Те горе є найтяжчим за усі,
Що ненависть сприймає за кохання.
О ти, в котрій все зле добром зовуть,
Убий мене, а ворогом не будь!
Переклад з аналійської
Роман Здорик. Вірші: Тінь на прогулянці, Потвори, Маски, Храм любові, Постать, Забава, До В.Н., Вільям Шекспір / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 27-29.
«Я народився 1980 року у м. Карцаг (Угорщина) у сім'ї військовослужбовця. Затим родина переїхала в Україну, і ми оселилися в містечку авіаторів Озерному під Житомиром. 1987 року вступив до Озерненської загальноосвітньої школи. Саме тут у 13 років я написав свої перші римовані рядки, котрі присвятив Тарасові Шевченку.
Не знаю, може, саме «Кобзар» відкрив мені очі у світ поезії. А, може, з Божої волі, дощового дня, просто так, від нічого робити, я відкрив зошит і спробував писати. Що з цього вийшло, судити Вам. Хоча все, що написане, - від душі і щиро».
Цикл «Символи Любові»
ТІНЬ НА ПРОГУЛЯНЦІ
Тихий морок ходить містом...
Несполохана, як тиша,
Із зір розсипанім намисті
Тінь чиясь гуляти вийшла...
ПОТВОРИ
Десь у незнаному просторі
Блукали темні злі потвори...
У них в очах ховалась сутінь -
Ні роздивитись, ні збагнути.
МАСКИ
Ніч приходить,
мов містична казка.
Таємниче, стиха, мимохіть...
Як один, усі знімають маски,
щоб від них до ранку
відпочить...
ХРАМ ЛЮБОВІ
Я залишаю світлий Храм.
Священний Храм свого кохання.
Тепер хіба що вітер там
Тобі співатиме осанну.
Віднині там, на вівтарі,
Де образ твій чекав на мене,
Хіба що спогади старі
Молитись будуть навіжено.
Я без журби і каяття
Лишаю Храм свого кохання,
Куди приходять за життя
Два рази - вперше і востаннє.
ПОСТАТЬ
Кохана Постать зникла у пітьмі...
Даремно я вдивлявся в очі хатні -
Розтала Постать... В темряві її
Навряд чи очі зможуть відшукати,
Не те шо очі - думка не збагне,
Не те що серед вулиці - в квартирі...
Вона ж бо там, де плетиво нічне
Усе довкіл фарбує в колір сірий...
29.07.1999.
ЗАБАВА
Ти Бавилась Серцем Моїм Смутним,
А Втім...
Воно І Саме Намагалось Лишитись В Полоні
Твоєї Долоні...
27.06.1999.
ДО В.Н.
Самотою Розбавлений Простір...
Порожнечею Випитии Сум...
У Багряних Долонях Осені
Я Кохання Тобі Несу...
ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР
Усе кохання, всю любов візьми -
Навряд чи більше матимеш, ніж досі,
Все, що коханням люди нарекли,
Тобі й без того в жертву я приносив.
Твоя любов лиш маревом була,
Хоча у тім навряд вина твоя є,
Ти винна тільки в тім, що не змогла,
Що не схотіла мовити «кохаю»?
Та я і цей тобі пробачу гріх,
Хоч ти у мене викрала останнє.
Те горе є найтяжчим за усі,
Що ненависть сприймає за кохання.
О ти, в котрій все зле добром зовуть,
Убий мене, а ворогом не будь!
Переклад з аналійської
Роман Здорик. Вірші: Тінь на прогулянці, Потвори, Маски, Храм любові, Постать, Забава, До В.Н., Вільям Шекспір / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 27-29.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)
Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив: Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...
-
Ніна ТАЛЬКО-ПЕТРУК Народилася в с. Курне Червоноармійського району Житомирської області. Закінчила Дубнівське училище культури. З 1981 ро...
-
Олександра ГОРИЦВІТ ДОЛІ Даруй мені, доле, високу любов - До пари високій печалі... Подалі тримай від порожніх розмов, Котрі не зар...
-
Марія ЄНЖИЄВСЬКА Вибір?! Ще вчора був першим, а сьогодні …потонув у минулому…. Інколи торба з несподіванками звалюється на голову так….н...

















































