неділя, 25 серпня 2019 р.

Дмитро Кондрацький. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Дмитро Кондрацький

Апостол
Апостол хороший пес, неслухняний кучерявий друг. Його на привязі ніхто не тримав відтоді^як він втік від свого першого хазяїна. Апостол вже немолодий, але гарчати як всі собаки навчився лиш місяць тому. І, варто сказати, це в нього виходило на славу. Він цілий день гаркотів на все живе— не зі злості, просто він так балакає. А бояться його тільки незнайомці.
Не любить коли на вулиці дощить і дядька, який відстрілює бездомних собак. По-справжньому не любить. Апостол не бездомний, хоч і звик жити вільно.
Воля нічого не забирає, лиш дарує: їжу, красиві світанки, будяки, кляті будяки, що чіплялися до Апостолових кучерів. А ще Тетерів, кращу ріку на світі, пісок, теплий, аж гарячий, пісок, мокрий пісок, пісок з пилюкою і без неї, ґудзик, що хтось його загубив у піску, пісок в роті... Птахи, хвилі, хмари, зелений колір, блідо-рожевий, синій. Ходити і балакати, співати, гарно співати, місяць і відлуння, великий пузатий світ.
Якось Апостола напарфумили— справжня для нього халепа. Гірша з можливих халеп, окрім вогнепальної зброї і будяків. Довелося довго качатися в траві, бігти проти вітру і знову качатися. Шкода в нього нема кишень: трави ще й з собою набрав би. Пізніше його дочекалася більша халепа.
Коло котрогось з памятників, куди він забрів, стоїть будівля, висока і стара. «Велична,— подумав Апостол,— мало таких. Зведена тоді, коли, навіть, мене ще не було. Більша за мою мрію і вся в тріщинах, як я люблю. На ній живе собачий бог». Апостол зловив себе на тому, що гарчить, дивлячись на святу споруду. Його обминають перехожі— бояться. От і чудово, значить, не заважатимуть.
Такий шанс не варто упускати— ось він, момент істини, квиток до раю, знак долі— драбина на самісінький верх. Треба поспішати, інакше грішні повернуться з обідньої перерви й не підпустять до святині.
Апостол не здавався, він знав, легкого шляху до щастя немає. Було страшно, але надія не покидала його. Драбину колихав вітер, очі сліпило сонце. Невже скоро фінал? Ні, лише третина шляху. Знаєте, тяжко лізти по драбині коли ти собака.
Лиш надія додає сили, язиката слинява надія хорошого пса Апостола.
Сходинка ще одна сходинка Зверху— верх, знизу— низ.
Вулицею йдуть люди, небагато, всі курять і плюють на дорогу, памятник височить над ними, не курить, відкидає тінь. Стільки всього видно, а бога нема. Як і драбини.
Доліз.
А зрештою все срайно, тільки небо таке ж далеке. /Апостол не сумнівався: драбину повернуть, аякже, повернуть, люди такі ж собаки, дарма що говорити не вміють. А вміли хоча б слухати— він стільки всього повідав би. І про світанки, і про будяки , і про Тетерів... Навчити б когось говорить!
Апостол гарчав на даху, люди його не помічали.
Зате можна мріяти, говорити з небом, робити все те, що роблять собаки на дахах будинків.
На другий день пустився дощ. Апостол не любив дощ, зате тепер спрага не мучила. І все ті ж люди, все той же гранітний памятник. Одна новина: А постола помітив дурний собака, що ходив поблизу. Він не говорить, вічно шукає їсти. Гавкнув раз другий і побрів далі. Апостол думав про нього, йому їсти хотілось теж. Коли прийде бог, коли поставлять драбину? Ввечері зїв дохлого горобця, виблював і знову зїв. Може завтра пощастить хоч одного живого впіймати.
Ранок, навколо будинку з десяток дурних собак, всі гавкають на А постола, сперечаються: стрибне— не стрибне. Серед них і вчорашній знайомий. Коло памятника двоє людей. « Спробую заговорити, може вони зрозуміють?--подумав Апостол,—Допоможіть мені, я в біді, будь-ласка, рятуйте, зніміть мене!»— прокричав що є сили. Апостола вже знімали. На камеру. Де ще побачиш собаку на даху? Друзям сподобається.
Ввечері ледве не впав, ганяючись за горобцями. Жодного не вполював, і бог не допоміг.
Людей і тварин більшало з кожним днем. Всім хотілось побачити Апостола. Стрибне— не стрибне. Розібється— не розібється.
Апостол втомився ловити горобців. Відчуття, наче вони з кожним днем жвавішають. Зверху бога нема, доведеться йти донизу—стрибати.
День видався туманним, наче хмари спустились на землю. До повітря хочеться торкнутися, обняти його лапами, вкусити його. Десь там знизу є памятник. І людей не видно, тільки чути— все накрилось білим мороком. Стало місцем втрачених надій.
І Апостол стрибнув. Стукіт серця міряв час не днями і не годинами,— долями секунди. Він летів і не бачив куди летить; як би хотілось не падати, а підійматися! Чужі очі, зуби, вигуки, потім, голови, плечі, спини, руки, знову голови, гамір. Ось він асфальт, по якому ходять люди, твердий, як ніколи. Хтось кричить— пес його випадково подряпав, хтось гавкає, хтось виграв, а хтось програв. Чиєсь тіло виявилось на диво мяким.
Апостол йшов крізь туман, усміхнений і мовчазний— який йому сенс говорити. А йому назустріч— бог.
8.05.08.

Петрусь і його світ
Одного разу жив Петрусь. Займався рибалкою, майстрував глиняні свистульки. Жив в будинку на Вербній, біля млина. Раніше там жили його батьки й діди. Петрусь любив свій дім, хоч він і знаходився на брудній вулиці брудного міста брудного світу.
Скрізь, куди не глянь була грязюка й сміття. Темно-зелене царство моху й плісняви. Мох був всюди: на деревах, будинках, ржавих металевих конструкціях, що стирчали прямо з землі і були невідомо для чого призначені. Дехто думав, що вони ростуть як дерева і трава, як і сміття, що береться хтозна звідки. Незримий Художник посрарбував цей світ у вицвілі кольори, навіть небо було блідим і похмурим. Куди не кинь— болото.
І, навіть тут жили люди, на диво привітні й зайняті роботою, кожен своєю, хоч і схожою одна на одну. Прибирати сміття, копати нову сміттєву яму, осушувати всесвітнє болото.
Петрусь сидів у човні і мріяв стати фотографом. Фотографував би все в чорно-білому, а потім розфарбовував як захочеться. І поле, і дерево, і ліс за полем. Оленку і її кавярню лишив би без змін, а сонце і місяць він не знав як зробити яскравішими.
На горизонті мінилась веселка: і чорним, і менш чорним, і металевим, і ржавим металевим, і коричневим. Веселка вісниця гарного дня, Петрусь піднявся щоб краще роздивитись її. На завтра обіцяють опади, доведеться ховатися. Минулого разу ледь на вбило. А поки що можна спокійно рибалити. Шкода тільки, вже третього гачка обірвав. Знати б хоча за що він зачепився, та не видно—каламутна вода може й потяга сховати. Хочеться знати, що там на дні, старі кажуть, справді потяги й дороги. Скоріше б вже осушили цей безмежний тванистий океан.
Кучерявий пес Апостол сидів на березі і спостерігав за Петрусем. Він часто так робив. Коли Петрусь припливе—поділиться з ним рибою. А ще тут весело, ціла хмара мух танцює у повітрі. Вона завжди на щось схожа, на тварину, предмет, одну величезну муху. Тепло й ніхто не набридає.
Апостол помітив як Петрусь відплив далі. Мабуть, комарі йому надокучили. Підвівся на ноги й знову закинув вудочки. Одноманітна справа, якою займалися
всі, хто жив на Вербній. Апостол було відвів погляд, як побачив щось дивне: Петрусь стрибнув у воду. На поверхні забулькотіло і Апостол зрозумів, що риби сьогодні не буде. Він зірвався й хотів бігти щоб когось повідомити, та ніхто не вміє говорити. Він довго сидів і спостерігав, але Петруся не міг побачити. Стало сумно, вечоріло.
Петрусь вже проклинав свою ідею коли пявки обліпили його тіло. Треба швидше пливти, аби його не помітило ще щось, окрім пявок. Петрусь знав, воно вже народилось і розмножилось у цьому болоті, тепер чекає гостей. Він пірнав глибше і глибше, йому хотілось знати що там, на дні. Крізь водорості й густу суміш всього, в чому не хочеться плавати, бруд, мул, якісь колючі шматки чогось колючого. А далі ще гірше. Хочеться вдихнути повітря, невідомо чи можна встигнути випливти. Стало моторошно і Петрусеві руки ще швидше почали боротися з підводними пастками.
Далі— холод і пустота. Пустота і нічого більше. Пливти стало легше, от би ковток повітря!
А ось і він. Очі відкрились самі. Дихати— це так чудово! В голові поморочиться, носом йде кров. Вона крапає у воду і розчиняється в ній, прозорій, чистій, чарівній воді. Теплій і незвичній, лагідній як липневий день. Петрусь ніколи не бачив стільки чистої води. Він подумав, що потрапив на зворотній бік землі. Так воно й було.
Він пив її і боявся прокинутись, дивився в далечінь: безкрайні простори найчистішого океану. Неподалік берег, на березі місто, над містом небо, таке ж чисте і яскраве, як і все на цьому дивному чужому світі. Петрусь ступив на сушу, нерозуміючими очима дивився на металеві чудовиська— машини, що вкидають сміття в океан. Навіщо вони це роблять, невже так хочеться зіпсувати навколишнє диво? Тим не менш, океан наче нічого не помічав. Він просто забирав все, що в нього кидали і продовжував блищати на сонці.
Петрусь привітався з випадковим перехожим. Останній мовчки пішов далі, навіть не помічаючи Петруся.
Місто було красивим і не менш дивним. Смітили скрізь і всюди, але тут же зявлявся металевий монстр, ковтав сміття і випльовував його в океан. Петрусь зрозумів, що воно падає не на дно, а в його рідний світ. Все просто, простіше нікуди. Він помітив, люди тим і займаються, що їдять і смітять, смітять і їдять.
Якийсь час він марно намагався з кимось поспілкуватися. Всі зайняті, всім треба кормити металевих монстрів. Вони снують всюди і якщо вчасно не звільнити дорогу, то можна й самому опинитись серед сміття, такого ж лінивого, як і люди, які його розкидають.
Петрусь помітив залізні конструкції, ті ж самі, що й в його рідному світі. Всі вони зводилися в широкій, теж металевій споруді на окраїні міста. Петрусь в ній ночував, це єдине місце, куди його впустили. До ранку він добре встиг її роздивитися. Шестерні, одна більша за одну й тонни проводів переплітались між собою і утворювали серце бездушного механічного диявола. Одна деталь здавалася лишньою: дріт, що намотався на одну з триб. Мабуть, неакуратний від природи механік і не помітив цього. «Зроблю добру справу жителям дивного світу»— подумав Петрусь і почав відмотувати дріт. Механізм заскрипів, загомонів ржавим гопосом. Одна шестерня закрутила другу, друга третю, третя четверту і скоро все навколо почало свій загадковий машинний танець.
На плесі кришталево чистого океану виступили перші брудні плями— світ перевертався.
9.05.08.






Дмитро Кондрацький. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.40-44.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...