Київ. Осінь. Філософія.
Зоряних снів ембріони
Вигріб хтось з органів ночі.
Дух невагомості мосту Патона
Знічевя зубами скрегоче.
А Київ вливається лоєм
У хмарочос мого Его.
І вибудовує Осінь
Рими з конструктора лего.
Мазь із плодів дивочасу
Серця зализує рани.
Гірко померти невчасно
Чи народитися рано.
Пю філософію з кварти.
Він нишпорить в череві світу,
В екстазі бючись від азарту,
Напхати шльондр динамітом.
Мініода коханню
Візерунками килимовими
Зазираю коханню в душу.
І краваткою пурпуровою
Пристрасть нитку аорти душить.
Змій шипінням, ричанням тигра
Ранок ситий дратує тишу.
Полуницею ніжність стигла
У щоденнику серця пише.
***
Ти, мов іржавий кран,
Водою бєш по нервах.
Мобільного екран
Говорить, що „Я — стерво!”.
Годинника списи
Занурюються в шкіру.
Отак скажені пси
Оббріхують кумирів?!
Патронами ідей
Стріля рушниця-мозок.
Розплавлює людей
Обожнювання доза.
Так ідол-наркоман
Псує Любовю вени:
Брудним струмком обман
Перетікає в гени.
Трояндовим дощем
Зіяє слави рана.
Месію під кущем
Знов зваблює омана.
***
Ти — аутсайдер.
Душа-рапунцель
Тепер має стрижку під каре.
Вежа — неприступна.
***
Розгледіти твою душу?
Вона мізерна! Я не Циклоп!
Світ існує і без тебе.
***
Поміж комарів теж є пияки.
Це ті, Любий, що пють твою кров.
Прохання від грінпісівця:
Не псуй фауну.
***
Тоненька свічечка
Збирає у жовті долоньки
Воскові слізки.
Я хочу плакати. Запали й мене.
Черевички
Вона сиділа на кухні і пила апельсиновий сік. Хтось подзвонив у двері. Легенько. Весело. Вона підхопилась і вже за мить була в коридорі. Щаслива. По-своєму гарна. Відчинивши двері, не зронивши ні слова, вона кинулась у його обійми. А потім чомусь розридалась: „Нарешті, нарешті, ти повернувсь. Я стільки чекала. День за днем. Господи, тиждень за тижнем. Три місяці, як довго...”
Він палко поцілував її, а тоді стрепенувся і глянув наче на щось чуже. Вона ж раділа: „Коханий, ти не повіриш, я скоро стану...” Дурна й наївна. Він не повірив. Він просто побачив. Його сильна рука вмить спинилась на її обличчі. Удар! Як це по-чоловічому!
Можливо, він занадто любив її. Обожнював. Не хотів ділити з кимось іншим. Йому було глибоко наплювати, що те інше — творіння його власних... — ні, не рук! — хоч це не так вже й важливо. Він любив її! Вона ж пробачила йому, бо любила ще більше. Того дня вони помирились. Йому було 23. Їй ще менше. Вона навчалась в університеті. Життя текло розмірено.
Одного вечора вони знову посварились. Просто так, через дрібниці. Вона всього лише показала йому маленькі дитячі черевички. Потягнула його за руку до прилавка й ткнула пальцем: „Дивись, які гарненькі!”. Він сказав, що його дістали ці витребеньки, і пішов. Вона знову йому пробачила. А ввечері їй просто захотілось прогулятись осінньою вулицею. Вона одягнула пальто, щільно обмотала горло шарфом, щоб не застудитись. Тепер їй було затишно й тепло. Хоч чорні плями розбитих ліхтарів трохи лякали. Вона йшла дорогою, вдивляючись у нічне небо. При світлі змарнілого місяця хмари здавалися химерними потворами. Товсті, незграбні, схожі на вовчі пащі, вони пожирали місячне сяйво. Стало страшно. Вона відігнала від себе злі думки, подумала про хороше — про нього. Вона йшла дорогою. Сірі калюжі тоненько пищали під підошвами її черевиків. Було тепло. Було спокійно. І раптом!.. Авто загальмувало тільки тоді, коли відчуло під колесами щось тверде. На асфальті лишились широкі смуги від шин. Чорні. Переплетені з лініями чужої долі. Червоної. Липкої.
Водій вийшов. Жах! За що?! Як безглуздо! Як все безглуздо! То був він. Розбитий. Розкришений. З маленькими дитячими черевичками в руці.
Він убив їх обох: її і те, що було у неї всередині. За що?! Поранений, підстрелений звір.
Все те, що лишилось від неї, можна зібрати в пакет і відправити її мамі. Хай плаче! Хай плаче, бо він не хоче робити цього сам. Якого біса! Він же просто їхав їй назустріч, їхав — вибачитись...
Бог для Ме-не-ї
Ми ліпимо богів із неякісної глини...
Метушливий Київський вокзал. Тривожний гул пасажирських потягів. Довкола нахабні залізничні голуби. Перон. Він і вона. Розмовляють про кохання:
А я люблю тебе.
Ні, Кохана, я люблю тебе більше!
Чим доведеш?
Та так, нічим. Дрібниці — стрибну під потяг.
Стрибай!
І стрибну! Ти дійсно цього хочеш?!
Так, стрибай! Ти все одно воскреснеш.
Люба, Я — не бог.
Ні, ти — Бог! Я бачу в тобі Бога.
Тебе замало! Більше ніхто не бачить. Отже, я не бог!
Бог, Любий, Бог! Якщо цього не бачить ніхто, окрім мене, це не означає, що ти не Бог. Це лише свідчення того, що навколо сліпці.
Маєш рацію. Я таки Бог!
Обережно, Коханий, послизнешся — і поранишся.
Рани затягуються: я ж Бог!
Ні, не затягнуться!
Затягнуться, тобі кажу. Сама ж бачиш мою могутність і велич.
Любий, лише я залікую твої рани, і біль зупинити теж зможу.
Богинею себе уявила?! Двох богів не буває! Припини це безглузде мріяння. Теж мені, богиня.
Ні, Любий, я не богиня. Просто сила мого кохання настільки велика, що залікувала б усі твої рани, зацілувала б усі твої синці, з того світу витягнула б якби довелось.
Не вважай себе всесильною! Такій дурепі, як ти, не ввести мене в оману. Чого ревеш? Припини ці сльози! Вони мене дратують! (По хвилині мовчання) То чому плачеш? Бо не богиня?! Ілюзія, як дим?! Мить — і розвіялась?!
Ні! Плачу, бо ти — Бог...
Це ж чудово мати за приятеля Бога.
Вона знічено:
За приятеля?.. За приятеля, кажеш... Але ж, Коханий! Як же це? (Заламує руки) Як же це? Ти ж казав! (Крізь ридання) Так... Ти ж казав, що любиш мене... Казав більше! (Бючись в істериці) Ти! Казав же! Казав... Життя моє, кохання, ну згадай, згадай... Молю тебе, скажи ще хоч раз...
Та пішла ти! Я — Бог!
Здичавілий перон стрічав ранок шматками чогось схожого на тіло, змішаними з розірваним одягом. На рейсах багряніли липкі плями. Подеколи тендітні жовтогарячі зайчики мочили у кривавих калюжах свої сонячні лапки, мяко ступали по кровянистих шматках — залишках тендітного дівочого тіла.
Немає коментарів:
Дописати коментар