Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Яніна Сафан

***
Ти ненормальна. НЕНОРМАЛЬНА! Істерично шукала в Тел. Книзі хоч когось живого. 99, 100.., все, набридло! Сто номерів, сто імен і жодної людини. Жодної... А лавина афекту все гучніше стукала у виски: "Боже, хто-небудь, помиліться номером!", — волала душа. Здалося, ще мить, і все вибухне. Аж раптом... зтз! Хвиля розпачу призупинила свій хід. Хапаєш мобільник, на екрані..: "чорт, знову оператор". Камінець гніву бризнув слізьми. Ти ненормальна, гукало в голові. Але ще жива, — відповідали вуста. Клацнула пультом і потонула в мильній піні вигаданого життя. Нехай! Година спокою!

***
Ми день і ніч; орел і решка,
А хто є хто — не в тому річ.
Твоя блискуча ВМWешка.
Твої наколки "Я НЕ ВІЧ".
Твої прозорі сині очі,
Затягують, немов то вир,
А ті безсонні, темні ночі,
Коли є тіло, без душі.
Твоє життя — суцільна втеча,
То в пеі, то в барчик, то в метро.
Твоя душа — болюча, мертва,
Хмільна, зґвалтована давно.
Шматок м язистий в грудях рветься,
Ти палиш "ШК8ТОТ” знов і знов,
Ти хочеш щастя, а чи смерті.
Не знаєш сам — і знов вино.
І кожну мить — життя водою,
Блакитні очі — не горять,
Німіє серце — не від болю,
І знову "ШЗТОИ", тіло, спать.

***
"Бути чи не бути "
В. Шекспір "Гамлет "

Літать чи не літать?
Хіба важливо, як?
У мріях чи у сні,
Чи, навіть, в небесах,
Коли буває день,
Похмурий, ніби ніч.
За хмару полетіть би,
В блакитне море снів.
Літать чи не літать,
Коли крил не дано,
Чи це уже кінець
Майбутнього всього?
Чи так важливо нам,
Літати, як птахи.
Хіба не можна мати
Польку у душі?
Хіба не можна в мить,
Коли біда гризе,
Забути про цей світ,
Закритись від гостей,
І в темній тишині,
При світлі лиш свічі,
Закривши очі вмить,
Майнути в далечінь?
Туди, де світ казок,
Де сльози — то вода,
Де люблять "Ескімо",
Й розмови БЕЗ бухла.
Туди, де є весна,
Без "мартовських" котів,
Де ціниться душа,
А не обєм "груди"..
"Такого не бува", —
Почулось з глибини.
Заплющіть очі, мить...
І ближчають зірки.

***
Сірі шпалери, обплетені павутиною, псують інтерєр
Сірий погляд твоїх байдужих очей —псує життя!

Дисонанс кохання.
Прийшла зима, лишень не за вікном,
В душі розтанув лід, а там вже — 5.
Я думаю про нього, і не раз,
Пригадую, що це лише уява.
Прийшла весна, а за вікном сніжить.
В душі спекотна кров булькоче голослівно.
Я бачу його в снах, в реальності німі,
Рутинні дні летять експресами невпинно.
Пробігло літо, за вікном метіль.
Ти зникнув із думок, і в сни вже не приходиш,
"Я думаю про тебе весь мій час", —
Цитую ще в думках Костенко строфи.
Настала осінь, листя/замело,
Засніжило проміння прохолодне,
І лиш ім"я, мов снігу полотно,
Торкнеться ненастроєних акордів.

***
Улюбленій подрузі
Б.В з любовю!

Там, десь далеко, шумить життя,
Там сновигають затуркані люди.
В душі пустота, в очах журба,
Ми знов мовчимо, забувши про будні.
— Ти знаєш, сьогодні...
— Не треба, я знаю.
— Чому? Не цікаво? Не муч ти себе..
І знов філіжанка, розмови за північ,
А час по краплині іде та й іде.

Ти злишся? Не злюсь я"
— Чому..?
Я невдаха
— Боїшся? Боюся.
Тремтіла сльоза.
Холодні навколо оточують дати,
І тижні за днями, роки, мов вода.

— Чай будеш?
— Ти знаєш, боюсь тебе втратить..
— Не треба.
— Нудна я ?
— А цукру нема...

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.24-27.

Юлія Демусь. Проза та вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Юлія Демусь

Закохана...
Вона його любила більше ніж життя, а чи любив він її — їй було байдуже.
 Ранками вона вставала перша всіх, щоб розбудити його своїм ніжним дитячим сміхом, щоб заглянути в його великі блакитні сонні очі і понести тепло його долонь поміж людей. Днями вона сідала на підвіконні і милувалася його поглядом — змарнілим, натрудженим,але незмінно улюбленим. Щовечора вона випивала склянку молока і знову спішила йому назустріч, щоб розповісти про свої пригоди, а ще, щоб побажати хороших снів...
 Так день за днем, рік за роком вона відчувала потребу зустрічі з ним. Щодалі, то тим більше дужчав зв"язок між ними.Вона була закохана в нього, а він, як і тоді просто жив її мріями, знаючи, що вони завжди будуть разом.
 Вона дорослішала, та він лишався таким як і колись: для когось непомітним, а для неї ідеальним, бо таким його, власне, створила сама природа.
 ...Вчора вона захворіла і не могла вийти до нього.Від того він цілий день проплакав,хоч так хотів, щоб вона ніколи не бачила його сліз, сліз болі і самотності, бо ніхто, крім неї, не міг його розрадити. Він вже давно звик, що вона поряд — усміхнена, щира і зовсім по-дитячому наївна. Вона його кохала і ніколи не приховувала своїх почуттів, а йому було бентежно відчувати її прихильність. Вона дарувала йому себе, а він навіть неспромігся відповісти взаємністю.
 Для неї не було більшого щастя, аніж розмова з ним, нехай говорить лише вона, а він мовчить, всеодно,важливо, що він її розуміє.
 Всі навкруг називали її дивною, бо вона не могла жити без нього, не могла дихати і відчувати — така трепетна любов навіки поселилася в її серці.
 Закохана в світ, вона доживала останні дні своєї радості...
...В кімнаті було тихо і темно, а за вікном облітало жовте листя і сколихувалось високе небо.
...Сьогодні перший і останній раз в її житті на зустріч спішить він — її єдине кохання — її світ, спішить, щоб сказати, що вона таки була його долею...
  січень 2008р.

Я в Печалі...
 Вчора я знову знайшла на своєму столі лист.Вже п"ятий за цей тиждень.Знову без адреси, а в середині кілька гудзиків і записка: "Кохаю. Буду вранці."
 Мені вже набридло, що Він щодня кудись іде, каже, що на роботу, а я повинна чекати. Мені сумно, бо я одна в невеликій квартирі з старими сусідами.
 Інколи я виходжу в магазин, що навпроти будинку, щоб купити щось смачненьке, а коли повертаюсь, то знаходжу листи від Нього з словами : "Кохаю. Буду вранці." або " Я в друзів.Чекай." А цього тижня разом із запискою я почала знаходити незрозумілі речі: спочатку сухі троянди, потім розбите дзеркало, зіпсовану помаду, розламаний навпіл олівець, а тепер — гудзики.
 Мені страшно...Я боюсь тиші і боюсь світла, а ще боюсь, що одного вечора я повернусь , а листа не буде, і цілу ніч я шукатиму Його поглядом, дивлячись крізь скло на наше подвір"я.
 Вранці Він як завжди повертається, переодягається і, нічого не сказавши, йде,та на порозі вихоплюється : "Сьогодні буду раніше — нікуди не виходь! "
 Цілий день я Його чекала, дивилась на ці листи і не розуміла, що вони означають.Десь о 17 годині я не витримала і вийшла на вулицю, а перед цим відкрила двері на балкон, бо мені здалось, що я задихаюсь від тієї незрозумілості і невизначеності, що триває майже місяць.
 Повернулася десь під ранок — мокра і, здається, простуджена. Мабуть, не варто було гуляти в таку холодну осінню погоду, але інакше я не могла, бо не хотіла зустрітися з Ним поглядом і прочитати в очах : "Ти мені ніхто.."
  На столі лежав лист — шостий і останній, в ньому обручка і записка з словами: "Не чекай мене, Я в Печалі.Твій Гріх."
 Я читала ці слова і не розуміла чому не здогадалась одразу, коли був той, перший лист. А...ще гадала, що Він мій Ангел, а Він таки був Гріхом і спокусила Його моя подруга і розрадниця — моя Печаль.
 Тепер я не чекаю листів і не чекаю Його, але натомість до мене приходить моя нова подруга, та яку не забере ніхто, поки я сама того не захочу — Самотність. Час від часу Вона приходить не одна, а з своїм другом Відчаєм і Нам утрьох весело, бо Ми нерозлучні : Самотність, Відчай і Біль.

Зупинка життя
  Холод б'є наскрізь.Хворе горло добре закутане шарфом , а руки час від часу мерзнуть і вона ховає їх у кишені.
  Добре, що сьогодні йде сніг.Нарешті почалася зима.
  Вона шукає когось незнайомого у кожному більш-менш великому гурті людей. Ні,— його немає.
  На щоках лишаються застиглі сніжинки, а під очима помалу розпливається туш.Куди ж вона зібралася така нафарбована в цей зимовий час? Що змушує її долати кількасотметрову відстань до зупинки, зупинки де вони єдиний раз зустрілися і запали одне одному в душу? Здавалось, що ж тут такого закохалась в незнайомця, адже це кіношна історія, розіграна в ролях не одним поколінням.Але в неї все по-іншому, не так як в кіно.
 Вона бачила його лише один раз і відтоді майже щодня спішить на ту ж саму зупинку аби, можливо, колись зустрітись з ним знову і хоча б запитати ім"я.Їй уже якось звично бачити його образ у своїх найкращих снах, чути його голос посеред вулиці і навіть відчувати його присутність десь зовсім поряд. Але це лише звичка або.. манія.Хто зна? Вона неодмінно написала б йому листа, якби знала адресу, або ж зателефонувала, коли б лишень знала, що та звичайна на перший погляд зустріч була невипадковістю у їхньому житті. Хоча, може й він і не місцевий або вона просто втрачає розум, сама не знаючи того.Але як інакше пояснити те, що за три місяці вони так і не побачились.
 Уже через годину, повертаючись додому, вона думала про щось своє, зовсім не про нього, бо чомусь відчула, що в якусь мить він став далеким, не реальним або просто видуманим, адже мріяти і вірити в мрію для неї було теж саме, що жити.
  І не так вже й важливо, що якусь частину свого життя чи мрій вона лишила на тій Зупинці Життя, де народжуються почуття і помирає віра...
  вересень 2007 р.

Сон Байдужості
  Байдужість вбиває людину.Звичайно, — не одразу. Поступово... "Виїдаючи" з душі найкращі почуття людяності.
 ...Вона ніколи не була байдужою, навпаки, завжди спішила всім на допомогу, бо розуміла, що це її покликання, для якого народжений кожен із нас.
  Однак це було лише до того як...
  Насправді нічого серйозного не сталося, але один єдиний поганий сон змінив її особистість.І вона перестала відчувати, вірити, думати, а невдовзі докорінно перемінилася.
  Сон був такий як зажди: їй знову снилися якісь омріяні країни, але чомусь пусті вулиці незнайомих міст та зловтішні обличчя, зиркаючих людей, снився самотній будиночок — її будиночок, в якому вона одна і про який ніхто й не знає. Всім чомусь водночас стало байдуже як їй живеться.
  А вона й не скаржиться, бо вже давно звикла, що в цьому світі допомоги і доброго слова ні від кого не слід чекати.З цими знаннями вона переживає свій сон, а разом з тим — більшу частину свого життя.
 ...Коли зійшло сонце, а за вікном почулися дитячі голоси, вона прокинулась і, підводячись, мимоволі заглянула в дзеркало, але не побачила там ніжного сонного обличчя, а лише заплакану гримасу навіженої: "Це не можу бути я, хоча б тому, що цей образ з мого сну — образ зневіреної одиначки яка викликає тільки відразу і співчуття...та...байдуже, всеодно час на навчання..." І вона вийшла з кімнати навіть не підозрюючи, що з цієї найпершої краплі байдужості усе почне змінюватися і "ламатися".
 Зазвичай, самотніми стають лихі і байдужі люди, але ж вона ніколи не була такою — все через той сон.Саме через ньго вона страждає і не знаходить собі місця уже двадцять років, бо всі поступово від неї відвернулися, тому що байдужість заволоділа її душею і тілом. Самотній будиночок, той самий, зі сну, вона полюбила і звикла переповідати йому свої переживання. В цьому помешканні вона побачить свій останній сон — Сон Байдужості, але цього разу байдужим для неї стане її жалюгідне існування — життя.І вона тихо залишить цю грішну землю, де ще тисячоліттями будуть народжуватися і помирати такі як вона — Байдужі.

  лютий 2008р.

Юлія Демусь. Проза та вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.19-23.

Світлана Гаврилюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Гаврилюк Світлана

«Автопортрет із заліза»
І
Важко-важко зітхнула душа від утоми,
Досхочу начитавшись Флобера й Стендаля...
Догорають свічки. Сняться догми й канони,
І уламки розбитої Чаші Ґрааля.

Місяць дивиться з неба, як Бог із ікони;
Он свідомість зірвалась, мов з цепу собака,
Не сприймаючи правил, ні прав, ні законів,
Доки тінь її зловить, повісить на гака.

Хтось замів всі сліди, карти всі переплутав;
Потім зник, так тихенько, невинно зомлівши;
Залишив на дорозі невидимі пута,
Ні хвилиною вільною не наділивши...

Та здалося, неначе вже вічність минула:
Коли часу немає — шукайте замінник...
Важко-важко душа від утоми зітхнула.
На околиці щастя спинився годинник.

П
На околиці щастя спинився годинник...
В центрі вічного часу спливало життя...
Я не знаю, для кого, для чого він виник —
Мій портрет із заліза як символ буття...

Епілог з епізодом, що врізався в память
Певним гострим предметом чи жалом змії
І тепер так фальшиво туманить-дурманить,
Переписує наново вірші мої.

Дивно, правда, чому це думки протистали?
Та подайте мені хоч останню стрілу;
Я їм лад покажу (щоб нечисті забрали)!.
Доведеться тут внести поправку малу...

Швидко зникла ідея і зміст загубився.
Залишились апокрифи, сни і сніги...
На околиці щастя годинник спинився.
Вже змінили калібри німі вороги.

III
Вже змінили калібри німі вороги...
Що тепер? Відстрілятись і грать без упину
В цей трагічний театр, де вхід дорогий,
І літати, щоб впасти на зламану спину?..

Не потрібні ні нерви, ні переживання
Там, де Ферум валентний лежить у основі.
Там наш спокій всевладний замінить чекання.
Подивись: в мені більше заліза, ніж крові.

Дуже довго себе гартували ці очі...
Не підходь — покусаю; зустріну — убю!
Я не маю, не мушу, не буду, не хочу
Розпинать для байдужості душу свою...

Неспалимі в вогні ті, що в казці згоріли,
Спопелились у полумї мрій і надій...
А німі вороги вже калібри змінили;
А мені й досі сниться твій погляд ясний.

IV
А мені й досі сниться твій погляд ясний.
Це єдине, від чого втекти я не можу.
Парадокс. Аномалія. Крик безнадій,
Як мечем, розбиває облогу ворожу...

Я — мов кішка лукава: моїх сім життів
Дозволяють зробити усе, що хотіла.
Моє слово гостріше меча, поготів, —
Подивись: в мені більше заліза, ніж тіла.

Грають блискавки в карти з безколірним тлом...
Я готова змиритися: тан чи пропав,
Хоч і зараз все ж ближче „пропав" з болем й злом.
Твоя усмішка — наче отрут усіх сплав.

Твоє серце — то дзеркало фраз стоголосся...
Ти шукав — ти знайшов щось, а я знаю, що це,
Бо мені погляд твій ясний сниться і досі...
А в світила зявився двійник — то лжесонце.

А в світила зявився двійник — то лжесонце...
Розколовся надвоє, мов амфора, світ.
Обірвався рядок на півслові... Та що ж це?!
Обгоріла душа, наче метеорит.

Залишилась історія, право й можливість
Проклинати без сліз, без жалю і без міри
Цю природу, цю дружбу і цю справедливість.
Подивись: в мені більше заліза, ніж шкіри.

Я так довго чекала — ніхто не повірить.
Не повірить ніхто, що бажає тепер
Толерантність моя — і мені ж яму вирить...
Я іду на останній рішучий маневр.

Перейти рубікон...— курс життя уже звик:
Він сміється над нами, у просторі плине...
А у сонця зявився підступний двійник.
За вікном залишились сполохані тіні.

VI
За вікном залишились сполохані тіні.
За дверима сховалось минуле і спить.
Обірвалася нитка; вогонь згас в каміні...
Любий друже... єдиний... а серце болить.

Обірвалася нитка, яка нас вязала;
Стали довші хвилини за сотні годин,
Бо у тебе — міста, бо у тебе — вокзали,
А в мені лиш мільярди залізних клітин.

Я не знаю, куди заведе ця дорога,
Де неонова блискавка спалює ніч
Й підкрадається тихо до мого порога —
Зачекай. Я не вірю тобі. Йди. Не клич.

Геть іди. Це адреса не та. Помилились.
Ми ж давно і назавжди сліди усі стерли..
За вікном перелякані тіні лишились
І душа того сонця, що вчора померло.

VII
І душа того сонця, що вчора померло
Буде разом з моєю, що завтра згорить,
Довго й пильно шукати строфу ту завмерлу
І знайде, щоб востаннє її оживить.

Промениста зоря простягне мені руку:
Політаємо в снах, не вернемось туди,
Де для неї печаль, де для мене — розлука —
В мені більше заліза, ніж в морі води.

Моє слово вже виросло, стало стрункішим;
Воно мовчки поставило сонцеві хрест,
А мені подало недописані вірші
Й зникло, десь загубившись за тисячу верст.

Паралелі і меридіани спішать
Перетнутись у центрі, летіти у казку...
Того сонця, що вчора померло, душа
Перший раз у житті потерпша поразку.

VIII
Перший раз у житті потерпіла поразку...
Ну й нехай той блаженний, що втрат зазнає.
Не читайте мораль. Не вмовляйте, будь ласка.
Як же важко в житті здобувати своє!..

А згадати: казали, прощались, прощали —
Тільки вітер відлуння глухе рознесе,
Бо слова — горобці, яких перестріляли,
А сльоза — то лиш атом заліза, і все.

Трохи жарко. Не дивно — ну майже як літом.
Мені ангел із пекла приніс той вогонь, —
Мов титан Прометей у оновленім світі
Передав божу іскру з гарячих долонь.

У тремтінні, в чеканні, у сні, в небутті
Загубилась душа; як шукати — не знаю —
Рпіла п0РазкУ Уперше в житті...
А молитва моя десь у небі зникає.

IX
А молитва моя десь у небі зникає...
Моє серце шукає нову собі роль,
Бо втомилась (як це дуже часто буває)
Розпивати старих почуттів алкоголь.

Сон прийшов і пішов, полетів, щез, розтанув,
Просто в ребра мені усадивши ножа...
Та нічого. Жить можна. Його я дістану.
В мене серце залізне, сталева душа.

Довго думали: що б то веселе зробити —
Та й накликали в гості собі сто чортів...
Що за напасть така? Як їх всіх напоїти?!
От компанія — клас! Хто б завгодно здурів...

Ні програти, ні виграти — знов нічия.
Ніч пасьянс розкладає над зоряним шляхом...
Десь у небі зникає молитва моя;
Час до мене вертає утомленим птахом.

X
Час до мене вертає утомленим птахом...
День — як заповідь перша, а друга — то ніч.
Зручно з правдою жити під латаним дахом,
Та незручно брехати їй, ще й віч-на-віч.

Обпікає, мов струмом, грозою з очей,
Як гіпноз, — і не знаєш, куди далі йти...
Час вертає, мов тінь, у безодню ночей.
В моїм серці, як жала, залізні дроти.

Хтивий погляд зорі не сховає від завтра;
І розтане, розплавиться, зникне туман...
Ангел, злий і кривавий, рушає у мандри,
В нього лихо в руках, за плечима — обман...

Вже найдовша остання хвилина спливає.
Ранок. Сонце. Душі розіпятої злет...
Час утомленим птахом мені повертає
У залізнім обрамленні автопортрет.

Світлана Гаврилюк. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.14-18.

Олена Шегеда. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Олена Шегеда

***
Шалений біг крізь терня і вогонь,
І ось — стрибок через безодню... й знову
Нестримний біг до зоряних висот
І безліч спотикань від дикого здогону...

Кого? Чого? Яких примарних мрій?
Від кого? Від чого, закривши очі,
Душа все рветься уперед, в огні
Не бачачи шляхів своїх пророчих.

До зоряних висот! Вперед, вперед!
Очей не відкривай, душа бентежна,
Крізь біль і розпач виведе тебе
Єдине прагнення: високого безмежжя.

До зір все поривається душа.
Беззахисна у дикім дерновинні,
В утомі непритомніє вона
І бачить в лихоманці... небо синє.

Хто втишить біль в зацькованій душі?
Де той кінець прокляттям і спокутам?!
Доколи будуть вабить міражі
Зірвать з душі невидимії пута?

Чи знайду синє небо на землі,
Стоптавши в попіл дике терновиння?
Чи полечу на зламанім крилі
У вічність, до небесного зоріння?

***
Немов пилок медово-золотавий,
Від сонця сиплеться у небеса
Проміння, наче дощ, між білі хмари
І клаптиками крізь вікно звиса.

Чому на клаптях тих малюєш мрію?
Вона звідтіль, із дивних тих світів,
Що за блискучим світлом ледь жевріють
Але, як сонце, сяють у душі?

їх таємницю зрозуміть не може
Ніхто: вони в тобі, твої вони.
Вони — химери, кожна з дивом схожа,
Із недосяжним чимось, неземним.

І не торкнутись їх: вони — як злива,
Гриміло, блискало...аж ось — нема.
Що близьким було і таким можливим,
Вже ірреальність у собі хова.

Нема нічого...Як простягнеш руку,
То те ніщо зупинить дотик твій,
А після зливи накрапає смуток
На твій малюнок чудернацьких мрій

на клаптях сонячного
променя
ясного.

***
А на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То смуток мій і осінь так звінчались,
Волаючи в несказаних словах!

Неправди посмішка така лукава!
Такий бездушний погляд у Брехні!
І є лише одне-єдине право —
Волати німо їм у вічі: „НІ!"

Кричати в розпачі своє „не вірю!".
Мовчати, нити з болю в самоті.
А друзі-зрадники — такі велично-сірі,
Хоч і виносять вироки цноті.

Судить чуже жиия... Як темінь зрання...
Хто право дав?! Хто не боявсь гріха?
Невміло порпатись в чужих, болючих, ранах
Чия посміла рученька лиха?

Мовчиш у болі, у своїм „не вірю!",
Волаєш німо зрадникам увіч.
І тільки осінь листям поруділим
Услід киває, по дорозі в ніч.

Бо на деревах — жовта сивина,
Злинялий слід осінньої печалі...
То осінь і мій смуток так звінчались,
Волаючи в несказаних словах.

***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає
Шепоче таємницю їй якусь.

Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову.
Коли уся природа спрагла злив.

Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє полетів.

Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.

***
Вечірня світлотінь приваблює і манить
Десь музика звучить, зліта над самі хмари,
Спадаючи луною звідти
Разом із променем у віти
Розлогих кленів і каштанів
Мойого міста; все спадає
Рожево-жовтим сяйвом із небес.
І ось, я згадую... тебе.
Десь поруч ти, і, може, як і я,
В неспокої душа твоя,
Самотній ти стоїш над літнім дивом
Цим тихим вечором, та чи щасливим?..
Він ластівковим співом відлетить
У день майбутній — і не зможеш ти
Його уже ніколи повернути.
Лиш спогади залишить він і... смуток.
Десь музика звучить, зліта — і тане
Разом із променем останнім.
Він найяскравіше у небі заяснить —
І зявиться вже серед рос рясних
У дні майбутнім, ніжний відблиск.
Я сподіваюсь...
А ти віриш?

***
Після дощу так легко стало дихать!
Так після сліз буває легко...
Після дощу почне все розквітати.
Так лід скресає на серцях холодних.

***
Краплі звуків спадали у тишу
своєю самотністю.
Намагалися злитись у щось більш
величне,
ніж просто музика.
Тяглися тонкою струною від моєї 
Душі
до твоєї.
Тремтіли від прагнення, від жаги...
І лише твій дотик
міг спинити те марево,
та й тоді б воно не зникло,
продовжуючи бентежити дійсність.
Десь далеко відчув ти мелодію цю,
що лунала у просторі...
Ти знайшов низку перел, нанизаних
на золоту нитку спогадів і,
цілуючи кожну перлину,
подарував те намисто... мені.
І тепер, розсипаючи зорі у небі, ніч
збирає ті перли у скриню коштовну,
аби спокій дати моєму серцю змученому,
оповиває золотою ниткою діадему
на своєму чолі.
Владарка снів,
прекрасне лице своє
Ховаючи
під імлистим серпанком,
Зникне
в далечі,
дійшовши до межі,
за якою — сонце
і... реальність,
з моєю самотністю.

***
Чому так тихо плакав літній дощ? 
І Що палко шепотів вечірній вітер, 
Зібравши дрібні сльози у пригорщ 
Й сипнувши ними на бузкові віти?

Кого поцілити чи освятить
Хотів він слізьми, їхнім чистим блиском?
Проте краса невидима для тих,
Хто підійшов до неї надто близько.

Лукавив ти, зміряючи серця.
Ти вирок виніс відданій любові —
І ось вона з подобою мерця
Приречено мовчить в патьоках крові.

Чому в очах твоїх не тане лід?
Хто зіштовхнув тепло твоє в зневіру?
Невже їдкий цинізм — твій досвід літ,
А все життя — лише уламок сірий?

З душі нелегко змити забуття
Й байдужості полуду розірвати.
Наївний вітер... Все злітав, жбурляв
І палко шепотів свої закляття.

Чому хлипав беззвучно дощ, чому?
І заходу заплаканії очі
Чому палали з болем у пітьму:
Заклять шукали аічи слів пророчих?..

***
Пливе серпневий човен, одплива
Од берегів у сонячнім тумані,
І теплі промені його весла
Повільно в небуття його штовхають.

Той човен не тривкий і зникне скоро,
Відлічуючи час за рухом хвилі:
Приплив, відплив... і лише легкий морок
Осіннього дощу його зупинить.

Останній раз він сонячним веслом
Збентежить гаряче небесну воду,
Щоб літо бабине його перенесло
Хоча б частинку у осінній холод.

Як осінь перекине із небес
Палкими пахощами повний келих,
Він, як міраж, розтане, лише десь
У серці смуток спогади простелить.

***
Летіли кадри модного кіно,
Десь вусебіч жбурляла листом осінь,
Кокетливо заглядала в вікно
І без запрошення заходила у гості.

У тишу звечорілих прохолод
Вона ступала легко, наче пані,
Гамуючи осіннім віялом
Гарячий дотик променів останніх.

Лукаво зазирала з темних крон
Її усмішка і злітала в небо,
А десь кричало-блискало кіно,
Де гроші — все і кожен сам за себе.

Кіно мигтіло: сотні звуків, слів...
А десь і вітер вмовк, зчаївши подих,
Безсило в затінку алей присів,
Побачивши вечірнє диво поруч.

На заході жовтогарячу шаль
Скидала осінь наче ненароком,
Та небосхилу синява бліда
Дивилась на кокетку сонним оком.

Кіно мигтіло: він, вона, вони...
Жорстокі жарти, привиди Любові...
А десь альтанка спить і бачить сни
Без підлості й переступу, без крові.

Мигтіли кадри модного кіно,
летіла осінь в сон пянкої ночі...
Хтось зачудовано дивився у вікно,
А хтось... не чув, як ніжно крапав дощик.

***
Поодиноко лист кружляючи спадає...
Змокрілий від дощу, холодний, він таку ж
Промоклу землю ніжно обіймає,
Шепоче таємницю їй якусь.

Він шелестить про літо веселкове,
Про тепле дихання пропахлих медом днів,
Передгрозову тишу загадкову,
Коли уся природа спрагла злив.

Пожовклий лист дрімотливо кружляє
У свіжості осінніх вечорів...
Бліда блакить і промінець останній
Рожевістю в майбутнє зазорів.

Шепоче листя, у дощах омите,
Про світлі мрії, про майбутнє літо.

***
Коли самотність
кігті запускає
у саме серце,
коли в душі
Зненацька
Задощить,
десь у безодні смутку
Боляче лунає
Печаль
Моя.
Над урвищем
Тяглась
Вузька доріжка
Кудись угору.
Може, до зірок?
Хтось нею йшов.
Комусь світили зорі
І падали
на шлях
до ніг,
як справжні діаманти.
Та щойно розвиднялося,
як вмить
Вони зникали,
Танули,
Мов лід, —
і вже не видно
ставало шляху.
Чомусь дощіло
У душі.
Чомусь
Печаль гукала
із безодні
Душі чиєїсь,
і зірки
Уже не падали
Під ноги,
І хтось не йшов,
Засліплений
жорстоким сяйвом дня.
Самотність
Дико увірвалася
у серце,
Зненацька
пазурі впустивши...

***
У вечірнього неба
Синім сяйві —
силуети дерев,
Будинків давніх...
За мережаним склом
Замерзлих вікон
вже не чути пісень
суворих віхол.
У повітрі мороз
і зимна свіжість,
Лише спогад про тебе
Тепло ніжить,
Коли йду крізь сніги
щораз самотньо
На промінчик ясний
десь там, в безодні
Суму і гіркоти
самотніх буднів.
Я не знаю, чи ще
Мене розбудять
від печалі-журби
весняні співи,
веселкові дощі,
грайливі зливи,
Чи зігріє мене твій погляд щирий...
Памятаю лише:
хто любить — вірить.

Звязок
— Все почалося з того, що...
Літній ранок, просинаючись у небі, широко відкривав свої блакитні очі; десь за блискучою смугою небокраю ось-ось мало виринути сонце; з якоюсь нестримною галасливою радістю ширяючи в просторі, ластівки наче нанизували повітря на золоте прядиво перших променів...
— Літо чомусь завжди приходило із пахощами моря. Це просто якесь диво, але запах морської вологи вчувався настільки чітко, що мимоволі усвідомлювалась реальність того, що здавалося неможливим. Розумієш, справжнє морське, насичене незвичними пахощами, повітря.
Вітер приносив ті пахощі солонувато-гіркої свіжості разом із золотавими променями ранку і криками ластівок (а може, чайок?). Було ніби й шумно, але водночас — ранок, і все майже ще спить...
— І коли йдеш по стежці, то здається, земля, як не дивно, теж пахне морем. Справді, морським чимось, як пісок, вмитий морськими хвилями...
І тоді спадало на думку, що все це не просто так, що, можливо, це диво має якесь реальне підґрунтя, що, може, є якийсь спосіб розгадати цю загадку невідомо звідки прийшлого морського аромату.
— Це якось приємно дивує і навіть вражає. Ти так дивишся на мене, наче... Я розумію, ці пахощі цілком могли б пояснитися тим, що наприкінці весни й на початку літа, коли все цвіте...
Морський аромат сміло проникав у все. Навіть у свідомості ставав незаперечним фактом.
— Якби це була лише фантазія, то рано чи пізно вона б розвіялася, але так буває щоразу, коли настає літо: воно починається з того, що наче з неба зринає легка хвиля морського вітру, що несе із собою...
З чим би можна було порівняти ці пахощі? В них — здивування, в них радість і, скоріш, якась відрада, щось достоту знайоме, своє, наче з дитинства, якась осонцена мрія, що от-от стане реальністю... Цей аромат чомусь тільки зранку давав себе відчути, бентежив, дивував, а потім — зникав так само дивно, як і зявлявся. Вечір і день пахнули по-своєму, по-своєму вражали, але в них було щось інше, що приводило в стан захоплення, а цього морського сяйва у небі й повітрі, цього вітру, насиченого морем, уже не було.
— І так тривало недовго: кілька днів, на початку літа.
— В цей час у нас, зазвичай, починаються затяжні дощі?
— Так, і саме тоді, коли стає холодно, сиро, якось по-особливому свіжо, той дивний морський вітер кудись несподівано зникає, уже до наступного літа.
— А може, то все-таки просто весняне цвітіння? Або... у вас же неподалік озеро?
— Смієшся?
— Ні, чому. Просто, все має якусь реальну основу.
Озеро?.. Заросле очеретом озеро? Така собі калюжка, оточена зеленню... і раптом — вражаюча свіжість?
— Не дивись на мене з такою посмішкою, я знаю, що вона означає.
Морський аромат зникав у нікуди, так само, як і зявлявся — нізвідки. Чи був він справді, чи то так лише здавалося, хто знає.
— А потім, коли почалися дощі, бувало, що на цілий день небо розчинялося в якійсь сіро-білій напівпрозорості й сіяло дощові бризки скрізь. Час від часу вони перетворювалися на дощовий, мокрий і холодний пил. А ще було, що зникали, — і залишалася лише ця напівпрозорість і мокре листя на деревах. Тоді де-не-де зявлялись перехожі на тротуарах, у дворах чулися розмови знайомих...
Після дощу завжди хочеться вдихнути свіжість, якою насичене повітря. Тоді, здається, проймаєшся нею наскрізь. Стоїш на балконі, над мокрим садом, у свіжості дощу, спостерігаєш за тим, що відбувається довкола і раптом...
Помічаєш на одному з балконів будинку дитину: маленьке хлопченя, в холодному просторі яскраво одягнене, по-дитячому. І тебе вражає в цей момент не те, що серед сіро-біло-зеленого холодного простору цього міста бачиш яскраві кольори на його тоненькій футболці, і не його посмішка, яка чомусь зовсім не вписувалася в цю біло-сіру (ледве не вимовилося: мряку) напівпрозорість, і навіть не його веселі веснянки й до мідного руде волосся — атрибут тільки дитинства (мине скількись часу — й дитинство забере цей дар, якого, можливо, хлопченя позбудеться з радістю, а може й ні...) — вражає те, що це хлопя в сірості, насиченій вологою і холодом, пускало з тоненького кільця яскраво-райдужні блискучі в безбарвному просторі кульки: великі, тремтливі і впевнені, й маленькі, прудкі й зовсім не горді.
Вони, як метелики, розліталися врізнобіч — і годі було їх комусь наздогнати. Знесилений дощами і зливами вітер кволо дихав на них, і вони, раді, летіли ген за очі й зникали десь за листям каштанів чи липи або ховалися в затінку зірчастих кленових листків...
— А деякі кульки лопалися. Уявляєш, летить така яскрава округла райдужна блискуча кулька і раз — лопає, і нема.
Хлопчик дмухав — і знов безліч яскравих гігантських кулястих крапель злітали вгору й летіли врізнобіч. Крізь них здавався більш чіткішим світ — і хотілося залізти у кульку і полетіти далеко-далеко, й побачити багато усяких чудес...
— Не знаю, чому саме ці два випадки сплелись у памяті, але... Мені весь час, коли я про це згадую, здається, що між цими двома явищами є якийсь звязок, що саме це щось, що їх повязує, і є розгадкою. Розумієш?
Можливо, і був якийсь звязок між тим, що початок літа зринав із блакиті неба морем пахощів і тим, що у память чомусь запало те усміхнене руде хлопченя з райдужними кульками, хоча...
— Можливо.
— Ти знову не віриш? Може, мені, просто, не вдалося це передати словами, й через те ти не можеш збагнути...
— Я розумію, просто...
Просто, було вже зовсім холодно, не по-літньому холодно, й вечір непомітно закрався у міські двори, оповиваючи млявістю й тишею вулиці. Самотньо десь падали краплі, розбиваючись об асфальт безліччю бризок; десь на вітах стомлено зітхав вечірній вітер, лягаючи спати, і сонний захід заплющував свої рожево-бузкові вії, ховаючи яскраво-червону зіницю сонця за синій небокрай.
— Може, хто знає, хоча...

Олена Шегеда. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.3-13.

Титульна сторінка та зміст часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

ЛЮБЛЮ + СЛОВО

фіLео + LоґоS  φiλeo + λoγoς

Літературний часопис філологічного факультету

2008 № 9

Олена Шегеда
„Шалений біг крізь терня і вогонь...”, „Немов пилок медово-золотавий...”, „А на деревах — жовта сивина...”, „Поодиноко лист, кружляючи, спадає...”, „Вечірня світлотінь приваблює і манить...”, „Після дощу так легко стало дихать…”, „Краплі звуків спадали у тишу...”, „Чому так тихо плакав літній дощ...”, „Пливе серпневий човен, одплива...”, „Летіли кадри модного кіно...”, „Коли самотність...”, „У вечірнього неба...”, Звязок

Світлана Гаврилюк
Автопортрет із заліза

Юлія Демусь
Закохана..., Я в Печалі..., Зупинка життя, Сон Байдужості, „Кажи, що хочеш...”, „Дихає. Чує. Не вірить...”, „Мене переслідує тиша...”, „Коли опускаються руки — виростають крила...”

Яніна Сафан
„Ти ненормальна...”, „Ми день і ніч; орел і решка...”, „Літать чи не літать...”, „Сірі шпалери, обплетені павутиною...”, Дисонанс кохання, „Там десь далеко шумить життя...”

Олександр Трохимчук
Феномен Его. Проекція особистості, Тиша, Бажання вічності, Вакуум обмеженості

Олена Юрчук
„Сніг восени особливо морозить губи...”, „За три хвили до кінця світу...”, „Візьми олівець і намалюй щось...”, „Чи існує ключ від усіх дверей...”, „За цигарковим димом...”, „Листок заплутався у павутині...”, „Пропонувати тобі яблуко небезпечно...”, „Він заглядає у шибку моєї душі...”

Юлія Гуз
„Чую шепіт, бачу зорі...”, „Унеможливлений голос чужої прикрої думки...”, „Не журюся ні про що...”, „Сльози не долітають до землі...”, „Невидимі грати...”, „Я хотіла зайти в світлий день без дощу...”, „На сьогодні вільна...”, „Поважна, мов пава...”, „Не називай мене так...”, „Не називай мене так...”, „Сміх і втома...”

Дмитро Кондрацький
Апостол, Петрусь і його світ

Галина Левченко 
„Нікому надихнути мене...”, „Знесилює...”, „А він таки прийде...”, „На дні глибокого колодязя...”, „І гори, і орли...”, „Життя — сон...”, „Життя — довгий скляний тунель...”, „Починаєш день кавою...”, „Хочеш брутально вилаяти...”, „Плюєшся отрутою...”, „У цьому житті...”, „Виготовте собі...”, „Вони бігли...”, „Намалюй мені...”, Вона. Він, „Утри мені носа...”, „Хворий мозок...”

Маріча Море
Ромашки

ФІЛЕО + ЛОГОС (ЛЮБЛЮ + СЛОВО): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. — 2008. — № 9.

Редактор Петро Білоус

Технічний редактор Галина Левченко
Компютерна верстка, макет Олега Левченка

Виготовлено на кафедрі української літератури

10008
м. Житомир,
вул. Велика Бердичівська, 40
філологічний факультет
к. 303

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с.

Юлія Демусь. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Юлія Демусь. Вірш / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.59.

Віра Гатіна. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Віра Гатіна

***
Осіннє листя під ногами...
Останній промінь на сьогодні
Лоскоче волосся. Всього лиш душа
Вбирає тепло проминулого дня.

Ще пару хвилин — і сіріє знов небо,
Нехдоровий холод у полон бере серце...
Будь ласка, скажіть, що людям ще треба,
Крім любові, бажання, життя і тепла?

***
Так голосно скрізь — шум давно уже мертвий.
На волю пусти тихі сльози з глибин.
На мокрім паркані ворона каркоче...
Так сиро і темно — це страх твоїх снів.

Мов ти у проваллі й нема куди йти,
Нема кольорів, сірість душить думки.
Померти чи жити — нічого не змінить:
Всі мрії, як дійсність навколо, — вогкі.

То не золото вже, заїржавіло листя,
То кров пролилась і лишила сліди,
Холодна земля байдужістю вкрита —
Все спить вічним сном, так само, як ти...

***
Зігрітись сльозави, інакше — ніяк.
Як вимити прикрість й печалі душевні,
Розбити ланцюг компромісу з собою,
Заспокоїти те, що так злісно пече?

Зігрітись сльозами, інакше — ніяк
Не заповнити дивну й суху порожнечу.
Зігрітись словами, що можна і так —
Здійснити від себе зрадницьку втечу.

***
Як це страшно, коли ти знаєш,
Що все скінчиться колись.
Нічого вічного немає,
Окрім сімї, окрім себе.

Як болісно і дивно
Залишати в людині частинку себе.
Як приємно і тепло знати,
Що ти лишився навіки
У чиїхось крихких думках.

Любов прийщла, любов піде
І попрощається зі мною.
Так само дивно, як ввійшла,
Так і полишить серце моє.

Знов стану сенс в житті шукать,
В житті нудному і сірому,
Тихенько капатимуть дні,
Схиляючи мене додолу.

Однак, в душі яскравий образ
Палатиме і день, і ніч:
Ми двоє з тобою,
Ми двоє... двоє, пліч-о-пліч...

Замок
У своїм замку я одна —
Ніщо мені не треба.
Зелені штори, блакитні думи,
І мозок сягає неба.

Пристрасті, злидні, „залізна рука”,
Турботи сердечні і вічні...
Сьогодні зростає людина така,
Що розумом валиться в прірву.

Немає ні щастя, ні горя ніде —
Є лише моя невагомість,
Лиш я і повітря — і щастя прийде —
Знов втратить людина свідомість.

Врата непорушні, залізнії ставні,
Величні вали, високі мури...
Безжальні гармати не треба мені.
Тихіше! Тут мешкає спокій.

Тиша
Блаженна тиша — царство миру.
Інебо, і зелень, і річки потік.
Людина і простір... Але все мовчить,
Чи є тут життя, чи це просто квітник?

Ні жива, ані мертва — я просто існую
Усюди на світі — планеті Земля.
Тут нудно велично, я подих вгамую:
Тут зовсім немає земного сміття.

Шепіт
Хлюпоче вода — щось серцю шепоче,
І каже вона: „Схаменися, мерщій!
Любов — не прийдешнє, вона лиш муркоче
У небі, у річці, у твоїй душі.

У людських очах лишився той вогник,
Що зве у життя, у справжнє життя.
Повіриш мені, хоч ти і не лірик:
Із того вогню вже нема вороття...

Палають верхівки дерев знов у сонці —
Несправжнє кохання в тобі клекотить.
Спали його справжнім, дитино, благаю —
Не дай лиш людині тебе полонить.

Людина — то бог, незалежна істота,
З людиною другом ти можеш лиш буть.
І з другом, повір, вже ніяка турбота
Не сполошить твою вірну путь.

Дитино моя, заспокой своє серце,
Ти знайдеш його, і у правильний час
Відкриються очі, обійми і серце...”, —
Мій друже, нарешті, знайшло щастя нас...

Сила
Ковток життя, ковток повітря —
Все стане на свої місця,
Засяє сонце над Поліссям
І дійде доля до пуття.

Не дай лиш світу золотому
Зламати твоє сильне „я”,
Не дай лиш тому студу злому
Убити весняне гілля.

Бо ти — людина, повна сили.
Твоє життя — цінніший дар.
Тому ти, зіронько, не скигли,
Готуй у відповідь удар.

Віра Гатіна. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.56-58.