Народилася 13 листопада 1986 року у м.Бишів Київської області. Готується стати лікарем-психолоґом.
Тато ідуть
Цей вислів у кожній сім’ї має своє значення. В одних – це переляк, бо занадто суворий батько розпочне наводити “порядок” в домі, від якого мати і діти розбігаються по сусідах. В інших поява батька – це радість, бо з його приходом починається в сім’ї нове життя, яке приносить радість і щастя всім членам родини.
Як приємно тим, у кого такі батьки! Бути батьком родини – це велике мистецтво. І володіє ним далеко не кожен чоловік. Майбутнього чоловіка, батька сім’ї, треба виховувати ще з раннього дитинства. Недаремно кажуть, що діти копіюють своїх батьків. Сімейні обставини накладають великий відбиток на все подальше життя дітей. Там, де в сім’ї кожен знає своє місце, свої обов’язки, діти виростають дисциплінованими, працьовитими, співчутливими, поважають людей і намагаються робити тільки добро. У таких сім’ях виростають юнаки, які стають справжніми чоловіками, батьками сімейства. Але, на жаль, таких стає все менше і менше. Загальна економічна криза, безробіття, шалений наступ алкоголізму, наркоманії, вседозволеності, вплив американських фільмів спотворюють нашу молодь, руйнують її характер, роблять непридатною для сімейного життя.
Ставши татом, такий молодик думає лише про себе, про задоволення своїх спотворених інстинктів. Йому ні до дружини, ні до дитини немає ніякої справи. Недаремно зараз кожна третя молода сім’я розпадається, не проживши й року.
А як приємно, коли з’являється вдома хороший, розумний батько. Дружина привітно посміхається до нього; в її очах світяться любов і щастя, а діти повисають на його руках, обнімають татуся. У сім’ї починається пожвавлення, спільна робота, яка приносить радість і задоволення всім.
Я ще не дуже в усьому розуміюся, але вважаю, що батько повинен бути відданий сім’ї, бути її міцною опорою, мати спокійний, твердий характер, уміти знаходити вихід із будь-якої ситуації. Життєві питання у хороших сім’ях вирішують спільно, на сімейній раді. Батько повинен бути майстром на всі руки: уміти полагодити, привести в дію нескладний домашній реманент. Він повинен знайти ласкаве слово і втішити дитину, допомогти сусідові, зробити кожному добру справу. Тоді його поява після довгої відсутності викличе радісний і щасливий крик: “Тато йде!”.
Мій вічно молодий дідусь
Війна... Скільки болю, страждань і жаху містять у собі ці п’ять літер. Хоча вже п’ятдесят сім років наше небо не розсікають ворожі літаки, наші землі не борознять загарбницькі танки, портрети у чорних рамках і доглянуті могили на кладовищах не дають про це забути.
Одні бійці верталися тоді додому живими, інші – каліками. А багато солдатів не повернулися додому взагалі: пропали безвісти або загинули і були поховані у чужій стороні. Рідним загиблих було гірко, але вони могли провести в останню путь померлих, хоча б ще раз побачити сина чи брата, попрощатися, дбати про їхні могилки. Родичам зниклих солдатів було набагато важче змиритися із страшною звісткою.
Мій дідусь був серед тих, хто додому не повернувся. Він більше не бачив востаннє матері, не пригорнув до себе маленького сина і молодої дружини. Чекання і безвість – найважчі. Вона вірила (а можливо, хотіла вірити), що син повернеться. Не повернувся. Поховали його далеко від рідної домівки...
Люди люблять своїх рідних, і навіть після смерті дбають про них. Страшно навіть припустити, що лежить десь далеко рідна людина, і ніхто не провідає її могили, не прибере і не посадить блакитного, як небо, барвінку, котрий завжди цвів біля батьківської хати і який так любив мій дідусь. А можливо, знайшлася добра людина, яка вшанувала пам’ять невідомого солдата...
Я ні разу не бачила прадіда, навіть на фотоґрафії, але багато про нього думала, особливо в дитинстві. Якось, ще в п’ятирічному віці, я випадково побачила малюнок, на якому був зображений солдат. Не знаю чому, але з того часу саме таким мені уявлявся прадідусь: молодим, красивим, сильним.
У двадцять три роки життя лише починається. Хіба міг уявити мій, колись ще молодий, прадідусь, що через деякий час, завдяки жадібності, ненажерливості і примхам фашистів, його син не пам’ятатиме батька, дружина залишиться одна з дитиною на руках, а мати ніколи не зніме чорної хустки? Він загинув...
Мільйони бійців пішли у небуття. Тепер на Україні залишилось зовсім мало ветеранів. Вони воювали, вони вижили. Своєю перемогою вони забезпечили нам життя. Ми – наступне покоління. Ми повинні знати, що майбутнє можливе лише тоді, коли є пам’ять про минуле. А про учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни ми згадуємо лише в День Перемоги, дев’ятого травня. Ветерани – старі люди. На жаль, їх вік – не безкінечний. І в наших силах зробити так, щоб кожен рік, кожен день, прожитий ними, був наповнений сонцем і теплом людських душ. Ці люди заслуговують на вдячність нащадків.
Хоч я зовсім не знаю свого прадідуся, але в моєму серці завжди живе любов до нього. Я люблю його за те, що він був, за те, що дав мені такого чудового дідуся. І вірю, що ще не раз уві сні прийде до мене молодий хлопець у військовій формі – мій дорогий і вічно молодий дідусь...
Немає коментарів:
Дописати коментар