Народилася 22 квітня 1986 року в м.Коростені. Почала друкуватися з 1996 року. Є переможецем та дипломантом деяких обласних та Всеукраїнських літературних конкурсів. Сценарист-режисер молодіжного християнського театру. Активний громадський діяч у молодіжному русі Коростеня. Має публікації у збірках “Першослово” (1998 р.), “Горжусь, що древлянка” (2001 р.).
* * *
Березень струмочками витікає за вікном,
Квітень весело махає голубим крилом.
Закурликав високо у небі журавель,
Викликає діточок з цегляних осель.
А ми такі вже раді! Здіймаєм шум і гам:
Якби канікул довших колись зробили нам!
Припікай же, сонечко! Швидше землю грій!
Йде весна хазяйкою в край поліський мій!
* * *
Навшпиньки крадеться вечір
Тихо до нашої хати.
Бере мене мама за плечі:
– Лягай, моя квітонько, спати.
Пахне любисток і м’ята.
Добре, коли наді мною
Горнеться сонечком мати.
* * *
– Навіщо людині сонце?
– Щоб вранці поглянуть в віконце,
Збудить до життя і добра.
– Навіщо людині криничка
І чиста джерельна водичка?
– Щоб дати їй сил для буття.
– Навіщо мудрість людині?
– Щоб кожного дня, щохвилини
До істини ближче дійти.
– Навіщо людині серце?
І руки, і розум, й душа?
Навіщо людині дорога?
– Щоб нею іти до Бога
І серцем зустріти Христа.
* * *
Несла я слово, мов розкриту рану.
Несла я серце людям. До остану.
На неї сіль посипали. Сміялись,
Із мук моїх глумливо реготались.
Ні, я не та, яку купила влада,
І золотим кайданам я не рада.
Поетів люблять мертвих на Вкраїні,
Тому писатиму собі. Собі єдиній.
І хай регочуть ситії писаки,
Регочуть, ще допоки є корито,
З якого гімни черв’яками лізуть,
Де фальш гнилими нитками зашито.
Дивоквітка радості
Казка-бувальщина
Жила-була у великому багатоповерховому будинку Оленка – дівчинка весела і привітна. Одного разу в її грудях розквітла квітка радості. І їй дуже закортіло поділитися своєю радістю з друзями.
– А моя сестричка, яка живе на далекій Півночі, навчилася писати і написала мені листа, – поділилася перш із Сашком, що саме ганяв м’яча у дворі.
– Пхи, – відповів Сашко, – я давно вмію писати, але мені й на думку не спадає комусь писати листи. Це така нудна справа. Я взагалі ненавиджу всяку там писанину.
Оленчина квітка радості нараз почала швидко в’янути і... зникла.
Коли настала весна, мама виділила для донечки на дачі три грядочки. Оленка старанно доглядала їх: розпушувала землю, виривала бур’яни, поливала. Згодом виросли гарні патісончики, огірочки і капусточка.
Настав серпень. Оленка, повернувшись з дачі, показала овочі, які виростила власними руками, своїй подружці Даринці.
– Ну то і що? – буркнула Даринка. Їх не обов’язково вирощувати. Можна піти на базар і купити.
І знову квітка радості, яка тільки-тільки була у грудях, що аж важко було дихати, стала манюсінька, як макове зернятко. Те зернятко закотилось і назавжди загубилося.
Минулої зими, щоб не нудитися довгими зимовими вечорами, попрохала Оленка матусю навчити її в’язати. Восени, доки матуся була на роботі, дівчинка, швиденько впоравшись з домашніми завданнями, сідала за в’язання.
Наближалося 13 листопада – день народження матусі. Всю свою фантазію і любов, ласку вкладала донечка у свій дарунок. І ось подарунок був готовий. Оленка ходила з загадковим виразом обличчя, боялася порушити набухлі пуп’янки нової квітки радості та журилася, що так повільно повзуть дні. Та нарешті. Ще з вечора донечка сховала під подушку теплі вовняні шкарпетки.
Вранці стала мама її будити. Оленка швиденько скочила з ліжечка і вигукнула:
– Ой, матусю! Який сон мені сьогодні наснився!
– Який, моє любе янґоляточко?
– Мені наснилося, що тобі чарівна фея поклала під подушечку подаруночок.
– Вигаднице моя золота. Та не буває ж фей у житті. Вони бувають тільки у казках.
– А давай подивимося, – запропонувала Оленка.
Дівчинка, обійнявши матусю, тихесенько, щоб не сполохати дивоквітку, підійшла до ліжка.
Мама ніяк не наважувалася підняти свою подушку, бо давно стала дорослою і не вірила в різні казки та вигадки. Тоді Оленка взяла мамину руку і допомогла підняти подушку. А там... А там лежав найсправжнісінький подаруночок від... феї.
Обличчя у Оленки враз зашарілося приємним рожевим рум’янцем, а в серці знову забуяла велика-велика квітка радості. І цього разу вона не в’яла і нікуди не зникала, бо в очах у мами віддзеркалювали дві смарагдові квіточки вдячності.
Кажуть, що найзапашніші квіти розквітають весною і влітку. Це не зовсім так. Виявляється, що незвичні, дійсно казкові квіти можуть розквітнути в будь-яку пору року і в будь-який час доби. І якщо дуже-дуже постаратися, то ці чарівні дивоквіти ніколи не зів’януть, бо ці квіти зростають у людському серці любов’ю і добротою. І щирою взаємною вдячністю зрошують диво-пелюстки, щоб ніколи не в’яли вони, як не може в’янути справжня любов.
Немає коментарів:
Дописати коментар