Цикл мініатюр "Чотири стихії"
Передмова
Чотири кути квадрату.
Чотири пори року.
Чотирьохвимірність кімнати.
Чвертка — похідний набір.
Чотири — це завжди певна обумовленість, яку навязують закони життя. Власне, й воно підпорядковане цій довершеності його циклів, що не можуть тривати одвічно — натомість швидкоплинні як і думки людські.
Обумовленість і двоякість чотирьох стихій: з одного боку — користь, з іншого — невгамовна небезпека.
Чотири — цифра, яка перегорнула і змінила все моє життя.
Отже, обумовленість, обмеженість, яку годі переступити — бо то основи існування.
Врешті, цикл моїх оповідань, що були викликані подіями 2008 року. Вважай: 8:2 = ... Незворотність. Неоднозначний рік, що викликав до появи циклу мініатюр „Чотири стихії”: земля, вогонь, вода, повітря.
Рушаймо, читачу. Ось, єдине, не будь вибагливим, бо — це також є обумовленість, через яку важко переступити, а повернутись назад і поготів.
Земля
З пороху прийшли, в порох і повернемось.
— Заходь, Васильович. Зараз зметикуємо. Нашкребемо щось, та й заллємо шпари. Хоча б щось, щоб за драбину кинути.
— Ти вже їв? — це до сина — Та, певно. Ну то — геть з очей.
Дорослий вже. За рік у школу. Скільки ж того життя: шість років до школи та рік після пенсії. Та й всього життя.
— Йди поки з хлопцями пограйся. Ну ж бо — геть з блеску.
А мене довго й припрошувати не треба — йде собі й метикує — от зараз до Сергія. В нього лопатка є й самохвал, на якому навіть їздити можна. Й гайда на піщаний карєр. От, де роздолля. Та й сонечко так райдужно бавить очі. Весна вповні.
— Серього, — це вже через хвіртку — Гайда на карєр.
Пісок вологий. Можна будувати замки. Та й бабок наліпити.
Граються діти в мисочки. Росте будівля піщаного замку — дитячого щастя — крихкого і вологого.
Й пусте, що батьки забороняють гратись на карєрі. Моєму — то зараз більше цікавий Васильович. Та й не прознає.
А он, пісок, начебто вологіший та ще й з глиною — краще ліпитись буде.
Серьожо — проковтнула в собі глиба піску, що накрила дитячі роздуми й саму дитину. Лише зойк і шурхіт породи, що зійшла донизу.
Чому, Васильович, ми весь час намагаємось вичерпувати екскаваторним ковшем там, де достатньо розчистити лопатою? Так все життя вигрібаємо.
Дядя, Сьома, Васильович, там — пісок. Там — Ванєчка.
Повітря
Воно, сердешнеє, зригнуло
І в блювотинні потонуло.
Повітря, бачиш, стало мало.
Лише під ранок
Прийшла мама.
А день сьогодні тихий. Добре, що без вітру. Гарний день. Переливаються пелюстки білого снігу на сонці. Тихо. Богом данна радість. Славний день.
Покормити малу. Та покласти й приспати. а тоді вже й до сусідки на якусь хвильку можна. Розговітися. Тихо ж як. аж моторошно.
— Поїла. Ну, ходімо спатки. А мама має ще до тітки Крестини сходити. Може, похресниці гостинець який передасть. Доросла ж бо — вже півроку.
Стемніло. Зайшла до своєї хати, ледь на ногах стоячи — пяна в дрезину. Кралась, мов злодій. Темно в хаті. Світло місяць як відрізали за несплату. На тому світі вам сплатять. Де ж звичне „агу”, або ж хоча б плач чи то схлипування? Тихо. І тиша ця — мурахами розсипається по спині. Мерщій до кімнати. Холодно. Нема чим палити. газ ще з весни відрізали. Хай вам дихання вріжуть. чом, так тихо? Доню... Свист вітру за вікном. Де воно й здійнялось надвечір? День бо був такий лагідний, як тато Даринки на першому побаченні. Все щось незграбно шепотів мені на вухо. Минулося... почав пити, бити, а потім — і сам відбився, повіявся, й нема. А я до подружок — розрадниць. Де ж знічевя „агу”?
Холодне тіло в ліжку. А поруч застигле молоко. І радість на обличчі немовляти — преставилась.
Агу, Дариночко, агу.
Тиша. До скону. Тиша.
Вогонь
Людина безкінечно довго може
дивитись на блищики вогню.
Аксіома,
породжена людським
світосприйняттям
Чирк — Сірник запалав — Фу-у-у — Згас. От і вся забава, коли один вдома. А старші пішли гратись до греблі. Мене полишили самого. Та менше з тим.
Чирк — Палає — Фу-у-у — Згас. А як то Івасик робив чиркалку на підошві босоніжка? А, згадав. Береш фільтр з бичка. Кладеш на бік підошви. Підпалюєш. Він тліє. Притискаєш сірниковим коробком з того боку, де сірка. От, власне, і все. Чиркала, яка з тобою повсюди. А у випадку з Івасиком — це не абищо — чиркала — він ж бо курить — ще й кільцями дим пускає. Чирк — Горить — Дим — Фу-у-у _ Кільце. То ж за туалетом, втихомолку. Й дуже приказує : „Подивись, щоб тихо було” — ніхто, значить, не йшов. І маєш вже цукерку. Коли і не одну.
Мерщій на ганок. Там заповітні недопалки. Мама, здається, вчора не витряхала попільничку. Спека — то фільтр сухий, аж тріщить. Маю забавку. А де то буду чиркалку робити, щоб не перепало на горіхи. Не взяли мене на греблю. Та нехай. От зроблю цяцю — сам піду. Це не далеко. прийду. а що в мене є! А он — чиркала.
Чирк. Сухе сіно зайнялось миттю. Жах застиг в очах. Фу-у-у. Та було пізно. Вогонь охопив все подвіря. Спека втішала горловину вогню, язики якого вже лоскотали довбні, що знехотя потріскуючи, дотлівали.
Що ж ви за звірі такі — кричала з похмілля молодиця, коли соціальні служби забирали старших дітлахів — Народіть самі — тоді розпихайте по світу.
Чирк — затліла сигарета в тремтячих від алкоголю руках жінки. кільце, що пасмами диму накинуло зашморг на все її життя, яке в одну мить стало розоране, мов чорна рілля, на „до” та „після”.
Фу-у-у. Не згасає совість, чи то залишки, що спазмами здушують пересохле горло.
— Під ким ви ходите — наче докір.
Кому?
— Під Богом, власне.
Курява здійнялась по вулиці і запала пилом у очі. Серпень стояв спекотним маревом і перепечено пашів на мовчазних обличчях довкола. Хоч відрами переливай цю спеку.
Вода
Дві сльозинки — це вже справжній дощ.
Двічі в одну ріку не ввійдеш.
Сучасні співаночки.
Вода — то страшна сила. Коли крига скресне. Коли затоплює дощами. Повіні. Цунамі. Тайфуни. Та найстрашніше — коли вода солона. Запікається вогнем на щоці сльозою. Не тією сльозою, коли її виштовхує з твого нутра надлишок алкоголю, стакан, мов ікона, на солі — горілка плаче. То — пусте. Страшно, коли плачуть діти. Тоді, дійсно, немає порятунку і прощення тим, хто спричинив ті сльози, що карбують дитячі душі, таврують їх на все життя — до скону.
— Що мені робити? Ви ж дітей позабирали. Майже всіх.
Замизгана. Волосся не бачило води не менше півроку. Жмаки його лиснять, віддають огидою. В хаті — дві секунди простою — це забагато. Духман такий, що після двох секунд все, що всередині — проситься назовні. І мухи. Звідки мухи? В січні.
— Та забирайте хоч всіх. Святика лишіть. Бо то годувальник. сміттєзвалище поруч. таскає метал з нього. Та здає, бідолашний. А мені — зиск: коли чекунець, коли півлітра, коли один — кома — нуль. Більший зиск тоді, коли цей нуль, заповітний. Майже як в економіці економія. Той мультиплікатор, що тяжіє до нуля. І я по закону — до нуля. Ні, Святика, ну ніяк не можна. То що ж робити? Діти ж бо...
Он бачиш кала баня? То здуру — в неї. І дітям тоді буде легше.
Ні, Святика, ніяк не можна. Ну що, як школа. Він в школу ні-ні. Школа в нього щодня. То найліпша школа, коли шестеро голодних очей дивляться на тебе і ще оті, тьмяні, та до болю і оскоми в горлі — рідні, яким — один — кома — нуль. То ліпша школа. Та не без того.
темно надворі. Кала баня темними очима дивиться на зоряне небо, віддзеркалюючи його, але зірки, ті що на небі — що очі того докірливо безконечного небосхилу, і її очі — очі темного холодного болота. Доля така — все життя бути лише віддзеркаленням. Як то один-кома-нуль: міра всіх життєвих негараздів, віддзеркалення кожного дня слабких духом світу цього. Та й в небі не тепліше, ніж в крижаному болоті душевному.
Ні, Святика, аж ніяк не можна.
Губляться думки в холодній порожнині похапцем.
Один-кома-нуль. відлік пішов. Відлік до нуля. Це небо на всіх одне, та калабаня для кожного своя.
Післямова
Заходиш до темної кімнати. Чирк. Роздуми на самоті. Щойно написано цикл мініатюрок — маленький епізод, вирваний з такого ж крихкого життя. Чийого? Так, дітлахів, цих малих дорослих. Від них залежить, яке буде наше життя через двадцять років. Те, що вони бачать сьогодні формує їхнє та й, врешті, наше дорослих, завтра.
І гірко, коли життя суспільства підвішане до маятника, який гойдається між вириганою по туалетам печінкою та золотим перевозом. Як на мене, то набагато краще вивчати географію країн по дівочим персам.
Зглянься, Боже.
Щоб ми з радістю і вдячністю зустрічали прохолоду світанків і проводжали, впоєні надією, кожен вечір.
22.02.09 Тернопіль.
Вадим Жалюк. Цикл мініатюр "Чотири стихії". Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.111-114.
Немає коментарів:
Дописати коментар