ЗАБАГАТО
Призвичаїтися, звикнути, перетерпіти, пробачити, всміхнутись, обійняти, попрощатися. Забагато дій, забагато вражень — забагато всього й одразу. Забагато себе у послідовності, виваженості, вірі, переконанні, довірї, розчаруваннях. Вибір на користь, спростування щирості, завчасна самовіддача, — забагато. Натомість — замало снігу, часу, грошей, безкоштовних хвилин, щасливих квитків, якісної літератури, музики, потрібних людей, цікавих зустрічей, порожніх кавярень, тебе… Озирнувшись на відстані у півкроку, усміхнешся кутиками вуст — наївно, дошкульно, пестливо. Обережно, злякано, безпорадно ковтатиму твої запахи, боязко притуляючись. Невчасно, солодко, швидко, жадібно — замало. Пристрасно, рвучко, безтямно — у твоєму волоссі потопаю впереміш зі слізьми, — востаннє. Не питай, не телефонуй, не приходь, не шукай, — втрачено. Забагато.
28 листопада 2010 року
Д.И.В.О.
Стояло на перехресті. Мерзло. Намагалося спинити автівку, шлагбаумом просовуючи тоненьку ручку їй назустріч…
Дорога ніби безмежний холодний океан, який, залишивши тебе, на слизькій крижині, безжально знущається: туди-сюди божевільними хвилями жбурляє невпинні автомобілі-кораблі. Корті ніколи не стануть твоїми рятівними соломинками у несамовитому вирі життя…
…Потім дістало сріблястого годинника з кишені свого куценького пальтечка… Та назад поклало: часу завше мало — навіщо ж укотре за нього чіплятися… Слідкувало за миготливими світлофорами, віталось із незнайомцями, міряло мокрий бордюр дрібними кроками… Але ніхто не бачив… І навіть тієї миті, коли, в підземці загубившись, гірко плакало, — не помічали. Чомусь…
…Із неба крихтами, як сміхом-дзвоником, бриніло лагідно. Стягало ковдру ватяну із ранку сплячого. До ніг стелилося, на руки падало, сльозою обертаючись пекучою… Чому не бачили? Чому покинули?.. І не помітили…
ЕПІЛОГ ДО «ЗИМОВОЇ КАЗКИ»
Вітер крадькома наздоганяв і сипав крихти морозної прохолоди за пазуху. Потім, здіймаючись шаленим виром, проносився навкруги, і падав долу. Падав, але не щезав безслідно. Затихав на лічені долі секунди, аби знову тягти за комір, збивати капелюха і плутатись попід ногами... Бував часом розлюченим, нагадував божевільного сліпця, одержимого пророка, котрого ніхто не чує… Від його люті ставало подеколи моторошно. Його свист змушував здригатися усім тілом…
Та за хвилину-другу він обережно брав за руку і так приязно, по-дружньому починав тягти кудись… Назустріч якомусь таємничому сяйву. Такої миті здавалося, ніби він замислює підступну зраду, лагідно ваблячи тебе у пастку. Але острах поволі зникав, тремтіння змінювалося спокійним передчуттям, ноги вже не пручалися інерційному рухові. Краєм вуха чулося лишень, як хрустять, ламаючись під черевиками, зграйки малих сніжинок…
Аж раптом тонким невпинним струменем, наче до самої свідомості углиб, те саме мерехтіння, роздираючи закриті повіки, лізло до зіниць. Воно жадібно впивалося поглядом, але ти не боявся. Бо він міцно, навіть міцніше ніж кілька миттєвостей тому, тримав тебе за руку, обпікаючи теплою памороззю до кісток…
І от, коли він пішов, ти зненацька впав на коліна, ніби хтось навмисне штовхнув тебе у спину. Ти вперше за одну коротку мить відчув нестерпний біль. Біль від усвідомлення реальності. Та справді прикро ставало від розуміння того, щ ви таки не дісталися пункту призначення. Сяйво залишиться іншим. Спритним і несамовитим. Таким, що переплавлять години на ртуть, змішують золотаве проміння у склянці кави та вперто чекають дива. Чекають, адже переконані, що воно їм підвладне. Воно таки саме пропонуватиме свої послуги заради хвилинного нехтування.
А вітер знову панічно хапатиме перехожих за рукави, свистітиме-кричати їм на вуха… І ніхто його не чутиме. Божевіллям єдиним вільний, він не знатиме спокою, шукатиме тебе серед біснуватого натовпу, щоб загорнути у прохолоду і тягти-тягти до рятівного сяйва… Але ти будеш безпомічно іншим. Як ті, що чекають дива…
ОЧІ МАМИНІ
Теплим пломенем сірим у душу — все викрито до останку: і печаль, і радість, і тривога, і втечі бажання… А не сховаєшся, в затишші не принишкнеш мишею, — все випитають, усе знатимуть стріли-погляди. Отак, улучили ті проміння вістрями, ввібрали в себе гіркоту пригнічення, — і затишно тобі, і вже земля з-під ніг не вислизатиме, і рудокосе сонце грітиме, і світ на барви перевтілений… А все у них — і каруселі-гойдалки, і райдуги світань, і туга немічна, і милосердя спомину, — переплелося поміж вій надією. Мовчать уста, і хай собі — промовистий вогонь все вискаже, лише про щось одне, своє, передчуттєво-болісне, мовчатиме задумливо. Мовчатимуть… Мовчатимуть, квиління обертаючи на усміх радісний, і все яснітимуть від зір виразніше — в дорогу проводжатимуть, у відчаї спинятимуть задумою, поміж рядків тебе читатимуть і все нестримно та безмежно зігріватимуть тепліше полумя і ковдри-звабниці. Усе простять, в усьому виправдають і нанівець всі вироки зведуть, оборонятимуть, спасуть-помилують, нічим не дорікаючи у милості. І світлі янголи, і Бог із вами, і душі праведні на цій землі і у грядущій безвісті нехай осяють вас і вбережуть, — святі святим, бо очі мамині.
Олександр Трохимчук. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.90-91.
Немає коментарів:
Дописати коментар