Х В І С Т
Повість
1.
Студентка Криволежа завалила літню сесію. Ну, екзамен з російської мови вона не змогла скласти, можна сказати, з ідеологічних причин: мовляв, противно було вивчати «кляту москальську мову», носії якої те й робили, що пригнічували і зневажали її народ та й тепер ніяк не хочуть відчепитится від української незалежності. А от залік із логіки не складено винятково з антипатії до викладача Туфленка, котрий, якось вислухавши її відповідь на занятті, чомусь побагровів, закліпав очима і, заїкаючись, повідомив, що з таким інтелектом їй треба корів доїти і гній вигрібати, а не логіку вчити. «До гробу у мене здавати будеш!» — виніс він вердикт, але не уточнив, до чийого «гробу».
Літо для Криволежі було зіпсоване. Звичайно, на море вона поїде, два-три весілля у своїх знайомих відгуляє, але ж ті «хвости» висітимуть над нею і відбиратимуть відпочивальний комфорт усе літо. Екзекуцію під назвою «ліквідація академзаборгованості» призначено на кінець серпня. І жодної впевненості, що «хвости» відпадуть. А тоді їй світить або виключення, або, в кращому разі, заочне відділення, платне навчання і нудьга.
І надумала Криволежа відмінити море та взятися за вирішення своєї архіважливої проблеми. Бо виключення із заочного відділення ні мати, ні батько їй не простять. Особливо якщо згадати, скільки грошей вони вбухали на те, аби їх дитина безплатно вчилася.
«Пора свої проблеми вирішувати самостійно», — подумала Криволежа і сіла складати план дій.
Заважала музика. Заважав підручник з російської мови. Під ним лежав підручник з логіки. Навіть якщо вона їх вивчить напамять, то через вищезгадані причини результати ліквідації можуть виявитися не на її користь. Отже, гарантій ніяких, коли вона ось зараз навіть ухопить ненависні книжки та почне вгризатися в науку.
Поки що неясно у свідомості Криволежі вертілося одне імпортне слово — «протекція». Її вступом займалися батьки, і їх не запитаєш, до кого слід звернутися, аби виручив і на цей раз. Окрім того, мабуть, ті особи, «вступивши» її, узяли гроші і просто вмили руки.
І все ж слово «протекція» манило своєю гармонійністю й універсальністю, магічно вабило й обнадіювало, хоч і було поки що приємною абстакцією.
«Треба шукати протекціоністів!» — несподівано для себе здогадалася Криволежа і почала чепуритися, щоб вирушити на заповітні пошуки.
2.
Ірка Прокладка належала на курсі до загадкових постатей. Шмотки мала хоч і недорогі, зате модні, ефектні. Дозволяла собі запізнюватися на лекції, але всім здавалося, що то її трюк: розчинити широко двері авдиторії, перервати на півслові ошелешеного лектора і граціозно, самовпевнено, з почуттям власної гідності пройтися перед однокурсниками, похитуючи стегнами і сумочкою через плече. Ні тобі «здрастє», ні тобі «вибачаюся» — і шльоп переможно на тверду студентську лаву.
Так само несподівано вона могла встати під час заняття і, нікому нічого не говорячи, вийти з авдиторії, тим самим зайвий раз привернувши до себе увагу. А коли хтось із викладачів, вчасно опамятавшись, пробував зясувати, чому студентка так себе веде (чи куди її веде), Ірка зупинялась, міряла викладача поглядом згори-вниз і промовляла, як заклинання: «А шо такоє?» І йшла. І не було їй перепону, і не було цим її вибрикам кінця.
А ще іноді Ірку підвозили на шикарному авто до ВНЗу, якраз за одну хвилину до дзвінка, коли студентство валом валило у двері, де науку роздають. Так само гордо і впевнено вона висувала чобіток із лімузина, ставила на асфальт, а тоді випорхувала вся повністю, кинувши комусь назад у машину повітряний поцілунок і яскравоусту посмішку. Все студенство, котре в цю мить метушливо поспішало на заняття, раптово завмирало, ніби у кіно, коли кадр зупиняється, і дивилося на Ірку, на авто, на стрижені голови в авто.
Схожа сцена могла повторитися і після занять, коли студенство, посоловіле од чергової дози знань, вивалювало на подвіря з авдиторій, до воріт підїжджало шикарне авто і терпляче ждало, поки Ірка, махнувши йому рукою, встибне у нього, і воно хуркне ядучим димом на всіх інших студентів, у яких від подібних сцен недобре млоїло десь у шлунку.
Криволежа декілька разів «пересікалася» з Іркою Прокладкою: то в дискоклубі, то в туалеті на перекурі, то сиділи поряд на лекціях. І Криволежа подумала, що вона — саме та особа, котра може вивести на протекціонерів. Добре, що колись номер її мобільника записала, хоч і засумнівалася, чи застане її серед літа у місті.
Але Криволежі пощастило: Ірка саме приїхала з Ялти, тому відпочивала на домашньому дивані і декілька днів не збиралася навіть з квартири виходити.
— У мене серйозне діло, треба порадитися, — благала у трубку Криволежа. — Горю, як швед під Полтавою, москаль під Конотопом, козак під Берестечком. Рятуй, бо нікого з наших у місті немає, а діло важливе, не по телефону…
Домовилися зустрітися на дивані в Ірки.
Та зустріла Криволежу в самих трусиках: ох, цей нездоровий (чи здоровий) потяг до зовнішніх ефектів, адже після Ялти вона хотіла постати перед однокурсницею в усій своїй засмазі.
— Пиво, сік, тонік, ром, самогон? — запитала Ірка.
— Та що-небудь.
— Не самогон же?
— Ой Ірко, як тобі добре: і сесію складаєш без хвостів, і до моря їздиш, і не маєш такого клопоту, як оце я, — щебетала Криволежа, попиваючи холодне пиво.
— Та не тиринди, всі твої проблеми вирішуються. Є «костюм», тобто солідний мужчина, із наших, університетських, не останній чоловік на факультеті, він може виручити.
— Ой, здорово! Як на нього вийти?
— Отут трохи дряпає. Є в смене один знайомий, фірмач. Недавно у нас навчався, випускник, так сказать. Так ось він має вихід на «піджака». Тоді вже…
— То дзвони тому знайомому.
— Не хочу. Він мені в Ялті надокучив. Давай завтра. Але тільки хочу тебе попередити: «бабки», як я розумію, ти нікому не збираєшся платити, тому у цій справі будь до всього готова…
3.
Іван Павлович Дальній нервував: його молода дружина знову не змогла поїхати до Почаєва, бо розпочались «критичні дні», а через такі обставини до церкви не можна. Чоловік спробував переконати свою Галинку, що там же її перевіряти не будуть, на що та відповіла: «Бог усе бачить». Не можна сказати, що вона була надто релігійна. До боговгодництва її змусила хвороба: вночі їй снилися жахи, вона недосипала, тому вдень почувалася роздратованою, розбитою, розібраною на частини. І так тягнулося декілька тижнів, що змарнували Галинчину вроду. Лікарі нічого не знаходили, радили звернутися до сексопатолога: мовляв, її чоловікові під пятдесят, а їй двадцять — на цьому грунті можливі психологічні відхилення. Іван Павлович повіз дружину аж під Радомишель, до знахарки, яка дуже рідко приймала, але дуже допомагала. Якщо вдавалося дома застати, бо тікала од людей, говорила, що вже їй вони остогидли, тому більше по лісах бродила і всілякі цілющі трави та плоди збирала.
На той раз знахарку пощастило виловити і вмовити подивитись Галинку. Знахарка тільки глянула на неї і прорекла: «Зурочено. І хтось дуже вміючи поробив». Але знімати вроки не захотіла, бо в неї, як сказала, інша спеціалізація. На всяк випадок дала якоїсь травички («поріж, потовчи, настоюй три дні, пий девять разів на день, а на тринадцятий день повинно покращати»), і та травичка на місяць помогла, а потім як зробилося гірше — спасу немає.
Сусідка Івана Павловича, жінка набожна і морально правильна, однозначно заявила: «Треба їй у Почаїв. Сама там не раз була. Треба їй на вичитку». Викладач філологічних дисциплін аж здригнувся, коли почув слово «вичитка», отож захотів уточнити, що мається на увазі. «Оце треба десять днів походити до монастирської церкви та послухати те, що їхній послушник читатиме із грубелезної позолоченої книги. Як вислухає все до кінця — то й хвороба попустить».
Вичитка — то вичитка, подумав Іван Павлович і вже кілька разів був налаштовував Галинку до Почаєва. Та все щось цей намір перебивало. Не так його хвороба дружини хвилювала (все одно у цій нечутливій і сексуально нерозвинутій студентці він нічого втішного, крім тестевої фірми, не знайшов), Івана Павловича необхідно було кудись спровадити хоч би на тиждень Галинку, аби зайнятися своїми приємними справами, адже літо потроху спливало.
Вчора йому подзвонила Ірка Прокладка, однокурсниця його Галинки. У неї зявилась потенційна клієнтка, тож потрібен був час і свобода.
4.
На цей раз Галинка на диво легко погодилася їхати у Почаїв, коли чоловік її вкотре про це попросив. Іван Павлович з ентузіазмом заходився готувати її в дорогу, купив усе необхідне, запобігливо виконував усі забаганки молодої дружини, а найближчого сонячного ранку посадив у свій BMW і відвіз на вокзал. Він боявся зайве слово мовити Галинці, найменші пилинки з неї здмухував, раз-по-раз перепитував, як вона себе почуває, а коли мала зайти в автобус, ніжно поцілував її в лоб. «Атєц, нє беспокойся, дочку довєзьом!» — бадьоро кинув водій, не відриваючи блудливих очей від Галинки. «Атєц» тільки хмикнув.
Як тільки автобус рушив і зник за будівлею автовокзалу, Іван Павлович умить відчув душевне полегшення і заклопотано подався до свого авто. Аякже, через годину мав зустрітися з «клієнткою».
Для таких випадків він найняв однокімнатну квартиру, про яку Галинка, звичайно, і не здогадувалася. Сам продумав дизайн. На всю оту єдину кімнату стояло широке ліжко, куплене за чималі гроші, бо його привезли нібито з Італії чи, може, із самого Дубаї. Ну, воно того було варте: розкішне, еротичне, еластичне, а головне — воно не скрипіло. Огортало його світло-рожеве покривало, вигляд якого в Івана Павловича викликав бажання і пристрасть. В узголовї на стіні висіла картина: гола діва у стилі епохи Відродження розглядала себе у велике дзеркало, а на другому плані, що служив тлом головного образу, світився спілими гронами виноград. Картина подобалася Івану Павловичу, він її придбав у місцевого художника, з яким приятелював. На покуті стояла висока тумба, на тумбі — золотиста ікона і свічник. Свічки запалювалися в особливий момент. У кімнаті удень був рожевий сутінок, який створювала ажурна штора. Сутінок був тихий та інтимний, теплий і таємничий, мякий та спокусливий.
… Криволежа сторожко і невпевнено піднімалася сходами на третій повверх до квартири, адресу якої їй дала Ірка Прокладка. Так піднімаються не тільки у незнайомому будинку, в якому опинилися вперше, а й тоді, коли попереду — невідомість. Дівчина не знала, хто її там чекає і що її там чекає. Але підніматися треба було: у таку житейську ситуацію вона втрапила.
Подзвонила у вказану квартиру — і через хвилювання подих затаїла, аж під трусиками від поту вмить волого стало. За дверима ледь вловила чиїсь мякі кроки, клацнув замок — і перед нею постав… Іван Павлович, який у них хоч і не викладав жодного предмета, але вона не раз бачила його на факультеті, навіть знала, як звати-величати. Перший рефлекс — чкурнути геть, щоб і духу її тут не було, але той рефлекс був поборений тверезим раціо: раз прийшла, то тримайся до кінця, аби твої проблеми вирішилися.
— Ой, — вирвалося у неї. — Я й не знала… Іван Павлович, здається… Доброго дня…
Іван Павлович, на відміну від Криволежі, не розгубився: він завжди був готовий де завгодно зустріти студенток зі свого факультету.
— Прошу, заходьте, — впустив він дівчину в оселю й одразу ж показав, куди заходити: у кімнату, де сутінок був тихий та інтимний, теплий і таємничий, мякий і спокусливий. Криволежа, опинившись у цій кімнаті, відчула, що домовлятися про складання академічної заборгованості буде нелегко.
Іван Павлович посадив студентку у мяке крісло перед невеликим столиком, а сам сів навпроти. На столику темніла пляшка вина, поблискували два бокали, лежали фрукти і цукерки. «А що — тут симпатичненько», — подумала дівчина, як тільки її тіло огорнули приємні форми крісла.
Іван Павлович мовчки розглядав студентку. Всю. А коли його погляд зупинився на її обличчі, нарешті запитав:
— Як тебе звати?
— Лада.
— А за паспортом? Ах, зрештою, не треба… У тебе проблеми?
— Два «хвости».
— З чого?
— Росмова і логіка.
— Повєткіна і Туфленко?
— Вони, хай їм…
— Ну, з Повєткіною — ноу проблем. Пляшка шампанського і коробка цукерок. З Туфленком складніше. Не бере нічого, гад. Секс уже позаду. Гм… Щось придумаємо!
Іван Павлович повільним і звичним рухом взяв пляшку, глянув на етикетку, ніби це вино вперше бачить, розкоркував і так само повільно налив у два бокали.
— Сонечко, дивлячись на тебе, я подумав: цій дівчині треба допомогти. Будьмо!
Випили. Лада потяглась за цукеркою.
— Солодке любиш?
— Люблю.
— А секс любиш?
Дівчина зніяковіла, але спробувала не видавати цей свій стан. Але й не відповіла нічого.
— Знаєш, мені за сорок, у мене вже немає часу (та й інтересу) для прелюдії. Сексуальний досвід є?
— Хіба можна назвати досвідом одну ніч після випускного балу?
Віддалась там одному — під настрій… У лузі, в копиці свіжого сіна…
— Боже, як романтично! Та, зрештою, менше мені мороки буде.
— Але… — раптом затнулася Криволежа, зрозумівши, що «підписання
угоди» наближається стрімко.
— Якщо «але», то ми ні про що не домовляємося, — строго, як бувалий
доцент, поглянув на неї Іван Павлович. — То будемо далі вести мову?
— Ну, будемо…
— Але є один делікатний нюанс.
Лада насторожилася. Іван Павлович, окинувши поглядом широке ліжко, зітхнув:
— Є нюанс. Тільки ти не смійся! Обіцяєш?
Дівчина сполохано дивилася в очі чоловіка. Вона не знала і не
здогадувалася, що її чекає в наступну мить.
— Я… не скажу нікому… — мовила чомусь.
— От і добре. Соромно зізнаватися, але перш ніж ми ближче
познайомимося, хотілося б, аби ти це знала. А то виникнуть непорозуміння, ти можеш розгубитися.
Іван Павлович помовчав, ніби щось пригадував чи напружено формулював те, що мав далі сказати. Нарешті видихнув:
— Я маю хвіст…
На це Лада хотіла одразу ж заперечити: це ж у неї «хвости», але Іван
Павлович не дав часу їй висловитися — він скоромовкою випалив:
— Так, я маю хвіст. Про атавізм чула? Ото ж воно є. Я в дитинстві не міг
через це купатися з усіма. Мене через це в армію не взяли. Я довго не міг одружитися…
Лада ошелешено дивилася на чоловіка, котрий зізнався їй у своїй сокровенній таємниці. Але їй треба було якось відреагувати на цей несподіваний монолог, і вона запитала:
— А ви… не пробували його… відрізати? Ну, у хірурга…
— Та що ви! Ще в дитинстві мати водила мене до лікарів, а ті навідріз відмовилися відрізати: казали, що після такої операції можуть бути великі ускладнення. Навіть померти можна. І на медкомісії, коли в армію хотіли забрати, те саме сказали.
— А цей… хвіст вам не заважає? — пройнялася співчуттям Криволежа.
— Та не заважає. Я забуваю про нього, але коли доводиться роздягатися — такий страх і сором бере. Я ж і з дівчатами боявся справу мати. Як подумаю, що… Засміють же!
— А як дружина до цього ставиться?
— Ти здивуєшся, але вона про мій хвіст і досі не знає!
— А як же ви… спите?
— Та якось… Може, і дітей через те немає.
Криволежі стало шкода Івана Павловича через його незвичайне нещастя. А з іншого боку — діймала цікавість: ніколи не доводилося бачити чоловіка із хвостом. ЇЇ бабця Настя, котра й досі живе у глухому поліському селі десь за Овручем, якось розказувала їй про своє дівування. Перед тим вона запитала, чи не хоче (саме так — «хоче») Лада заміж, а тоді застерегла, що хлопці бувають різні, часом у гарних хлопців чорти перекидаються, тож пильнувати дівчині треба ой як ретельно. Бабця Настя памятає вечорниці, коли в одній хаті пізньої осені збиралися хлопці та дівчата, там і знайомилися ближче, і придивлялися один до одного уважніше, аби на чортові або чортиці не одружитися. Отоді бабця один секрет розкрила внучці своїй: коли хлопці сидять на лаві, то треба непомітно зайти ззаду і поглянути їм нижче спини. У нормальних хлопців там нічого не побачиш, хоч рукою мацай і перевіряй. А той, котрий із чорта перекинувся, хвіст має. Ця чортяча прикмета і звисає йому ззаду, коли він з дівчатами балакає, словами їх зачіпає. Аби вже зовсім упевнитися, що то переодягнутий чорт, добре було б йому у чоботи заглянути — там не ступня пятипала, а справжні ратиці, але то трудно перевірити, хіба що як на купу соломи під стіну потягне і почне приставати. А ще така чортяча прикмета є: якщо хлопець занадто волосатий — на ногах, на руках, на грудях, на пузі. Не дай боже за такого чорта заміж вийти або навіть один раз йому віддатися — все життя скалічить, зі світу зведе та ще й таких чортенят наробить, як сам.
Всі ті слова бабці Насті умить пригадалися Ладі, котра із широко розкритими очима сиділа поряд з Іваном Павловичем і відчувала, як магічний жах охоплює її все єство. Бо вона сама вже бачила перед собою не викладача університету, а справжнісінького чорта, у якого десь там під штанами був схований хвіст. Дівчина перевела погляд на лоб Івана Павловича і раптом запримітила, що на залисинах з обох боків голови у нього були ледве помітні горбики. «Бож-ж-же! То там мають бути роги!» — заволала вона усередині себе і відсахнулася від цього страшного чоловіка.
Іван Павлович, мабуть, відчув, що своїм одкровенням справив враження на студентку, тому протяг руки, щоб заспокоїти її.
— Ні-і-і!.. — вже вголос закричала Лада і схопилася з крісла. Її коротеньке плаття, яке туго облягало зграбненьку постать, здається, розірвалося на шматки — і дівчина опинилася зовсім голою та беззахисною перед чоловіком з простягнутими руками. Із жахом вона побачила, що то не руки, а волосаті ратиці, що лоб Івана Павловича побагровів — і з нього полізли чорні ріжки, що губи його злиплися і витягнулися у поросяче рильце… Лада сіпнулася назад, але позаду була стіна, в яку вона вперлася своїм тремтячим молодим тілом, а попереду у неї звелося темне страховисько, яке зірвало із себе штани, різко повернулося — і дівчина вперше у житті побачила незвичайний хвіст: невеличкий, геть зовсім без волосся, рухливий. Лада вже не сумнівалася: перед нею був чорт! І треба було рятуватися. Вона, мов кішка, стрибнула від стіни до дверей, гарячково смикнула за металеву защібку — і рвонула без памяті у вихід, на сходи, на тротуар, на перехрестя…
5.
— Ти больна на всю голову! — репетувала Ірка Прокладка Криволежі на мобільник. — Ти пришиблена, ксобнута, запендюрена, пришпандьорена, вивернута, затарена, притарабанена, переперчена, довбанута, дурнувата, шмонькнута, криволежа, тенькнута, пальцем роблена, тупа як валянок, у попелі виваляна, з-за вугла мішком прибита, з носа висякана, одне слово — чмо! Ти чого утекла від «піджака»?! Я ж тебе звела з нормальним, дуже конкретним чоловіком! А ти мене, сучка, підставила! Тепер хоч самій лягай!..
Криволежа не могла і слова вставити у цей монолог. Та й бажання не було. Сиділа у «Студентському вулику» і пиво пила. З відчаю. Не кожен же день чорта бачити доводиться. Коли Ірка трохи вгомонилася, буркнула у мобільник:
— Та він же чорт!
— Сама знаю, що чорт рогатий, але ж він конкретно діла рішає. Ну, ти скажи, подруга, як тепер викручуватися будеш! Хоча… Мені все одно, а тебе ж виженуть з універа.
— А що робити?
— О, врубилася нарешті. Я тебе умаляю, було ж ясно, що робити, а мені тут кажуть, що ти втекла, як дєвочка нецілована.
— Ой, Ірко, якби ти там була і все бачила…
— Та перестань, можна подумати, що ти в нього хвоста побачила…
— От іменно: хвоста!
— Ну, все — до галюників докотилася. Що ти верзеш? З переляку, мабуть, ще й рожки у нього побачила, х-ха!
— Ти мені не віриш?! Я такого страху натерпілась…
— От викличе тебе декан, то там справді непереливки будуть. А так би все чин-чином залагодили, і забула б уже.
— Ой, Ірко, не знаю… Може, когось іншого попросити?
— Та хто тобі зараз без бабла що зробить? Без бабла ти можеш тільки шмонькою своєю розплатитись. Я ж знаю. Словом, це треба перетерти. Гони до мене!
Лада сьорбнула гіркого пива, тяжко зітхнула і вирушила до Ірки Прокладки.
Ірка зустріла її без ентузіазму. «За услуги, блін, тоже платить нада», — буркнула, криво глянувши на Криволежу. Сіли, випили кагору, закурили.
— Ну, блін, як на похоронах, — видихнула дим Ірка і кивнула на пляшку кагору: — Причащається раба божа… Що там трапилось?
Криволежа конспективно виклала свою пригоду. На деталях не захотіла зупинятися, але хвіст описала, як могла, бо то ж усе-таки не деталь. Ірка недовірдиво дивилася на неї, іронічно хмикала, а коли почула про хвіст, зайшлася реготом.
— Може, то він для приколу щось там причепив, — крізь здоровий сміх висловила своє припущення Ірка. — Мужики тепер балувані пішли, чогось такого хочуть… Нетрадиційного. І цей туди.
— Та клянусь: то був справжній хвіст! — мало не кричала Лада.
— То тобі привиділося. Але, скажу я тобі, еротичні фантазії в тебе ого-го. Я б не додумалась. Хвіст! Х-ха…
Про ріжки Криволежа вирішила вже не розказувати — все одно Ірка не вірить.
Хлопнули ще по одній склянці кагору, докурили цигарки. Тут Ірка перейшла до справи:
— Є один скульптор. Памятник перед універом бачила? Його робота. Живе сам. У майстерні. Жінка вигнала. Але я тобі скажу, що для творчої людини жити в майстерні — норма. Короче, він двері до нашого ректора ногою відкриває. Міг би з твоїми «хвостами» пособити. Наскільки мені відомо, за такі послуги грошей не бере. Натураліст, блін! Тобто натурою бере. Або на натурі. Він ще й малює. О, великий любитель натури! Я знаю. Ну попозуєш йому годину-другу (у слові «попозуєш» Ірка зробила акцент на першій частині). А він ректора попросить, щоб той не тільки твої «хвости» закрив, а й узагалі — порошинки з тебе здував, поки вчитися будеш. Ат, що я тут базар розводжу… Просто у тебе іншого виходу немає. То йдеш?
— Куди?
— Як до жирафи доходить… До скульптора! «Хвости» ж то ростуть, скоро вони тобі життя давати не будуть, безтолоч ти така, сільпо задрипане. Вперід!
Криволежа самовіддано підвелася. Нічого страшнішого від того, що вона уздріла у квартирці Івана Павловича, вже не могло бути. Але вона помилялась.
Майстерня скульптора була за міським парком, у самому кінці безлюдної вулиці, яка закінчувалася забуряненим тупиком. Вислів «творча майстерня» у Лади викликав побожний трепет і відчуття таємниці. Вона очікувала побачити святилище, де народжуються шедеври, а побачила перехняблену хату, збудовану, мабуть, ще у ХІХ столітті, на вікнах якої теліпалися давно не фарбовані віконниці. Та й самі вікна знаходилися при землі, начеб цей будиночок із часом вріс углиб. Подзвонили у старі потріскані двері. Довго ніхто не озивався, але Ірка по-змовницьки говорила: «Він там. Трохи недочуває». Нарешті за дверима почулося шарудіння, скреготіння засуву — і дівчат було впущено у сутінки, які пахли глиною, вапном і смаженою картоплею. Старі будинки взагалі неприємно пахнуть, зберігши у собі всі запахи за півторастолітнє своє існування, але в цьому можна було задихнутися. Пройшли через кімнату, сутінкову, схожу на давно неприбраний погріб, ледве вловлюючи зором навколо себе химерні контури велетенських голів, бомбовидних грудей, могутніх торсів — то, очевидно, були скульптури, які автор або не зумів продати, або хтось від замовлення відрікся, або то були Лєніни і Брежнєви, котрі нікому тепер і безкоштовно не потрібні.
Минувши це звалище, дівчата опинилися у просторій кімнаті, у якій було мало світла, подекуди стриміли незакінчені скульптурні роботи, попід стінами стояли графічні та масляні картини, а посередині, як лагідний і ніжний звір, тьмяно простягся диван, перед яким здіймався мольберт. За мольбертом, як і годиться, стояв невисокий, середнього віку художник, а на дивані в еротичній позі лежала гола дівка, яка й голови не повернула, коли Лада й Ірка зайшли у кімнату. Та й художник щось пильно видивлявся на своєму ескізі, увійшовши, мабуть, у творчтй екстаз. Та ні «натура», ні художник не привернули уваги Лади. У кутку за столиком вона побачила … Івана Павловича, який попивав із високого фужера вино, погойдувався у сплетеному із лози кріслі й усміхався до Лади. «Що за чортівня?!» — подумала Лада і зупинилася посеред кімнати, наче паралізована.
6.
— Так, робимо перерву! — гучно сплеснув у долоні художник і кинув натурниці простирадло. Він обійшов мольберт, витираючи руки ганчіркою, наблизився до Лади й Ірки, вперся у них веселим поглядом: — О, прекрасні створіння! Як чудово, що ви до нас завітали! Іро, хто ця твоя чарівна супутниця?
— Її звати Лада. Ми по ділу.
— Діла-діла… мугикав художник, обходячи дівчат навколо і розглядаючи їх тіла. — Я б, знаєте, щось би з вас сотворив, особливо з тебе, Ладо. Я б сотворив… Намалював би! Ні, виліпив би!
І він провів по оголених плечах дівчини. Натурниця, яка щойно позувала художнику, огорнулася простирадлом і пила чай, не звертаючи уваги ні на кого.
— Дозвольте представитися, — знову зупинився художник перед лицем Лади і заглянув їй в очі: — Леон Могилко, мистець. Перший раз у майстерні? Розумію. Мабуть, трохи дико. Безлад, накурено, гола дівка… Ах, ви ще не знаєте специфіки. І це чудово! Ви — чиста, юна, наївна… Ви, мабуть, думаєте: оцей розпусний дядько малює голу натуру… Та повірте, жодного сентитменту: мені що голу жінку малювати, що моркву чи яблуко для натюрморту. Під час творчого акту мені все одно, якого кольору в неї шкіра, чи сексуальний у неї бюст, чи звабливі сідниці. Головне — техніка, сюжет, композиція — одне слово, образ! Звичайно, коли закінчую роботу і дівчина не проти зі мною повечеряти, тоді я починаю бачити її інакше.
Здавалося, Леон говорив усе лише для Лади, бо дивився тільки на неї, ніби у кімнаті не було Ірки, ніби кудись пропала натурниця в прострадлі чи, зрештою, ніби випарувався в атмосферу Іван Павлович, який продовжував мовчки похитуватися у лозовому кріслі і попивати чорне вино. Леон ще трохи помилувався Ладою, а тоді заметушився:
— Вибачайте великодушно, геть запрацювався. У нас нині таке добірне товариство зійшлося. Іване Павловичу, ви не проти будете, якщо ми трохи посидимо разом, погомонимо?
Іван Павлович кивнув головою і загадково усміхнувся. Тісненько всілися за невеликим низьким столиком, кожен отримав у руку бокал з вином, навіть натурниця.
— А приємно, чорт забирай, коли дівоча краса і мистецтво поєднуються! — поважно сказав Іван Павлович, а Лада при слові «чорт» здригнулася.
Ще трохи — і товариство повеселіло, а кімнату наповнив легкий рожевий туман. І нестерпно пахло духами. А може, фарбами чи скульптурами. Іван Павлович блаженно усміхався почервонілим лицем, але ріжок на його голові Лада поки що не бачила. З натурниці раз-по-раз злізало простирадло, але вона була такою простою і природною, що на це ніхто не зважав. Ірка затято курила і без причин вибухала реготом. Леон щось плів усім і нікому про те, що натурниці Пікассо обовязково ставали його коханками — до або після інтимних стосунків: це і чудова Фернанда Олівє, і танцівниця Ольга Хохлова, розкішна жінка, яка стала йому ще й дружиною і народила йому доньку Марію; й інтелектуалка Дора Моар, і молода талановита художниця Франсуаза Жило, мати двох прекрасних дітей, яка була його останньою музою; і самовіддана та проста Жаклін Рок… Тільки Криволежа сиділа мовчки, глипаючи то на одного, то на іншого, і не знала, що говорити і як себе тут поводити.
— От дехто думає, — лепетала спяніла натурниця, натягаючи на повні груди край простирадла, — що натурниця — ганчірка для пензля. Неправда! Скажи, Леоне! Ти справжній мистець, а я тобі допомагаю шліфувати техніку…
— Заспокойся, лапочко моя, — слинив їй щоку своїми губами художник. — У тобі стільки творчої енергетики…
— Ну от що, — уперся обома руками в столик Іван Павлович. — Ви тут веселіться, а нам з Ладою переговорити треба. Люба дівчинко, утечемо від них у комірчину.
І він узяв за руку Ладу, та безвольно звелася і підкорилася цьому страшному чоловікові. Все у її душі затерпло. Це був якийсь гіпноз: дівчина слухняно пішла за Іваном Павловичем, котрий, видно, добре орієнтувався у цьому мистецькому просторі — він повів її прямо на глуху стіну, яка раптом розверзлася темним прямокутником і проковтнула їх обох.
Вони опинилися у тісненькій комірчині з єдиним віконечком під стелею, звідки сіялося густе, настояне на чудернацьких квітах світло. З одного боку під стіною рябів грубим полотном тапчан, а з іншого — стояв столик, де, наче в натюрморті, видно було надрізану хлібину, цибулину, рибячий кістяк і ніж. Поряд зі стіни над темно-синім умивальником стирчав кран, з якого капала вода. Яке призначення цієї кімнати — Криволежі важко було здогадатися, та й навіщо: вона тупо дивилася, як з крана капає вода.
Іван Павлович не церемонився: згріб Ладу однією рукою і кинув на тапчан. Глухо озвалося сухе дерево під грубим полотном. Дівчина тільки кавкнула. Але гіпноз не проходив. І цей чоловік з оголеними по лікті, волохатими руками про це, видно, знав. Тому не квапився накидатися на свою жертву. Взяв зі столу сірники, запалив один із них і пильно подивився на вогонь. Запахло сіркою. На обличчя чоловіка впала тінь. Сірник майже догорів, але чоловік простяг умираючий вогник до свічки — і вогник ожив, учепившись за нитку, яка пронизала віск. Запахло воском. Як у церкві…
Ладі здалося, що вона зомліла, знепритомніла, впала в кому. Їй важко було навіть поворухнути рукою, аби поправити плаття, яке при падінні оголило її ноги до самих трусиків. Годі було думати про сором — тут взагалі годі було думати. Іван Павлович оглянувся на дівчину — й очі його заіскрилися, губи скривилися у хижій посмішці. Він потягнувся до крана — і звідти залопотіла вода. Лада придивилася, але то була не вода, а кров! Червоні бризки роїлися над умивальником. Запахло кровю. Як на мясокомбінаті…
Таким же багряним зробилося лице Івана Павловича. З лоба, як це вже раз було, випнулися симпатичні ріжки, біла сорочка на чоловікові враз потемніла, а штани провалилися разом з туфлями кудись під підлогу. Криві волосаті ноги підтримували велику багряну голову, а позаду здригався хвіст. Ніздрі на голові роздулися — і звідти повалив дим. Запахло смаленим. Як у пеклі…
Потвора, яка щойно народилася перед Ладою, сполоснула руки під краном і простягла їх до дівчини: було виразно видно чорні ратиці, з яких скапувала кров…
І тут почувся раптом Криволежі голос бабці Насті: «Як ото побачиш, що то не хлопець, а чорт рогатий, перехрести його три рази і плюнь йому в рило!» Лада зібрала докупи всю свою волю і звела руку для хресного знамення. І з жахом зрозуміла, що вона не вміє правильно покласти оте знамення. Не вчили. Навіть бабця Настя не показувала. А треба ж правильно, бо не подіє! І Лада перехрестила, як уміла, як їй генетична память підказала, оту потвору, що вже нависла чорно над нею, помахуючи хвостом. Перехрестила тричі, а потім, зібравши усю свою слину докупи, виштовхнула її усім своїм єством у темну твар чорта!...
Темна твар з палаючиси очима вмить уся зашипіла, запінилась, а сама потвора, що перед цим ще була Іваном Павловичем, з гиком підстрибнула, вдарилась об низьку стелю і прилипла рогами до неї. Донизу звисали бридкі волохаті ноги та ще бридкіший на вигляд хвіст.
Невідома сила виштовхнула Ладу із тапчана, аж сухе дерево загуло. Дівчина схопилась на рівні ноги і, не дивлячись більше на потвору, пригнувшись, аби не зачепитися об той ненависний хвіст, кинулася до виходу. Двері, здається, самі відчинлися — і Лада вискочила у кімнату, заповнену задубілими скульптурами. Їх було так багато, що між ними важко було протиснутися. Ось якийсь цементний вершник замахнувся на неї шаблюкою. А тут дебела жінка у камяних чоботах занесла над нею серп. А там спортсменка із пишними стегнами перепинила дорогу веслом. Гіпсова голова вождя несподівано підстрибнула, впала їй під ноги і розбилася на шматки. Кремезний дід у куфайці схопив її кострубатими пальцями за плаття, аж воно тріснуло. Глянула Лада під ноги, а там поповзли сірі змії, а може, то були якісь шланги, а може, коріння дерев, які росли під вікнами цієї божевільної майстерні. Але вони слизьким, холодним, гнучким своїм тілом хапали її за ноги, кусали за стегна, розбризкуючи навкруг білу отруту. Лада вже не орієнтувалася серед цих ожилих потвор, які заповнили сутінкову, запилену кімнату. Проте й повертатися було нікуди і повертатися було пізно.
Криволежа вирвала в оптимістичного пролетаря молот і вгатила ним йому нижче живота. Скульптура пронизливо заверещала. Далі молот опустився на голову, мабуть, голови колгоспу, на чиїх грудях були виліплені ордени і медалі. Молот трощив усе підряд праворуч і ліворуч — так Лада прокладала собі шлях на свободу. Остання скульптура, по якій пройшовся молот, був… чорт. Невеличкий, як дворова собачка, він сидів біля дверей і хитро посміхався, обвивши свої ратички хвостом. Не тямлячи себе, дівчина з усього розмаху гепнула по тому чортові, і враз позаду неї, десь із тієї кімнати, з якої вона щойно вирвалася, пролунав нелюдський крик, який міг би роздерти душу кожного, хто його почув…
7.
Коли Лада опамяталася, то з подивом побачила навколо себе зелену соковиту траву, у якій барвисто процвітали дзвоники, волошки, ромашки та ще безліч інших не відомих їй квітів. Пекло сонце. Неподалік дика груша із рясними дрібними плодами заманювала у запашну тінь. Дівчина ступила в ту тінь і лягла на тверду землю горілиць. Вдивлялася у грушеву гущину довго, бачила кожен листочок, кожну гілочку, кожну грушечку. Від того вдивляння, здавалося, поволі здіймається вгору, відірвавшись од землі, уже погойдувалася між зеленого гілля — і ті теплі хвилі її заколисували, заспокоювали…
Перевернулася — і животом відчула коріння, яке, видно, у землі вже не вміщалося. Миттєво пройняв страх: хвости! Але відігнала острах. Усміхнулася сама до себе. Земля підпирала її груди, загадково дихала в лоно. Приємна млість оповивала тіло. Закрила очі і втопила лице у траві. Дрімота виглянула із-за шершавого стовбура і позіхнула.
То була мить. Каркнула ворона у верховітті — і повернула Криволежу до дійсності. Як у прискореному рухові кадрів кіно, бачила себе серед потворних скульптур, сірий тупик, з якого не було виходу, ветхий паркан із проломом, у який вона шугнула, дерева, викладені плиткою доріжки, паркові атракціони, підвісний міст через Тетерів, шум у вухах од вітру, глиняний схил, дерева, дерева, дерева, поле, трава, груша… Було тривожне відчуття, що вона тікала. Від кого? Від чого? А-а-а, чорт, хвіст, жах…
Прийшла до тями. Тяма була, наче похмілля. Ладу знудило. Трава сховала сліди знуди. Боліла голова. Хотілося холодної джерельної води. Хотілося додому — у прохолоду Полісся. Там багато джерел, там багато води… А що вона робить у цьому незнаємім полі під дикою грушею? Знову знудило. Невже завагітніла від чорта?! Непорочно! Як діва Марія! Тьху, справді якась чортівня…
Перевернулася знову на спину. Ну, що вона має на нинішній день? Літо. Спека. Два «хвости», як оті два чорні птахи у високості неба: не віддаляються, не наближаються — завмерли там і висять…
Скільки можна лежати під цією грушею? Лежання нічого не змінить у її житті. Відірвала половину тіла від землі — сіла, спершись спиною об грушу. Глянула поперед себе — те, що вона побачила, скоріше погнало кров по її жилах, у серці замлоїло, а губи розійшлися, відкривши рот. До Лади наближався… юнак. З крилами!
Вродливий ангел підійшов до ошелешеної дівчини і, як дитина, почав її розглядати.
— Ей, ти, — обізвалася Лада, — ти хто? Тебе хтось до мене направив? Чи може, я вже на небесах?
Ангел махнув крилами — прохолодою війнуло у розпашіле лице дівчини. Ангел усміхнувся — і на щоці у нього зявилися симпатичні ямки.
— Я — твій ангел-охоронець, — сказав він оксамитовим голосом. — Ти ж мене і покликала.
— Я? — не повірила Криволежа, але тут же засумнівалася: може, й кликала всіх своїх охоронців, коли тяму втрачала, коли геть сутужно їй стало.
— Повелівай! — урочисто мовив ангел. — До речі, мене звати Вася.
— Вася? — не повірила дівчина. — Хіба в ангелів є імя?
Ангел промовчав на це запитання. Глянув нудьгуючим поглядом у небо і перейшов до справи:
— Я знаю, що душу твою гризе. Але всі твої проблеми легко вирішити. Встань, візьми мене за руку — і полетимо справи залагоджувати. Тільки не бійся: зі мною нічого лихого з тобою не станеться. І польоту не лякайся — це дуже просто і приємно.
Лада звелася, непевним рухом простягла свою руку до руки ангела. Він обхопив її долоньку — і вони враз відірвалися від землі, аж у дівчини дух перехопило. Віддалялася внизу груша і ставала маленькою, виринуло русло Тетерева, круті береги річки, а за тими берегами — зелена курява дерев та будинки різної форми, сірі стрічки прямих і кривих вулиць. Лада із захватом дивилася вниз, на химерну, барокову панораму міста, у якому жила десь непомітно, як порошинка, як зернинка, не здогадуючись, що кілька років тому втрапила у це зелено-сіре гніздовище, у якому ще багато таких піщинок, як вона, скніють під безмежним небом і переймаються своїми мініатюрними пристрастями.
На краю цього дивного гніздовища почали знижуватися, увесь простір поволі звузився до маленького подвіря на околиці міста, де на стільці сиділа жінка в чоловічій сорочці та штанах і гладила чорного пса, який нашорошив вуха, очевидно, почувши вгорі шерхіт крил. Ангел і Лада легко торкнулися трави на подвірї, і Криволежа з подивом побачила перед собою викладачку росмови Повєткіну.
— А, Криволежа, ты меня и здесь нашла, — сказала жінка до Лади, але ангела вона, здається, не помітила. — Я ждала тебя.
— Ой, здрастє, — розгубилася дівчина.
Без макіяжу, без хоч якоїсь зачіски Повєткіна видавалась Ладі ще старішою, ніж вона її бачила на заняттях. Її лице було у зморшках, очі ледве блимали неживим світлом.
— А мне же всего сорок семь лет, — не знати чому сказала Повєткіна. — То училась, то диссертацию писала, а замуж не вышла, детей нет… Я такая одинокая! Слушай, Криволежа, я даже с мужиком ниразу не переспала. Я — девственница!
І по обличчю жінки потекли сльози. Лада не знала, чи то вони від досади, чи то від гордості.
— А ты вот — молодая, красивая, — продовжувала Повєткіна. — У тебя гибкое, молодое тело. Криволежа, разденься, я посмотрю на тебя, коснусь тебя, я поцелую тебя в твою упругую грудь — и ты получишь свой зачет.
«…твою мать! — подумала Лада. — І ця туди ж!»
Повєткіна заридала. Пес загарчав і гостро визвірився на дівчину. Але тут же Лада почула за спиною шелест крил ангела. Лице Повєткіної враз проясніло, вона раптом помолоділа лицем, руками, ногами і тілом. Невідомо звідки у неї в руках затріпотіла Ладина залікова книжка, як упіймана пташка. І Повєткіна проспівала:
— Криволежа, я ставлю тебе «отлично»…
І зробила запис у заліковці. Подув вітер, обняв не торкане ніким тіло Повєткіної, поцілував її в усміхнене лице, а потім підхопив Ладу і поніс її понад маленьким подвірям. У своїй руці дівчина знову відчувала міцну і надійну руку ангела Васі.
Летіли, а внизу місто почало западати у сутінки, вже у ньому горошинами взялися спалахувати вогники, і скоро це людське гніздовише перетворилося на велетенське тіло, всипане безліччю хворобливих прищів. Вони то розсипалися безладно, то тяглися лініями, то мерехтіли нервово і спорадично — і не було місця, де їх би не було.
Нарешті ангел, давши Ладі можливість подивитися на незвичне, всіяне сліпучими вогнями тіло міста, впевнено потяг її до високої вежі, котра наскрізь світилися, як решето. Ще мить — і вони дивним чином, без стуку і грюку опинилися в одній із кімнат тієї вежі.
Та кімната мала занедбаний вигляд. На столі при світлі тьмяного абажура хаотично порозповзалися кусні хліба, шматки сала, надгризені помідори; там роззявила щербатий рот бляшанка з-під кільки, там валялися пакетики використаного чаю, стояло декілька порожніх скляних банок, а понад усім тим возвишалась відкоркована пляшка вина. Все те незрушно застигло на простеленій через увесь стіл газеті — несвіжій, заплямованій, обскубаній по краях, а за форматом вона була, либонь, із радянських часів — може, навіть московська «Правда».
Стіл був трохи освітлений, тому й першим привернув увагу Криволежі. А коли вона перевела свій погляд убік, то побачила у сутінках на дивані довготелесого викладача логіки Туфленка. Він лежав горілиць і в першу мить видавався мертвим, бо очі були закриті, лице випнуте і незворушне — здавалося, що цей чоловік і не дише. Туфленко був без окулярів, у яких звикла його бачити Лада в університеті, тому навіть засумнівалася, чи це справді викладач логіки. Та й одягнений він був якось дивно: без галстука і костюма, у чорних спортивних штанах та облізлій і розлізлій тенісці. До того ж босий: його величезні ступні не вміщалися на дивані, тому випиралися на бильце. На підлозі біля Туфленка валялися якісь книги, списані аркуші паперу; книги були на полиці, тьмяніли у шафі з розбитим склом. Підлога була така зачовгана, що важко визначити, якою фарбою вона колись давно фарбувалась. І весь цей хаос, і весь Туфленко були оповиті застояним повітрям, у якому змішалися у ядучий букет запах цвілі, дешевого вина і сечі.
Лада мимоволі потяглася пальцями до носа. Не думалось, не гадалось, що доведеться отаким побачити Туфленка, який вимагав твердого й осмисленого знання категорій логіки, а коли студент їх не знав, то багровів, тупотів ногами, бив кулаками по дошці чи по столу і кричав: «Тупаки! Примітиви! Ембріони!» Зараз він лежав мирно і смирно.
Він часом не вмер? — занепокоїлася Лада.
Підійди ближче, — мовив ангел Вася, — і ти все зрозумієш.
Лада ступила кілька кроків до дивана. Сморід пререгару і сечі став чутнішим. «Боже!» — відсахнулася Криволежа. — Та він же мертвецьки пяний! Та ще й устявся…
Штани у Туфленка в одному місці справді мокро темніли. Лада відступила назад, бо тугий клубок десь зі шлунка поповз їй до горла.
— Зараз я приведу його до тями, — сказав ангел.
Щось він там за спиною у Лади гикнув — і Туфленко раптом заворушився, глипнув безтямно балахуватими очима, але, видно, не зрозумів, хто до нього завітав до оселі. Поникав рукою по підлозі — мабуть, окуляри шукав. Ті окуляри і справді валялися під столом, але вони, очевидно, були сьогодні потрощені величезними пятами викладача логіки.
— В Маркса-Лєніна мать!.. — забурмотів Туфленко, зводячи своє довге тіло над диваном. — Хто тут?
— Криволежа Лада… — ледве писнула дівчина.
— А, з хвостом прийшла? Одпускаю гріхи твої, бля… Налий мені вина, ставлю тобі залік — і вматувай!
Вмить на столі серед обїдків засвітилася Ладина залікова книжка. Криволежа глянула — і побачила, що логіку їй уже зараховано. Схопила ту книжку однією рукою, а другою булькнула у гранчак вина Туфленкові. Підкоряючись законам логіки, викладач намацав гранчак, притулив до губ і вдихнув чорне вино. Десь поміж книжок ухнула сова та обізвався сич. Туфленко переламався у попереку і знову упав на свій пролежаний і простяний диван.
У наступну мить Лада знову відчула легкість польоту, але не встигла зітхнути від переміни декорацій, як знову опинилася на траві під грушею, звідки її забрав ангел Вася.
Оглянулася навкруги, але ангела ніде не було. «Може, привиділось?» — подумала. Але тут же відчула у руці твердь залікової книжки. Відкрила — і на своє превелике здивування побачила, що з росмови у неї «отлично», а з логіки — «зарах». «Таки не привиділось!» — зраділа. — Але хіба таке буває — ангел, політ, звисока побачене місто? Як у казці!»
Вийшла із тіні груші і враз на щось наступила. Спочатку здалося, що то корінь груші, який вийшов назовні, бо вже не вміщався у кореневищі дерева. Але ні. Під ногою у Лади був… хвіст! Такий собі окремий хвіст, продовгуватий, з китичкою на кінці, сухий, нерухомий, мертвий.
Дівчина засміялася голосно — прямо у сині небеса, переступила той нікчемний хвіст і бадьорою ходою попрямувала до пішохідного мосту, що вів до міста.
Немає коментарів:
Дописати коментар