Народився у селищі Полянки Баранівського району Житомирської області, учень Житомирського педагогічного ліцею, член літературного клубу «Перевесло».
ЛЕБІДЬ ВАСЬКО
етюд
Тихий ранок, недалеко від ліцею розіслалася поляна, поруч озеро, поросле очеретом. Сонечко не кожного дня виглядає з-за хмар, а коли й вигляне, то вже не гріє так, як улітку. Коли мені сумно на душі, йду в'юнкою стежечкою до озера. Біля озера тихо. Вербові листочки, повигинавши свої сріблясті хвостики, осипаються додолу. Посеред нерухомого плеса гордовито біліє красень-лебідь з людським ім'ям Васько. Він нібито на когось чекає, прислухаючись до кожного шереху. Сумну Васькову історію я почув тут, у ліцеї.
Весною красень-Васько плавав на озері разом зі своєю подругою-лебідкою. Вони не боялися людей, підпливали близько до берега, кланялись своїми граціозними шиями, довірливо брали з рук їжу. Таке єднання дуже зворушувало. Лебеді, люди і природа - повна гармонія.
Одного разу серед ночі пролунало кілька пострілів... Лебідка спливала кров'ю. Її тіло без ознак життя трималося на воді, аж доки жорстокий браконьєр не схопив пожадливими руками і, злодійкувато оглядаючись, поспішив від озера.
Васько з перебитим крилом Даремно кликав свою подругу, а вранці шукав її очима, запливав у всі за: кутки, тягнучи но воді поранене крило. Кожен раз, коли я бачу Васька, сум і тривога огортає мою душу. А що, коли знову розітне тишу зловісний постріл і обірве життя моєму другові?.. Щоб якось підбадьорити птаха, гукаю: «Васько!..» Почувши мій голос, лебідь, розтинаючи сильними грудьми воду, підпливає до мене, виходить на берег, дивиться і ніби запитує: «Що ти приніс: хлібця чи новину якусь про лебідку?» Я подаю йому шматочок хліба і думаю, як ще втішити самотнього лебедя? Васько ніби читає мої думки, підходить ближче, схиляє свою білосніжну голову і дає себе погладити. Німим докором звисає перебите крило, яке ніколи не злетить у височінь, несучи свого хазяїна. З очей лебедя ллється
тихий сум, а десь на дні жевріє надія, що раптом з'явиться його білокрила подруга. Тому Васько не покидає це озерце, де все нагадує йому щасливе життя в парі з лебідкою. Мабуть, він не повірив у загибель красуні-лебідки.
Посидівши трохи, я встаю. Васько смикає мене за рукав, щипає за взуття. Можливо, не хоче, щоб я йшов від нього, але врешті відпускає і сумно чалапає до озера.
Дивлюсь на Васька, а потім на блакитне небо в надії, що там з'являться його друзі-лебеді, спустяться на озеро і хоч якось розрадять самотнього скривдженого побратима.
Думаючи про це, знову згадую рядки з вірша Олександра Олеся:
Тихо-тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав
І в знесиллі бився... Зграя лебедина,
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?!
Роман Бабінець. Лебідь Васько (етюд) / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 7-8.
Немає коментарів:
Дописати коментар