Маряна Барабаш (Челецька) народилася 30 липня 1979 р. у м. Львові. Закінчила середню школу в с. Оброшино (1996), філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка (2001) та аспірантуру при Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Тараса Шевченка НАН України (2004). 2006 р. захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю 10.01.01 — українська література. Зараз працює науковим співробітником у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Автор наукової монографії "Номеносфера поезії Івана Франка (поетика заголовків, присвят, епіграфів)" (Львів, 2007), за яку була нагороджена обласною премією в галузі культури (2008).
Крім того, авторка двох поетичних збірок: “У чарівному звукослові” (1996) та “Нiч тільки для зірок” (1997); у 90-х роках друкувалася у колективних збірниках учасників літературного конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя” (1996; 1997) та у львівській періодиці. Окремі добірки віршів побачили світ у колективному збірнику “Літературна Пустомитівщина” (2003) та журналі "Дзвін" (2006, чис.5/6). Колишній член юнацьких літературних студій “Галиця” і “Джерельце”.
Пише вірші (під настрій) та прозу (коли зовсім не має часу) або есеїстичні й щоденникові мініатюри (коли абсолютно непоетичний, несвятковий чи навіть дуже буденно-неспокійний настрій).
МЕЛЬХІОРОВА ОСІНЬ
«...А тіло жінки-змії піді мною звивалося й шаленіло,
а її вуста випивали мої, висмоктуючи з рота і язика...»
(Валерій Шевчук, повість «Жінка-змія»)
Осінь за вікном була схожа на тьмяний мельхіор, який потребує негайного очищення. Листя зігнило вже просто на гілках дерев, а небо уподібнювалося до недопеченого яблука, якого забули витягнути з духовки. Прогнила пліва неба, що подекуди провалювалося у плюш мокрого, спітнілого фотелю, свербіла й облазила, як мертва, зашкарубла шкірка на рані. І лише в окремих місцях пролискувалось рожеве золото, схоже на вицвілий гаманець, якого дуже старанно бережуть від злочинців.
Осінь за вікном була подібна до безсоромної жінки, одягненої у мельхіор і шовк. Але ця жінка сиділа по цей бік вікна, ніби перед екраном телевізора. Вона була високого зміїного зросту і мала яблучно-блакитний шал в очах. Її називали Діаною, і якби вона не підписувала власні твори псевдонімами, сказали б, що її прізвище Амурська. Та ви все одно не повірите. Тому буде краще, коли вона сама розповість про себе.
Кожну жінку прийнято називати Євою. Мене теж так називали і так писали у шкільних журналах. Може, тому, що я мала неабияку славу фліртувальниці. Але цього ніхто не знав. Оскільки перед серйозними людьми я поставала у славі фехтувальниці, якою мене зробило бездоганне володіння шпагою. Ви питаєте, звідки шпага? Її я купила в антикварній крамничці за безцінь, бо виросла вже з того віку, коли при боці можна ще носити звичайну розбишацьку палицю. Я добре стріляла з лука. Однак лука я не придбала в антикварній крамничці і тому, коли виросла, перестала захоплюватись цим робінгудством. А одного разу в мене викликала обридження і шпага. І я почала шукати собі легших і набагато гостріших захоплень. Мене часто прозивали Відьмою, Чарівницею або Зміючкою, і не тому, що саме так я підписувала свої перші оповідання в місцевій періодиці, а швидше через те, що полюбляла залишати після себе багато битого скла. Взагалі я була дуже необережною, що призвело до таких умовисновків, як заборона користуватися скляним посудом. Тоді я споживала страви тільки з мельхіору. Доки він не потьмянів. Врешті-решт, я перестала дивитися вікно-телевізор, скинула із себе увесь шовк та мельхіор, ніби зміїну луску, твердо вирішивши – почистити. Якраз тоді я читала Шевчука, а тому зекономила багато часу на пошуки безлюддя. Вогонь, темрява і тиша – ось що мені потрібно. Але я, напевно, погано зрозуміла його героя, тому й переборщила з вогнем, темрявою і тишею.
Невже жінка не може бути сама собою, а, власне, – Спокусою? Хто винен, що Боккаччо розподілив диявола і пекло на користь чоловіка і жінки в нерівномірних пропорціях? Я залишила після себе дуже багато нещасних, щоб змогти відповісти на ці питання. Але, на мою думку, не одні жінки винні в похітливості чоловіків. Останні також здатні на гріх. І може, вони є гіршими спокусниками за нас!? Ви думали про це?.. Але саме ця сильна половина людства звинувачує нас, жінок, у своїй невдоволеності світом – тоді, коли ми, може, просто захищаємо власну честь і зміїну гордість. Це вони придумали всі ознаки Спокуси, назвавши її причиною (чи Причинною?) – Жінку, тобто Єву. Але все має свою межу. Якщо відповідати за гріх Єви, то ж, зрештою, не за гріх первородності? І якщо брати на себе керівництво пеклом (бо чоловіки нічого не тямлять у керуванні такими серйозними речами!), то ж не перевиховувати нам диявола? Щоб нікого не образити, я хочу, власне, ствердити, що Спокуса як така не залежить ні від чоловіка, ні від жінки. Бо тоді, коли жінка вирішить самоочиститись від накипу світу, то й поза окропом знайдеться хтось, то спокуситься на те, що вділила нам природа. Бо чоловіки завжди фізіологічно слабші за жінок, оскільки останні у будь-який момент можуть назвати речі своїми іменами навіть після першого сеансу гіпнозу. Чоловіки – це стоїки з епікурейськими інстинктами: від одного погляду жінки втрачають контроль над власною свободою. А оскільки вони – волелюбні істоти з якостями світлолюбних рослин, то цю псевдо неволю приписують жіночій спокусі, яка нібито має якийсь прямий зв’язок із яблуком Єви та Адамовою нестійкістю, якою Бог хотів компенсувати фізичну слабкість жінки. Адже Бог понад усе любить справедливість і рівність, навіть у почуттях чисто гріховних.
І тому, коли я побачила осінь з мельхіорово нечистим сумлінням, то зрозуміла: спокуса не є механічним явищем – вона має усі підстави підпадати під неабиякі закони фізики, в тому числі і під силу тяжіння.
Підкоряючись шевчуківським координатам простору і часу, мені потрібно було знайти серед цієї осінньої цвілі – справжнє золото. Що було нелегко. Та, проте, мені конче потрібно було довести існування чоловічої спокуси за умови, що ти ані найменшим жестом не виявиш інтерес до цієї особи протилежної статі. Дамо їм можливість самим розставляти пастки і самим же в них і потрапляти, а те, що пастка неминуча – це факт; фізіологічний закон. У цьому нема проблем. Проблема в іншому: там, де стає темно і тихо, і де горить лише вогонь, – там страшно. І я вирішила все робити навпаки.
Був ще день, який переростав у світле палахкотіння мельхіору на заході. Дерева прогнили досередини так, ніби їх нашпигано топленим салом. Небо було схоже на яблучне повидло, яке підгоріло, чи на вицвіле простирадло, якого перепрали і пере викрутили, а тепер розвісили вшир, наче розкрили нерозкаяну душу. Цей палахкий західний вогонь свято пахнув алюмінієм і проржавіло відсвіжував випрані під денним палючим сонцем облізлі руки жіночого крою. І тоді я остаточно розгубилась. Без прикрас і спокус, без макіяжу та зачіски – так ніби осінь, що не почистила свій мельхіор. І так – між люди? Так, між люди. І так – доки не стихне людський гул. І так – між безлюддя.
Починало темніти, і я не на жарт лякалась – лякалась усього, що шелестить чи шамкає у сухому гіллі. А шамкало листя – зігниле, мокре. Чвакало у калюжах. Мимрило попід деревами. Свистіло ще не опале, бронзово-мельхіорове, зачовгане праскою із накипом. Однак треба було долати свої комплекси. Адже людина тому й неповноцінна, що комплексує власною природністю. Це не її вина. Це спадкове: від Адама і Єви. Я, проте, спробувала роздягнутися. Але не тут, де нікого нема (адже я пам’ятаю про мету свого очищення), а там, де, можливо, очищатиметься якийсь відлюдний спокусник (чи спокусливий відлюдник?), що потім звинуватить мене у своїй нестійкості. Але хай. Я все одно знаю: я його навмисне не провокувала – просто випробовую інстинкт. А якщо ти досить сильний (адже ти представник сильної статі!) і маєш досить чоловічої гордості – ти не опустишся так низько, щоб тобою оволоділа я – наземна жінка, котра хоче відпочити від власної, несправедливої їй прищепленої природою – спокуси.
Знаю: озеро восени холодне. Але відчайдушних рибалок вистачить на всіх можливих відчайдух. А це що там блимає? Вогонь? Ага, перший відчайдуха. Але не рибалка. Невже? Так. Спробуємо і собі. Я почала збирати хмиз. Ні, купатися тепер не полізу: ще корчі схоплять. Спробую погрітися. Чорт! Комарня розвелась. Ні, не буду. Хай уже завтра. Але він дивиться сюди. Який же він тоді спасенник-аскет!? Не буду. Я застебнула блузку. Дивись на нього – зір має стовідсотковий! (Мені б такий у нього випозичити). Ні! Не дочекаєшся. Тихо. Темно. Вогонь. Все, як і в Шевчука. Але стривай-но. І він також... Хай. Не жити ж нам за книжкою. Вогонь. Я присіла навпочіпки і поклала голову на коліна. Мріяти ще вмію. Справді, якщо медитувати, тоді й мельхіор світлішає. Починаю розігрівати до болю очі над вогнем. Тільки осінь і зорі де-не-де пробиваються крізь вицвіле простирадло. Вогонь починає розтоплювати нічну оболонку. Вливається через природу в моє тіло, і я відчуваю, як зароджується у мені поезія. Зміїна шкірка скоцюрблюється над вогнем, шипить, коптиться і швидко перетворюється на попіл. Я переглядаю на місячнім екрані кадри осені, зауважуючи, як вони монтажно упрівають. Мельхіор, срібло, алюміній, олово і золото. Листя починає жовто іскритися. небо вкривається солоною жовто-бароковою (бо сіль йодована) кригою. І я, зрештою, починаю розуміти світ: спокуса – це не єдине, за що чубляться чоловічі та жіночі половини, як колись сперечались іонійці за першооснову буття. Буття, небуття, безбуття, прибуття, відбуття, надбуття, розбуття... І кожна з цих половинок ані мізинця не варта проти того, що створює нам самоврозуміння. Бо тільки в самому собі і можна роздобути хоч клаптик істини – мокрий, вицвіло-кленовий листок.
Я вже не тут. І мене звуть не Діана; і не Єва. І я теж сумніваюся, чи справді моє прізвище – Амурська. Добре, що я завжди ношу із собою чималий блокнот і чималу ручку на капіляри. Щоб було красиво. Тема якоїсь при- чи перед-новели вже визріла, як спечене яблуко, яке забули вийняти з духовки. Починаю писати. Самовладна героїня закохується. Дуже урбаністично закохується. У трамваї. А він, він ... одружується.... Тоді він бере її як свою полонянку, каже не хвилюватися... я все зроблю сам... Та що це таке! Самовпевнені чоловіки! Наївна героїня! І чому, чому я завжди пишу про те, що абсолютно протилежне моїй особистості, моєму темпераментові і характеру? Комплекс чи компенсація?.. Ось така, самовладна, і здатна на ім’я Спокуси. Це така «інтригує» Шевчукову прозу. Бо їй, аби провалитись швидше в якусь «вогненну купіль», аби розчинитись у снігу... Мені це ні до чого. Я вільна малювати словом і спокушати думкою, але тілом я... І тут я затремтіла. Позаду мене хтось запалив цигарку:
– Не корч із себе ідіотку! Хочеш роздягатися – роздягнись. Ти мене вивела із стоїчної зосередженості. Все. Швидко!..
Так, так... Це я пишу. Героїня, як завжди, меланхолійно зітхає, а він змушує її роздягтись. Лагідно... я все зроблю сам....
Але стривай-но: чия це цигарка? Тоді обертаюсь і бачу чиєсь мельхіорово-бронзове обличчя.
– Чого ти хочеш від мене? Чому порушуєш мій спокій? Іди геть, примаро! – це я тільки встигла подумати, як він озвучив її, мою думку.
Що-о-о??? Проганяє мене? Та яке він має право! Бог за справедливість інстинктів! Ага, тобі кортить, нещасний, бо ти ж слабший за мене? Нічого: випробую і я твою чоловічу силу.
– Справжня зміюка! Думаєш спокушати і не залишати слідів? Ні!!! На цей раз будеш моєю! Чуєш?!
Ні, я не чую. Вогонь. темрява. Тиша. Героїня покірно лягає. Вона не знає його імені. Я також. Але ж я випробовую його інстинкти, тому мені зовсім не обов’язково знати його на ім’я!? Що це він робить? Благає навколішки чи шепче якійсь заклинання? Зачекай. Я ще не доспівала своєї! Тоді обертаюсь і йду, як чинила завжди, коли хотіла когось залишити наодинці з нещастям. Але тепер все інакше: я ж очищуюсь, а він мені заважає. Так далі не можна.
– Облиш, – кажу йому, – я сьогодні не в гуморі.
Але він уже ні злий ні мертвий. Як п’яний. Будь ласка? Ку-у-ди..? Тоді виштовхую з грудей повітря. Ну, все. Кінець. Тепер не напишу ні рядка. Куди-и-и..? Та я... я... дуже зла, коли перебивають моє натхнення. З цієї причини не люблю, коли серед ночі із сусідньої кімнати кричать: вимкни світло! лягай уже спати! А тепер ще гірше. Ніч. Вогонь. Починає накрапати дощ. І його зроговіле мельхіорове обличчя страшенно тхне осінню. І небо розсвербілось – до синців і виразок. Бридко, фу! Учепився, як кліщ. Зі злості за чоловічу безсилість і за те, що всі мої філософські теревені про перемогу інстинктів чоловіка над його буйно-чоловічим розумом розбиті на черепки, вириваю і розпихаю ніч, ніби людей у переповненому трамваї. Листя посвистує під ногами. Рука дико гола, рукав – обрізано-обірваний, наче рвана рана. І він залишився ні з чим – з клаптиком шовку та мельхіору, які я поцупила в осені, бо свої зняла ще вдома задля не-спокуси.
Я розізлилась на весь світ. Кожному, аби добре! Гаразд. Якщо вам нудно, то, здається, добре. А мені? Ні, сьогодні або мені добре, або вам ненудно. Чорт! Ці інстинкти – а я гадала, що їх можна перевиховати. Але чоловік комплексує, балансуючи у просторі і часі. Йому конче потрібно укусу змії. Тоді – уколи, пігулки, депресія... І якось вляжеться. А так по-простому, по-жіночому... Ми ж дуже лояльні до світу, навіть тоді, коли світ – тиран. Гаразд. Хай буде по-їхньому. На зло всім! Але вперше і – до останку. Хай. Я бігла битою осінньою дорогою, де розбивалось на скляні дрібки листя, ніби випадало з оправ окулярів. І мені від дрібного бігу починало рябіти в очах. Чим швидше і пильніше розчавлюю листя, тим темніше стає. Хоч уже за горизонтом сіріє. Темно. Тихо. Вогонь. Аби й стовп – то й все одно нічого не видно, навіть власної ґулі не чути (а вона ж має дзенькати, мов телефонний дзвінок, і бриніти, ніби розбиті струни на гітарі). Але першим був, однак, не стовп. Це «щось» гугняво бамкнуло:
– П-о-м-а-л-е-н-ь-к-ооооооооооо!
Але я сприйняла це за відмову.
– Прошу візьми мене, зроби щось. Невже ти вмієш керувати своїми інстинктами? Не вірю. Ти ж також особа сильно-чоловічої статі, – це я, правда, відчула інтуїтивно, тому, випаливши все це, як з гармати, упала на нього, ніби стовп на муху. Але стовп був із мельхіору. Дзенькав чайними ложечками об стигло-молочну порцеляну, в якій стоїчно-преспокійно парував брунатно-кров’яний чай... У нього були якійсь дивні мізантропічні звички: він ганявся за жінкою, щоб убити в траві змію. Бо сам працював змієловом.
– Я переловив усіх змій на планеті, хоч давно мріяв і кував тенета на їхню царицю, яку, кажуть, можна вбити лише в тілі жінки.
– Це неправда, – якщо чесно, я не на жарт злякалась, – це Ви Шевчука начитались. Жінка і змія – абсолютно не тотожні поняття чи явища. Якщо треба когось вбити, то... Але я не буду далі говорити. Пустіть. Я...
– Що? Я повій так швидко не відпускаю. Але Ви засвітились фосфором. Ви та, хто мені потрібен. Ви не дали мені змоги перевірити свою стоїчну філософію на практиці. Ви зруйнували мій спокій. Я Вас мушу вбити.
– Ні, ні! Не переказуйте мені Шевчукову «Жінку-змію»...
– Шевчукову? Це ж я йому і розповів. Пригадуєте, і Ви там були – в джинсовому костюмі!?
– Ні! Я ж не в джинсовому і в мене не голубі очі! І ніхто нікого там не вбив!
– Не вбив? Ви мені спокій отруїли, а кажете – ніхто...
Він ще щось говорив, але я вже не могла нічого чути. Мельхіорове лезо ножа блиснуло у вітрині осені тьмяним вранішнім сонцем... Кипів чайник, булькав, пінуючи густу вуаль; на морі ячали хвилі, шугаючи біломолочним милом, як отара баранів, перед якою постала поганська скульптура вовка; і хмари в небі розшаровувались комками несвіжого сиру і були схожі на піщано-цигарковий дим, який тлів у попелі згаслого нічного вогнища. А може, тиші? темряви?..
Вітер дув, сміючись, у похоронну трубу. І я бачила з хмари, як земля затягується синім полотном рівнобіжного мороку. Сніг густів, чай скисав. Як на дріжджах, танула мельхіорова осінь... Мені було недобре: рана кровоточила і свербіла, хоч небо затягувалось чайною кіркою. Я боялася, що втрачу багато крові, і тому почала пити якийсь напій, висмоктаний із чоловічого рота, язика, зубів. Він був тухлий. Яйцеваті шкаралупи заважали в роті. Але я мусіла конче вмерти – від цієї отруйної слини. Бо я жінка, а жінка не може довго жити без отруйного жала. А оскільки жала вже в мені не було, то мертва слина чужорідного тіла мусіла вбити те, що залишилося від гадюки – тобто шкіру, яку я спалила. Я знала: мені вже не стати Людиною. Без цієї шкіри я – ніщо. Вітер слинив палітурки мого блокнота і витирав руки об оголену блузку без рукава. Слина таким чином швидко закінчилась, навіть не вбивши мене. Тоді я обмацала місце. Тиша. Темрява. Вогонь. Чи пак, щось гарячо-тепле. Дзвін ударив об вітер:
– Дивно, але я ніколи не думав, що, вбивши змію, зможу одружитися з жінкою.
...Чоловіки, видно, дуже ревниві істоти, коли навіть не можуть терпіти жіночої роздвоєності на “я” і Спокусу... Дивно...
Я подивилась: восково-блакитно. Він ще не знав, що вбив тільки те, від чого я сама давно відмовилась, хоч і не втримала відмови між своїми пальцями. А особу, яка підписується псевдонімами, що більш реальні, ніж моє справжнє прізвище? А особу, яка очистила осінній мельхіор чистим золотом? А...? Таких осіб у мені ще багато, про яких йому навіть не варто знати, адже вбити їх йому все одно не пощастить, бо навіть не вистачить свого життя, щоб цих моїх зміючок упіймати.
Здається, він заспокоївся. На відміну від мене. Він по-вогненному сліпо доторкнувся до очищеного мельхіору; по-вогненному глухо поклав свою руку на те місце, де, навіть не підозрюючи цього, почало вже клубочитися приспане гіпнотичним вогненним полум’ям дико-спокусливе гаддя.
Я була зворушена: спокуса справді живе незалежно від нас. Як і темрява чи тиша. У безлюдді.
13 лютого 2000 р.
с. Оброшин
НЕБЕСНА АРФА
(містерія, написана на реальних фактах у день похорону дійових осіб)
«…у дитинстві я навчився розрізняти музичні інструменти. Я зрозумів, що кларнет – це екзальтований панич періоду визрівання, схильний до патетики і зривів голосу. Альт – зовні поверховий дженджик років тридцяти, насправді глибокий і пристрасний. Скрипка – старіюча панна, вся нервова палкість якої ґрунтується на жахному передчутті довічного дівування. Натомість віолончель – погідна і гармонійна пані своєї долі, еротична королева смичків і смиків. Мужчиною я став завдяки арфі – досвідченій перезрілій куртизанці з деякими надто романтичними поглядами на життя і секс.»
(Ю. Андрухович. «Перверзія»)
У селі трапилася трагічна подія. Майже як у Стефаника.
У барі посперечалися двоє молодиків. І був серед них свідок, що богом Меркурієм називають. Один із них на терезах сидів.
Цікаво, коли тіні називають себе Музикою…
Авто рухалося зі швидкістю світла. Питали у бога, чи не можна було б швидше. Але він замовкав, коли ішлося про правду. І трапилося тоді так, як в О’Генрі.
Їхали за милю звідси. Простір звужувався до крапки. Ставав навшпиньки, прислухався.
Ні, я все-таки краще граю… тобто як. На «Йоніці». Розумієш, «Йоніка» інструмент не для чутливих. Чуйних, тобто. Чи як там, Бог з ним…
А може. все-таки не будемо передчасними. Я би перевірив перш ніж…
Ніж.
Звук трагічної арфи. Чув?
Ні, це в просторі акордеон зламався. Ніч?
Темно ніби духи виходять. Мож’, не треба було їхати?
А що – злякався!?
Ніж. Звук, що псує навіть какофонію.
Дисонанс.
Какофонію, кажу ж. Треба вміти слухати. Звуки, як і жінки: скільки не слухай – хочеться. Знаєш, ти ще малий, але я тобі розповім. Я не для Марійки прийшов у цей світ. Народився, як і всі. А вона твердила щось про дітей, які не вміють слухати. Але, знаєш, ось одружишся – перевіриш… Бо мені, напевно, вже не судилось… Перевірити, тобто. (Одружитися удруге в наш час завжди можна встигнути). Значить, ось. Жінки – це як інструмент без музики: доки лежать, доти і гарні. Доти кортить зіграти. Бо, знаєш, і ми тепер їдемо за тією «Йонікою»… премося аж у Городок… у той бар, що на краю світу, який біс знає, як називається чи мо’ не називається ніяк… а воно може і не варте тієї затії. А вона, мо’, не така вже й музикальна, щоб за неї сперечатися… Ми ж про неї лишень зі слів пана Дороша чули, а він, власник, хтозна на якій барахолці її роздобув і з якою метою, питається?.. може, вона як музейний експонат [сміється]… А що, може. вона без нутрощів… так собі коробка… прикраса, щоб клієнтів приваблювати… [сміється ще голосніше, присвистуючи, але раптом стає надзвичайно серйозним, зосередженим]… Бо, знаєш, зараз може все, що завгодно, статися – і ми не побачимо більше ніколи її. А для чого? Щоб грати. Хто краще. Гірше чи краще? – яка різниця. Це як на дуелі колись вбивали тільки тому, щоб доказати, хто краще. А вона виходить з ладу саме в той момент, коли ти відчуваєш себе переможцем. Мій ідеал – це арфа. Тримав її коли-небудь? [співрозмовник заперечно хитає головою]. Ні!? І я також не тримав. Але, знаєш, цей автобус, що їде навпроти – він же також для когось ідеал. І, може, хтось і такого ніколи не мав, а хотів, може, ним мріє керувати. Так і з жінками. Ти думаєш ми з Марійкою через мій характер розійшлися. Ні? Вона народила мені сина. Невже я тільки для того прийшов у цей світ, щоб мені родили синів. Бо, знаєш, яка є найвища насолода у сексі. Ні, не оргазм. Це певність, а точніше – непевність жінки. Знати, що вона не остання, але водночас і страх розбирає… а що, коли більше не пізнаю жодної… Ні, цей автобус точно той шофер ніколи в руках не тримав, як ми арфу…
Йо’, гальмуй!.. Йо’!...
Так, Йоніка… Вона мій ідеал…
Йоша, мені ще треба завтра віддати Бодзьові сотку! Гальмуй!..
Чорт! Голова розколюється… А хай їй біс, з тією Йонікою…
Я хочу додому. Спати. Мене мама десь виглядає, не спить, мабуть… Вона не переживе, як зі мною щось станеться… Щодня мені це повторює. Ще, кажу їй, накаркаєте… Йош, чуєш, а що дощ уже перестав?
А він і не починався, хлопці! Я чув, ви музиканти обоє?
Хлопці переглянулись. Суттєва різниця у віці збивала їх з пантелику. Тому, коли почули звертання, мимоволі усміхнулись й оглянули один одного. Хоч зналися доволі давно, та ніби тут ось побачилися вперше. Вони – вчитель та учень – у цьому вбранні виглядали доволі кумедно. Та казенна горілка, запита подвійною дозою пива, не давала їм вчасно прийти до тями. Взагалі-то вони ніби й не надуживають алкоголем. Це сьогодні ввечері вперше якийсь біс вселився – і почали вони кожен доводити свою правоту. Зачепило за живе, так би мовити. Йосип, відколи став Йошею, хоч донедавна був тільки Йосип Андрійович, раптом не зміг витерпіти того, що цей малий сопляк, його колишній учень, Дімка, якому ще й молоко на губах не обсохло, тобто не було ще й двадцяти (а повноліття в двадцять один, якщо вірити європейцям, настає), ні сіло ні впало заявив, що він, мовляв, краще грає на «Йоніці» – електроінструменті, якого в цьому селі ще, як пороху, не нюхали. Це наймодерновіший з електронних музичних винаходів ХХІ століття. Найсучасніший зі всіх сучасних синтезаторів.
Хлопці переглянулися вдруге. Чи він божевільний, чи тільки хворий: навіщо крила почепив?
Ні, так собі… А ти що, з тюрми втік. Забери свою свічку. Не страсний же зараз тиждень. І не похорон, правда ж, Йо’? – перепитав ніби сам у себе, сам собі не вірячи чи й не чуючи власного запитання.
Люба, я обіцяв їй учора прийти… – відповів не відповів, а може, й не чув, що до нього звернулися і так собі сам до себе згадав ніби. А згадав не менше і не більше, ніж треба було. А згадав, звісно, не дружину справжню, з якою розлучився сім років тому (ось і син уже в перший клас цьогоріч піде…). Згадав іншу, другу, з якою цьогоріч мав намір удруге одружитися. Бо з колишньою все серйозно. І невідворотно.
А що там Люба – Йоніка! Я все-таки краще на ній зіграю! – не вгавав молодший.
Її треба вміти тримати, малий!!!
Ні, Йо’, ні. Отут ти й переборщив, старий. Я Йоніку як живу тримаю. Не віриш? Їдемо в «Блюз Паскаль»!
Чекай, голова не на місці. А де авто?
Напевно, вкрав той Божевільний з крилами. Пішли пошукаємо його.
Чекай. Тут якась мені незнайома місцевість. Я не знаю … куди йти?
А хіба ми не в Городку?
Ні, хлопці, – звідкись з’явився наш недавній білокрилий знайомий. – А я чув ви на йоніці граєте? Що це «таке» за інструмент?
Та… такий… – запнувся, було, Дімка.
То фірма така, – авторитетно виручив свого учня Йосип Андрійович.
Ви його шукаєте, здається? Ходімо, покажу. Може, ваш? – і ніби собі під ніс невпевнено додав, чи, може, сумнівався у висловленому факті: – Тут уже друге тисячоліття на вербі висить…
Ні, ми авто шукаємо… – знову авторитетно повідомив учитель.
А ти часом не брав? – вставив свої п’ять копійок невихований і розбещений учень, звиклий перебивати старших.
Авто? А що це таке? – наївно поцікавився білокрилий.
Слухай… – тепер уже вставив цілих десять копійок, видавивши всю свою безцеремонність, яка тільки могла випасти в осад після затяжного похмілля. – Ти що, з неба впав? – мабуть, згадав фольклор або міфологію, чи раптом засумував за своїми шкільними роками.
З неба? А як з нього падати? Ходіть сюди – подивіться!..
Ми підійшли до того місця, на яке вказувала правиця, чи, вірніше, праве крило, і де за нашими зоровими враженнями мав починатися або й закінчуватися горизонт.
Овва! Скільки людей!.. А що вони там роблять…?
На вас чекають, хлопці. Ви ж сьогодні вдома не ночували…
А…похмілля… страшна річ… та чи вперше… – промимрив учитель музики.
«Похмілля»? А це що таке?...
Ні, слухай, ти, напевно, прикидаєшся. Чи справді такий..? І вимкни свою мигалку, чуєш..?
Sory… Не знав… Як багато у вас там дивних слів!!!
І тут Дімка ніби прокинувся (чи вийшов з похмілля, ніби з болота, у яке й не входив):
Це ж мама цілу ніч не спала, мене виглядаючи… А може, подумала, щось сталося… Треба б її чим швидше заспокоїти, що я тут, живий і здоровий! Вона ж у мене така чутлива… і серце має хворе… і так мене любить… я в неї єдиний син… одинак, так би мовити… Дімульчик… як мене називає… називала… (Боже! Коли це було? Як я скучив за її голосом! Сім років її не бачив…). Вона не переживе, якщо зі мною щось трапиться насправді! Я ж ніколи нічого не вживаю… це вперше… а так ніколи, нічого міцного! Пішли, швидше… Адже зі мною нічого не трапилося, правда ж!? Я ж здоровий і живий!!!
Ну, здоровий, це так, не заперечую. А от живий… – і велегласно підняв вказівний палець (якщо пальці бувають на крилах). – Тому що істинно живими є лише Ангели! – хлопці переглянулися втретє: про що це він, мовляв. – Гаразд. Бачите щось там? – заперечливо похитали головами. – Ні. Ну, й добре. Я ж нічого не кажу, хоч ви, напевно, точно з неба попадали. А якщо ні, то попадаєте ще, – велично пригрозив і ніби вогнем кресонув, як із запальнички, – якщо не будете мене слухатись!.. Ходіть, покажу вам вашу йоніку….
Двері нагадували асфальт. Асфальт був у клітинку.
Вона?
Переглянулись. Вкотре.
Ні? А що? Ви не вмієте грати? Тоді… Знаєте, сперечатись найлегше, а ви спробуйте. Спробуйте порозумітися ось на цьому інструменті!
Що це таке? Я такої Йоніки ще ніколи не бачив!
..Тихо, це не Йоніка. Це… здається…
Арфа! Зіграєте!?
Ось яка вона, Арфа! А я думав такої на землі не існує. Хай моя Марійка сховається…
Йосип несподівано сам для себе згадав тіло своєї першої дружини. А ось Люба – як у Лету канула: не міг пригадати нічого з її тіла, ані запаху її волосся, ні аромату її губ – солодкого, персикового, але й трохи штучного і помадного.
Ну ось. Я вас тут залишаю. А ви, спробуйте хоч звук з неї видобути. Вийде – будемо далі говорити. А якщо ні! – він не жартував, перекинувся насправді кульовою блискавкою і громовим голосом десь з-над обрію прошипів. – Якщо ні, то, знаєте, як у казках!!! Напевно, читали!!!
Підійшов – послухав. Мовчить. Ні, я цієї не торкнусь.
Підійшов – торкнувся. Мамо, я хочу додому!
– Чого ти скиглиш? Грай! Ти ж сам хотів… Ну ось – тобі й карти в руки. Ти ж у нас – професіонал! (Сам навчив на свою голову). А я так, тільки, як мама скаже… [Він раптом згадав, що він син професійної оперної співачки].
І Марійка, – знову так рельєфно відтворив у своїй пам’яті першу дружину: кожен горбик і кожну ямку її тіла, ніби обриси далекого плоскогір’я відчув своєю спиною – відчув, що скучив за ними, цими краєвидами.
Ні, це ні до чого. І там, і тут…
Де? Куди це нам ще їхати?
Приїхали вже. Грай.
Ні, не можу. Мами немає вдома. Що вона скаже, коли повернеться з Італії? Що вона скаже, коли не застане мене там?
Е, що там. От що скаже мені Фі, коли дізнається, що я сюди втік! Я ж йому цілу купу грошей програв у карти! І Марту. Вона мені цього не пробачить! Син її не пробачить!
Але що робити нам з… цією Арфою? Я не вмію з такою поводитись! Чуєш?
Чую. Йо’ все чує. І ось думаю що: щасливий Дю… Щасливий, що з нами тоді не поїхав… Тепер він там зможе, коли захоче, на йоніці зіграти…
Там? Що я чую? – знову звідкись з’явився наш крилатий знайомий. – Я бачу, хлопці, що ви вже помалу почали виліковуватись від земної гарячки. Так? Справи йдуть на краще?
Тільки грати на Арфі ще не вміємо!!! – в один голос відповіли вчитель Йосип Андрійович Яворський та його учень Дмитро Туптало, уродженці села Семенівка, що їхали на срібномолочному Lanusі із бару «Меркурій» у бар «Блюз Паскаль», що в містечку Городок.
Нічого, навчитесь. Для цього вам, як ви, здається, самі казали, і карти в руки. До речі, ваш покірний слуга, Стефан.
28 квітня 2002 р.
с. Оброшин
Немає коментарів:
Дописати коментар