пʼятниця, 8 листопада 2019 р.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Юлія ГУЗ

**
Кордон між заходом і сходом
ми пересидимо, як миші.
Маленька спрага, вдих і видих
по колу і по тиші.
По слову, як по коридору,
невлучно гучно.
На дні ми мріємо про гори,
папір і авторучку.
Всеохопні рекомендації пеньків деревам
щодо деяких божевільних рис,
що проявляються подекуди даремно
на ввесь корчавий зріст.
Нема й насправді не було ніколи
чогось, що варте каяття.
Геть кору! Вільними і голими
ніхто в нікуди і ніяк!

**
Продегустуймо рівень насиченості
кривавих сплесків на заході,
ввімкнувши дихання стишене
і все сприймаючи фарбово.
У тілі вертикально змонтованому
відносно земного опору
погляд, наситившись досита,
спочине на клапті пломеню.

**
Бідний, ниций і нагий
знов ховається за віти
вгорі місяць молодий
ще Старого Заповіту.
Може, там і є земля,
а тут ми посеред неба
опір чинимо і крах,
землю кличучи на себе.

**
Метелики перед грозою
крильцями розганяли хмари
з виглядом святості і покори,
якої ми не пізнали.
Раз у раз нові зойки і стогони,
від яких не втекти, не зректися.
Блискавично, громовим голосом
впало з неба: і ти борися!

**
Руками, схожими на клешні,
чимдуж міситиму мозок,
бо палкий до серця,
а потім ночами стогне.
Руками закрию пельку
і змовчу, що мене мучить,
і зрозумію врешті,
що слухати треба душу.

**
В цьому небес печеному світі
плоть пахне заходом і
хрумтить на зубах
забезпечених та небезпечних.

**
Уривчастими клаптями
нагадуються вирвані літа
і здаються пасинками
у старомодних штанях.
Долілиць лягає Доля
і рахує, що носить за пазухою,
неначе лепече спросоння
про те, що можливо й справді.

**
Пульсування струсо-подібних секунд
струсо-здібними борідками дерев
у той час, як перелаштований пульс
кожного разу зітхне, мов помре.
Але наприкінці всіх останніх кінців
кинулись каплі струменем,
як сльози чисті і сльози прості,
якими очищення буде вам.

**
Рак-самітник щипає себе за вуса
від нервового збудження
через вибухи бого-мильних ульбашок,
викликаних дивними зустрічами
з страшенно нечистими потоками
богомольного світу
і молитвами засохлими
в очах дохлої риби.

**
Вмить змивається злість
радісним вітанням через край,
де не живе, бо не їсть і не пє,
бо не ковтається щось
схоже на гігантську горлицю,
заплутану зеленим хмелем,
яка відчайдушно проситься,
щоб хтось зняв з очей пелену.

**
Мудрий будівельник заглибився
у тривку основу старої надії,
вигнану денним світлом
за те, що ясніє,
видаючи себе за іскру
для загублених і заглиблених,
мудрих і муштрованих
будівельників не без хисту
зведення надій до промислів.

**
Замість кинути монету
невправна, бо не виправлена
чекає, що десь ізверху
за неї кинуть
і серед глухої ночі
сказано буде відповідь,
про яку не просять,
а лиш надіються.

**
Знеболюючі обійми втрачають ефективність,
коли вживати безпричинно
наприкінці невдалого літа,
досить гарячого, як для холодного розуму,
що плавиться на ґанку
ванільним морозивом,
коли хочеться взяти в обійми
шершаві стовбури ясенів,
щоб знеболитись ефективно,
будучи заново переплавленим.

**
Якщо знаходиш те, що давно загублено,
під товстим шаром пилу
десь за шафою грубою
і вважаєш це милістю,
то пізнаєш згодом справді милу,
милу ностальгію за забуттям,
під яким, як під пилом,
зотлілий час.

**
Бігун із напруженим відчуттям
року 7517-го від спотворення світу
пробує перебігти вітром на ту сторону дня,
де вічно повішений цвіт
дерев, одночасно обтяжених плодами,
лічить життя не за роками,
бо так не личить, і взагалі
там не намагаються і не пробують
шукати вітру в полі,
позбувшись найменшої гордості
та памяті за собою.

**
Цвірінькання запізнілих пташенят
хором ставить на коліна
думки під назвою розмазня,
вміла та запізніла.
Те, що бачиш, коли відходиш,
варте було б гільйотини.
І мені навіть трохи шкода,
що спиш, мов мала дитина.

**
Зійшлися злісні язики,
роздвоєні від природи,
щоб проказати зникнення
після підлоти,
навченої і за цитованої
колись подвійноязиким
для пізнання сорому
та обмеження відліком.

**
Полудень, опущений до низу,
шелесне і запахне
без зайвого виразу
затриманого в тайні
слуху в морі трав,
наповненого життям і тремтінням,
що не назвеш гамірним та приниженим.

**
Псалмисте, чи ймеш ти віру,
коли з пристрастю сиплеш слова
і стоїш, ніби стовп, непохитно,
та зриваєш раптовий плач?
Чи притисне тебе облуда
як випробування для обраних?
Хто, псалмисте, тебе осудить,
так, як хоче того Жених?
Можеш захист гукати в горах,
непорушних подібно Істині.
Ти, псалмисте, багато говориш,
та пильнуй, аби вірити встиг.

**
Розбиваючи ноги проїздом
і торкаючись злегка, як віями,
все надарма, і навіть, що тисне,
омине. Інше самонадіяне.
Біль — спасіння моє.
Бачу, чую і самобичую.
Хто повірить мені, коли сам (так і є)
набиває даремні гулі?

**
По дорозі у вчора
на задньому місці
дріма задоволення
розпусними більмами.
Як підсунешся близько
до спітнілого й доброго,
з ним захочеш залишитись
на дорогу.

**
Залиті пластівці
обструганих образ
не тонуть в молоці,
а набухають — факт.

**
Люди з пяти елементів
на металевих пластинах
чорні від низу й до верху,
а кругом них — біле.
На біса на білому
чорні стають указами?
Ось така сподівана
сила контрасту.

**
Зняти штани з двома ер
під занедбаним кущем —
так чоловіки тримають слово.
Сховати суть у бюстгальтері,
раптом підвищивши вартість -
так жінки стають нудними.

**
Деревяна карта
із запахом сосни і фіміаму
служить підставкою
на столі з обдертою фарбою,
коли ставлять окріп
у чашці або гранчастому стакані,
на карті стрибають літери,
оновлені, щойно з бані.

**
Підвечіркове поцілуйко
і нічний жах часу
до полоси звужений
тягнеться.
Хвости відпадають
у ящірок-наступниць
на полі без урожаю
на відпущення.

**
На іншому боці медалі
волхви посхиляли голови,
відмовившись слухати далі
чистосердечну промову.
Не важко вмерти за слово,
бо з словом легше ожити
на вищому серед престолів
на цілому білому світі.

**
Якби оцінити послане світло,
щоб благовінням світити,
людські перекази зникнуть
так само, як лжепроповідники.
А нині, хто проти світу,
про того не скажуть добре.
Тож маю з чого радіти:
я ворогом є для ворога.

**
Не знаю, що передує світанку,
та бачу, що йде за успіхом —
гордість та вихваляння,
що й найчистіше бруднять.
Успіх має постукати тихо,
повен перших привітних променів,
дарувати світанок та йти собі
в нову і тяжку дорогу.

**
Страх розбудить навіть тих,
хто досяг вершин самоконтролю
дум своїх не святих
в оселі перед іконою.
А станеться, як і треба:
яма ковтне глибока
того, хто, жадавши полегшення,
багатство заслужить спокою.

**
Співати сороміцькі пісні уві сні,
танцювати пальцями лівої ноги,
де стіни щільні, кімнати тісні,
бо виросли вже мужичі сини.
Кинь око своє у бездонну глибінь
і в тому, що є, подолай межі стін.

**
Тицькуваті пальці, помічені зухвалістю,
відбиваються від рук заради поранення
і великих плям крові на аркушах совісті
не для задоволення, а для роздумів.

**
Бути покараним
на шляху до Венеції
охоронною грамотою
від доброго герцога
з клеймом підлабузника
та списком чеснот,
щоб стати собі відступником
від слова свого.

**
Ангели, спустившись з небес,
розпустили волосся до поясів
як символ волі, яка прийде,
як і вони, босою.
Справи великі чекають малих
з опорою, що не хитнеться,
з сльозами схожими на сміх
буде все, як благало серце.

**
Діва дивиться у воду
і бачить, яка вона стримана.
Це ще один раз доводить:
пориви — примха.
Пригадавши обличчя мучениць,
відбирає повітря носом.
Дивитись в майбутнє з гумором —
дуже просто.

**
Сіріє вокзал без цензури
в устах водіїв.
Те, що здається похмурим,
покриє дим,
що стане недовго позаду
брудного авто,
доки втікатимуть парою
сум і втома.

**
Злість вбивається при ста градусах
і робить посуд щасливим
любовю, вірою, правдою,
які закипіли.
Хоч обпийсь чи втопись,
або будь, або зникни,
успадкований максималізм,
злий і дикий.

**
Вигляд збоку — три в одному:
ситий, скромний, діловий,
сьорбає вампірчик Рома
щось гаряче в одному три.
Пара з вуст — відлуння брехонь,
кимось спущених у маси
у формі численних версій,
тричі мелених язиками.

**
Одинокий одноокий
бачив себе на краю прірви,
переступивши потай
ще один день покинутий.
Як свиня, навмання вирив для себе яму.
Яка чорна і тепла земля,
в яку так не хочеться падати!

**
Алергічні реакції на метушню,
обсипані слідами здорового глузду,
на межі двостороннього руху
в дводенну відпустку
з обнадійливими натяками
на можливість зупинки
посеред степу засланого
у глибинку.

**
Поки дістався стола
у неспокійну ніч,
кілька разів упав,
завдавши собі утіх.
Та вибилось з голови
якесь помарніле щось.
То я і собі змарнів,
сплюнувши у вікно.

**
Дерево з обрубаними руками
висмоктує останні соки
надміру жадібними ковтками
коріння свого глибокого,
що обросло легендами,
завжди чомусь трагедійними,
а хочеться, аби весело
живилося дуже коріння.

**
А ви шастаєте
летючими мишами
над глиняними будиночками,
обсадженими квітами
з пахощами свіжої сирості
і давнини?

**
Розпусне волосся потрібної жінки
так легко вбирає вологість сніжинки,
ледве помітну, ледве відчутну
між диханням ніжним сутінок.
Чому я боюся все це наполохати —
кинувши поглядом, вбити поглядом?
Скільки генія, стільки й розпусти
у тих вологих звабливих кучерях.

**
Алякнути на Алясці
прямісінько у вухо істерії,
почорнілій від заздрості
на снігу білому.
Аля, улю, алі та баба
з гримасою Гуда Робіна,
недотепкувато завзятого,
як усі істеричні нероби.

**
Добробородий сірий вовче,
моє полювання завершує оду
про ваш скелет,
збережений мною з метою
досліджень голості далінемакуди
і глибокої прихильності беринехочу.

**
На порожньому місці топчуться духи,
споєні нами не в тямі
на синьо-вибляклій кухні
з натяком перегару.
Щось варто було б узяти
для пошуків орієнтації
у синьо-побляклому космосі
у ритмі тутешнього танцю.

**
Пройдисвіт із батогом
паплюжить залізничну колію
позаду корови,
вільної полем.
Поїзди насуваються
зі злісним гуркотом.
Корова вагається:
бути чи не бути?

**
У морозильній камері мізки зберігаються до завтра,
яке прийде голодним і виснаженим
із непомірними скаргами
на життя, по-вовчому хиже.
Завтра лежатиме в одній із чаш,
сповнених брудом буденності,
щоби нарешті зважитись
на терезах збавлення темпу.











Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.29-38.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...