**
«Ти більше мені не потрібна», —
Рясніє червона строфа.
Завмерлою нотою «фа»
Озвалась душа принагідно.
Я більше тобі не потрібна…
Навіщо розлогі прощання,
Вервечки розєднаних слів,
У нас не лишилося днів,
Та й ночі черпаєм останні.
Навіщо розлогі прощання?..
Весільні листівки чудові,
Дарма, в них нема мого імені.
Крокує весна у розвої
На зміну нудьги зимньої.
Весільні листівки чудові…
Можна, я за тебе радітиму,
Ти йдеш по шовковому килиму.
Я більше без тебе не тлітиму
Чужого далекого милого.
Можна, я за тебе радітиму?..
**
Велика септима дратує вуха скреготом,
Прозоро-білий весельчак гойдає решето,
Збирає сяйво у сферичні кола-видива,
Куди коханий повсякчас свій погляд кидає.
Руйнує думка радіоли слів скуйовджених,
Це є початок, не кінець на гору сходження.
Парадоксує відшуміле гало раціо
Із рухом потягів, що гучно мчать від станції.
Кидаєш потайки ідею у прогалину —
Критичне вето універсаму заспалому.
Невпинний рух у далі кличе знову
І хочеться почати все ab ovo.
За картавість ніхто не картає…
«За картавість ніхто не картає», —
Думав хлопчик, над трупом стоячи.
Депресивним узбіччям звичаєм
Їхав потяг, суглоби ломлячи.
Млосним жиром засмажено-плісних
До пательні млинців приклеєних
Роздувало в відчинені вікна
І нестримно тягло алеями.
У сусідів гуляли весілля,
Тхнуло тортом надміру зсолодженим.
До кватирки вдиралося гілля,
І кричало життя народжене.
Бігли двором дівчата з кісками,
А любасі, забувши про сором,
У екстазі зі сміху прискали
І тікали лунким коридором.
На асфальті, спеченім спекою,
Діти голосно в класики грались.
Він себе уявив лелекою,
Бо йому тоді так здавалось.
Він себе уявив усміхненим,
На одній нозі баластуючи,
І розміреним кроком стишеним
Він подався, з вікна простуючи.
А дівчата манірно стрибали,
Виробляючи ніжками па,
Тільки хлопчик дивився схиблено
Із затемненого вікна.
Він хотів щось сказати татові,
Той в багрянці вже міцно спав.
Й посеред віртуозно-дівчачого
Загубилось хлопчаче: «ПА…!»
**
Останній лист. І раптом змокла скроня.
Обсіли тіло сорому мурахи.
Тобі пишу. Нараз в моїх долонях
Тримаю лезо і тремчу від жаху.
Пером проріжу я краплини крові,
То душі наші, не шматки паперу.
Я раптом стала болісно-нервова,
Новий відкривши простір — людосферу.
Недовго залишилося, вже весни
За тим писанням відійшли у лік.
Навколо попіл, і несила звести
Занурених у олово повік.
Останній лист. Тримаюся за «basta»
Свого сумління: більше не писати.
До сліз набридло й хочеться упасти,
Хоч так багато мушу ще сказати…
**
Скрутно часом іти в одинокості,
Хто про це не знав, той не відає.
У полон боротьби і жорстокості
Доля нас, буває, що кидає.
Ми змагатись звикли ізмалечку,
Кулачки готуєм для подвигу,
Розіграєм на ніч чиюсь лялечку
Й знову по життю ходимо.
Робимо театр із пародії,
Кидаємо попіл у борщ,
Плетемось чужою дорогою,
Гублячи життя із пригорщ.
І короткі ночі з прощаннями
Ми, скупі, величаєм «любов»,
Залишаєм коханих «востаннє»,
Щоб за мить повернутися знов.
Немає коментарів:
Дописати коментар