###
Не озирайся на втрачених. Зраджено час.
Лита убогість його поривань при надії.
Із порога забуваєш бездарність прикрас,
Неможливо благих, як безкрай осінній над нами.
Хто приходить з мечем, той виважує збоченість крихт,
Із руків’я ковзне бездарна рішучість долі,
В дерев’яну оправу на покуту закутий горіх –
Наче серце чужинця, затиснуте в теплій долоні.
Ризи різьблень вигранюють контур облич,
Їхня змушеність бути злютована з карбами звичності.
Я себе не почую, тож ти мене звідти поклич,
Із бездоння волінь, що вклякло над нами вищістю.
###
То було передбачення: брязк за спиною годинника,
Сон обертався на жах розуміння,
Я ставала не світлом, а втомленим кривдником
На шляху найрідніших – жорстоко і вільно.
Брате-голубе, час не на користь нам –
Сточить по краплі справжність даремного цвіту.
Я ж своя для годинника, я повторюю кожен удар –
Минуще, прикуте повітрям, на цокіт розбитим.
Я сховаюсь – дівчисько – в затерту його кобуру,
В передчасність пророцтв і датовану нами відстань.
І свою неможливість у світлі твоїм проживу,
Угледівши сутність, наче востаннє, – зблизька.
###
Продовжу мовчання, щоб не сполохати тишу,
Не засіяти очі скляним піском її розбитого тіла.
Знаю: у тім не розгаданім мною мовчанні –
Сутність твого існування.
###
Очевидність тремких передбачень
переважує решту недобрих знаків –
Що проти них розсипана сіль чи місяць уповні?
Гасне блідість його заокруглених обрисів
у неістотнім триванні.
Знаків не знати у німоті промовляння.
###
Час лікує не рани, а обрані нами сліди,
Що знебарвлені пам’яттю у оберемках кари.
Я впізнаю тебе на іншому краї землі,
Де і пам’ять, і рани відважують разом із нами.
###
Поцілить поглядом у магму слів зумів,
Угледівши колишнє, в камінь злите.
Омовлене – то ще раз пережите
У бумерангах одноденних слів.
А хочеш – карбом істин наречи
Безкровність усміху чужих побіля краю.
Але єдину міць благословляю –
Долоню брата на моїм плечі.
###
Тримайся за пам’ять – вона буде тривкіша за нас,
Сильніша за те, що оманчиво кличемо серцем,
Хоч відчуєш, як в тебе прозоро вливається час,
На волосся кидаючи сіті із сивих нервів.
І відкриється вимір безмежної самоти,
Мудрість болю і здавлений присмак крику.
А в долонях тобі хтось незбагненний лишив
Не схололу з дитинства загублену скалочку втіхи.
Немає коментарів:
Дописати коментар