Показ дописів із міткою Катерина Марчук. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Катерина Марчук. Показати всі дописи

четвер, 20 лютого 2020 р.

Катерина Марчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Катерина МАРЧУК

Листопад
Як листопад в Житомир увійде,
Романтик вітер розцілує кожен метр, —
Ти знов за звичкою вдягаєш теплий светр,
Питаєш в тиші: як вона і де?

Ти вдумуєшся в образ, милий стан,
І хочеш встигнути за мрією у вічність.
Готовий завжди дарувати ніжність,
Шукати долю їдеш по містах.
                   
***
Світ танцює чудернацький
І кидає тіні,
І регоче, і радіє
Кожній новій зміні;
Примітивний, негативний,
Лиш прийде новатор —
То одразу в цьому світі
Проведе екватор.
Світ не бачить…світ не чує…
Не підводить очі…
І злітають сни тривожні
У весняні ночі.
Світ незвіданий, незнаний,
Раєм оголошений,
Зараз мертвий, чи дрімає,
Пилом припорошений.
Хто оживить? Хто розбудить?
Хто відкриє очі?
Хто припинить ці жахливі,
Ці тривожні ночі?
Може, знайдеться сміливець,
Досі не помічений,
Що підніме і очистить
Світ, що був засмічений.

****
Темний морок для тебе — це світло,
Домовина — перина мяка.
Ти, як кішка, ідеш непомітно,
І помалу руйнуєш життя.

Ти впиваєшся в душу шалено,
Намагаєшся випити кров,
Ти кричиш на світанку скажено,
А вночі повертаєшся знов.

Я божилась, клялась, що покину,
Що кілок тобі в груди ввіткну.
Але швидко стає зрозуміло:
Ти — це пекло, яке я люблю.

Він і вона
Він мовчки курив сигарету,
Вона посміхалась з-під вій.
Він сплюнув і сів у карету,
(А з ним іще двоє повій).
Вона не спитала нічого
Та поглядом він відповів.
Вона покохала сліпого…
А він це сьогодні довів.




Катерина Марчук. Вірші /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.93-94.

субота, 18 січня 2020 р.

Катерина Марчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Катя МАРЧУК
  
ДРУГЕ ДИХАННЯ
— Бабусю, швидше замкни двері! — до кімнати, наче торнадо, увірвалася заплакана шістнадцятирічна дівчина, — ой, пізно, він уже тут…Скажи, що мене немає! Хоча ні, він бачив, як я заходила…скажи, що я не хочу його бачити! І нізащо не пускай сюди! — вона бігла через усі кімнати, щільно зачиняючи за собою двері і зупинилася тільки у найвіддаленішому куточку помешкання, за пятьма стінами і старою радянською шафою. Тут вона перевела нарешті подих і спробувала взяти себе в руки. Виявилось, що зробити це ой як непросто. Однак замкнуте приміщення та холодна глиняна стіна поступово повернули їй здатність думати. І це було вчасно, адже потрібно було терміново вирішувати, що робити далі. Вона ж бо добре знала Олега: навіть якщо бабусі вдасться відіслати його сьогодні, завтра він усе одно шукатиме зустрічі з нею.
Євгенія Степанівна, господиня цього дому, зовсім не здивувалася побаченим і почутим,оскільки чудово знала запальний характер своєї онуки. Крім того, вони завжди були близькими, і якщо вже Даринка зверталася за порадою, то виключно до неї. Тому, не вважаючи за потрібне розпитувати онуку про причини розігрування такого спектаклю, швидко пішла до дверей. Молодий хлопець усе ще стояв надворі, не наважуючись увійти до оселі, він, здавалося, цілковито занурився у думки, бо зовсім не чув, що діється навколо. А лише за крок від нього повис на ланцюгові оскаженілий від люті Барбос , який не міг повірити, що ця чужа людина так далеко зайшла на його територію і навіть не злякалася, більше того, вперто його ігнорує. Тому не дивно, що хлопець не помітив, як у вхідних дверях зявилася літня жінка і лише її голос повернув його до реальності.
—   Ти даремно тут стоїш, хлопче, — Євгенія Степанівна намагалася говорити якомога мякше, — вона не вийде до тебе, принаймні сьогодні.
—   Але ж я хотів лише поговорити, пояснити їй…я не хочу її втрачати, — хлопець виглядав розчарованим, але у щирості його почуттів жінка не сумнівалася, оскільки уже давно спостерігала за розвитком цих стосунків.
—   І не втратиш, якщо наберешся терпіння. Ти ж знаєш мою онуку — якщо вже вона розлютилася, то абсолютно даремно чекати від неї обєктивної думки. Їй потрібен час.
—   Але ж вона потім звинуватить мене у бездіяльності, скаже,що я уникаю рішучих дій. Та й, якщо начистоту, я не можу просто чекати її рішення, потрібно переконати її ! — він підсвідомо чекав підказки від цієї жінки, бо відчайдушно боявся зробити помилку, зіпсувати те, до чого так довго йшов.
Євгенія Степанівна з усмішкою сприйняла цю гарячковість, так притаманну молодості:
—   Тобі стане спокійніше, якщо я пообіцяю, що спробую переконати Даринку поговорити з тобою найближчим часом? Нехай вона охолоне, подумає, а ти підбереш потрібні слова, зробиш висновки, — жінка лагідно дивилася на розгубленого і спантеличеного її словами юнака, однак прекрасно розуміла, що не втручатиметься у ці стосунки і підтримає будь-яке рішення своєї онуки.
Хлопець, мабуть, таки погодився з її аргументами, бо мовчки рушив до воріт, усе ще не звертаючи уваги на рижого Барбоса, до відчайдушного соло якого приєднався собачий хор із усього кутка. Жінка провела його поглядом і усміхнулася: молоді вони ще, от і не розуміють свого щастя. Її  увагу привернуло велике лелече гніздо, яке вже років зо три тулиться до старої розлогої липи і щороку дає прилисток пташиним сімям. От і тепер там відбувається традиційне родинне дійство: дорослі лелеки навчають літати пташат. Вони всіляко підтримували молоде покоління, власним прикладом показували потрібні рухи, аби захистити дітей від помилок, які можуть коштувати їм життя. Мудрі птахи щохвилини промовляли їм безцінні поради своєю цікавою лелечою мовою. Євгенія Вікторівна з радістю продовжила б своє споглядання за цією ідилією, але в будинку на неї чекала засмучена онука.
Дівчина приміряла маску холодної гордині, навіть у дзеркало подивилася, аби переконатися у власній незворушності. Раніше це завжди спрацьовувало, та сьогодні все пішло шкереберть, та й цікавість, врешті, взяла гору і вже за мить вона стояла біля вікна і нишком спостерігала за «діалогом поколінь». Шкода, що звідси не чути слів, хотілося б знати, які пояснення цей бовдур приготував для її бабусі. А от зовнішня картинка як на долоні. І як тільки вона не помічала раніше, що в нього ніс горбатий? Та й сутулиться…от Квазімодо…і ноги, здається, трохи колесом. І ця дурнувата звичка загортати шапку догори…наче котілок на голову натягнув… Добре, що бабуня уже відправила його, а то б іще з десяток вад нарахувала б. Та тихо скрипнули двері і ще тихіше гукнули:
—   Виходь уже, партизанко, територія чиста.
Дівчина позирала на жінку очима невинного цуценяти, її злість миттєво минула:
—   Бабуню, пробач мені…я не навмисне. Ми були неподалік, а тут таке…і я чкурнула сюди, бо знала, що ти допоможеш…і не помилилася.
—   Ой, Даринко, не знаю, що там у вас сталося, але хлопець мені здався досить приємним, і він уже готовий подати тобі руку для примирення…— жінка наливала воду в електрочайник, та краєм ока спостерігала за онукою.
—   Ага, розігналася! Досить уже з мене! Ця історія повторюється сотий раз, а я маю прощати? — Дарина сердито смикала багатостраждальну блискавку своєї спортивки (улюблений спосіб заспокоєння нервів).
Бабуся готувала чай з малиною. Вона надто добре знала свою дівчинку, тому мовчки чекала, доки та впорається з емоціями, і чекати довелося недовго:
—   Розумієш, мені уже набридло терпіти його нестерпний характер! Кожного разу, коли ми зустрічаємося з друзями, плануємо приємно провести час, поспілкуватися, відсвяткувати щось, він неодмінно все псує! Одного разу напився і відлупцював власного брата. Уявляєш? Як я повинна була це сприйняти? Іншого дня він звинуватив мене у тому, що я подругам приділяю більше часу, ніж йому! А сьогодні він перевершив самого себе — приревнував мене до найкращого друга, бо той розповів, що я подобалась йому у четвертому класі. Це ж маячня! Хай би ще Ваньці Стасюку морду начистив! Памятаєш, був у мене такий залицяльник у дитсадку…А тепер я вирішила — потрібно негайно розірвати ці стосунки, поки не пізно.
Дарина сьорбала уже холодний чай, кров у венах теж потроху переставала кипіти, і рішучість її поступово притуплювалась. Але це тепер справа принципу — вона не може продовжувати зустрічатися з людиною, якій щойно ясно дала зрозуміти, що не хоче її бачити. Іти на примирення після такого — це вже слабкість. А вона аж ніяк не слабка. ЇЇ самогіпноз перервала бабуся:
—   Якщо ти все вирішила, значить так тому і бути. Людина сама будує своє життя, але будівництво — штука складна, всіляке трапляється. Покладеш неправильно одну цеглинку, подумаєш: «ет, це ж усього одна», а через кілька років будинок хилиться….а то і зовсім падає.
—   Ні, я все вирішила правильно. Бо отак тягтиму-тягтиму ці стосунки, а потім таки вийду за нього заміж, змирюся з його нестерпним характером. А він і далі буянитиме, ревнуватиме, а, може, ще й руку на мене підніме! — Дарина була сповнена рішучості.
—   Може, ти й права, я не буду переконувати тебе у зворотньому. Змінюються часи, тож мусять мінятися й люди. Хтозна, може, ти у свої шістнадцять знаєш сучасних чоловіків краще, ніж я. Але послухай одну історію. Я бачила її на власні очі, тому можу запевнити, що вона цілком правдива.
Дарина з радістю вслухалася в рідний голос, який завжди її заспокоював і додавав упевненості у власних силах. Крім того, розповідь про далеке минуле обовязково відволіче її від думок про день сьогоднішній. Бабуся зручніше влаштувалася у мякому кріслі і продовжила:
—   У нашому селі тоді було багато молоді, але найбільше я памятаю одного хлопця — високий, чорнявий, широкоплечий, — від нього неможливо було відвести погляд. Усі наші дівчата тільки про нього і говорили, тільки про нього і мріяли. Крім того, він нещодавно повернувся з армії, де шість років плавав по морях, тож його вважали справжнім героєм. Та й характер у нього був геройський — жодна бійка не обходилась без його участі, та що там, саме він ті бійки, зазвичай, і починав. Він та його компанія прославились на всю округу, хоча слава ця була далеко не благородна. Скільки разів, напившись попередньо у когось «на хаті», вони ввалювались на танці і влаштовували «концерти» — розганяли бійками «чужаків» — хлопців із сусідніх сіл, які мали необережність саме сьогодні тут зявитися. Але, не зважаючи на це, дівчата готові були віддати все, аби цей чорноокий красень звернув на них увагу. А він був зовсім не проти такого розкладу речей: одній усміхався, з іншою танцював, третю вів додому, потім знову повертався на танці… І хто знає, скільки б іще дівочих сердець було розбито, якби не одна чутка. У селі стали говорити, що хлопець от-от має одружитися.
Дарина аж в долоні сплеснула:
—   От-от, і на такого знайшлася управа! Мабуть, завагітніла одна з його пасій, а її батьки примусили їх одружитися! .
—   Якраз навпаки. Його обраницею стала непримітна тиха дівчина, маленького зросту, без якоїсь особливої краси. Вона жила з матірю практично у землянці — їх будинок був зруйнований під час війни, а коштів на відбудову вони не мали. Коли хлопець заходив до їхньої оселі, то мусив нагинатися в дверях, а потім одразу сідати, бо стеля виявилась занизькою для нього. Втім, бідність нареченої його не хвилювала, бо незабаром було домовлено про день сватання.
—   Бабусю, а ти так і не сказала, як звали того хлопця, — дівчина і сама здивувалася, адже уважно слухала історію, а про імя подумала тільки тепер.
Жінка, здавалося, розгубилася, а може, просто захопилася розповіддю і не чекала на питання:
—   Я уже й не памятаю імен…давай назвемо його Павлом, а її Олею, адже суть не в іменах. Отож Павло зібрався свататись до Олі. Усі знайомі навперебій кинулись відмовляти дівчину і її матір від цієї «помилки, яка зруйнує їхнє життя». Звідусіль чулося, що цей розбійник і пяниця зруйнує долю бідній сирітці, занапастить і без того бідове життя. Однак, не зважаючи на всі перестороги, у визначений день Оля з мамою чекали дорогих гостей. Вони зібрали, як могли, скромний обід і з хвилюванням готувалися до важливої події. Однак час ішов, а нареченого зі сватами все не було. Оля заспокоювала маму, адже всіляке буває: десь затримались, дороги погані, розмиті, щось забули і повернулися. Уже надвечір дівчина втратила усіляку надію, надворі сутеніло, а з дороги не чутно було жодного звуку. Оля почала прибирати зі столу, коли почула тріск і жахливу лайку надворі. Вибігла на поріг і вклякла: у подвіря, поваливши і без того хисткий пліт, вїхала підвода із схарапудженими кіньми. З неї зіскочила пяна процесія на чолі з її майбутнім чоловіком.
Дарина не змогла стримати емоцій:
—   От негідник! Навіть у такий день напився, ще й зявився аж увечері. Усі чоловіки однакові, їм не можна довіряти! Сподіваюся, вона вигнала його геть?
—   Ні, вона й словом йому про це не обмовилась. Сватання таки відбулося, і вже зранку Павло лагодив зламаний напередодні пліт. Оля ні в чому його не звинувачувала. А вже за місяць зіграли скромне весілля. Гроші на святкування довелося позичати, оскільки ні в Олиної мами, ні в Павлової багатодітної родини не було змоги допомогти молодятам. Тому усі подаровані кошти розійшлися на віддавання боргів, а новоспечена сімя залишилася ні з чим. Павло прекрасно розумів, що й надалі жити у землянці вони не можуть, потрібно зводити будинок. Залишків весільних грошей вистачило лише на каміння під фундамент. Але це вже був початок, і Оля пишалася своїм молодим чоловіком. Однак інші люди ставились до цього скептично. Як тільки Павло привіз матеріал до двору, на вулиці зібралися сусіди. Чоловіки попихкували цигарками і з іронією спостерігали за його роботою. Але хлопець цього не помічав, думав, скільки всього ще треба, аби побудувати сяку-таку хатку, і де підзаробити додаткову копійчину. Один із сусідів нарешті вирішив почути інформацію з перших уст:
—   Агов, Павло, нащо тобі стільки каміння?— він удав, ніби щойно побачив привезений матеріал.
Хлопець зовсім не приховував своїх намірів, швидше навпаки, сподівався на пораду від старшого і досвідченого чоловіка:
—   Хочу будинок ставити, не все ж життя нам у землянці жити, от на фундамент поки що буде, а там ще підвезу.
Павло очікував, що зараз чоловіки розпитуватимуть далі, порадять, де вигідніше узяти дошки, цемент, пісок, може, навіть, запропонують свою допомогу. Та вони пішли геть, ледь дослухавши його слова, і вже віддалік він почув їхню розмову:
—   Та не привезе він більше нічого, запамятаєте мої слова, — сусід навіть не стишував голосу, — пропє ще й це каміння.
Другий сусід теж не мовчав:
—   Шкода дівку, не буде їй із ним життя, проплаче свою молодість, бо такі як він не змінюються. Ха, будуватися він буде! Цей ледар уміє тільки кулаками махати та за спідницями увиватися, а те каміння мохом поросте.
Першим пориванням Павла було догнати чоловіків та відгамселити так, щоб дружини з дітьми не впізнали, але щось його зупинило. У цей момент до нього підійшла Оля і тихо обійняла своїми теплими руками. Він кілька секунд уважно її розглядав, а потім пообіцяв:
—   Ти ніколи не будеш плакати через мене…ніколи. Віриш мені?
—   Вірю, — Оля сказала це тихо, але справді повірила тому, кого любила понад усе.
Надія Вікторівна замовкла. Вона все ще була у минулому і Даринка довго дивилася на неї, чекаючи продовження:
—   То що далі, бабусю, він дотримав своєї обіцянки?
—   Дотримав. Оля ні разу не пошкодувала, що вийшла заміж за Павла. Більш ніжного, вірного та надійного чоловіка годі було й шукати. Він працював одночасно на лісопильні і в кузні, аби мати змогу забезпечити сімю і підкупити необхідні для будівництва матеріали, практично сам зводив будинок — вечорами, у такі рідкі при його зайнятості вихідні. Оля з матірю чим могли допомагали, і попри всі труднощі не порушили його наказ: ні в якому разі не просити допомоги в чужих людей. Однак, попри всі труднощі, Павло встиг закінчити будівництво до народження першого сина. До народження другого він був уже шанованою людиною в селі, майстром на всі руки. Його кликали на різні кутки села, просили допомогти з будівництвом, копанням криниці, обробітком землі. Це приносило додаткові кошти, тому Павло дозволив собі покинути кузню і лісопилку, та влаштувався лісником. Він завжди мріяв приносити користь не лише людям, а й природі.
Даринка витирала сльози зворушення, її недавні переживання відійшли на другий план:
—   Бувають же і в житті такі історії, а я думала, що лише в кіно.
—   А кіно черпає матеріали із життя, — знизала плечима бабуся, — а я, схоже, заговорилася, от як стемніло уже надворі. Доведеться тобі лишитися на ніч, бо я переживатиму, та й дідусь от-от повернеться, будемо вечеряти.
—   Та я з радістю, — тихо сказала дівчина, після твоєї розповіді хочеться тільки лягти в ліжко, заплющити очі і мріяти…
Даринка завжди затишно почувалася в цьому домі, у дитинстві ніяк не хотіла переїздити з батьками у новий просторий будинок, боялася тієї будівлі, просила, аби її залишили тут, з дідусем та бабусею. Тоді улюблений дідусь, Василь Савелійович, повів її до нової оселі, яку він сам побудував, і пояснив, що вклав туди частину своєї душі, велику кількість турботи та любові, тож їй нічого боятися. І вона йому повірила. Тепер, лягаючи спати після розмови з такими близькими їй людьми, Дарина була впевнена, що все буде добре.
Ранок зустрів дівчину теплими обіймами. Вона виглянула у вікно і усміхнулася — дідусь майструє одне зі своїх безкінечних замовлень. То, певно, віконна рама для дядька Романа, принаймні вчора вона щось таке чула. Ось дідусь чомусь кидає усе і швидко йде до літньої кухні, на ходу щось вигукуючи…Ага, то він запримітив, як бабуся несе від криниці повне відро води і свариться на неї, що не покликала його на допомогу. Дарина може згадати безліч подібних ситуацій: бабуся доїть корову, а дідусь свіжою кленовою гілкою відганяє набридливих мух, потім бере повну дійничку і стільчик для доїння, і повільно рушає до літньої кухні; ось вони удвох ідуть із лісу: дідусь із двома повними корзинами грибів та бабуся з торбинкою з-під обіду. Дівчина гортала приємні спогади і раптом спохватилася:
—   Ну звичайно, як же я одразу не здогадалася! — вона поспіхом накинула на себе халат і помчала до літньої кухні.
Надія Вікторівна готувала сніданок і не одразу помітила схвильовану внучку. Дарина з усмішкою дивилася на бабусю:
—   А того хлопця насправді Василем звуть, правда?
Бабуся підморгнула онуці:
—   Таки розсекретила мене?
—   Я так і знала, відчувала, що в тій історії було щось знайоме, — Дарина рушила до дідуся через двір, і подумки картала себе за нездогадливість. Адже майже все співпадало, не зважаючи на вигадані імена. Дідусь із багатодітної родини, шість років служив у морфлоті, працював у кузні, був лісником, сам побудував будинок — усе це вона знала з дитинства. Крім того, він безмежно любить бабусю, навіть возив її дивитися на північне сяйво після весілля, ніколи її не ображав, завжди беріг, і зараз береже. Їй стільки всього хотілося від нього дізнатися, але запитала лише одне:
—   Дідусю, за що ти полюбив бабусю?
Василь Савелійович задумався лише на мить:
—   Вона єдина, хто в мене вірила…і єдина побачила мене справжнього…
Дідусь завжди був небагатослівний, та й навіщо говорити більше? Дарині й так усе було зрозуміло, як божий день: сьогодні ввечері вона помириться з Олегом. Відтепер спробує більше уваги звертати на його чесноти, менше — на вади, сприймати його таким, який він є насправді. І, можливо, спробує зовсім трішечки його перевиховати, але не вичитуванням моралі, а любовю та підтримкою.








Катерина Марчук. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.83-89.

неділя, 5 січня 2020 р.

Катерина Марчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Катя МАРЧУК

Гойдалка
Старезний маятник життя
Свій ритм вистукує невпинно,
І щогодинно, щохвилинно
В обійми мойр кладе дитя.

Густющу тишу ріже скрип
Завжди рухливої колиски,
Лиш час від часу чадо пискне,
А ворон долі вже охрип.

А табулрасове дитя
Чекає свого водевілю…
І чорно-біле, чорно-біле
З-під пальців мойр тече шиття.

фелІКС
Вчорашній потяг біжить у завтра.
Лягла не так пікова карта.
Хотів зіграти — порвались струни.
Листок зімяла стара фортуна.
Згоріли очі, та серце бється,
Ще будуть ночі, і час вернеться,
Він кине віршем у всі печалі,
Життя покличе і піде далі.

Монолог
Щасливий погляд, сплелися руки,
Лишися поряд — не хочу муки.
Голуб волосся — не треба плечі,
В солодкій млості брехливі речі.
Дивися ніжно, сховавши пристрасть,
А те, що злісне — зміни на милість,
Заглянь у мрії, не йди в реальність.
Гойднулись вії — згадав моральність.
Цілуй у щічку, навіщо в губи?
Думки про нічку — солодка згуба.


Катерина Марчук. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.25.

четвер, 12 грудня 2019 р.

Катерина Марчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Катерина МАРЧУК

***
В якому гаремі ховається мій Ахіллес?
Шукаю в наземних — знаходжу пихатих Нарцисів.
У відчаю хвилю звертаюсь до вічних небес —
Чекаю на знак з-за високих свічок кипарисів.

Пекучий неспокій вчепився до серця, мов кліщ,
Скінчилися кадри повільної плівки чекання.
Тривожно впускаю в оселю зажурену ніч
І нитками сну вишиваю яскраве кохання

***
Так п'яно мліли вишні
під сонцем розпашілим,
здіймались груди пишні
під дотиком умілим.
Грайливо-ніжний промінь
пірнув у ніжну крону —
і враз травнева повінь
ввірвалася до лона.

Так п'яно мліли вишні...
в обідньому екстазі,
творили цвітом білим
мереживо фантазій.
Під літнім цвітопадом,
у час пянкої згуби
гуляли двоє садом
і медом пахли губи.

Так пяно мліли вишні...
А руки втіх шукали.
В дзвінкій обідній тиші
зявились інтервали.
У розпалі цілунку,
солодкого, як вишня,
вона його спинила:
«Пробач, та я заміжня».

Вам що?
Ви, що віллу розкішу
придбали за зібгані мрії простих диваків,
затуліть мені очі!
Ви, що мерсом трьохсотим
розїздили долю обсмалених сонцем простих диваків,
затуліть мені очі!
Ви, що хрустом банкнотним
купили моделей — довірливих дочок простих диваків,
затуліть мені очі!
Кінець скоро ночі,
хай славиться день!

Зустріч
Ти знову тут, як рік тому і два,
я знову чую голос твій і сміх.
Іще не зводять з розуму слова,
та воля уже падає до ніг.

Ще не зявився навіть силует,
а двері вже відчинені навстіж.
Малює сива память твій портрет
і серце калатає все хутчіш.

Я знову тут, хоча спливли роки,
поріс мохами спогадів поріг,
та білий мармур ніжної руки
у серці з тихим трепетом беріг.

В клубок змотав роки і довгий шлях,
лишилося ступить останній крок.
Та знов скував свідомість клятий страх,
і знову у руках тремтить квиток.



Катерина Марчук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.58-59.

понеділок, 4 листопада 2019 р.

Катерина Марчук. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Катерина МАРЧУК

Втрачений не ТИ
Я мию сонце теплими сльозами,
Я пещу вітер спраглими грудьми.
Ти знаєш, я сумую не за нами,
А за всіма забутими людьми.

За тим, хто губи пестив поцілунком,
За тим, хто душу обіймав мені,
І в щастя запакованим дарунком
Приніс усі амурові пісні.

За тим, хто море розплескав у віршах,
За тим, хто казку малював в вікні,
І не бажавши обіцянок більших
Таємну ласку дарував мені.

Я мию сонце теплими сльозами,
Гортаю знову віку календар.
Та всі роки, що крокували з нами
Сприймаю як життєвий цінний дар.

Ранок
Знов світанок
Сіє просо
Свище ранок
Стоголосо.
Вмиті луки і поля —
Прокидається земля.

Стишив вітер
Крил розмахи,
Пють із квітів
Мед комахи.
Всюди чути
«Дзинь» та «дзень» —
Народився новий день!

Липневий світ
Під сонцем гарячим
Розплавилось небо,
Стікає на землю
Прозорим теплом.
Озера киплячі
Помішувать треба,
І ставити греблю
Вгорі, над селом.
Роздмухує вітер
Сліпуче багаття,
Лишає довкола
Пухнасту золу.
Малює там квіти,
І кругле латаття,
І всміхнене поле —
На заздрість селу.

Сон
Латала літній сон
Ковтками валеряни,
А тіні на стіні
Водили хоровод.
Оранжевий бізон
Розхитував дивани
І люстру теліпав
Рожевий бегемот.

Розплавилась стіна,
Обпалена свічками
І ладана печаль
Утерлась рукавом.
За пляшкою вина,
Обрамлений зірками,
Самотньо посивів
Улюблений альбом.

Гукала пяний сон,
А виповзла примара.
Линула в очі сліз,
А в серце самоти.
Кліщами заборон
Впилась у небо хмара.
Тягну Великий Віз
На зоряні мости.

Ранкове вариво
Кипіло небо. І паром хмари
Пливли за обрій шукати пари.
Сміялось сонце в листках меліси,
На землю ранок свій плащ повісив.

Дрімала тиша. Лиш ген у лузі
Співав лелека своїй подрузі.
Згадав щось світле і геть веселе.
Раділи сонцю древлянські села.

Медові новини
Мед стікає з губ вельможних,
Капає туди й сюди.
Посуд повниться порожній,
Ледь звільнившись від води.

Мед тече в строкаті соти,
Там квітує, тут гниє,
Цей бере безглузді ноти,
Той гостинці роздає.

Медом поять ротовухів,
Всіх бажаючих, і так…
Щоб солодка медовуха
Скрізь знайшла прихильний знак.

Мед привабливий, пахучий,
А на смак таки гіркий,
На прибічників плодючий,
Ну а ще який? Який?!!!

Коротка мить
Багряний світанок —
Соромиться день,
Пускає на ґанок
Уривки пісень.

Хвилюється небо,
У зморшках чоло —
Устигнути треба
Зростити зело.

Закохане листя
Блаженно шумить…
До сходу безсмертя
Лишається мить.

Мій янгол-охоронець
Ти спробував напитись моїх снів.
Ледь пригубивши вій тремтливу ширму,
Ліпив зі спогадів смачну солодку риму
І тихо-хрипко спрагло голоднів.

Ти спробував сьорбнути моїх снів.
Сягнув рукою у русяве море,
Зсотав із ночі марево прозоре
І голосно тихенький спокій сплів.

**
В зіницях сутінки туман рожевий стелять,
Плетуть мотузку мрій пухнасті сни,
Над НИМ малюнками вгорі сміється стеля,
Яскраві кадри мчать у бік стіни.

Він бачить марево, занурене в дитинство,
Куйовдить братів чуб його рука,
Співає стомлено молочне материнство,
І пісня ллється з губ смачна й мяка.

Земля пишається у росяних дзеркалах,
Де тато колихає малюка,
Де мить життя земного — щастя спалах,
Де думка гріє: все у цих руках.

Колискова
Тихо лине колисанка,
Спи, дитино, до світанку,
Сон вже ходить по кімнаті,
Затишно і тепло в хаті.

Сплять в гнізді малі пташата,
В норах — рижі лисенята,
Місяць світить у віконце —
Спи і ти, маленьке Сонце.

Відлига
Весна листає дні,
Пливуть думки снігами,
Їх босими ногами
розмісять ліхтарі.
І дуже ніжний дощ
Прозорими руками
Відчує між думками
Розгублене «ну що ж».
Вквітчається земля
Весняним первоцвітом
В дискусію зі світом
Увійдуть почуття
Із хворої душі
Зійде нарешті крига,
І весняна відлига
Розмиє міражі.

**
Мойри тчуть полотна долі,
Нитка тягнеться поволі
Хочу розвязати вузол,
Але руки надто кволі.

СІМ АРКУШІВ ІЗ ЖИТТЯ ОДНІЄЇ ЖІНКИ 
Ніч полоще в озері широку ковдру. Темній цариці байдуже до всього, що має стосунок до людського суспільства. Їй набридло звертати увагу на дрібязковість, підлість, брехливість двоногих істот. Їй осточортіло аналізувати їхню сліпоту і тупість. Їй байдуже навіть, якщо всю землю заллє вода і на місці людей розмножуватимуться інфузорії-туфельки. Ніч плювати хотіла на це все, тому не прикриватиме більше той бруд, що назбирало «цивілізоване суспільство» за двадцять століть. Тепер вона турбуватиметься лише про себе. Настала її пора.
!!
Чоловіки уже чверть години стоять на березі озера. Вони мовчки ковтають тишу. Зрідка ріжуть її короткими зітханнями, змішують із цигарковим димом. Їх двоє. Старшого кличуть Сергієм. Молодший названий Вадимом.
Вадимове серце співає, кладе на ноти пережиті емоції. Місяць тому він став батьком. Зараз намагається стишити пісню, щоб підтримати брата. У Сергієве серце зазирнути неможливо. Його просто НЕМАЄ. Чи можливо це? Цілком, якщо серце згорить дотла разом із душею та сенсом життя.
!!!
Десять років тому Вадим виїхав до Америки. Там, зависнувши на сьомому небі від щастя, відчув тривогу за брата. Тепер чоловік тут, а червячок неспокою засичав гадюкою — Сергій втратив дружину.
Братове горе безмежне. Вадим уявив себе на його місці — у серці одразу затріщав мороз (-20˚С, не менше). Завертів головою, аби витрусити з голови ці мазохістські експерименти. Як брат усе ще тримається?, Хоча, наскільки йому відомо, той не надто піклувався про шлюбне благополуччя.
Вадим ніколи не брався судити старшого брата, але завжди шкодував закохану в нього Олю. Ця жінка заслуговувала кращого ставлення. Проте Вадим не пригадує, щоб вона хоч колись скаржилася на свого чоловіка. Час змінює все. Мабуть, брат таки схаменувся і оцінив Олю належно. Тепер він замкнувся у своєму горі. Чорт забирай, як же знайти потрібні слова, які б не звучали подібно до співчутливо-сопливих фраз на зразок «я поділяю твоє горе», «мені шкода» та ін.? Вадим витримав театральноглибинну паузу, а тоді просто спитав:
− Як це сталося?
Сергій мовчав ще більш наполегливо. В його очах горе, безнадія, кілька недоспаних ночей, склянка горілки та не менше валерянки змішалися в якийсь химерний коктейль. На самому дні є ще один інгридієнт, але роздивитися його важко. Вадим не впізнавав брата. Здавалося, що він замкнув свою душу на сім замків. Або повісив один амбарний. Або викопав рів між нею та світом, понатикувавши на його дно гострих кілків. Вадим готовий повиснути на будь-якому з них, аби зрозуміти, що сталося насправді. Він тільки почав розсотувати рукав думок, коли почув:
− Це сталося дуже тихо і спокійно. Вона наковталася снодійного і заснула поруч мене…назавжди.
− Ти не помітив нічого дивного у її поведінці?
!!!!
− Останні два роки вона не переставала бути дивною: розмовляла сама з собою, постійно посміхалася, не реагувала ні на кого… Я возив її до найкращих лікарів, вони ставили діагнози… ніщо не допомагало. Вона стала схожою на рослину — не виходила з дому, забувала, що потрібно їсти… Я не знав, що чекати від неї наступної миті — викидання речей з шафи, псування меблів, чи просто тихого наспівування «під ніс» якоїсь давньої колискової.
− А причини хвороби?
− Раніше я не знав, що викликало цей стан. Звернувся до лікарів одразу, як помітив зміни у її поведінці, якщо точно — коли вона почала розмовляти сама з собою. Вони ж стверджували, що хвороба задавнена.
− Але ти сказав, що не знав цього РАНІШЕ, а тепер?
Сергій знову витримав довгу паузу. Закурив цигарку, кілька разів глибоко вдихнув:
− Тепер я нічого не розумію.
Тиша знову збила повітря у липкі згустки. Нарешті Вадим розірвав напружену мовчанку:
− Що сталося після мого відїзду?
− Ти завжди був допитливим, — Сергій закурив чергову цигарку. Димові кільця утворили між братами сіру стіну. За мить дим розвіявся…
Вадим слухав. Майже уважно Його відволікало озерне плесо. Воно міцно вхопилося за його думки і тягнуло далеко звідси. За мить він уже бачив безвусого Сергія. Стару домівку на стадії мрії про євроремонт. Свою «обезбашену бригаду» з глобальними планами.
Сергій ,як завжди, «в ударі». Друзі ставлять діагноз: хронічний ловеласизм. Усі дівчата їхнього міста мріють із ним познайомитися. І не даремно. Жодної особи жіночого роду «дискотечний» король не залишає поза увагою — такий собі двигун вічного кохання. (кілька кадрів розмиває вода).Ось його нічні «тусовки» закінчуються «зальотом». Батьки гніваються. Потім мати плаче. Батько читає лекцію щодо Сергієвого великого майбутнього. (ще одна хвиля).Батьки погоджуються на весілля. Далі видимість втрачається — Вадим їде до Америки. Про справи брата дізнається з коротких листів…батьки померли…Сергій очолює батькову фірму…переїздить в новий будинок…відкриває ще одну фірму…набирає штат…кудись перераховує кошти…
Про Олю він пише рідко. На запитання про неї Вадим отримує лише скупі залишки фраз. Повірити важко, що її вже нема…І чому?
Озерна вода плавно винесла чоловіка на берег. На нього чекало поставлене братом питання:
− Ти можеш ДЕЩО зробити для мене?
− Звичайно, якщо це в моїх силах?
− Тоді візьми це.
Сергій подав пачку папірців різного розміру, кольору та якості. Вадим здивовано глянув на брата:
− Що це?
− Це її ЗАПИСКИ. Я вже кілька днів ношу їх. Ніяк не наважуся знищити. Заважає щось. Тисне отут, біля серця. Спали їх, позбав мене муки. Вони пропалюють мені кишеню. Морозять руки. Регочуть і схлипують ночами. Виють у шухляді мого стола.
Вадим крутив у пальцях ці клаптики паперу. Більші та менші, в лінію та клітинку, білі, кольорові — вони підстрибували і танцювали в його очах, то звужуючись, то розширюючись. Що ж ви приховуєте, паперові упирі?
Записки нервово посіпувались у вологих руках. Заглядали в дзеркало озера. Відбивалися в очах ночі.
− Я вбивця. — Сергій сказав це з твердою упевненістю.
Ці слова застрягли у Вадима під ложечкою. Нестерпно лоскотали. Виштовхували відповідь:
− Думай, що говориш. Не треба брати на себе чужий ГРІХ. Це її вибір.
− Ти просто дурень. Зовсім мене не знаєш. Я повільно ВБИВАВ свою дружину…
− Що ти верзеш? Вона ж отруїлася таблетками!
− …це навіть прикрашена назва моєї поведінки: я зраджував її, говорив підлості, принижував…
Сергій виглядав хворим. Сльози, які він із усіх сил стримував, закипіли і шалено парують. Затуманюють і без того загублений погляд. Плюс чорно-сині кола під очима. Будь-який лікар вбачав би у ньому свого потенційного пацієнта.
− Перестань себе мучити! Цим ти нічого не виправиш, не повернеш…Чорт забирай, що все-таки сталося перед вашим одруженням?
− Тоді я став убивцею. Вперше у житті.
− Ти писав, що у тебе все гаразд…
− Писав, але набагато більше мовчав. Ти поїхав. Ми залишилися тут зі своїми проблемами. Памятаєш наш сімейний скандал?
− Мама тоді щогодинно пила заспокійливе. Кричала, що «та дівуля занапастила тобі життя». Батько сказав, що сам вирішить цю проблему. Я думав, чесно кажучи, що так і було. Але до чого тут убивство?
Сергій знову курив. Самовіддано, як востаннє. Здавалось, він забув про те, що мав щось говорити. За хвилину таки продовжив:
− Батько вирішив проблему. Він примусив мене вмовити Олю зробити аборт. Заради МОГО майбутнього. Я повів її до НАЙКРАЩОЇ клініки. Пояснював, що боятися нічого. А вона плакала…коли йшла до клініки…коли йшла до палати…коли…А після виходу з клініки уже не плакала…ніколи. Чорт забирай, я думав, що вона повинна бути вдячною за розкішний одяг, гроші, прикраси, вишукану їжу! Зовсім не цінував її як…ЖІНКУ. Часто не ночував вдома…Не знав, як і чим вона живе…жила. Вона була самотньою. Я міг би зробити її щасливою…
− Я не знав…Але ти, трясця твоїй матері, мусив подарувати їй ще одну дитину!Ти б її полюбив! Олю неможливо було не любити! Чому ти цього не зробив?
− Операція була невдалою, так буває…
Вадим мовчав, він уперше в житті не знайшов потрібних слів. Сергій ішов до будинку. З неба почала капати вода. Солона та гіркувата. Повіяло тихим вітром. Хтось небесний утерся рукавом. Десь високо схлипнуло. Сергій усе меншав. Він геть змалів. На очах у брата.
!!!!!
Вадим уже годину сидить у кімнаті. Не може розгорнути перший аркуш. Поверхня надто пекуча. Зітхає на пальці і швидко хапає папірець.
ПЕРШИЙ АРКУШ
Ненавиджу, коли він говорить мені про кохання. Слова — вода. Я бачу, що він пустий і відчуваю себе порожньою. Набридло щовечора відтирати липкий задушливий мед із своїх вух. Саме з вух, бо серце надійно захищене бронею байдужості. Уже давно. Майже вічність. Ця гра почалася надто рано і закінчувати її запізно — наші долі звязані морським вузлом обовязків. Перед батьками, друзями, суспільством, державою. Давно немає азарту, ніхто не рахує зароблені бали…та й рахунок ми давно заморозили.
ДРУГИЙ АРКУШ
Я схожа на сито. У мені безліч дірок. Дірка замість серця, дірка замість душі, дірка в частині мозку, що, мабуть, відповідала за щось важливе…але я не пригадую, за що, безліч дрібних дірочок по всьому тілу від гвіздків, якими мене щодня прибиває до «родинної» стіни молоток обіцянок, обовязків, паспортного штампу, нарешті! А ще я маю величезну болючу Дірку посередині живота, де належало б бути моєму маленько-безмежному щастю. Вона постійно дає про себе знати. Мабуть, гниє, бо щодня мене болить, крутить, корчить, палить вогнем, примушує плакати в подушку або ховатися у ванній і вити в кулак доти, доки не зникне бажання схопити величезного мисливського ножа, подарованого чоловікові другом дитинства і розрізати на дрібненькі шматочки «свого судженого», його родину, весь світ. А потім повільно відділяти від власного наболілого тіла усіх пявок, які увесь час повільно висисають кров. Дорогущі сережки, перстні (включно з обручкою), одяг, продавши який можна купити трикімнатну квартиру на Хрещатику — все це хочеться топтати, палити, плавити, а потім відправити терміновою посилкою до чорта в пекло.
ТРЕТІЙ АРКУШ
Коли я думала, що вже не витримаю того страшного болю і таки здійсню задумане — полегшення саме мене знайшло. Я навчилася розмовляти зі своєю Діркою. Розповідаю, яке б імя Їй дала, у який гарнісінький одяг наряджала б, які б чудові казки розповідала на ніч, пестячи неслухняні кучері, наскільки сильно і ніжно любила б ЇЇ і оберігала. Ще я ділюся з Нею своїми думками, раджуся в усьому, адже тепер Вона уже зовсім доросла.
ЧЕТВЕРТИЙ АРКУШ
Усі мене вважають дивною. Родичі по черзі водять до якогось знаменитого професора (від нього завжди тхне оселедцем з цибулею), вважають, що я не сповна розуму, хочуть знайти причину. Я не заважаю, хай роблять те, що хочуть. Дивно, але вони всі прагнуть забрати в мене Дірку, ніби змовилися, а я не віддаю. Втім, це справді змова. Ось і чоловік, який ненавидів домашню працю, але шкодував грошей на хатню робітницю, миє посуд, пере речі, посміхається мені — не інакше, як щось замислив. Але це мене не обходить, я радію, бо маю більше вільного часу, аби спілкуватися зі своєю Діркою . Я прошу його вкинути до пральної машинки і її речі (я частенько купую їй обновки), а він чомусь плаче — от кому треба до лікаря. Чоловік, який ніколи не запитував про моє самопочуття, тепер просить мене поїсти, пильно за цим слідкує, бо я частенько забуваю проводити цей набридлий обряд.
ПЯТИЙ АРКУШ
Я не вважаю себе божевільною, просто я знайшла вихід із тупого кутка — стала вільною. Тепер я не мушу перебувати в обридлій мені квартирі, де все холодне і брудне. Брудні меблі, хоч я щодня терла їх ледь не до дірок, брудна стеля, з якої щоранку спускалися голодні думки нужденних і намагалися вхопити мене за шию. Втім, я ніколи не перешкоджала їм, бо знала, що вони мають на це право. Ще була брудна підлога, стіни, сходи, ванна і навіть унітаз. Гроші у гаманці були найбрудніші. Сіра каламутна рідина сочилася з них постійно, сморід від неї розповсюджувався на весь будинок, вулицю, місто, країну, планету. Може й всесвіт уже задихається від цього нестерпного запаху? Але тепер я вільна від усього цього жаху — живу у своєму власному, світлому і просторому світі. Я відгородилася від усіх чорно-сірих людей міцною стіною і спілкуюся лише з Діркою.
ШОСТИЙ АРКУШ
Моя стіна виявилася не такою міцною, як я думала. Виявляється, я звичайнісінька маленька сіра людина із чорним минулим. Але я ще й маленька людина із безліччю дірок, крізь які в мене просочується увесь світ з усім його брудом. Сьогодні ми з Діркою помремо. Я так вирішила. Не боюся ні крихти, бо вона, ота стара карга з косою, — моя давня знайома. На гостину до неї я пообіцяла прийти трохи згодом, коли виросте Дірка.
СЬОМИЙ АРКУШ
Сьогодні я зрозуміла, що Дірка житиме рівно стільки, скільки існуватиму я. Це несправедливо, Сьогодні я плакала, вперше за два роки (якщо я правильно порахувала дні). Плакала, поки не зрозуміла, що даремно витрачала цей час. Дірка — це ніщо — отвір, крізь який просочується повітря. Визнання було болючим. Боляче знати, що після себе я залишу Ніщо! Ніщо, яке набагато сильніше за мене, воно й зараз штовхає в плечі.
!!!!!!
Д
ень осінній. Холодний вітер розносить листя по всьому місту. Не жовте чи червоне. Брунатне. А ще повзає туман. І сіється дрібний дощ. Мокрі краплини скрізь. Їхнє призначення — перемішуватись із солоними струмками на щоках красивого чоловіка у чорному. Маскувати його стан — чоловіки не плачуть. Він не заходить у приміщення. За півгодини літак до Америки. Попереду — щасливе сімейне життя. Позаду — остання подорож в Україну.











Катерина Марчук. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.8-17.

неділя, 3 листопада 2019 р.

"Кварта". Літературна довідка з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

КВАРТА

Літературна довідка
Імя — “КBartА”.
Мистецьке гасло — "КВartА   ВАРТА   АРТУ"!
Стать — літературний гурт.
Дата народження — 31.03.2010.
Вік — немовля.
Місце народження — студентська харчевня "Голі полиці".
Рід занять — читання написаного і писання читабельного.

Таємниця імені: "КВаrtА" означає 4 учасники — "квартанти":
Катерина Марчук, Марія Єнжиєвська, Ольга Расовська, Олександр Трохимчук.
Ключ до розуміння: це сама скадова "аrt", тобто мистецтво (інєкція від  епідемії графоманства — авт.) — "КВartА   ВАРТА   АРТУ"!
Мелодика називання: "КВartА" — найстійкіше співзвуччя, лунає заклично, цілісно, незалежно.
Характерна риса: еклектика стилів, тем, жанрових форм.
Плани на майбутнє: розвиток і вдосконалення (Шевченківська премія, всесвітнє визнання - авт. ^"«і, :) )))


Кварта. Літературна довідка / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.6-7. (Мал. - С.6)

вівторок, 15 жовтня 2019 р.

Катерина Марчук. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Катерина МАРЧУК

***
Я так боюсь забути твої очі

Стають короткими і гаснуть літні ночі,
Росою падають на гори і поля,
Я так Ооюсь заоути твої очц
В той час,як умивається земля.
Я так ооюсь самотньою лишитись,
В той день, як відлітають журавлі,
Боюсь назавжди в часі загуоитись
На грішній і занедбаній землі.

В ранкових барвах осінь промениста,
Лиш де-не-де чалапає туман,
А я боюсь в калиновім намисті
Розгледіти прихований обман.
Я так ооюся слів, що палять димом
І знов у серці поселяють страх.
1а не Ооюсь, що в словонаді зимнім
Загине мій останній гордий птах.

Дивне у місті життя
Ніч закипіла, парує туман,
Місто забулося сном.
В кожній квартирі
Солодкий обман,
Випитий вчора з вином.

***
Місяць рогатий на спині лежить
Зорі на небі пасе.
Люди поснули,
От тільки не спить
Київське пізнє шосе.
Вітер висвистує пісню, реве,
Дивні у нього пісні.
Ллончик подушку матусею зве
І обіймає вві сні.

Ранок проміння землі посила,
Разом із ним - каяття.
Знов його зїла холодна імла —
Дивне у місті життя.

***
Я зустріла тебе у безодні різдвяних ночей,
Я знайшла теое в сотні пісень золотих, стоголосих.
За роки не зносила багаття циганських очей,
І не сплакала сміх на майдані шутів, що голосять.
Підкрадалась печаль із теплом незнайомих долонь,
У двадцятім котлі так морозно кипіть самотою.
У оажаннях чужинця палав предковічний вогонь,
Обіцянки були. Попливли навесні за водою.
Я зустріла теое у думках про широкий «вігвам»,
Ти нашіптував щастя - скорочено: «вальс Мендельсона».
... Так давно не читала твоїх павутин-телеграм...
Повернись назавжди. Покохала. Не впала корона.


Вечір
Горизонт ковтнув багаття
Чорним оком ночі,
Лмарно-вітряним лататтям
Світ накрити хоче.
Соловї сьорбнули тиші,
Захлинувшись співом.
Знов тумани казку пишуть
Сірим пухким тілом.
Млосний солод матіоли
Заглядає в вікна,
Лрипкий голос радіоли
Кашляне і стихне.
Заховається в платівку —
і ам засне в куточку.
Наряджає ніч домівку
В зоряну сорочку.

Антракт
Завіса вечірня
Спускається в душу.
Антракт стоголосий а театрі життя.
Я в панцир жалю
Заховатися мушу,
Рзсолом подружнім
Запю каяття.

Думки полиняли
На золоті сукні,
Обручка ковтає
Повітря моє.
А я ще живу,
Посміхаюсь на кутні
і шлю телеграми,
Що я іще є.

Колючий обман 
В очах моїх кришталь
Сумує на морозі.
І і еое, усе, що жаль.
Лишу на півдорозі.
Улюблений ооман —
Колючий та червоний,
Шпурляю на диван,
Смакую біль солоний.
Закутуюсь в нудьгу
Чужої зовсім ласки.
Розтягую нугу
Солодкого фіаско.

Альбомний біль
Альбомні фото водять хороводи,
У танець часу вплутують слова,
Ковтають дні своїм пожовклим ротом
І шелестять, як скошена трава.

Задавлена у закутки сторінки,
Голосить тихо пилу сивина.
Затерте фото чоловіка й жінки
Розрізала чиясь чужа вина.

В альбомні рамки час загнав дитинство,
Вертає чорно-білі міражі.
І коле память грішне материнство,
Ховає біль на віковій межі.

Полин білого вірша
Зітхнула осінь пізнім перегаром,
Шматками листя клеїть силует.
І дивний хтось із краденим товаром
Кладе мені в долоню пятий цент.

Купити нічого, усе просякло димом,
У продажу лишився тільки «Ти»,
І білий вірш позиченим полином
Оживить сльози й спалені листи.

Загоїть рани, спогадів порізи,
Бажання нездійсненного рубці.
Молюсь на жовте фото Мони Лізи,
Затиснуте на мить в твоїй руці.

Посмішка
Стомлене сонце стомлено цілувало розмальовану шибку. Червоне від тріскучого морозу, воно повільно тягнуло собі на голову темну вечірню ковдру, всіяну зорями. Та їх іще не видно. Надворі гарно, як у казці, снігове море затопило місце-, от тільки білі бризки летять зверху донизу . їх так багато, що аж в очах рябить, а піймати не можна жодної: тікають з-під пальців, прикидаючись краплинами дощу. Пройдисвіт-вітер свистить протяжно і стукає в шибку, придивляється ближче, зітхає і летить далі. А по той бік вікна так само протяжно зітхає Ганна Бідогор - немолода уже жінка, дружина колишнього інженера, а тепер безпросвітного пяниці Віктора Бідогора. Вона гірко похитує головою, дивлячись на безпорадні спроби пяного чоловіка роззутися.
- Ти б хоч дітей посоромився, скотино безсердечна, їм же ніяково людям в очі дивитися, - дорікала вона .
- Дзеркало не зачепи, пянюго! Чоловік уже покинув марні спроби скинути лівий черевик і тепер стояв, похитуючись, втупивши невидющий погляд у дружину.
- Ну за що мені таке життя! От пропонували ж йот батьки вигідне заміжжя, та не пішла. Любила, бач... Отакого полюбила, згубила щасливу молодість. Ганна знала наперед, що має бути далі. Зараз вона ще полається трохи, пошкодує свою загублену долю, може, навіть, шпурне чимось у жалюгідну й обридлу їй людину. За таким сценарієм вона жила кожні два-три дні. Потім покладе чоловіка спати. Не в ліжко, звичайно, а на підлогу, між кріслом і стіною. Там стояла раніше швейна машинка, але жінка її продала. От і звільнилося місце для напівсну-напівзабуття пяного чоловіка. Вона ще хвилину подивиться на похрапуючий клубок, вкритий картатою ковдрою, і піде до сусідки Ліди скаржитися на своє нещасливе життя. Так було завжди, але щось розірвало монотонну плівку буденності. Бідогор посміхнувся на її слова. Надійно спираючись лівою рукою на стіл, він одягнув черевик і обвівши туманним поглядом рідну і водночас таку чужу кімнату, зник за дверима.
- Ти куди? - Закричала вслід йому Ганна, - знову пити? А бодай тобі та горілка в горлі запеклася!
- Пити...- глухо обізвалася луна.
- От тобі й маєш. - Жінка розсерджено грюкнула дверима. - Іди, щоб ти не вернувся. До дідька йди, або до таких, як сам! Тьху! Стільки крові випив!
Ганна Бідогор і сама любила кинути чарчину в хорошій компанії, та якщо чоловік був поряд - лише пригублювала оковитої і кривилася:
- І як тільки ви можете її пити?
Жінка подивилась у вікно: чи не побачить, бува, Віктора? Може, він і не виходив із підїзду. Та за білим сніговим покривалом нічого далі свого носа не побачила. Тоді сіла писати в старий затертий блокнот список продуктів, які потрібно купити завтра на базарі. Приготуватися треба, адже дочка з Києва приїде.
Тим часом густий рій білих сніжинок обтанцьовував чорну постать за будинком. Вона не рухалась, лише густий пар, що обкутував її при хрипкому диханні, виказував, що людина жива. Це був чоловік. Віктор Михайлович Бідогор. Дивно, та він зовсім не відчував холоду, йому здалося, що тут набагато тепліше, ніж у його власній квартирі. Тут спокійно, десь лунає тиха мелодія - він так любить музику! Чи любив...Віктор і танцював дуже добре. Колись передовий інженер металургійного заводу - чорнявий, швидкоокий, доводив до кінця все, за що не- брався. Одружився з кароокою красунею Ганною, купив квартиру, народилося двійко дітей. Живий був, ох і живий! А потім раптово помер. Помер разом із продажем улюбленого заводу іноземним фірмам, звільненням із роботи і несправедливістю. Помер із холодністю дружини, народженою-нестачею грошей, із відстороненістю дітей до безробітного батька. Хапався за рятівні соломини, останньою з яких виявилася чарка. Пізно зрозумів гнилість і приреченість соломини. Не втримався, впав і тепер лежить. Тут добре лежати - мороз скував тіло і хворі нирки уже не дошкуляють, та й їсти не хочеться. Перед очима встають картини   щасливої   молодості:   батьки,   діти,   що   зосереджено   рахують натруджені татові пальці, лагідна дружина, що так ніжно куйовдить непокірного чуба. Все там яскраве, справжнє, схоже на експресіоністичну картину натхненного художника. Та ось на полотно падає тінь. Вона швидко росте, поступово накриваючи всю картину, і лишається тільки посмішка. Ця посмішка перескочила на посинілі від холоду губи чоловіка і завмерла там назавжди. Вона так яскраво сяяла на блискучому гранітному памятнику, відбиваючи чіткі літери:
Коханому чоловікові,
Люблячому дідусеві,
Талановитому інженерові
та чудовій людині
Віктору Михайловичу Бідогору.
А рій білих сніжинок влаштував зимній хоровод серед тихого Богунського кладовища.







Катерина Марчук. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.69-74.

вівторок, 17 вересня 2019 р.

Катерина Марчук. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Катерина МАРЧУК

Ранок
Заколисана спокоєм тиша,
Заспокоєна вітром роса,
Але ген майорить між житами
Біла хустка й русява коса.

Може, ходить русалонька в полі,
Косарів на світанку лоскоче.
Може, привид вчорашньої ночі
Повернути коханого хоче.

Не русалка, не привид блукає,
Дочекавшись жаданої волі.
Ні, то дівчина, скривджена вчора
Від ганьби заховалася в полі.

Заховалась від ока людського,
Але совість – то добра погоня.
І скляніють заплакані очі,
І пітніє тремтяча долоня.

Розчинитися б в озері тихім,
Тихим плесом під берег забитись,
Закрутитися в вихорі зимнім,
Щоб забути, навіки змінитись.

Щоб згоріла, погасла назавжди
І забулась подія жахлива.
Й однієї прекрасної ночі
Шепотіла вона: «Я щаслива».

Тінь поета
Затихли музи, не співає тиша,
Рубець з’явився в щастя полотні.
Вона нічого більше не напише,
А втопить вірші у п’янкім вині.

Підступна зрада п’явкою впилася,
Руйнує душу, випиває кров.
Вона на мить над світом піднялася,
Але, підтята, опустилась знов.

Згоріли крила, але опустились очі,
І погляд не шукає відкриттів.
І сновигає тінь її щоночі –
Без тіла, без думок і почуттів.

Вона не пише, та й не треба більше,
Від полум’я лишився тільки слід.
Взялися цвіллю дивні її вірші,
А серце покотилося за ним.

***
Осіннє весілля
Зіграли весілля.
Чудесниця-осінь
Малює заграви
По сірих містах.
А вітер-жених
Вже пробачення просить
І свище натхненно,
Мов звільнений птах.
Зіграли весілля –
Прощання з косою,
І сіються сльози
Із листям на шлях.
А вранці вони
Випадають росою
І яблука миють
В достиглих садках.

Так треба
Мов блискавка затравлене «так треба»,
І сльози падають росою на фату.
Я блискітки на чорній сукні неба
У хоровод молочний заплету.
Я одружуся подумки з журбою,
А в дружки запрошу лиху біду.
Та все ж, куточок, названий «тобою»
У зраненому серці віднайду.

Музика дитинства
Грали коси об жито, мов скрипка,
Обізвався фа-соль колосок.
Дивна музика – тиха і хрипка
Розплескалась віршем на листок.

Загорнулася в спогади щільно
І до серця притислася вмить.
Ще село у душі грає вільно
І дитинства струна ще бринить.

Ту рок-музику грому весняну,
Барабанний переспів дощу,
Я з минулого завтра дістану
І у серце назавжди впущу.

***
Листом жовтим миє осінь
Крила сірих вітряків.
Стогне вітер, наче просить
Трохи світла з-під дахів.
Осінь золотом сміється,
Під усмішкою ж – печаль.
А в моєму серці в’ється
Дивний спокій, тихий жаль.

Не звикла
Свічки пахучі, синє покривало,
А на столі шампанське й шоколад.
На небі сонце сонне позіхало,
Воно й не думало давати нам порад.

Вже сяють зорі, тихо плачуть тіні,
Над містом ніч латає полотно.
А ти радієш цій природній зміні
І наливаєш в келихи вино.

Тремтить рука – упала крапля й зникла.
Слова твої лунають, та не в лад,
А я, мабуть, до тебе ще не звикла,
Бо знов ступаю тихо крок назад.

Ти не дивуйся – я не божевільна,
І не знущаюся, не злися, зовсім ні.
Я просто відчуваю, як повільно
Щось назавжди ламається в мені.

І знов над містом будуть крила ночі,
На вулицях ті ж самі ліхтарі.
А я згадаю ті слова пророчі,
Що говорила мама у дворі.

Ескіз
Блакитнооке небо –
Казкова світла вись.
Забудь про все на світі –
Дивись, дивись, дивись…
Блакитнооке небо
І сонця круглий м’яч.
Дивися безкінечно –
Не плач, не плач, не плач…
Блакитнооке небо,
Під ним, як рай, село.
Якби ж усе це вічно
Було… було… було…

Чи таке було?
А чи не в’янув вишні цвіт,
Коли роса вкривала світ?
І бусел чи так само міг
Ходити білий, наче сніг,
Лиш чорним пензликом крило…
Скажіть нам: чи таке було?
Янгол з русявим волоссям

Ні, цього просто не може бути. Я хотів лише… Та це вже не має значення. Я маю щось зробити, знайти вихід, от якби тільки голова перестала боліти. Відчуття таке, ніби тисяча маленьких молоточків намагаються втовкмачити мені жорстоку дійсність. Страх. Нестримний страх повільно і впевнено заповнює мене. Його холодні липкі долоні затуляють мені очі і я вже нічого не помічаю довкола. Проте все ще інстинктивно відчуваю її, бачу свою маленьку сестричку веселою, усміхненою. Вчора вона навчилася їздити на велосипеді, була щасливою. Мрійливий ніжний янгол з русявим волоссям. Досі я не розумів, як багато вона означає для мене. Означала…
А надворі супиться небо. Хмари почорніли, гаркнули від злості і повільно поповзли в моє вікно. Ось вони вже близько, дуже близько. Б-р-р, мара. А звідкіля взявся цей шалений вітер? Свистить, б’є твердими кулачиськами по стінах, вікнах, лютує! Чорний ворон, пролітаючи, зазирнув крізь шибку до кімнати і криво посміхнувся.
Я божеволію? Можливо. Мене трясе, мабуть, застудився, і ще цей головний біль. Нічого, зараз доберусь до аптечки. Телефон… Хм, дивно, слухавка знята. Знову Марійка гралася, от бешкетниця. Невже? Марійка! Пам’ять повертається з шаленою швидкістю. Я все, все пам’ятаю! Краще б не знати, не відчувати, збожеволіти! Ми їли цукерки, я носив її на плечах (носив свого маленького янгола), вона гралася моїм волоссям, сміялася. Раптом відпустила руки і впала, а я не спіймав, не встиг. Позаду була батарея.
Ось я кричу, намагаюсь підвести її, благаю відкрити оченята, та марно. Кидаюсь до телефону, знімаю слухавку, але не можу пригадати жодної цифри. Та й навіщо? Хіба хтось може піймати янгола? Я сміюсь, беру маленьку ручку в свою і плачу. Знову сміюсь. Іду на балкон, там мені краще, там небо оплакує мою втрату, там дивиться на мене з неба янгол і дивується з моїх сліз. Я уже чітко бачу русяву голівку. Ніжні ручки тягнуться до мене, манять, кличуть. Я мушу йти, немає сенсу збирати речі, адже подорож починається просто зараз. Ось уже видно доріжку, зіткану зі срібних променів. Вона виблискує, обіцяє мені вічність. І я рушаю, забуваючи про все, ступаю крок вперед.
А небо все ще плаче. Завиває і схлипує вітер, зникає доріжка, і янгол, і життя.
Ось уже тиждень, як Марійка лежить у реанімаційному відділенні обласної лікарні. Маленький янгол із русявим волоссям. До неї щодня приходить мама з татом, але вона з нетерпінням чекає старшого братика, який обіцяв щодня забирати її зі школи.
Обіцяв (Марійка посміхнулась). Братик завжди виконує обіцянки.







Катерина Марчук. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.5-10.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...