ДІВЧИНА, «БЕЗЕ» І ЗВИЧАЙНИЙ НІЧНИЙ ПОТЯГ
У купейному вагоні задушливо й відразлива вогкість неприємно лоскоче ніздрі. На маленькому столику біля вікна з широкою деревяною, давно лакованою рамою, стоять дві самотні філіжанки гранульованої кави, якою час від часу доводиться частувати себе подорожньому. Дозоване повітря скупчилося у атмосфері середовища, зависло, плаваючи у всепоглинаючій клоаці просторо-часу, завмерло на хвилину, і разом із ним тимчасово зупинилося й без того сповільнене життя мешканців потяга «Харків — Ужгород». Відбиваючи чечітку на викривлених рейсах неозорої країни У, він прямує до свого кінцевого пункту призначення.
На платформу вийшла товстобока провідниця і залізним голосом сполохала усіх очікувачів на станції.
Обличчя її виглядає дещо скривленим у світлі нічних прожекторів. «Ну, хто там іще, якого біса вас вночі так багато узялось!» — говорить вираз на ньому.
Я подаю квиток і швидко заходжу у вагон. Яке ж місце? Здається, друге… Нещастя, тепер ще довго доведеться бути по-сусідству з цією особою. Та нічого, зараз зайду у купе, застелю полицю й впаду мертвим сном. Втома від далекої дороги доїдає мене. Потрібно поспати, я так хочу заснути…
Ось і воно. Отже, подорожуватиму не сам. Я примічаю у кутку біля столу дівчину років двадцяти — двадцяти пяти, не більше. На деякий час залишаюся непоміченим, настільки сильно тримає у напрузі її внутрішня задума. Обличчя повернене до вікна, рука сковзнула по склу, залишивши іще паруючий слід.
Я все ще стою біля входу, не наважуючись порушити спокій і тишу, які панують тут. Необережний крок уперед, на який я ледве спромігся, сполохав мене самого. Парасолька вислизнула з рук на вологе купейне покриття. Дівчина здригнулась і обернулася до мене.
Сідайте, будь ласка, — промовляє вона, любязно подаючи мою парасольку. — Надворі дощ, так?
Ледь накрапує, набридливий, мов із цідила, — швидко відповідаю я, влаштовуючись.
Одразу ж стелю постіль і лягаю. Німа тиша — найгірше відчуття у світі, легше заснути навіть під гуркіт барабанів. Я повертаюся туди й сюди у пошуках вдалої пози.
Кудись подорожуєте у самоті чи з необхідності? — наважуюся запитати, встаючи.
Хочу стати черницею в монастирі Св. Варвари недалеко від Ужгорода. Мріяла з дитинства про життя у цьому місці спокою. Досить, стачило з мене усього цього бруду. Час замолювати гріхи.
Я скептично посміхнувся, розмірковуючи над філософськими умовиводами цієї «дитини».
Знаєте, у вашому віці саме час подумати про весілля, підготувати себе до нової ролі нареченої…
Тепер якщо й бути нареченою, то лише Господа.
Теж слушна думка, — погодився я, хоч моя змаліла (з точки зору наповнення релігійними пориваннями) душа забила на сполох. — Добре. В дитинстві колись дуже любив грати у «запитання-відповідь». Оскільки часу більш, ніж достатньо, то, може, спробуємо?
Я слухаю.
Але говоріть зразу, не замислюючись, відповідайте миттєво, згода? — мої долоні почали пітніти, мабуть, від хвилювання.
Улюблений колір?
Що? А, так, жовтий.
Найкраща у світі страва?
Тістечка «Безе».
Найбільша мрія ?
Зробити світ щасливішим.
Це все нісенітниці. Я ж уже остаточно вирішила…
Повірте, людина, котра вважає своїм улюбленим кольором жовтий, обожнює «Безе» і прагне щастя ніколи не стане черницею. Вона ніколи не слухатиме нудної одноманітності молитов і не шкрябатиме недопалки на стояках для свічок стертими пальцями.
Маячня якась…
Знаєте, відверто кажучи, до біса захотілося спати. Давайте поговоримо вранці. Певен, мені ще вдасться вас переконати. На добраніч.
Я знову відвертаюся від неї і намагаюся заснути. Ліхтарі, станції, знов ліхтарі, іще щось чорне. Сон забирає мене. Німа постать біля вікна продовжує сидіти нерухомо.
Доброго ранку. Ну ви й заспали. За півгодини кінцева. Складайте постіль. Зараз принесу чай і с свіжі газети.
Ага, зараз… тільки очі розплющу… Де вона?
Хто? Завжди ці пасажири нажеруться, мов свині, й верзуть незрозуміло що.
Дівчина..! Де дівчина?
Якщо ви про супутницю, то , мабуть,зійшла ваша любася. Ба який…!
Коли саме, благаю?
Хлопче, у мене тут їх десятки й сотні за день. Хіба мушу усіх памятати?!
Я не встиг… не встиг…
2 грудня 20…р. Газета «Закарпатські видовища». Анонс новин.
Читаю нижче: «Сьогодні вночі трапилося найжахливіше вбивство за останні роки. Молода дівчина віком 25 років була по-звірячому вбита волоцюгами у передмісті поблизу монастиря Св. Варвари. Слідство триває. Особа вбитої не встановлена. Біля місця злочину знайдений целофановий кульок із крихтами від тістечка «Безе». За фактом убивства відкрита кримінальна справа».
Це-таки вона. Що я наробив? Треба було не дати їй цього зробити, зірвати стоп-кран, зупинити потяг, затягти час… Я задовго спав, занадто довго… Ненавиджу себе, якби тільки знав…
Вибачте, що не збудила вас раніше. Пішла купити нам чогось до чаю і затрималася. В таких потягах завжди замалий асортимент. Були тільки «Безе», будете?
Перший раз у своєму нікчемному житті я дивився на освічене жовтим сонцем щастя обличчя цієї дівчини і плакав.
Я вас більше нікуди не відпущу саму, нікуди…
ОБРАЗКИ У СТАРІЙ КАВ'ЯРНІ
Вкотре за останні десять років свого буремного життя я знову повертаюся до цієї старої кавярні на Строкатій вулиці. Обстановка тут, як завжди, збідніла, і оптимістичним пафосом освічене лице старого господаря, тієї ж народності, що й Спаситель, вітає мене ще знадвору. Сходу вигукую: «Ізю, мені як завжди!», неквапливо сідаю за той самий столик, що облюбував його у давнішні часи, коли моя борода ще не була такою сивою, а в очах тільки вгадувалися відблиски майбутнього туману й невиправної старості, що схопить тебе зненацька якраз у ту хвилину, коли, здається, відкрилося твоє друге дихання марафонця, кроки стають повільнішими, робота серця нагадує гуркіт старезного іржавого мотора, і, замість звичного: «Горілки,майстре!», ти проситимеш знесолодженого компоту, аби запити старечі ліки. От тобі й на! Смішна все-таки штука — життя, але з перченим присмаком.
Нарешті всівся. Починаю,як завше, вдивлятися у незнайомі обличчя. Вони снують у моїй памяті, я вишукую їх звідти, щоб зрозуміти…ні, не хто вони, а хто я сам. Оті 150 гарячою шипучкою спустилися до мене у шлунок. Тепер навіть мислиться жвавіше.
Попереду мене сидить молода парочка. Дівча час від часу блідне й ховає обличчя руками. Так, сьогоднішній день її життя стане апогеєм міщанського щастя, я певен. Його руки простягнуті уздовж столу до неї і лише чекають єдиного кроку, єдиного поруху назустріч, щоб іти далі усе своє тягле життя «супругами», тобто в одній упряжці, або, у найкращому випадку, подружжям. Нове щасливе українське подружжя… Потім у них знайдуться діти, і їм виплатять премію за поповнення того ж самого українського генофонду внаслідок незмінного процесу фізіологічного злиття. Майбутнє їхнє позначене тисячами поневірянь і пошуків, але вони обирають життя тут і тепер. Я заздрю їм, по-доброму споглядаючи це ніжне сплетіння рук. Як оманливо — солодко інколи зиркнути на своє життя з точки відліку «start», забивши на «лежачих поліцейських» долі.
Два кроки назад стара жінка, обличчя якої нагадує сорокалітній дірчастий кухонний рушник, тре свої змерзлі кострубаті пальці — суцільні голі кістки — об велику кварту дешевого чаю без цукру. Це жалюгідне дрантя життя зїжилося у кутку коло полиснілого столу. Її зляканий погляд загнаної у глухий кут миші промовисто видає, що цій жінці більше немає куди іти. Помер чоловік, якийсь молодий агент, ошукавши її, виставив геть із власного помешкання, діти, кажуть, непогано влаштовані за кордоном, але вона там, у їхньому новому житті, зовсім не потрібний тягар, якого ще треба годувати й доглядати за ним, проте котрий вже нічого не може дати натомість, окрім тендітної любові матері, недбало кинутої на бруківку. Але скільки зараз коштує справжня любов? Хто віддасть за неї свої мільйони, тільки за неї, за одну, коли за ворітьми вже чекають тисячі нових кохань, готові купитися, ще свіжі й пахучі…?!
« Хтось загубив дитя», — пролунало глухе шипіння серед відвідувачів. На лавці коло вікна сиділа дворічна дівчинка й час від часу схлипувала. «Тату, повернися, тату…»,— промовляли губки-маківки. Де батько? «Тільки був тут», — гукнули чоловіки з пивними черевами. «Він, мабуть, вибіг на вулицю, залишивши дитину у натовпі,ловіть його швидше!» Я вирішив вийти надвір і пошукати цю «зозулю», що підкидає у суспільні гнізда свої яйця. Йти довелося недалеко. Легкодухому не стачило мужності втікти далі, як на пять кроків від місця зогрішення. Він сидів у снігу, схопившись за голову обома руками й мугикаючи якусь дитячу пісню. Лю-лі, Люлясю, лю-лі, маленька… Я підійшов і сів поруч. Раптом безглуздий спів змінився шаленим вибухом реготу. «Навіщо ти пішла? Чому мене покинула? Хто тепер виховуватиме нашу Асечку, хто?..».
Ви її дуже кохали?
Два місяці тому померла моя дружина. Я більше не витримую. Дівчинка схожа на неї, як дві краплі води… Я втомився сам і,здається, поволі сходжу з глузду. Не знаю, що чинити далі… Якийсь глухий кут, з якого більше немає виходу.
Двері кавярні відчинилися, і надвір вибігла рудокоса мала у білому плетеному беретику.
Татку, ходімо додому, ти обіцяв показати мені, яке велике гніздо лишила зозуля на нашому горищі!
Так, авжеж, ходім, мій рудий янголе…
Їхні сліди залишилися на рипучому сивому піску, і я ще довго вдивлявся у них у пошуках місця, де вони обриваються, та не знайшов. Дві тіні йшли у життєву безвість. Життя кинуло їм виклик, і хто зна, ким буде переможець…?
Випаливши трійку цигарок, я вирішив повернутися до кавярні. Коло дверей незнайома жінка схопила мене за рукав. «Іди зі мною, опісля не жалкуватимеш», — її слова знітили своїм лоскотом мої вуха. «Пошукай кого іншого, я вже застарий для цього».
Щось довго ви не поверталися, друже, знайшли «зазулю»? — звернувся до мене якийсь чоловік із натовпу.
Все добре, все буде добре… — ледве повіривши своїм власним словам, тихо вичавив із себе я.
Хто ця жінка, що перестріла мене на вулиці? Іще зовсім молода, а це її ремесло… — запитав у господаря.
А, та це навіжена Марія! Дивно, сьогодні ж четвер, у неї завжди в цей день вихідний. Мабуть, збилась із графіку. Цигани вкрали її дитину на вокзалі, і та збожеволіла й пішла по руках. Молоде ж зовсім, інколи думається.
Що чекає її попереду? Кому потрібна? До кого прихилиться у сивий час? Дивина, а не життя. Якийсь черговий фатум, і усі дороги назад закриті. Тільки рух уперед, але куди йти? .. Куди...?
Мої тріщаті пальці перебирають ґудзики на жилеті із зівялою гвоздикою у петельці.
Добраніч, панове! — захрипло протягую у повітря, встаючи й застібаючись.
Так рано додому зібралися? Залишайтеся-бо ще трохи, зараз принесуть філіжанки кави з перцем — нова фішка господаря!
Звісно ж, з перцем, як і саме життя, ковтками… — подумалося мені. Дякую за запрошення, Ізю, проте мушу йти… подумати, як житиму від сьогодні, що далі…?
Я вийшов назовні, і мої легені обпалило крижаним повітрям.
Завжди ці писаки якісь схибнуті, — чутно було пискливий голос господаря крізь шибки старої кавярні.
Ольга Расовська. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.78-82.
Немає коментарів:
Дописати коментар