Петро Щербина. Вірші: Моїй Україні, Перший укіс, "Б'є міцне джерело. Руками...", "Тіло твоє під дощем..."

Петро ЩЕРБИНА 

Народився 11 липня 1983 року в селі Сушки, Коростенського району. Довгий час очолював осередок "Молодого Руху" в селі. Навчається у Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка на філолоґічному факультеті зі спеціальности "літературна творчість". Друкувався в районній і в обласних ґазетах, нині друкується у Всеукраїнських. Віце-президент Центру "Свобода слова" (м. Київ). Очолює представництво молоді "Житомирського земляцтва" у Києві при ґазеті "Житичі". Друкувався у літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч'99 та 2000 - 2001" тощо.


Моїй Україні

Я бачив сон - що наша Україна,
Як фенікс,  з попелу повстала,
Бо вже доба така настала.
Вже час збирати виноград.
Князь Ігор їде в Київ-град,
А поруч Ольга і дружина.
Чи Русь? Чи слава Україна?
Яка різниця? Ні! Нема!
Бо є держава, що сама,
Як фенікс, з попелу повстала,
Бо вже доба така настала,
Вже час збирати виноград.
Та чи піднімемо? Навряд!
Чому навряд! З колін підіймем...
Дійдем!
Але у серці дивний щем.
Та ще тривога. Молю я Бога,
Щоб фенікс з попелу піднявшись,
Під час польоту не згорів.
24.08.97.


Перший укіс

У Сушках сонце із-за лісу встало.
В його промінні у полях роса -
Це день новий... і все село чекало
Не перший вкіс; поклепана коса...

В його промінні вийдуть люди в поле,
На перший вкіс - на молоду траву.
Стерня маленька босі ноги коле,
Яка краса, нарешті оживу...

Пройти й зібрати роси світанкові,
Пробігти тихо серед зелень-трав,
І юність оживе - надії та любові,
На цю прекрасну мить я вічністю чекав.

І гострі коси задзвенять об трави,
І враз зрадіють луки та поля...
В сорочках білих люди величаві
Згадають, що їх матінка - земля!


* * *

Б'є міцне джерело. Руками
дістає до небес криниця.
Водою шліфовані камені
дивляться часу в зіниці.

Степ завмирає холодом.
Скромно росте подорожник.
Калина вплітає бороду
до правди джерел порожніх.


* * *

Осінь
етюдами
та верлібрами
мовчання мовчить
листя падає. Малюнок
теплими рибами
кво вадіс?
мені нагадує


* * *

Тіло твоє під дощем
геть промокло.
Із-за туману виднілись
сірих будинків лиця,
а на городі
впивалась отрутою морква
і падали юні яблука
у грядку стиглої
полу-
ниці.
Тут йшов дощ.
Загриміло на ближні села.
Тулились тіні,
тіло до тіла-а-а: клени.
І екстазно
над пшеницями зійде веселка
семи кольорів,
та яблука
будуть зелені.

Петро Щербина. Вірші: Моїй Україні, Перший укіс, "Б'є міцне джерело. Руками...", "Тіло твоє під дощем..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 91. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Наталя Шеремета. Вірші: "Я просто малювала на вікні...", "Крику душі ніхто не почує...", "Є речі ті, що людям не належать...", "Обережно...". Проза: Старий будинок, Дорога, "Знову холодно..."

Наталя ШЕРЕМЕТА (Васьковська)

Народилась 8 травня 1970 року у м. Житомирі. Закінчила Житомирську середню школу №23 (нині гуманітарна гімназія). Випускниця аґротехнічного коледжу. Працювала в управлінні освіти, Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді, дитячому садоку АБВГдейка (вела театральну студію). Нині працює секретарем обласного відділення Національної Спілки письменників України. Заочно є студенткою режисерського відділу Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Голова Житомирського обласного елітарного літературного клубу "Перевесло" ім. Олени Теліги з нинішнього року. Має публікації у періодичних виданнях. Надрукована у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99" (представлена, як Наталя Васьковська). Автор збірки поезій та прози "Банальності на синтепоні" (вид. біл. "Nеабищо", 2003 р.).


* * *

Я просто малювала на вікні.
Казали люди: "Певно божевільна..."
Співали краплі на прозорім склі
І танцювали пензлі в пальцях вільно.

Легкий метелик  -  з літнього дощу,
Духмяні квіти  -  із роси малюю.
Ще намалюю сонця досхочу
Й хмарки прозорі, що його цілують.

Я фарбам веселковим доручу
Усі думки мої і сподівання.
Слухняний пензлик виведе свічу
І запалає вогником бажання.

Прозорі фарби на прозорім склі
Співали безліч неземних мелодій...
Я просто малювала на вікні,
А хтось не бачив ту красу, та й годі.


* * *

Крику душі ніхто не почує,
Сльози на серці ніхто не побачить,
Загублену долю ніхто не врятує,
Тихо, без сліз, кохання плаче.

Зранену душу сховаю від вітру,
Стомлене серце молитва зігріє,
Може до мене повернеться віра,
Лише кохання в тузі німіє.

Спокою просить душа стражденна,
Тільки в молитві знаходить спасіння.
Щасливе кохання? Що ви, блаженні?!
О, Боже правий, пошли терпіння.


* * *

Є речі ті, що людям не належать.
Їх зміст високий людям не досяжний.
Лиш вічність їм суддя та їх хранитель
Ховає в темряві химерні таємниці...

Минуле завжди переслідує сучасність,
Та, в свою чергу, на майбутнє наступає.
У всесвіті цей кругообіг часу
Слабка людина мало помічає.


* * *

Обережно,
як зелений листочок до гербарію,
ти поклав мене до своєї кишені.
Доглядав, як коштовний камінець у схованці,
Здував пилинки, посміхався і радів.
Чому ж тоді, коли камінець став метеликом,
ти перестав посміхатися і радіти?
Чому, коли засушений листочок гербарію
зацвів маленькими ніжними квіточками
ти втратив спокій, затишок і безтурботність?
Мені хотілося співати, танцювати, веселитися...
Ти ж намагався приклеїти метелика під скло, у рамку.
Приватна власність висушувала ніжні квіти,
а метелик вилетів у прочинену кватирку.
Незвично, цікаво, весело, вільно...


Старий будинок

Мамі

Часто повертаюся до старого будинку. Бачу там небо, в якому відобразилися хмари мого дитинства. Бачу там стару грушу, що колише на сухих скрипучих покручених гіляках спогади. Люблю дивитися, як на листях яблуні, що у дворі, біля старого будинку, гойдаються посмішки, а потім, розгойдавшись, падають у траву краплинами безжурного сміху.
Торкаюся білих стін старого будинку. Не зважаю, що усім не видно, я все ще можу їх бачити. Заглядаю у вікна крізь мережані часом фіранки, бачу минуле, бачу своє дитинство. Бачу і твоє дитинство, мамо. Наші дитячі спогади можуть зустрітися лише у цьому старому будинку.
Він ще донедавна затишно спочивав під високою березою, що любила лоскотати своїми довгими зеленими косами лисуватий дах старого будинку. Від лоскоту  він кумедно трусився усіма стінами, рипів дверима, що осіли, брязкав шибками.
Я пам'ятаю,  як старий будинок доглядав квіти під вікнами.  Квіток було багато, і від того радісно билося серце. Воно й тепер б'ється як пташка, лише від однієї згадки про старий будинок, біля якого завжди живе літо і мої сни.
Я часто повертаюся до старого будинку. Ну то й що, що лише у снах, зате там завжди літо і... моє дитинство зустрічається з твоїм, мамо. І ми, обидві маленькі, йдемо по траві до річки, і наша мама лагідно дивиться нам услід. Вона любить на нас дивитися біля старого будинку з білими стінами, який часто повертається до мене у снах.
Хочеш і тобі насню його?


Дорога

Йду. Йду вузькою кам'янистою стежкою свого життя, балансуючи, одному Богу відомо як, над прірвою реальности.
Долаю міліметри днів і години подій. Вітер спогадів розчісує моє волосся, молитовний дощ вмиває лице, місяць сподівань не дає заснути уночі, а вдень спекотне сонце обов'язків вказує напрямок руху.
Кожен крок супроводжується гострим болем реалій. Реп'яхи наклепів прикрашають мій одяг, який колись був білим, а тепер весь поплямований гріхами і полатаний каяттям. Щасливі Миттєвості  зализують мої зранені ноги, легкий подих Радости підштовхує в спину. Колючий сніг Буденности б'є в обличчя. Підступні Заздрощі нашіптують настирливо "Навіщо? Зупинись". Суїцидальність лагідно і обережно, з завидною постійністю, смикає за руку.
Відмахнусь від Нестриманости, загорнуся у Всепрощення і рушу далі.
Заради чого? Що чекає на мене там, де закінчиться стежка над прірвою? Мармурові сходи донизу, чи хитка драбина вгору? Чи просто  -  відкриті двері?
Я заплющила очі, я не хочу знати.
Можливо я не одна на цьому шляху? Агов! Є хто поруч?!!

* * *

Знову холодно. Гайворони тупими дзьобами копирсаються у брудному снігові міста. Що шукаєте? Тепла? Вічности? Урбанічтично-містичне місто заховало вічність під брудний сніг, під замерзлий асфальт.
Зимно, знову. Коли народилася, то ще пам'ятала космічну енерґію життя, тоді було тепло. Але янгол вдарив десницею мене по вустах: "Мовчи, мовчи! Не варто про це говорити..." Тепер забула, бо заблукала у місті бруду і брутальности. А навіщо пам'ятати?
Минуле тяжіє скалками заіржавілих сердець, що звисають з дерев торішнім листям. Як же міцно вони тримаються за гілля часу.
Забула минуле, залишила.
Урбаністичний сніг стає брудом.
Чим стане моє сьогодні?

Наталя Шеремета. Вірші: "Я просто малювала на вікні...", "Крику душі ніхто не почує...", "Є речі ті, що людям не належать...", "Обережно...". Проза: Старий будинок, Дорога, "Знову холодно..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 89-90. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Алла Роль. Вірші: На смерть В'ячеслава Чорновола, Квіти у вересні, Пізній вечір в кінці липня, "Серпень...", "Знову прийшла...", "Я нікуди..."

Алла РОЛЬ

Народжена 1963 року в с. Вільшанка Чуднівського району на Житомирщин, закінчила Київський державний педаґоґічний інститут іноземних мов, працює кореспондентом Чуднівської редакції радіомовлення. Перші вірші, переклади з інших мов опублікувала в журналах "Авжеж!", "Київ", "Косень". Автор поетичної збірки "Відтінки часу".


На сметрь В'ячеслава Чорновола

1.
Загинув
і безповоротно.
За чорним муром
прозвучав наказ
убити -
з відрижкою блювотною
на серце Патріота
вигнався Камаз...

2.
Все починається
із Слова,
непереможна істина
оця, -
в житті своїм
суворім
ти слідував
їй до кінця.

3.
Застінки,
каземати,
спаплюжили
твій вік,
та силу цю
вогненну слова
ти у душі
своїй зберіг.

4.
Його боялись
нечестивці,
топтали правду
у скверні зла,
біднота
в зашкарублім серці
цю темноту
здолати не змогла.

5.
Радієте, голото,
тягар сумління
не гнітить
тих,
хто до страти,
та Голгофі
чекав зловтішно...
Благословенна мить.

6.
Сьогодні вже
не скажете:
він винен,
вершіте долі
вже самі,
благоденствуйте
серед злидоти,
раби німі!

7.
Мовчіть і дихайте,
міняйте знову прапори,
годуйте митаря
й беріть його дари,
та кланяйтеся
нижче й нижче -
та до останньої пори.

8.
На те дарована
свобода,
щоб кожен
вибирати міг
свій шлях.
Вуста ж Пророка
вже холодні
і Правда плаче
біля ніг.
26.03.1999 р.


Квіти у вересні

Ці змерзлі квіти,
це чекання,
ця ностальґія,
ця любов,
немає вічного кохання,
чому ж цвітуть ці квіти знов?
Чому росисті
спозаранку
обтрушують
дзвінку сльозу,
вмивають
трепетні
світанки
небес осяяну красу.
Чому так весело
щебече
мала пташина
в вишині,
так стрімко
укриває вечір
плечі
коханої Землі?
Немає вічної любові?
А квіти зріють
і цвітуть
червоно, синьо,
малиново,
і в цьому є
найвища суть.
Цих змерзлих квітів
І світання,
о, ностальґіє,
о, екстаз!
Я в вас закохана,
холодні квіти.
Вже вкотре,
вкотре,
як сьогодні,
враз.


Пізній вечір в кінці липня

Сядемо надворі,
я  так давно не бачила ночі,
вже он Чумацький Шлях
проллявся в зорині,
вологу із повітря п'ють
прив'ялі кручі,
й поля пшеничні
зіп'ялись в копиці.
Цвіркуни в траві
вже справили весілля,
утішилася вишня,
шепочучи порожнім гіллям,
сухою стиглістю
прониклись маки,
й поникли онде головами
дозрілі раптом соняхи.


* * *

Серпень.
Сьома.
На порослу стерню
лягли тіні.
Скоро стемніє.


* * *

Знову прийшла
електричка
без мене
ця мить часу
була не моя
не можна
схопити
вічність
туманні
квіти
ти не подарував
мені
напровесні
а вже літо
захлинаючись
хвилею
пахучого
різнотрав'я
здихнуло
втішено
у затінку.


* * *

Я нікуди
не їду.
Я проводжаю
зором
перелітних птахів -
для когось же
вони формують
цю клинописну
ідилію.

Алла Роль. Вірші: На смерть В'ячеслава Чорновола, Квіти у вересні, Пізній вечір в кінці липня, "Серпень...", "Знову прийшла...", "Я нікуди..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 73-74. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Іван Редчиць. Рубаї

Іван РЕДЧИЦЬ 

Народився 11 травня 1949 року в селі Редчиці Овруцького району Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. Віктора Косенка. Київський державний інститут культури та менеджерський факультет Київського інституту підвищення кваліфікації працівників культури. Біля 30 років працював викладачем у Житомирському училищі культури. З жовтня 1999 року - на творчій роботі. Друкується з 1971 року. Вірші Івана Редчиця друкувалися в багатьох обласних та республіканських ґазетах та журналах. Автор поетичних збірок: "Сонети чорного сонця", (1996 р.), "Серце невмирущої кобзи" (1997 р.), "Veritas inprofundo" (1998 р.), "У вогні любові" (1999 р.), "Олива радості" (1999 р.), "Древлянський князь" (поема, 2000 р.). На вірші автора житомирськими композиторами написані пісні "Рідна земле моя", "Полісся моє", "Диво-зоря", "Дзвони Чорнобиля", "Вклонись, Україно", "Відлуння болю", "Затужила пісня", "Три вербички", "Гей, піду я гаєм" та ін. Член Національної Спілки письменників та Національної Спілки журналістів України.


Рубаї

* * *

Хлібину сонця день знайшов у полі,
Намилувався нею він доволі
Й поклав на синю скатертину неба,
На сонці хмарка, наче дрібка солі.

* * *

З любов'ю в серці, з радістю в очах
Сьогодні я кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе,
Красунями такими уквітчав.

* * *

З прадавніх, невідомих ще сторіч
Розділена доба на день і ніч.
Але ж упала на цю землю
Сльозина перша з материнських віч?

* * *

О краю мій! Ти бачив смерть і горе,
Як розливалась кров людська, як море.
Але не став народ мій на коліна,
Бо мужній дух не визнає покори.

* * *

Буваємо занадто ми суворі,
Не помічаєм, що людина в горі.
О де ти, часе юности ясний,
Коли ми з душ викрешували зорі!

* * *

В Хаяма я читав напередодні:
"В минуле не дивись, живи сьогодні!
Будь сам собою, не гадай про завтра".
Чи не веде порада ця в безодню?

* * *

Замало нам одних лиш насолод,
Життя сумне без прагнень і турбот.
Окрилює людські серця і душі
Велика віра - віра у народ.

* * *

Хтось кусень хліба викинув сьогодні,
Лежить на стежці втоптаній, холодній.
О Боже, як мені сказати всім,
Що сироти лягають спать голодні?!

* * *

Про тих, що йшли колись на ешафот
За волю й рідну землю, за народ, -
Мої сини, довіку пам'ятайте,
Бо пам'ять - це найвища з нагород.

* * *

З криниць вечірніх зорі п'є село,
Моє кохання теж, як джерело.
Щодня до нього припадай, кохана,
Щоб не зміліло - глибшало й жило...

* * *

Мовчать закони, як під час війни,
І не знайти чиєїсь тут вини.
Ніхто в безладді цім не винуватий,
Тож є кому вручати ордени.

* * *

У світі найдорожче - це свобода,
Хай сонце волі сяє всім народам.
О, згиньте всі запроданці й раби,
Ви служите чужинцям і забродам!

* * *

Скажи мені, немов сестриця, ноче,
Як в серці слово зберегти пророче,
Щоб мій лякливий, слабосилий дух
Стояв несхитно проти поторочі?

* * *

Егей, до плуга, годі нарікати,
Бо ви спроможні всенький вік проспати.
Погляньте, сонце волі вже зійшло,
І кличе Україна нас, як мати.

* * *

У небі сяють зорі, мов клейноди,
Вставай з колін, знедолений народе,
Неси в Європу сонце-коровай
Під гімни миру, щастя і свободи!

* * *

Ні, старости я, друже, не боюсь,
Я з піснею повік не розлучусь.
Душа, коли співаю, молодіє,
Я юним був і юним залишусь!

* * *

Коли юрба стає тобі суддею,
Намарне ти не сперечайся з нею.
Нікчемна і безсила ж бо вона,
Якщо стоїш під Божою зорею.

* * *

Найліпші ліки - це душевний спокій,
Коли навкруг вирує світ широкий.
Я бачу серцем нашого Творця.
Ви чуєте Його неквапні кроки?

Іван Редчиць. Рубаї / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 71-72. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Анатолій Пантус. Вірші: Квіти для Ісуса, Ой, навіщо?..

Анатолій ПАНТУС

Народився 9 грудня 1949 року в селі Писарівка Володарсько-Волинського району Житомирської області. Після закінчення Володарськ-Волинської середньої школи вступив до Житомирського медичного училища, яке закінчив з відзнакою. В 1982 році закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту ім. Олександра Богомольця. Тривалий час працював судовим лікарем ВО "Магаданрибпром", лікарем санаторію-профілакторію "Сосновий бір" Коростишівського району. Нині - лікар Іршанської лікарні. Друкується в багатьох ґазетах і журналах. Є співавторм поетичниї збірки "Зорі над Іршею" та двух альманахів медиків Житомирщини "Натхнення" (вид. "АСА", 2002 р.). Автор поетичних збірок "І зацвіте калина..." (вид. "Полісся", 1999 р.), "Пісня душі" (вид. "Полісся", 2003 р.).


Квіти для Ісуса

А розп'явши Його, вони поділили одежу Його, кинувши жереба... І ось завіса у храмі роздерлась надвоє  -  від верху аж додолу, і земля потряслася,

і зачали розпадатися скелі.

Мт. 27:35,51

Не золотий, а терновий вінок
Богу Святому оділи.
Вже по чолі кров біжить, мов струмок,
Тануть останнії сили.
Щира сльоза все тремтить на очах,
Ніби нездійснена мрія.
-  Гріх всіх людей на Синівських плечах,  - З болем шепоче Марія.
Капає кров із прибитих долонь,
Сум і зітхання повсюди.
Серце стає, і згасає вогонь  -
Більше не дихають груди.
Коли кати розіграли хітон,
Одяг собі приміряли,
Від землетрусу здригнувся Кедрон,
Скелі гранітні упали.
Грішна земля від кінця до кінця
В темряву ночі сховалась.
Щоб до Ісуса звертались серця
В храмі завіса порвалась.
І вже щодня йде народ до ріки,
Щоб всяку Правду здійснити.
В пил розітруться міста за віки  -
Віра в Христа буде жити.
Сестри й брати! Ми  -  велика рідня,
Кров'ю Ісуса омиті.
Чистого серця даруймо щодня
Нашому Богові квіти...


Ой, навіщо?..

Голубі, рожеві і червоні
Маківки під вікнами цвіли,
Паслись тихо у діброві коні
І хрущі над вишнями гули.
За артіллю гасло ясне сонце,
Плив рожевий по селі туман...
Раптом, хтось загримав у віконце,
І здалося, що блищить наган.
Дітвора принишкла у куточку,
Та спокійним був тоді татусь.
Одівав білесеньку сорочку,
Говорив: "Катів я не боюсь!
А боюся вас одних лишати..."
І в голівки цілував усіх.
Посивіла за хвилини мати,
Біля вікон чувся п'яний сміх.
Голову сільради ми пізнали,
І парторга. Він наган тримав.
Комсомольці двері вибивали,
Хтось засови на току ламав.
Мов бандити, увійшли до хати,
Як татусь маленьких пригортав.
До Спасителя молилась мати,
А парторг вже в ліжку реготав:
"Вірите у Господа; голота?
Але вчить Ілліч - Його нема.
Цю баптистку зґвалтувать охота,
А ґазду зігріє Колима!".
Довго били тата батогами,
Комсомолець сіль приклав до ран.
А парторг не відставав од мами,
На її прицілював наган.
Старший братик матінку рятує:
"Пожалійте..." -голосок звело.
Тільки горлодер того не чує -
Вистрілив дитині у чоло.
До підводи тата волочили,
Залишали нам пустий засік.
Братика таємно хоронили,
Не дізнався жоден чоловік.
Свого батька ми шукали всюди,
Матінка зверталася в райком.
Там сказали: "Не ходіть нікуди, -
Привітаєм ще одним вінком..."
Відібрали коні і комору,
З неї збудували темний морг.
А душитель піднімався вгору -
Став сексотом в області парторг
З хати нас малих - повиганяли,
В ній став жити ледар-активіст
Навіть свитку татову забрали,
Залишився нам котячий хвіст.
Ой, вже "колективна" наша нива,
Господарство звалося "Ілліч"...
Доля стала в кожного "щаслива";
Згасло сонце. Наступила ніч...
Не хотіли люди до колгоспу,
Як полин, гіркії трудодні.
Ой, діждалися селяни посту -
Помирали у Пасхальні дні.
Активісти збіжжя вимітали
І вели до "світлої мети".
Сім'ями у селах вимирали,
Вмерли мої мама і брати.
Замовчали у селі собаки,
Зникли горобці і солов'ї.
Лободи не стало. Де ті маки,
Білі і рожевії мої?..
Вимирали села, вимирали,
Як черешні білі зацвіли.
Голодом до "щастя" заганяли
Ті, що з револьверами були.
Нехристи на Великоднє свято
Підпалили церкву у селі.
Танцювали гопака затято,
З'їли ковбаси три кошелі.
І пили сивуху. Жерли знову
Ковбасу до пізньої пори.
Вів парторг про комунізм розмову,
Цілував червоні прапори..
Ой, смачні із хробаків котлети
Мабуть, тому вижив я - не вмер
Та брехали на весь світ газети -
Що живуть заможньо в СРСР.
Ой, наївся каші з лободою,
У якій були хрущі й джмелі.
Залишився я один з бідою
На колгоспній, "вільній" вже землі.
Ув артілі почорніло сонце,
І не радував серця туман
Ой, навіщо гримав у віконце,
Той парторг, в якого був наган?!.
смт Іршанськ

Анатолій Пантус. Вірші: Квіти для Ісуса, Ой, навіщо?.. / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 65-66. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Надія Малинець. Вірші: Материнське щастя, Самотня верба

Надія МАЛИНЕЦЬ

Народилась 8 травня 1973 року в с. Студениці, Коростишівського району. На цей час живе у м. Коростишів. Після Студеницької школи та бухгалтерських курсів заочно закінчила Житомирський комерційний технікум. Працює секретарем на ВАТ "Коростишівський завод продтоварів".


Материнське щастя

Дивлюсь в колиску і душа радіє -
Моя дитина спить солодким сном.
Весняно-ніжні сповнюють надії
І огортають знов своїм теплом.

Промінчик сонячний заплутався в волоссі,
Зайчатком плигає і заважає спать.
Маля відкрило очі, підвелося
В вікно поглянуло, де гуси ґелґотять,

Мов найнялися з-за причілку хати.
Рукою сонячне проміння затулило,
Всміхнулося в малину курчатам.
І знов вляглося, позіхнувши мило.

Я так хотіла, щоб маля поспало
Іще часинку у своїй колисці,
Та незабаром, потягнувшись встало,
Щоб бігти в трави в зорянім намисті.

Воно до неньки ручки простягнуло,
Так ніжно притулилось до щоки.
І я до щему щастя те відчула,
Що материнським звалось всі віки.


Самотня верба

Стою я, немов зачарована
Зимовою казкою дня.
Морозом верба затаврована
Гілки опустила до пня.

Неначе, неначе покрилася
В весільну фату снігову.
Із кленом вона заручилася
Та вітер полишив вдову...

Стою я, стою зачарована
Зимовою казкою дня.
Та болем душа загартована
Й сльозинка скотилась до пня.

Надія Малинець. Вірші: Материнське щастя, Самотня верба / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 63. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Галина Малин. Вірші: Колообіг, До побачення, Риболюди, Рудий віршик

Галина МАЛИН

Народилася 14 лютого 1951 року в с. Забріддя Черняхівського району Житомирської області. По закінченню Київського державного університету, за спеціальністю журналістика, з 1975 року працює за фахом у ґазеті "Житомирщина". Член Національної Спілки журналістів України. Автор поетичної збірки "Біла кава" (вид. бібл. "Nеабищо").


Колообіг

Не плач, не плач -
Усе мине.
В пітьмі невдач
Зажди мене.
Ось я згублю
Свою удачу,
Ти засмієшся,
Я заплачу...


До побачення

Бігла за нами осінь,
Зазирала у вікна,
Хотіла щось
Сказати
І не наздогнала,
Не доказала -
Розплакалася дрібним
Дощем.
Від безсилля.
Чи розпачу?..
Почули
Її
Чи Доля
Чи Янґол,
Чи Бог...
Упала на дорогу
Смугаста Межа
Поміж Бути
І Не Бути -
Зойкнули шибки,
Схарапудилися
Колеса,
А з Поїзда Вічности
Махнула нам
Чиясь рука:
"До побачення"...


Риболюди

Німі,
Безликі
Та Ніякі
Пливемо
В нелюбому
Світі,
Кусаємо
Воду від
Злості,
Чуття
Народжені
Топим,
Прямуєм
У роззявлену
Пащу
Чогось
Чи когось?
Безокі,
Безкровні,
Німі...


Рудий віршик
В.

Маленька руда
Лисичка
Поселилась
В моєму
Серці.
Згорнулася
Там у вузлик,
Пухнастим
Колише
Хвостиком,
Лукаво
Примружує око.
Маленька руда
Лисичка -
Теплий
Клубочок сонця...
Серцю моєму
Здається,
Що воно -
Її затишна
Нірка...
А лисичка
Лише
Сховалась
Від надто
Прудкого
Мисливця.
Спочине -
Втече до лісу
На страшні
І веселі
Лови.
А нірку
Засипле
Листям...
Забувши,
Що це -
Моє серце.

Галина Малин. Вірші: Колообіг, До побачення, Риболюди, Рудий віршик / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 61-62. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олег Левченко. Вірші: "Нас випадковість зустрічала...", "Горять ніжні повіви світла...", "Крокують впевнені життям...", "Як щиро та гордо...", "зв’яжу малюнки в перевесло...", "Спробуй...", "біля храму...", "Дорога рушником...", "голосіївська осінь...", "тролейбус...", Національна ідея, "Йдучи повз Михайлівську церкву...", "Слухайте поезію, коли її потрібно...", "Розбурхане небо иржею повітря...", "Красна-весно, цілуй білим квітом простори...", "У кожного в світі своя течія...", Заметіль, "Думка жахається власної тіні...", "Яса...", Ця крапка дорівнює вічности, "обличчя рук говорить із вустами...", "не живи себе ілюзіями...", "хотіли бажали і пролетіли...", "Хто за біль платить гроші?..", "Злих людей дурні люди...", "Я сумний і байдужий..."

Олег ЛЕВЧЕНКО

Народився 1 листопада 1978 року в місті Житомирі. По закінченню ЗОШ № 2 м.Житомира, технічного ліцею, вчився режисури в Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка (1999 - 2002 рр.). Активно займається громадською діяльністю, був головою Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло” імені Олени Теліги (2002 - 2003 рр.), заступник голови обласної орґанізації Спілки творчої молоді України “Ліґа АРТІС”. Має публікації у періодичних виданнях, літературно-мистецьких альманахах Житомирщини “Зустріч’99” та “Зустріч 2000 - 2001”, альманасі “Провінція” №3, всеукраїнському журналі “Березіль”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останнїй zошит постфутуриzму”. Автор поетичних збірок “Подих” (вид. “Житомир”, 1999 р.), “Камертон почуттів” (паралельний переклад з російської українською власних творів, вид. “Житомир”, 2000 р.),  збірки афоризмів, збірки перекладів поетичних творів анґлійською з української “Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance” (вид. “Житомир”, 2002 р.), збірки “Zорова поеzія” (так само), “Ґлосолалія” (бібл. журн. “Косень”, 2003 р.), “Без надсад вічности” (бібл. “Nеабищо”, 2003 р.). 


* * *

Нас випадковість зустрічала.
Ми голі цвинтаря хрести.
Віщунка-доля не вгадала,
Коли тримала терези.

Когось питають: Хто забутий?
Той хтось простує навмання.
Його не душить галабута...
Принишкло дихає свіча.

Над нами наші стались вчинки,
Пройшов не наш експеримент...
Як восени жива рослинка,
Втрачаєм й ми життя піґмент...


* * * 

Горять ніжні повіви світла
На Божих орелях землі,
Раптово зникає проміння
І губиться в сірій імлі…

Дивись, як сміється порочність,
Пітьма додає їй снаги!
Яка в ній уразлива точність!
Яка безсоромність жаги?!?

Зникає проміння із зору,
Натомість - одвічна пітьма…
В очах лиш загоєний морок…
Там місця для світла нема!

Духовну возвишену радість
Всмоктала драговиста тінь,
А досі прихована святість
Шукатиме інших світінь.


* * *

Крокують впевнені життям 
У силу мудрости нового!
Навіщо зрячим вороття,
Як не сліпого мають Бога?
25.07.99.


* * *

Як щиро та гордо 
тримати в устах 
чисту, сильну, ніжну...
...голубити, прикрашаючи 
дорогим камінням 
чуйности-чулости-чутности...
...плекати у глибинах 
свого великого, 
мирного серця, - 
                Мову.
12.11.99.


* * *

зв’яжу малюнки в перевесло
зігнеться неба коромисло
і повикльовує чепурність
квітами всіяна чарівність
сузірь зриватиму я ґрона
зчавивши сік у келих Ґраля
і дух пашний* згустивши ружу
молочну сонячність розріже
18.10.00.


* * *

Спробуй 
життя увібрати 
в маленьку цяточку!..
Ну, і як відчуття 
тримати його 
на кінчику авторучки?
23.02.00.


* * *

біля храму
продають природу
Неділя Вербна
для охочих
гілля освятити
за так
купуємо Бога
верзеться
духовно ростемо
щоб доторкнутися святого
прозвітувавши
опісля літурґії
розпродаж
24.04.00.


* * *

Дорога рушником.
Всі йдуть по ній сміливо.
Комусь вже мулять ноги
Яскраві візерунки - 
Символи духовні
На батьківській землі;
А хтось зійшов давно,
Порізавши і душу.
14.05.00.


* * *

голосіївська осінь
голос
        сіє
           всяка осінь
гола
       сива
               як   осінь
 красива
у           вас   осінь
максиме
21.05.00.


* * *

тролейбус
крізь панораму вікна
замордовані сексом
вивіска
кінотеатр
україна
2.07.00.


Національна ідея

Україна - Я!
Україна має своє “Я”!
Україна пишається своїм “Я”!
Як гордо бути Собою!
31.08.00.


* * *

Йдучи повз Михайлівську церкву -
запах кадила:
народження та смерти,
вічного!
17.09.00.


* * *

Слухайте поезію, коли її потрібно бачити;
коли немає критеріїв працюють почуття.
Загляніть у компактність душі!

Збагнувши цінність павз,
зберігайте право голосу,
бо важко дивитися на правду…
А усвідомити її?
Спіткнувшись обличчям об наріжний камінь,
чуйте слова Івана Багряного:
“Ця декорація, цей фарбований фасад -
від політики.”
“Ламаючи лезо думки…”

Все на хвилинностях тримається.
Що не гниє - те розвивається!

Не пульсуй по сторінках…
Не дихай… Йди на компроміс.
23.10.01.


* * *

Розбурхане небо иржею повітря,
Гурчанням заліза вповита земля.
Нагоду отримала штучна клітина,
Природа зникає в технічних дивах.

Усе ідеально у ґрафіках ліній,
Розумно підкованих цвяхом ідей.
Попереду йтимуть скарлючені тіні,
Позаду горітиме часу Помпей.

Чутливо здригається тіло природи,
В нестерпному болі хиріє душа,
І ми пізнаємо: в могутності –  кволі,
А в нашій ґлобальності – ґлоба життя.
16.01.99.


* * *

Красна-весно, цілуй білим квітом простори,
Навкруги википай ароматом медовим.
Барвосніжно розпінься густими садами
Над травою, що пишно лягла килимами.

І заграй, мов симфонія в чистім повітрі,
Трепетливо оживши у сонячнім світлі.
Напувай розквітаюче мальвами серце,
На душі віддзеркалься, немов у люстерці.

Хай чарівність вселенська твоя не погасне,
А буяє завжди дивовижно прекрасно,
Наливаючи спокій в розбурханість віку,
Огорнувшись у подих гарячого квіту.
20.01.99.


* * *

У кожного в світі своя течія,
Свої перепони й кінцева межа.
Своє розуміння, власне, мета,
Свій жарт, своя музика – доля своя!
4.02.99.


Заметіль

Снігом дрібненьким вкривай, заметіль,
Сіру оголеність журних садів.
Віти пухнасто вдягаючи в шати,
Сяєвом чистим гори чарувати!

Наче мозаїка, ти в кольорах
Ллєшся в прозорих зими корогвах,
Любо пойнявши незвичністю вроди...
Грай легкокрила у струнах природи!
6.02.99.


* * *

Думка жахається власної тіні,
Бо несвідома того, що учинить.
Йдемо на берег постійного «буде»,
Ми поміж небом та «світлим» минулим.

Мабуть збудований світ інших бачень,
Бо повноцінність: не маємо, значень;
Десь загубили двокрапку чи кому,
Щоб прочитати усе по-новому?
11.02.99.


* * *

Яса...  
    Овва!  
  Яка душа!
Струмить блакитна течія.
Мовчи.  
   Дивись.    
Сади весни...
Усе – безмежні береги.
Вервечка-березіль пливе
Та косу променів плете.
Хлюпоче сонячне вино.
Збагну красу!..
  Малюю скло.
7.03.99.


Ця крапка дорівнює вічности

лишайте крила на гербарій
пів жмені сонця на ножі
кохання бавить динозарій*
ліричних куль наглядачі

ти хочеш встигнути любити
собачка виє на весну
людину паніки створити б
у цей апофіґей всьому
12.05.02.


* * *

обличчя рук говорить із вустами
тут інша ситуація зі світлом
я можу забезпечити любов’ю
або піти до горщика з попсою
з підлоги визирає серце кволе
знебарвилися квіти із очима
бери подарунковий псевдоспокій
і подих ніжний за плечима
ти маєш влучно чути тишу
заходиш в неї як у тостер
смакують подиви колишнє
а серце хлюпає од вишень
збочення
ти маєш влучно сполохати тишу
ти чуєш розніжений збуджений тостер
смакують поети на подив колишнє
і серце хлюпоче смакуючи вишні
13.05.02.


* * *

не живи себе ілюзіями
виколупавши
залишок гріха
з пуповинної фантазії

верліброві думки
постфутуристичного
минулого
серійних людей
зі
стерильною ситуацією
без утисків
вживали у комфорт

із вицвілими очима
делікатесні місця
згубили кохання
наче невинність

наша закуска
на нас
дивиться
із насолодою
як
на сяйво здорового глузду

пошуки та порівняння
альтернатива сумлінню
без сумнівів
весна виснажує
дивно і одиноко
втручанням у декоративність

зламаних крил
зустріч
навипередки з реальністю
чекають
годинникового вибуху

зґвалтовані емоції
фатальної брехні

усі масово почали бачити повітря
за
уповільненим ходом свічок
за 
уповільненим ходом думок
зухвало
вам
бісоногі ритми і рими
ніж для квітів і катів
ділі буде
19.06.02.


* * *

хотіли бажали і пролетіли
по-українськи смерть волає
від ситуації сумліє*
вона з ходою самурая

говоритиму мертвою ніжністю
за останнім діаґнозом дзвоника
за природним порядком невинности
завбачають на прапорі слоника

пахне дівка і потом і матом
і в ґазеті некролоґ цар здох
соловейко втомився кохати
ти чудово спрямований бог

лежить на небі туша сонця
й спрацьовує на нім рефлекс
пупка паняночки для хлопця
постфаталісти хочуть сХ
20.06.02.


* * *

Хто за біль платить гроші?
Болем ситі по шию!
Закорковуйте в жила
шилом
сміх.
Гроші хочуть радіти!
У гаман не ридати!
За святковість, любов і красу
і лиш краплю роси
на щоці!
2.01.02.


* * *

Злих людей дурні люди 
Дарують мені.
Для людей маю душу.
7.01.02.


* * *

Я сумний і байдужий.
Ніч пахне теплою скибкою хліба і молоком.
3.02.02.

Олег Левченко. Вірші: "Нас випадковість зустрічала...", "Горять ніжні повіви світла...", "Крокують впевнені життям...", "Як щиро та гордо...", "зв’яжу малюнки в перевесло...", "Спробуй...", "біля храму...", "Дорога рушником...", "голосіївська осінь...", "тролейбус...", Національна ідея, "Йдучи повз Михайлівську церкву...", "Слухайте поезію, коли її потрібно...", "Розбурхане небо иржею повітря...", "Красна-весно, цілуй білим квітом простори...", "У кожного в світі своя течія...", Заметіль, "Думка жахається власної тіні...", "Яса...", Ця крапка дорівнює вічности, "обличчя рук говорить із вустами...", "не живи себе ілюзіями...", "хотіли бажали і пролетіли...", "Хто за біль платить гроші?..", "Злих людей дурні люди...", "Я сумний і байдужий..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 56-59. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олександр Кулеш. Проза: Степан, Подушка, Загадка про...

Олександр КУЛЕШ

Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.


Подушка

Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.


Згадка про...

Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радости руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселости діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.

Олександр Кулеш. Проза: Степан + (Подушка, Загадка про...) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50-51. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Ромцьо Здорик. Вірші: Присутність, Про білі бемолі, Про неї і трошки сумно

Ромцьо ЗДОРИК

"Народився 23 вересня 1980 року у м. Карцаґ (Угорщина) у сім'ї військовослужбовця. 1987 року вступив до Озерненської загальноосвітньої школи. Саме тут у '93 році вперше зачепив плетиво думок, рим та слів. По закінченню школи пішов у мандри... Ішов-ішов і пришвендяв до Житомирського державного університету. Тепер не жалкую. Намагався вкусити з того чи іншого боку ґраніт науки, втім, не досить активно, бо я народжений не для наукової роботи, а для мистецтва, я народжений бути кращим".
По закінченню Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка 2002 року, автор пішов працювати на ниву журналістики. Наразі є кореспондентом ґазети "Сільське життя". Автор поетичної збірки "Самотній вітер" (вид. "Жур.фонд", 1997 р.). Друкувався у колективних збірках "Першість", "Неабищо", "Останнїй zошит постфутуриzму", літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч '99 та 2000 - 2001", часописах філолоґічного факультету ЖДПУ "Філео+Лоґос". Активно займається громадською діяльністю, є головою Житомирської міської молодіжної творчої орґанізації "Мистецька ґільдія "Неабищо".


Присутність

Щовечора до мене приходить одна й та сама
дівчина
із присмаком присмерку,
я жену її геть у нічне безгоміння,
однак вона
постає з нього знову, неначе б нічого не скоїлось.
Очі її переливами міняються у люмінесценції місяця
цятками радощів,
та обличчя гіпсоване, скуте гіперболою болю,
зорить у безвість...
Так відбувається щовечора...


Про білі бемолі

Білих бемолів бриніли пісні...
Бруньками сонця під срібним дощем
стиха сипались ліхтарні вогні,
вмиті краплинами, а не плачем.
Рук твоїх змерзлих трояндовий цвіт
випестив - випустив з полону вуст...
Білі бемолі сховались під спід
вій твоїх віяла й сіяли блюз.


Про неї і трошки сумно

Пелюстки пальців
плелися у вальси -
їм було боляче розлучатися...
Час тане і тоне
у морі твоїх долонею...
Солоні
сльотаві спалахи сліз
доводять життя теорему: там, де вичерпується твій під'їзд -
знову розпочинається са-мот-ність...

Ромцьо Здорик. Вірші: Присутність, Про білі бемолі, Про неї і трошки сумно / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 37. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Любов Годлевська. Вірші: Пісня кохання, Самопізнання, Відлуння паралельних думок, Міс осінь, "Поволі просуваю..."

Любов ГОДЛЕВСЬКА 

Народилася 21 січня 1978 року. Закінчила Житомирський державний педаґоґічний університет ім. Івана Франка. Працювала у обласному літературному музеї. Нині готує до друку власну збірку поезій "Гармонія болю".


Пісня кохання
Легкою тінню, німою ходою
Слідом в молитвах іду за тобою.
Сизим крилом до плеча ледь торкнуся -
Й спокоєм білим на серце спущуся.

Ти не відчуєш, не озирнешся,
Ко?ли біду я спалю своїм серцем.
Лиш від вогню, що гризе мене болем,
Ніжним теплом розіллюсь за тобою.

Раптом долине до слуху тонкого
Дикий крик чайки чи лебедя стогін,
Долею встеленого на світанні...
Ти не лякайся - то пісня кохання.


Самопізнання

Надто вже тихо у Лаврі душі.
В тьмі сьогодення минулим зорять
Поодинокі скелети святих...
Жаль, що минуле лише експонат.

Впевнено йду, хоча й на манівці,
Вільним маршрутом в пізнанні себе.
Творчу свободу стискаю в руці:
Нею мій дух двері в рай відімкне.

Усюди шукаю сократівський смисл.
У нім, тільки в нім суть мого майбуття,
Де страхом обмежений дух не проліз,
Я жваво проскочу... Фатальна ж ця гра!


Відлуння паралельних думок

          "Какая есть - на горнем небосклоне
           Украина на Божеских руках."
                                                  В.Галузинская

Яка вже є -
отруєна брехнею,
Яка вже є -
стверділі небеса.
Фальшивий дзвін
у ситих шлунках "ґеніїв",
Й на битім склі знов контури хреста.

Яка вже є -
з чинопоклонством в генах,
Яка вже є -
у срібних ланцюгах,
яка вже є -
в короні з секонд хенду,
Вкраїна у Божественних руках.

Якою буть? -
їй вільно обирати.
Ведуть до храму істині шляхи.
Я тут коліна й серденько схиляю -
Куди від неї, рідної, іти?

Незнана та непізнана...
та не німая!
В забутій, занехаяній юрбі
Я тут свій дух утомлений схиляю -
Тут перемога, на моїй землі!

Там десь течуть брудні валюдні ріки,
Й мед демократії по горлу шкряботить.
Звичайно, там не падають лелеки,
Там хмарочоси боїнг решетить.

Там різне кажуть... Що нам з того взяти?
Як в нашім домі оргії брудні.
І я, і Ви покликані прибрати
Цей дикий безлад з рідної землі.


Міс осінь

Її посмішка,
напомаджена bordo,
залишила іронію Джоконди
в осиковім листочку.
Лісова рапсодія Oriflaim
зазвучала в глибокому погляді...

Лиш торкнися її інтересів -
облітатиме бронзою слів.
Жоден фраєр із вічности буднів
шал дівоцтва її не спинив.

Паморочаться барвами пера
в капелюшку примхливої дами.
Вслід за модою мчиться скажено,
оповита шифону туманом.
Яка стильна!
Чарівна!
Шикарна!
Визнаю перевагу твою! -
Так скажу -
і гіркими дощами
Меланхолії в ноги впаду.


* * *

Поволі просуваю
переспілі прагнення
між шпаринками
впертого "Дай!"
Їх плоть спотворюється
спресовуючи порох думок
для вибуху...
Та піт і сльози
псують паливо мрій.
Попри все спопелила
ще перше
посмертний свій посаг...
Приймеш?..
У час посту
душа не попросить
нічого,
крім відповідей...
Не соромся,
що гола і боса,
брудна...
Приходь, поговоримо.
Господи.

Любов Годлевська. Вірші: Пісня кохання, Самопізнання, Відлуння паралельних думок, Міс осінь, "Поволі просуваю..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 26-27. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)