Леся БУР’ЯН
Казка
Хочеш я розкажу тобі казочку? Про те як Хтось жив і десь зник...
Я це вперше бо казок не казала. Та й не те щоб там щось а просто казочку.
Цей Хтось жив скількись там десь там і якось там а колись там взяв і зник.
Поки жив поки був Листок чи Місток. Ніхто так і не знає бо він погано говоре. Часто не міг поділити землю навпіл і страждав неймовірно. Плакав. Ішов до Хтось і заспокоювався. А зараз Хтось зник і він ніколи
не перестане плакати. Піде дощ. Буде осінь. Почне опадати листя і він помре. Значить він був Холод.
Ще була кудлата псина з мокрим носом і величезними лапами що постійно заплутувались. Заплутається впаде і лежить. Чорний такий лежить. Чекає. Вже Хтось несе їсти і розплутає. А зараз Хтось зник і він ніколи не встане. Залишається тільки чорна пляма. Смерть. Таке ім’я у пса.
На підвіконні кактус. В нього була одна голка з усіх боків. На ній павуки мостили свої кубла. Чіплялися за кільця візерунків. Це ткали пряжу. Хтось візьме щітку і зніме їх. А зараз Хтось зник і він ніколи не позбудеться павуків і кубел. Задихнеться. Не буде світла і лишиться сама кістка з нього. Вид цей ботаніки звуть Голод.
По стіні довго збігала цівка води. Вже була б скінчилася. Допоміг Хтось. Взяв круг і приладнав до стіни. Підставив під ногу цівці і вона бігала по підлозі. І буде бігати. А зараз Хтось зник. А вона бігає. Коло ж є. Навіщо їй Хтось?
Моєму земному коханню
Коли сьогодні я побачила тебе ззовні, то не знала ще, що захочу, захочу тебе, захочу кохати, кохати тебе і зараз за раз.
Ти цього не схочеш – раз кохав мене, а я тебе тоді ні. А зараз – так.
Чому ти не можеш покохати зараз. Вже потім, як я не схочу, – не будеш.
Чому всіх кохають “назавжди”, а не на “зараз”.
Ти не будеш боятися, що покину тебе (як всі), ми покинем один одного. Потім, як ти захочеш, покохаєм один одного віч-на-віч.
Будеш гарним батьком не моєї дитини, бо я не буду матір’ю твоєї. Але ж, коли схочеш, будем кохати.
Я можу любити тебе за сміх, а ти мене за смішність свою, бо ніжність рук твоїх сильна, а камінь стосунків завжди має серце.
Ти сказав, що прийдеш і будемо кохатися, але цього не буде, бо я покохала тебе зараз, а ти мене колись. Може, зустрінемось тепер?
***
Як можна так проводити вихідні мо зайнятись тероризмом власної душі чи скорше для власної душі суцільне паскудство а не люди таких брехливих істот ще не бачила єдине радує сама така ж якби інша була не жила б тут зараз так
вчора вранці виносила риб’ячі кістки якісь без приблудній собацюрі а сьогодні вранці кинула на смітник хай краще стратяться ніж користь принесуть так лучче буде мені ніяка собака рибу не несла
от викинула і хтось сказав молодець на смітник якби псяці дала чому так мало не люблю (як?) дурні питання проте обожнюю що хваля-ля-ля-ть
щоби змогла покласти обличчя своє замісто паперу то й читати воліла б в очах твоїх щось приємне (для мене за себе сам думай)
та не підводь обурено брови все одно брешеш не ображайся на мене всі люди брехливі єдине радує сама така ж
Ніби щось
– Я кажу вам: це не могло мені привидітись. У мене не зорові галюцинації... Воно дійсно там було. Ну... Вітьок же це теж бачив!
Вона вибігла на вулицю, щоб не дихати одним повітрям з цими смішками-очами. Було трохи легше і, повільно шаркаючи своїми старими кросівками, пішла до кущів, бо навіть літне нічне повітря з морозком не заспокоїло її. Подумала: непогано б сходити в туалет і заразом покурити. Цигарок не було, і необхідно повернутися. Не хтіла, та нерви не питали...
Зайшла всередину – чудово – пішли танцювати: всі, всі, як один. Дурні. Ще кажуть, що друзі. Вони явно бісили її з недавніх пір, хоч усе сама і заколотила (що за характер!).
На столі лежала пачка "МагІbоrо", а віддаль – сірники. Згребла швидко, аж наче автоматично. Це не через те, що боялась, ніби побачать – повітря хотілось, повітря з димом.
Могла стати відразу біля будинку, та в двадцяти кроках зліва величезний кущ бузку створив небачений коридор запаху, який оминути просто без цвітіння душі не можна було б і її "подругам" зі штучними кучерями.
Вона спокійно взяла цигарку з пачки і увімкнула душу, відключивши мозок. Тяглася дрібненькими кроками і водночас знала, що у неї розкішне рудаве волосся, що постійно пахне ніжною жорстокістю. Це був предмет її власної гордості, якщо не брати до уваги очей. Колись один чоловік завважив, що очиська (як він сказав) великі і завше блискучі, без надуманого осаду.
Та саме зараз купа мулу осіла на душу, немов у тихій калюжці, яку сколотила брутальна поведінка грубої ноги.
Про це думать не думала, – ніби в мозок вжилося та зараз разом з ним і заснуло. Підпливла до цвітіння, до моря квіту, плавно гепнулась на лавку і з невимовною насолодою закрила очі. Ні, не зовсім, – трішки лишень примружила. Весняний аромат наче вливався через щілочки очей, бо нюхати неможливо було – зчавило легені.
Так минуло щось з хвильку і... наче задрімала... Заснуло все...
Музика тут і зараз втратила свою здатність ллятися і оскаженіло верещала... Людей теж не вдалося б побачити і під мікроскопом, бо схожі були на олію, що стрибає на розпеченій пательні.
Ніхто й не помітив би відсутність її, коли б не вимкнули музику і за стіл самі себе не попросили.
Розсідались вже врізнобій і говорили всі разом. Кричало все...
Крик загнаного звіра загасив вереск і залляв-заповнив собою всю тишу. Повітря замерзло сірим фоном і всі миттєво вихопились...
Воно дійсно там було... Було таке, як вона і розповідала. Було...
– Ти... ти... ти дух... дух... дух tomb?
– Ні.
– Ти як... як... Ти не... ти Чугайстер?
– Так
– Ти мене бачиш. Вони теж бачать. Та бачила мене, коли ніхто не може бачити. Ти не така, ніколи не була і не будеш така як вони. Ти особлива вже через те, що вони не розуміють тебе. Ти - миттєве яскраве вогнище, а вони - мляве горіння...
– А... а... а ти мене не розірвеш?
– На жаль, ти не русалка, інакше б розірвав тебе, а серце собі б забрав, в груди...
Пісня
Я завше хтіла того, що не було у мене: пісні і танцю. Голосу у мене нема зовсім, зате з родини співочо-талановитої. Але все о'к, як завжди, бо співатиму все одно. Співатиму по-своєму, співатиму тріо з олівцем і папірцем.
Пісня проста і неукраїнська. Пісня про Землю чи землю. Спів має бути не співаний, а проспіваний. Тональність не дуже, а так, мінорно-мажорна... І, прошу, не забувайте про затакт – за так це не вирішується.
І співати будемо (множина, бо – я, аркуш і олівець) про дію. Дія з твого боку, я ж спитаю: а чи можеш заритися в землю за дві секунди? Ти відповіси, що не виключено та тоді доведеться лягти ниць і взяти душу під ноги... Під ноги? Душу? Ти? Сам?.. Не сміши мене!.. Це ж нецивілізовано. Якби з кимсь, то "так", а так... ні цього не буде. Це занадто слабко для сили твоєї. Це не прийнятно для суспільства. Це... врешті безтактно з твого боку: отако сам і без нас!!! Нечувано! Ґвалт!..
Ну як, гарна моя пісенька? Мене влаштовує, тільки назву підберу – і все...
Калюжа
Калюжа вся не посередність
Безпосередність розтьохкає болі
Білі нечистоти недолугі
Луги заполоняють світ
Світло буде не над тобою
Собою ніч закладеш
Давиш очима під небо
Треба визначити що тебе вже нема
Навколо повно га...
Леся Бур'ян. Проза, вірш /Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2003 - #5. - 40 с. - С.2-6.
