Студентка Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка.
* * *
Розгорни
тайнописи Бога
і себе розбуди
в дорогу.
Молитви не забудь
малахітові:
в тобі, відкритому,
паленіють
літери
вищого;
на горищі свідомості -
вітер свище,
виглядаючи
Божі витоки,
і на кожному кроці -
виклики
в небувале...
Все, що в тобе ввірвалось,
принеси
на алтар
цьому світові...
Спокусися
стежиною
світлою...
* * *
Гілку квітучої вишні
запам'ятай,
коли ринешся
в інші простори.
Зачекай,
це не так вже й просто -
зберегти неповторність
Землі,
виписаної
на космічнім панно
невідомим художником...
Тільки ти все одно
збережи
ці дощі,
і цей спалах осені
розтривожений,
і цей сніг
під небесною стелею...
Зір рушник
вже розстелений,
гуркотять кораблі -
Їм би знятися
в небезпеку і терни...
В просторій імлі
щоб тобі не зламатися,
бережи
Землю...
Просто
бережи
Землю...
* * *
Розбиваються
о стогін нового дня...
Циклічність -
як гімн повторенню
на гострому лезі
досвіду...
А ще вдосвіта,
перед творенням
Бог вмивався
прозорою
плазмою
сонця,
що зумовило
рух по колу...
Потім хтось кволий,
простягаючи руки,
вловлював
сонячні грона
й молився...
Як канати,
на землю зронені
зігріваючі промені...
Тепер напоїлися...
Виривайся
із пащі циклів,
що засмоктує
і заводить у хащі часу
стрічених подорожніх...
Спробуй знову
зіткати дорогу у плазму,
мінливу і вічну...
Часом
нею вмивається Бог,
на грані відчаю
від циклічності
буття...
* * *
Все наболіле
збуджує тіло...
Роздягається вечір,
кидає одежу на стіл...
відчуттям де жа в'ю
я здригаюсь
у нього в обіймах -
і до тебе пливу...
пружні вигини тіл
знемагають,
розплескують іскри -
так кохаються виміри,
викресаючи істини
з нас.
Я зливаюсь з тобою
як тіні
розприсканих ритмів,
час
поволі сплива
на роздягнену пам'ять
м'ятним присмаком
півночі...
Руки-крила розкинувши,
ми до зір
дістава...
* * *
Зими - як кпини,
невпинні,
невинні,
розлиті, розбиті,
відкриті,
вимиті
веснами...
перехрестями -
на дорозі у літа
і осені,
скошені,
зношені,
вивчені пам'ятю,
плямами
на сторінці життя
сонячними
занотовані...
Трохи втомлені
від не - буття -
розламайтеся, вирвіться,
вилийтесь,
вилайтесь
снігом...
сніг - як ніжність...
передчуттям
виглядаю вас пильно,
зими сиві і сині,
вічні,
миттєві,
звільнені -
завітайте снігом липневим
у вирій мій...
* * *
Ширяння над хмарами -
вже надкосмічність...
Прогалини
у розумінні Бога -
Єдина трагічна невдача
людства,
бо небо -
єдина спокуса,
що веде до щастя...
Сміливим створінням,
на жаль чи на щастя,
шляхи у блакить
не завбачено...
Тож, розмахом крил
вивіряється хист
до прозріння.
Летіть без упину
на заклик
призначень й побачень
з нащадками
ґречного Бога...
Віддайтесь дорогам,
що долями вам
передбачені...
На розрізі ризику й руху
у розмасі крил
голос вічного слухай...
У нім - твоє щастя,
і радість,
і вдячність...
* * *
Зрісся
чи зрікся
передчуттів -
все одно розтривожив
вічність.
Нерозгаданий орієнтир
шле тобі вітер
і кличе
кинути
затишний дім,
рватися в прірву невтомно...
Смолоскипом накреслять
Пунктиром
Стежку до справжнього дому,
Де ілюзій немає й дзеркал,
Жалюзі - вже не ґрати на вікнах...
Пам'ятаю, ти цього прохав,
Тож готовий погратись із вітром?
Немає коментарів:
Дописати коментар