Цинік
Нікому не присвячується…
Сьогодні сорок перший день як між нами почався цей бразильський серіал. Так, рівно сорок перший. Всі ці важкі дні памятаю до найменших дрібниць, кожен з них я старанно нанизував на мотузку, і тепер вони просихають в понурій кухні над газовою совдепівською плитою. Нічого, все буде добре, ось тільки знайду соломину, вхоплюсь за неї та врятую себе, її цілком вистачить… А потім пройде дуже багато часу й людей…
… Я перетворюсь на безпомічне і божевільне згасаюче сонечко; від сміху розмахуватиму плутаною, сивою гривою, згадуючи «наші» дні, якщо ти доживеш до цього часу і збережеш память, то приходь — будемо сміятись над собою разом, своїми гнучкими беззубими ротами.
Більше ніж надія
Сьогодні мені снилося, що ми з братом партизани, обідрані але цілеспрямовані, загнані будь-яким шарудінням, будь-якою розшарпаною місцевістю. Діти-партизани. І коли ми пробиралися через вузькі численні грати в підвал, у якому вбачали своє спасіння, вже тоді було відомо, що нас неодмінно знайдуть і витягнуть звідти. Але не зважаючи на це, ми пробиралися все далі, протискували крізь металеві прути свої тіла допомагаючи один одному і просувалися вглиб чорноти, шукаючи на її дні спасіння, якого, все ж таки знали, що не віднайдемо.
Залежність
Мільярди електронів починають бомбардувати скляну поверхню, яка від цього миттєво спалахує, саме в цей момент зароджується мінлива картинка, саме в цей момент зароджується світ, який майстерно пропустили через призму замовлень; людина сідає перед екраном — глибоко в її очах зявляється світлий прямокутник. В ньому радіють і сміються люди, в ньому люди дають поради людям і знову сміються, сміються, сміються. Люди в прямокутнику народжують один одного і сміються, вбивають один одного і теж сміються, вони розфарбовують все довкола яскравими кольорами і щось гучно вигукують але вигуків не розібрати, всі їхні слова змішуються з загальним сміхом, з гігантськими написами, з музикою, з траурними процесіями й розкритими ротами різнокольорових правильних людей…
Відкритість поверхні очей максимально збільшується, вони вбирають цей світ, що променями протягується крізь простір кімнати, мов нитки. І здається, що нікому не вдасться пройти через цю ниткову перешкоду, крізь цей щільний потік світу не спричинивши якоїсь страшної катастрофи, чогось незворотного і руйнівного.
Так проходять дні, проходять ночі, вони починають забуватись віддаляючись настільки далеко, що тим самим виходять за межі памяті. Вони схожі на супутники, які виходять за межі звязку з Землею. Втрачається необхідність в їхньому цілком недоречному запамятовуванні. Дні і ночі, роки й десятиліття досягають міжгалактичного простору і без сліду розчиняються в ньому. Безмежними ешелонами вони прямують до зникнення…
А широко розкриті очі все тримають ціль, демонструючи снайперське терпіння. В них життєво мерехтить світлий прямокутник. Зіниці переймають цю прямокутність і вже не знаходиться різниці між нею та округлістю. Світ зливається в суцільну пляму, відмінностей, різноманіття в ньому не існує. Лише гострі штрихи, лише ламані хвилі, лише сірий сніг. Тут все вічне, тут смерть поборов замкнений потік одноманіття.
… Хтось тінню виростає за спиною глядача… це самий далекий, самий не заний родич з всіх самих далеких та самих незнаних. Своєю далекістю він взагалі ставить під сумнів будь-яке відношення до людини перед собою. Але раптово згадавши якусь дрібницю, невідомий родич нервово трусить кінцівками і поспішаючи зривається з місця. Заплутавшись в чомусь ногою, він так само нервово смикає нею; не зважаючи на цю дрібну дротяну перешкоду він продовжує рухатись далі, він зникає так само швидко як і зявився, залишивши по собі наслідки, від яких потік світу неочікувано перервався…
Довкола западає тиша і лише старий мідний годинник співає свою одвічну пісню над зблідлим мерцем, над його скляними вільними очима.
Відчуття
Ця ніч дарувала полегкість, і я хотів лише, щоб зараз не розпочалася війна, бо як все таки добре почувати себе вільним від усіх і кожного, бути залежним тільки від самого себе та відчувати життя, яке пронизує абсолютно все. Як натхненно лежалося на ліжку в цій непроглядній темряві..!
А довкола мирно сплять люди, і їм сняться сни, в той час, як на протилежній стороні планети — день, і там люди метушаться проявляючи свою життєдіяльність. А на полюсах холодно, там багато снігу, і я, радіючи, зігріваюсь думкою про мяке хутро, а в Африці жарко, Африка переповнена жовтим кольором і, посміхаючись, я згадую сніг, проти якого щойно боронився. А за планетою простір і інші планети, а далі ще більший простір й інші сонячні системи і знову простір, простір… і інші галактики та їхні скупчення, і скупчення скупчень… і кінця не видно і кінець не зовсім то й зрозумілий… А я лежу в темряві на своєму старому ліжку, натхненний життям, і мені легко, хоч я й боюся щоб зараз не настала війна, боюся щоб спалах не прорізав спокій і на горизонті не зявився атомний гриб, бо тоді ця ідеальна конструкція буде зруйнована, буде зруйноване її усвідомлення, яке зараз так гостро відчувається в цій непроглядній спокійній тиші.
День знань
Якось раптово настало перше вересня, і я лякаючись зрозумів, що давно не ходжу до школи. Я відчув — я живу, я живу вже не перший рік.
Перше вересня настало немов хтось клацнув пальцями, показуючи фокус, і я двадцятилітній зявився тут, мовляв, ось він я — зустрічайте; а на мене спокійно дивляться люди, для яких я давно знайомий, і їм ніяк не можна пояснити, що саме в цю мить все розпочалось.
Попіл ідей
Калямов зачинив балконні двері, що відчинились протягом і сів за стіл.
Так, добре було б написати щось свіже, сильне і глибоке — потрібна нова ідея, тільки нова. Але як багато всього написано до мене, та й пишеться в цю хвилину... Треба взяти всі можливі варіанти і відняти від них раніше використані, а чи багато залишиться, де шукати обєктивну відповідь на це, та й чи існує обєктивність в такій тонкій справі? Ну припустімо, що певна супер-ідея вже знайдена, але чи можу я бути впевнений, що в цю мить її не знайшли ще кілька десятків, сотень, тисяч людей? Можливо ідеї приходять в міру їх досяжності людству, в міру їх черговості, за якимось порядком, як же тоді витягнути те, що поки приховано за цим порядком?
Двері балкону знову відчинились. Калямов зітхнувши встав, притиснув двері і знову сів за пошук та роздуми.
Отже ідея... так, саме ідея. А чи настане час, коли вони вичерпаються повністю і крапка? Швидше за все — ні, за умови, що людство буде розвиватись, і в міру зростання розвитку буде пропорційно надходити кількість нових ідей. Але ж людство складається з поодиноких індивідів, а чи означає це, що я — Калямов, сидячи тут у своїй квартирі, за своїм столом і не в силах знайти нову ідею, що я далі не розвиваюсь? Можливо, але ж я шукаю й розумію, що шукаю щось нове, отже, мій розвиток не повинен був зупинятись...
Можна ж писати красиво, навіть вишукано або грубо, але смішно, а можна комбінувати і змішувати, тільки все це не те. Потрібна нова ідея. Багато хто писав красиво — це як прекрасна зовнішність, чи запамятають їх за красу? На довго — звичайно ні, але варто старому, лисавому товстуну з поритим життям лицем знайти оригінальну, унікальну силою та незвичністю ідею, як його запамятають і навіть визнають велетом розуму. Завертять його думки з аханням та захопленням або заздрісною прикрістю, скажімо: «Чому не я додумався до цього». Як все це дивно...
Калямов поклав голову на руки і напружено думав, закривши очі занурився у свої думки. Він згадував вже відоме йому, шукав відростки від цього відомого в надії вийти на новий шлях, включав логіку, навмання зєднував речі, факти, явища. Годинник рівномірно і розважливо лічив секунди, відбиваючи спокійний ритм. Калямов занурився у вязку дрімоту і заснув.
Він бачив землю, і людство, і багатьох незнайомих йому людей, заводи, фабрики, поля... так, саме поля, на яких росла пречудова пшениця, величезні кавуни, дині, картопля, а в центрі полів стояв маленький заводик з величезною трубою в небо — ця труба, великою кількістю диму, що викидався, створювала білі, пухнасті хмари. Сонце світило ласкаво та мяко, а через поля тягнулися з всіх сторін світу до заводика стежки, навіть не стежки, а дороги, цілі траси. Навантажені папером вантажівки підїжджали до приймального пункту біля заводу, скидали свій вантаж і звільнившись від тиску безлічі книг, зошитів, рукописів, окремих листків та іншого паперу відправлялися назад за горизонти…
Калямов бачив себе вченим з борідкою і в округлих окулярах за трибуною. Він палко виголошував промову на тему якогось прориву, нових експериментів, успіхів. Суть все ясніше долинала до свідомості: «Нові експерименти показали, що думки перетворені в добриво шляхом спалювання паперу, який містить їх на собі, спричинює до величезного поліпшення зростання культурних рослин, навіть класичний перегній не витримує конкуренції... Нами створені сортувальні пункти для поділу думок за новизною, актуальністю, правдивістю, чистотою, благородністю та багатьма іншим критеріям. Такий поділ матеріалу на фракції має на меті ефективніше використовувати це нове революційне добриво...» далі пішли діаграми з таблицями... ревучий зал... оплески... вигуки «Ура!», «Геніально!», «Це прорив!» і подібне.
... Все обернулося, і випливли попередні невимовно багаті поля з неймовірно дебелими рослинами. З заводика виліз до пояса роздягнений, розчервонілий і лискучий на сонці, міцно збитий дядько й закричав до водія найближчої вантажівки:
— Всё! Ти останній — вивантажуй. На сьогодні вистачить, — підійшовши до стовпа, що стояв поблизу, він зняв з гачка рацію, і динамік нагорі монотонно прогудів: — На сьогодні прийом думок тут закінчено, прямуйте до найближчого пункту.
Почулося незадоволене бурчання з кабін. Один водій висунувся і пробасив:
— А ти спробуй списати паперу на цілу вантажівку, та ще й чекати сплати за таку працю поки ви надумаєтесь її спалити. Завод би розширювали, склад розширювали, а то творці взагалі перестануть віддавати нам результати своєї праці і знайдуть їм куди краще застосування, — він закашлявся і втерся кулаком.
— Не я порядки призначаю, — відповів дядько, — я тільки спалювач, на сьогодні прийом закінчено! Приїжджайте взавтра або прямуйте до іншого пункт, — він розвернувся і, відкривши двері з яких зявився, потонув у диму. Двері зачинилися, все стало як і раніше. Вантажівки почали ліниво розвертатися і відїжджати.
В просторі зачулося гудіння. Звідкись зявилась безліч білих кукурузників, які проходили над землею рівними рядами, розвіюючи світло-сірий пил — повітря стало брудним, туманні сутінки спускалися на землю новими й новими хвилями. Незабаром за ними зявилися інші — сині кукурузники, важко пролітаючи за попередниками, вони почали розпилювати воду змиваючи всю похмурість місцевості, кожен новий захід повертав панорамі попередній вигляд. Сонце грало на полях жвавістю переливів, рослини, що колихалися вітром, спокійно шаруділи швидко вбираючи в себе першокласний сорт думок та ідей...
Калямов прокинувся від протягу, який відчувався потилицею. Кілька миттєвостей сидів просто вдивляючись в стіну напружено згадуючи всі подробиці. Він взяв листок і став писати намагаючись не впускати найдрібніших деталей, дописуючи другу сторінку, обірвався на слові і замислився, в цю мить противно задзвонив телефон. Калямов схопився, підбіг до апарата:
— Слухаю, — нервово вимовив його сухий голос.
— Боря, здрастуй. Неводов турбує, — і він тихо хрюкнув.
— Ну чого тобі? Від справи відриваєш, давай скоріше.
— Ти не повіриш, що я придумав — це геніально, Калямов, — в слухавці залунало задоволене хихотіння, — це тобі не переробки написаного, не перекладання кубиків, це свіжий вітер в степу, рослинність, що пробилась в посуху, це біла цеглина…
— Та по-людськи кажи що там в тебе скоїлося! — обірвав Калямов, все більше й більше роздратовуючись.
— Ідею, ідею я знайшов, дорогий ти мій, свіжа, нова, цікава річ виходить.
— Вітаю, але мені-то що до цього? Я зайнятий!
— Не поспішай, не поспішай, ти ж ще нічого не знаєш, — і Неводов швидко забубонів: — Все полягає у відкритті одного вченого, який приходить до висновку, що думки записані на папері й перетворені на попіл являють собою найкраще добриво. Згодом ці перероблені думки, які ділять на різні групи за ефективністю своєї дії, розвіюються над полями, від цього одержують величезні, чудові врожаї. Можна навіть голод усунути, тільки б думок вистачило у людей і це воістину...
Приголомшений Калямов поклав слухавку не вірячи своїм вухам. Як таке може бути? Він стояв над телефоном, дивився в дзеркало і потираючи підборіддя шукав відповідь. Але тут телефон знову задзвонив, Калямов здригнувся, зняв слухавку і поклав її на тумбочці біля апарата. Слабко доносилось:
— Боря, щось перервало, я не закінчив, ти мене чуєш? Боря, алло... — і потім залунали тихі впевнені гудки.
Калямов підійшов до свого робочого столу і в нього вирвалося:
— Еех... Ось тобі й ідея..! — після чого, кілька секунд розгублено вагаючись, схопив листок списаний дрібним почерком, стиснув його в руці та впевнено попрямував на кухню. Тут дістав з буфету металеву супну тарілку, відшукав сірники, широко відкрив кватирку і підпалив у тарілці «свої» думки. Вогонь, що поглинав тендітний папір, помалу згасав, а розчарований чоловік дихав гидким димом, що розійшовся по кухні, і в його голові крутилося: «Чи була ця ідея хоч трохи оригінальною, хоч трохи цікавою..? Тільки вже зараз вона виглядає такою старою і нестерпно зрозумілою, настільки замацаною іншими, що потемніла як від часу мідна монета». Калямов стояв і думав про новизну, повторення, користь, а потім взявши тарілку, скинув попіл в горщик до старого кактуса й полив водою; нехай рослина відповість на всі запитання…
Він поплентався назад в кімнату, ліг на диван і дуже швидко піддався втомі, ось тільки більше йому нічого не снилось.
Роман Рой. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.125-129.
Немає коментарів:
Дописати коментар