Народилася у Житомирі 1976 року. «Перші місяці життя мала телепатичні здібності, чого довести не можу. Дитячий садок і школа («жовтенятсько-піонерське виховання»). 1993 року вступила до Чернівецького держуніверситету на факультет філології (одночасно отримуючи підготовку космонавта на центрифузі, закамуфпьованій під автобус «Чернівці-Житомир»). Потроху почала писати, вдихнувши поетичні флюїди з буття. Надрукувалася у збірці студентських творів "Геометрія звуків". Отримала диплом і вже кілька років працюю за фахом у школі #17. Вірю в щасливе майбутнє, чого і вам бажаю».
СКЛО
Я пальцями продряпала дірку у склі і дуже здивувалася. На тобі, маєш! А на вигляд зовсім звичайне скло! Скільки разів я дивилася крізь нього на вулицю!
Скло теплішало від моєї руки, м'якшало і дрижало, ніби жива тварина. Із цікавості я почала розширювати дірку, вона легко піддавалася, і, що дивно, це нове пружне скло зовсім не різало руки...
Не знаю, чому я вирішила це зробити. Мабуть, із тої недоречноі цікавості. Я подумала: дірка збільшується, скло мовби втягується в себе; а що, як я «складу» його зовсім? Працювала хвилин 15. Скло піддавалося. Доверху відтискати його було важко, і я стала у вікні на весь зріст. Тоді все і сталося.
Я відчула, що мене схопили. Щось невидиме здавило так: що аніповорохнутися.
Зусиллям жаху я почала борюкатися, але пастка стягувалася все вужче і вужче! Моє власне тіло спочатку затверділо, а потім, їй-Богу, почало розчинятися!.. Я розповзлася, як олія на сковорідці, і зайняла весь простір у рамі. Якийсь час моє обличчя ще вигинало поверхню скла, а потім зникло і воно.
Я - скло. Але живе скло. І нехай хтось спробує дряпнути мене пальцем.
ВЕСНА '98
Небо обертом гуляє,
Затуляточись рукою
Від розбурханого вітру
І сп'янілої тополі.
Відзеркаливши калюжу
І жахнувшись мимоволі,
Заточилося в багнюку
І вишкрябується звідти,
Аж дерева підлітають!
Вивертаючи кишені,
Добуває звідти снігу
І витрушує на вітер,
Як гидкий горішній порох.
Він кружляє і негайно
Повертається угору,
Пада в сонячні обійми
І лоскоче так, що довго
Небо обертом гуляє!
ВРАЗЛИВІСТЬ
Один п'яний горобець якось сказав мені, що ми велетенська лялькова вистава, що її колись влаштували зорі для тварин і рослин. Театр так сподобався всім, що дехто схотів брати в ньому участь...
Згодом же зірки побоялися припинити цей жах, аби не завдати комусь лиха, бо глядачі й актори безнадійно переплуталися...
Він процвірінькав це і, заточуючись, полетів геть.
А мені й досі сняться золоті нитки, прив'язані до моїх рук, а якщо подивитися вгору, серед людської юрби - іде золотий дощ.
З-ПІД ХМАР
Лежу, нриклеєний до хмар,
На спині. Чи то тільки так
Здається? Може, я не спав
Ніколи, а ото заснув?
Чи то назавжди, чи на мить,
Яка вхопила мою спину,
Я притулився, мов до тину:
Не мав де спать, не мав де жить.
Не знаю я, чи день, чи ніч,
І щось в кишені маю - місяць!
І стрімко пада тінь на місто,
На моє місто - моя тінь!
ЯЗИК
Язик мій твердий і безпритульний, як іржава бляшанка на подвір'ї у поганого ґазди. Навесні з ним так: все перетворюється, і він хоче. Досі торочив мені про автономію: ніби ми, як субстанції, заважаємо одне одному. Мовляв, коли плід дозріває, він падає з дерева; мовляв, він дозрів. І коли перлина сформувалася, мушлю спустошують, аби перлина стала коштовністю. Він, дурний, впевнений, що він - перлина.
Навесні з ним завжди так. Я змащую його олією і дитячими кремами, але він відмовляється їсти, спати і ходити до вітру. Нехай, нехай! Сьогодні я сказала йому, щоб ішов на всі чотири і спробував бути щасливим. З радості він кинувся мене цілувати, а тоді пішов.
І тепер він, твердий і безпритульний, тиняється десь по місту, а я ходжу і шукаю його.
ВИМІРЮВАННЯ ПРОСТОРУ
«Точка всегда обозримей в конце прямой»
Й. Бродський
Ча-со-хід. Стрілкою коле
Плоть, висмоктує з тіла
Міць.
Бродом ідуть по коліну ріки
Голод, Цікавість, Страх, Традиції...
Косо рухаються крізь тверде «Навпаки»
Колесом,
Затоном у десять осіб,
На головах - каски.
Каски обтічної форми
За ними волочиться корінь,
Як за Олє Лукоє - сни.
Та за традицією Експедиція
Вірить виключно картам гральним,
Шлях освітлює тілом
Астральним - злі та поранені
Йдемо ми.
ФАНТАСТ
Якось фантаст розтягнувся на дивані, підсунув до себе зошиток і замислено покрутив перо. Був пекучий полудень. Він двічі глибоко зітхнув і перекинувся з боку на бік. Щось кололо йому в бік, щось заважало лежати. Полапав тоді під собою рукою, але нічого не міг намацати. Тоді неохоче піднявся, примружився і остовпів: на дивані лежав він сам з ручкою та зошитом у руці.
Фантаст #2 закрутився, знехотя піднявся і виявив на дивані Фантаста #3, який теж перевернувся і піднявся. І Фантаст #4 теж піднявся. І Фантаст #5 теж. Шостий і сьомий і ще десяток за ними підскакували, як обпечені. І було від чого! У кімнаті яблуку не було де впасти: фантасти стояли й сиділи, мостилися на столі й підвіконнях, набилися у шафу. Всі жахливо штовхалися, наступали одне на одного, голосно обурювалися, плескали одне одного по очах зошитами та кололи перами. Збожеволівши, Фантаст #1 прочинив вікно й виліз у сад. У кімнаті зразу стало порожньо й тихо.
ДОПОВІДЬ
- От добре, - подумав Леопольд Аркадійович, закінчуточи друкувати другу сторінку Доповіді з історії Туреччини. - Дві - це вже здвиг. А три - стриг. А чотири - Леопольд Аркадійович замислився на півгодинки, потім радісно закричав:
- Чирик! А п'ять - п'ятка. А шість - щітка. Тут Леопольд Аркадійович відклав убік Доповідь з історії Туреччини, взяв новий лист паперу і вивів: «Доповідь з лінгвістики».
НІЧНА ЕЛЕКТРИЧКА
Нічна електрика. І звідкісь "тень-телень" тихеньке...
І тиша поночі не може бути вповні.
Склеплю очі - бачу свої руки,
Що швидко бігають по аркуші паперу.
Ревіння ночі. Вибуховий шелест
Паперу, що повзе зі свого місця.
Він не живий - він ніби шурхіт шкіри,
Що облупилась від цупких зміючих звивин.
Годинник каже спати, кличе ліжко:
Подумай, завтра буде тяжко жити.
Тихеньким язиком ганяти мову,
Від "а" до "я" шматуючи абетку.
Руками я розкидатиму простір,
Аби навколо у кільце не звився,
А ноги будуть сильно бити землю,
Аби до неба часом не злетіла...
Чи я добро роблю планеті й людству?
А як усі ми кинемо абетку,
Складемо міцно руки біля тіла
І перестанемо скажено ту-по-ті-ти,
То, може, враз замкнеться та щілина,
Що наші пращури колись пробили
В картині Всесвіту, з дерев спустившись долі?
І що тоді?.. Напевно треба спати,
Бо домовик сопе уже сердито...
ТЕЛЕВІЗОР
Він постукав до мене о вечірній порі, кремезний чолов'яга у плащі й капелюсі. Із полів сюрчала вода, утворюючи на порозі невеличкі калюжі. Він зняв перчатку і долонею протер обличчя. Саме протер,
бо це не було обличчя у звичайному розумінні: замість носа, очей, губ він мав гладеньку сіру пляму, подібно до скла вимкненого телевізора. Піднятий комір та широкі поля капелюха правили за раму. Я бачила його сьогодні на вулиці, але прийняла за рекламу. Впустити? Він забруднить мій килим, але я подумала: не кожен день до кімнати приходить телевізор. І ще подумала: адже дощу немає...
Стілець важко зітхнув під гостем. Капелюх впав із нахиленої голови просто на стіл. Руки стягнули за вуха пасма бузкового волосся і швидко насунули капелюха на місце. Я відвела очі. Настільна лампа поклала між нами коло світла.
Я читала, він слухав. А може, ні: хитався з боку на бік і зітхав - може, він спав?
А сіре скло перетворювалося на джерело світла! Мені заболіли очі: лампа й Він - це вже занадто, я вимкнула лампу. 3олоте сяйво розрідилося, на мене насунулася дрімота, і лише одна думка, одна думка, як наказ, утримувала на поверхні сну:
«Не забудьте вимкнути телевізор!»
«Не забудьте вимкнути телевізорі»
«Не забу...»
Я почула, як клацнув замок - то мій гість подався геть. А чи був він?.. Потім, здається, знову стукали, але я не відчинила: у мене не притулок для телевізорів, що блукають.
НАСТРІЙ
День котиться до вечора. Сонце верне на двір. Агов, чомусь так сумно, ніби телевізор зламався. Але так страшно, що ладна справді його зламати, щоб того страху позбутися. Агов! Навіщо в камері годинник? Навіщо Робінзону календар? Жили б собі, як жили, навіщо оте нагадування: тік-так, тік-так, раз рисочка, два... Цілий стовбень рисочок. Скільки до смерті лишилося? Чи встигну зробити... що? Нічого робить. Я знайду, що робити, то куплю собі клацалку: тік-так.
А поки що... Летять годинники з вікна, перекидаються, крила повиростали - у рій злетілися й в сусідній будинок завернули, там хтось знайшов, що робити. А я телевізор вимкну, магнітофон вимкну, радіо разламаю і буду думать:
«Ту бі о нот ту бі».
Олена Лудченко. Вірші та проза: Скло, Весна'98, Вразливість, З-під хмар, Язик, Вимірювання простору, Фантаст, Доповідь, Нічна електричка, Телевізор, Настрій / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 40-47.
Немає коментарів:
Дописати коментар