***
Як ніч прилипне до вікна
і сніг із запахом вапна
вдихатиме твоя стіна,
як початківець наркоман,
на місто вмоститься зима,
а недомріяний роман
не вмістить тоскного виття,
твоє хлороване життя
запрагне бруду й забуття.
Забракне незатертих слів,
та брешуть навіть королі,
і тільки в золоті та злі
не розчаровують казки.
У снах все буде навпаки,
і ти занудиш ні за ким,
згубивши кроки у багні.
Під ранок впаде чистий сніг,
розп’явши холод на вікні.
Під ранок вся краса помре,
на простирадлі – тло старе,
схололе і зім’яте тло.
Лиш ребра мертвих батарей
ще булькають чужим теплом.
і ти проспиш – усім назло,
та навіть люстра не впаде,
хіба вкоротить віку день
на кілька заспаних годин.
Ти не один.
2000
***
Вчорашній вечір,
упоєний спокоєм.
Спогади смогом
чіпляються за речі
у тій самій кімнаті.
Торішня, вона
пахла осіннім листям.
Плавали риби,
нудно мовчали на дні.
Щодня одні. Без кисню.
Заґратоване,
вікно – як сітка для риб,
мабуть, великих.
Коли немає вогню,
метелики топляться.
Тут, у кімнаті,
збігло багато чаю.
Розсипана сіль
розчинилась у часі,
лиш зрідка – дотик луски.
Незашторена
Венеція без мостів
з оком настінним
(той ексгібіціонізм
сьогодні вже також екс-).
Виснуть вазони –
зелені, дамоклові.
Є холодильник.
Сітка тюлю на вікні:
мабуть, риби здрібніли.
Твій специфічний
відлік часу і цукру:
три ложки за дві.
Зі словами так само –
ніколи не бракує.
Та ж батарея,
що нефункціональна,
однак не зайва:
надається до розмов
про віртуальність тепла.
Стіни постійно
цитують Кобилянську
("білі", "як цвітка").
Обома дивиться Фройд.
Я пам’ятаю третє.
2003
Про неї
Вона старанно обмалює губи –
червоно і відверто, як мішень,
що обіцяє так багато крові,
так мало слів у цей спекотний вечір.
У рамки траурні вона оправить очі,
їм застерігши сухість і комфорт:
бо пожаліє фарбу змить сльозами
у цей такий сухий і спраглий вечір.
Ще буде довго приміряти погляд,
і дзеркалу зненацька стане смішно,
бо так дивитись можна лиш на себе
у цей примружено-скептичний вечір.
На плечі кине вилинялі коси,
як білі рушники без вишивання,
так неприродно білі, наче зблідли
від холоду у цей спекотний вечір.
На впевнено-високих каблуках
вона іде шукать собі каблучку,
заплутавши у легку сіть парфумів
зустрічних комарів. От тільки вечір...
Цей вечір, схоже, хворий на сухоти.
Надсадним кашлем рвуться тихі звуки
й повітря вголос у гарячці марить
між божевільно-жовтих стін тісних.
...Потроху вечір сліпне і вмирає.
Червоні губи в темряві сіріють,
і навіть нитка дорогих парфумів
зникає, наче пульс. Отож вона
пливе на істеричних хвилях сміху
і виринає в електричних плямах.
Приреченіше цокають підбори –
із викликом один і скромно другий.
Собаки виганяють в небо місяць,
і губить час недопалки зірок
на спорожнілому майдані неба.
Замало сліз, щоб змити з нього ніч.
2001
Немає коментарів:
Дописати коментар