Юлія Карпова. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія КАРПОВА

Іт віл невер дай

Детка ты хочешь романтики?!

Будет тебе романтика!

Сиськи, письки, бантики...

По всему ковру от презервативов фантики.

Хтось це таки зробив. Впритул єдиний вистріл в голову. Єдиний і вирішальний. Мабуть, навіть безшумно. Серед кімнати на підлозі організм бездиханний. Дивно. Ні жалю, ні співчуття. А всередині пустота і якась підозріло холодна свобода. Мені просто байдуже. Холоднеча, пустота, врівноваженість і різкий фізичний біль. Булавка. Я вкололась булавкою. Вже який місяць вона живе в моїй дірявій кишені, все ніяк не викину, не застібну, не... Нічого не. Я просто ледача курка.
Вона лежить. Бліда, з відкритим смішно ротом. Я б туди їй впихнула. Свій розшатаний каблук. Або не каблук. Або не до рота. Лежить. Жодної краплі крові, жодного навіть мокрого місця! Було б куди цікавіше з кровю, стікаючою слиною, ще там різними рідинами і зеленою булькою з носа. Тоді ефект був би вражаючим! Можливо, я б навіть зробила декілька фотознімків на галіму камеру. Або взяла б велику коробку сирного (саме сирного!) поп-корну і каталася б у скрипучому кріслі. Під "кокс карибский" в плеєрі з одним навушником. Спостерігала б.
Лежить. Аж синя від холоду в приміщенні. Якби була кров, уже мабуть би замерзла. Плюю на зіпсоване взуття і підходжу ближче. Немов жива. Так кажуть про всіх померлих. А вона мертва. Та і при житті була немов мертва. Мені немає за що її любити, поважати, жаліти. Якщо інші мені мені всовували палки в колеса, то вона втикувала залізні арматурини із злорадним сміхом. Не забула.
А скільки нервів намотала на безкінечу сіру котушку? Мотала дуже повільно і відразливо, хотілось не те що плюнути в лице, хотілось туди блюванути. Й**** в рот! А часом могла смикнути за натягнутий оголений нерв, немов жирний прищавий неук-скрипач смикає за цнотливу струну нової скрипки, яку йому подарували зажерливі батьки, які окрім своєї сраки цінують тільки синову. Вони ж бо свято вірять, що син виросте скрипалем. А він в той час по ночам "лисого ганяє" під мульти Діснея, а в перервах робить інтимні фото свого "піцика", аби завтра "з пацанами помірятись". Тварь.
В мені півпляшки паленого мартіні.
Мужність, честь та відвага — ознака алкогольного спяніння. Не вірю, але користуюсь. Підходжу ще ближче. І що є сили пхаю ногою її в бік. Ані зойку. Ані краплі будь-чого. Охоплює азарт і бю, допоки не падаю поруч. Хоча смішно під ногами здригалось тіло. Навпроти дзеркало. Смішно виглядаю пяна, з розпатланим волоссям, ще й на підлозі поруч з цим мертвим організмом. Байдуже.
Згадую і закурюю. Комусь свято обіцяла, що кину, з кимось билась об заклад. Брешу. Як остання блохаста собака з обдертим піджатим хвостом брешу. Хоча як тут не закурити, коли ТАКЕ?! Коли та, що регулярно, неначе ПМС, зявлялась у найбільш непідходщий момент і рушила все те, що набудував здоровий глузд?! Я регулярно відбудовувала, а вона регулярно руйнувала назад. У когось з нас щось невпорядку з головою. Очевидно, у мене. Так легше.
Підвелась. Ватяні ноги понесли до виходу. Головне — не озиратись. Бо навряд чи стримаюсь аби не кинути піноблок на голову. Не стримаюсь точно. Тепер скоріш до виходу. І не забути обсмикнуть задерту спідницю. І викинути покалічене взуття.

Моцарт — Вагнер — Лятошинський
Для струн роялю необхідно 1500 метрів дроту

Я тобі не вірю.
Ти сидиш біля роялю і граєш якусь настільки душероздираючу мелодію, що руки стискаються в кулаки і нігті вїдаються в долоні. Аби лиш не заплакати. Аж здається, що котячі кігті в кров роздирають горло. Мелодію неможливо не переживати, саме ЦЮ мелодію. Вона собою наповнила невеликометражну кімнату, повітря, вона відбивається від стін і кружляє... кружляє... Я нею дихаю і, мабуть, якщо висуну язик, то обовязково відчую її смак. Такий кислувато-солодкий з терпким присмаком кориці.
... Я продовжую тобі не вірити.
Ти щосили бєш пальцями по чорно-білих клавішах, щосили тиснеш на обдерту приржавілу педаль і музика вже бринить на шибках, люстрі, переливається у дзеркалі, знову відбивається від стін, повертається в рояль і підсилюється ефект.
... Я не вірю тобі остаточно.
Сухим безпристрасним порухом руки перелистуєш ноти. А я в житті не бачила, щоб це робили так моторошно і відразливо. Музика... Ця музика змушує знову відстежувати її переміщення. Закриваю очі. На мить здалось, що бачу як ноти, взявшись за імпровізовані ручки, вилітають з-під кришки роялю і кружляють-кружляють... А в тебе жодних емоцій. Шелест паперу — знову перелистуєш.
Так. Я в житті не бачила, щоб дівчина-піаністка настільки безпристрасно, беземоційно та холодно грала. Ніби на токарному станку. Мабуть, так грають безсердечні? Вибач, але я дійсно тобі не вірю.

Юлія Карпова. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.130-131.

Юлія Карпова. Наодинці з Ірен Роздобудько. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія КАРПОВА

Наодинці з Ірен Роздобудько 
Вже вдруге в Житомирі побувала відома письменниця, журналістка, поетеса та просто чудова жінка Ірен Роздобудько з чоловіком Ігорем Жуком.  Перше відвідування нашого міста надихнуло її на написання книги «Зівялі квіти викидають», яка вже була екранізована.
— Пані Ірен, як проходить весь ваш процес творчості?
 — Дуже просто і дуже цікаво. Наприклад, ідея книги «Ґудзик» прийшла до мене, коли я їхала в метро і побачила на підлозі відірваний чийсь ґудзик. Здавалося б, що нічого особливого, але я почала думати про того, хто його згубив, які незручності це створює тощо. Це дрібниця, але якщо ти без такої деталі, то і почуваєшся вже незатишно. Взагалі, сюжет починається з дрібниць. І я ніколи не використовую історії, що чую від інших людей. Це якось принципово.
 — А з чого почалась ваша творчість?
 — З поезії. На мою думку, поезія набагато вища за прозу. У свій час я писала шалено — за вечір йшло десь близько 10 віршів. Але зараз свої вірші не дуже комусь показую. Хіба що чоловіку.  Перекладала навіть російською мовою Ліну Костенко.
 — Пані Ірен, а Ви забобонна людина?
 — Ні, зовсім не забобонна. Коли чогось хочеш, то про це треба говорити вслух і якнайбільше. Я не боюсь говорити про заплановане, бо якщо ти вже сказав, то мусиш це зробити. А моя подруга — Марічка Матіос — навпаки, дуже забобонна. Все тримає в секреті, в собі.
 — Як давно ви познайомились з Марією Матіос?
 — Ой, дуже давно було. Років 15 тому. Ми пливли по Дніпру від Києва до Херсону на пароплаві. Я тоді працювала радіожурналістом і бігала за всіма з мікрофоном, записуючи інтервю. В той день Марічка мною дуже опікувалась, на той час вона вже була членом Спілки письменників. З тих пір і дружимо.
 — Ваша книга «Ґудзик» була екранізована. Хто зняв фільм? Хто в ньому зіграв?
 — Так, екранізована. Дія відбувалась в Карпатах, але епізоди знімались під Житомиром. А зняв його Володимир Тихий. У нас з ним уже 2 фільми: цей і «Таємничий острів».  Знімались там Вікторія Ісакова, Андрій Панчишин — російський актор з українським корінням, який ще зіграв у фільмі «Украдене щастя», Анна Кузіна — знялась також і в «Зівялих квітах».
 — Чим ви займаєтесь у вільний час, окрім літератури?
 — Я люблю робити поробки з бісеру. Вишиваю. Вишила десь близько 20 картин включно з вишивкою на светрах. Це для мене своєрідна психотерапія. Але займаюсь цим не професійно — не вмію підбирати кольори.
 — Яку пораду дасте для письменника-початківця?
 — Потрібно перш за все багато читати. Якщо людина пише, то можна взяти 1 сторінку свого твору і 1 сторінку будь-якого відомого визнаного автора і просто перечитати і зрівняти. Далі виправлятись, уникати різних там повторів, непотрібних слів. Бо коли ти вже поставив якусь високу планку, то наступна стрінка просто мусить бути кращою за попередню. Також можна читати вголос своїм близьким. Так бачитимеш свої помилки.  А взагалі, то найкращий шлях в літературу — літературні конкурси. В творчості немає нічого неможливого. Тому якщо чогось хочеш, то дерзай!
І на завершення хотілося б додати власні враження від нашої з Ірен зустрічі. Невисока така світловолоса жіночка з розгублено-щирою посмішкою. Саме таке моє перше враження. І ніякої зверхності у спілкуванні, ніякого пафосу чи чогось подібного. Вона перша простягнула руку при особистому знайомстві. Потім ми зустрілись вже на самій конференції і, помітивши  мене, вона заклично помахала рукою.
А я раніш і ніколи навіть не мріяла про нашу зустріч. Дуже даремно. Мрії мають здатність збуватись.

Юлія Карпова. Наодинці з Ірен Роздобудько. Стаття

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.154-155.