Наталя Левченко. Графіка: Дощ

Наталя Левченко. Графіка: Дощ / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 23.

Наталя Васьковська. Вірші: Білі конвалії, "Намалюю тебе, намалюю...", "Наворожу собі на зорях зустріч...", "Падають зорі в мої долоні...", Пори року, "У тихому-тихому лісі...", "Крику душі ніхто не почує...", "Забудь, забудь, забудь!.."

Наталія ВАСЬКОВСЬКА 

Закінчила Житомирську середню школу #23 у 1987 році. Працювала в управлінні освіти. Випускниця агротехнічного коледжу. Нині працює в Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді.


БІЛІ КОНВАЛІЇ
Ніжні конвалії білі
Пахнуть, як спогад минулий.
Вони повернути не в силі
День, про який не забула.

Я залишила надії
Жадібним ночам весняним.
Ніжні конвалії білі,
Не вводьте мене в оману!

Шепіт опалого листя
І запах терпкий осінній.
Щастя було так близько...
- Де ви, конвалії білі?! -

Ніжні конвалії білі
Пахнуть, як спогад минулий.
Вони повернути не в силі
День, про який не забула.


* * *

Намалюю тебе, намалюю
Незбагненними фарбами дивними.
Цим малюнком тебе причарую,
Будем разом з тобою,
Єдиний мій!

Ти не зможеш піти до іншої,
Бо ти іншої в світі не знатимеш.
Намалюю вуста твої вишнями -
Лиш одну мене цілуватимеш.

Наматюю обличчя осяяне,
Щоб завжди посміхався зоряно.
Пригорнуся до тебе, коханий мій,
Ти зігрій мене, любий, долонями.

Намапюю тебе, намалюю.
Твої руки, як сонце, гарячі.
Причарую тебе, причарую.
Я давно так чекала на щастя!


* * *

Наворожу собі на зорях зустріч,
Смарагд очей побачу уві сні,
Торкнуся вуст, згадаю тихий усміх -
Й вогонь кохання спалахне в мені.

Віддам тобі тепло душі своєї,
Загорну тебе в ніжність і весну.
Полинем разом ми до тих феєрій,
Де ти кохатимеш мене одну.


* * *

Падають зорі в мої долоні,
Тріпоче бажання пташкою в скронях.
Стуливши вії, серце відкрию,
Вуста шепочуть таємні мрії.

До зір високих руки здіймаю,
Душа злітає, ніби до раю.
Волосся тріпоче на вітрі тихо,
Щастя крилом затуляє від лиха.


ПОРИ РОКУ

Весна зеленокоса, весела та грайлива,
Із яблуневим цвітом на білому чолі,
На ластівчиних крилах до мене прилетіла,
І пригорнулось Сонце до Матінки-землі.

Ось розпашіле літо, усміхнене привітно,
Ворожить на ромашці про долю молоду.
Ось соняшник і мальви, й метелики тендітні...
Я ніби по веселці через життя іду.

Золотокоса осене, ти щедро і дбайливо
Нам принесла дарунки у кошику своїм.
Дівчата щоб рум'яні були, немов калина,
Та, як дуби кремезні, щоб парубки були.

Для білочки - горішки, синичкам - горобину
Хазяйновита осінь на зиму припасла.
Прощаючись із літом, ллє дощик без упину
Й летять пташки у вирій, шукаючи тепла.

Зимовий сон. У лісі тихенько сніг кружляє.
Неначе діаманти виблискують вгорі.
Дерева в білім хутрі, тут все відпочиває,
Лише не знають спокою червоні снігурі.

Та ось зима легенько розкрила білі шати.
І що ж ми бачим: диво-підсніжники малі!
Смарагдові, тоненькі листочки пробивались,
Голівоньки біленькі вклонялися землі.

О матінко-природо, ти рідна наша нене,
Душа твоя вразлива і ніжна, як весна.
Світ у твоїх долонях, в очах - бездонне небо.
Ми збережем красу твою, бо ти ж у нас одна.

 
* * *

У тихому-тихому лісі,
в зеленому лісі
співають веселі, щасливі
пташки, і дерева, і квіти.
Там лагідно вітер колише,
колише теплом безтурботні
ромашок тонкі пелюстки.
І млосно там так від ромашок,
від білих тендітних ромашок
на ніжній від сонця і цвіту,
від легкого подиху вітру
алявині в тихому лісі,
зеленому тихому лісі.
Туди моє серденько лине,
частіше все серденько лине
у той безтурботний, квітучий,
в той ліс, де ми разом ходили
і щастя своє розгубили.


* * *

Крику душі ніхто не почує.
Сльози на серці ніхто не побачить.
Загублену долю ніхто не врятує.
Тихо, без сліз кохання плаче.

Зранену душу сховаю од вітру.
Стомлене серце молитва зігріє.
Може, до мене повернеться віра,
Лише кохання у тузі німіє.

Спокою просить душа стражденна,
Тільки в молитві знаходить спасіння.
Щасливе кохання? Що ви, блаженні?!
О, Боже правий, пошли терпіння!


* * *

Забудь, забудь, забудь!
Як же дивно звучать ці слова.
Забудь, забудь, забудь!
Цим словам я не Вірю й сама.
Забудь, не згадуй, забудь!
Кращі ліки - то час, то час.
Забудь, не згадуй, забудь!
Що було - то було не для нас.
Згадай, згадай, згадай!
Тихо, тихо так падав сніг.
Згадай, згадай, згадай!
Говорив ти - не чула я слів.
Згадай! Пам'ятаєш? Згадай!
Ніби вчора удвох були.
Згадай! Пам'ятаєш? Згадай!
Як ми впевнено поруч ішли...
Люблю, люблю, люблю!
Вже не зможу сказати тобі.
Люблю тебе, чуєш, люблю!
Як казав ти колись мені.
Забудь, що казав, забудь!
В мене вкрала тебе зима.
Забудь, що казав, забудь!
Я холодною стала сама.
Забудь, все тепер забудь!
Що було - не вернеш назад.
Забудь, все тепер забудь!
Білим став наш зелений сад.

Наталя Васьковська. Вірші: Білі конвалії, "Намалюю тебе, намалюю...", "Наворожу собі на зорях зустріч...", "Падають зорі в мої долоні...", Пори року, "У тихому-тихому лісі...", "Крику душі ніхто не почує...", "Забудь, забудь, забудь!.." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 18-22.

Наталя Левченко. Графіка: Сонце у вікні

Наталя Левченко. Графіка: Сонце у вікні / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 17.

Тетяна Василюк. Вірші: Художник, Чорнобиль, Кольоровий вітер, Музика дощу, "Дим од вогню тихо тягнеться шлейфом...", Тобі

Тетяна ВАСИЛЮК

Народилася 1982 року в Житомирі. Під час навчання у школі брала участь у кількох міських і шкільних конкурсах і фестивалях, а у травні 1999 року стала переможцем ІІ Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Собори наших душ». З 1998 року вона є членом літературного кпубу «Перевесло» та літоб'єднання. Має публікації у міській і столичній пресі. Студентка Державної агроекологічної академії України.


ХУДОЖНИК

В осінній тузі так тривожно
Я простягала ніжні руки
До неба, й там, немов художник,
Я малювала перші звуки.

Я малювала у повітрі
Печаль, любов і дивні рими,
Видобувала із палітри
Для неба білії хмарини.

Я діставала пензлі й фарби,
Серед безкрайньої блакиті
І малювала в небі правди
Всі золоті і срібні ниті.

Я малювала темні ночі
У срібній місячній колисці,
Яку так ніжно колихало
Гілля дерев зеленим листям.

І всі повсюди називали
Мене чудовим пензля майстром.
Ні, я картин не малювала -
Я просто виливала настрій.


ЧОРНОБИЛЬ

Летів лелека над Чорнобилем,
Нікому діточок не ніс.
Не ніс, бо знав: це місто-похорон,
Це місто-горе, місто-сліз.

Це місто стало чорним вороном
Для всіх людей, на цілий світ,
І він кричав, цей крик був стомлений,
Та він луна вже стільки літ!

Це місто всюди вкрите хмарами -
Темніше темряви ночей,
Це місто з тихими ударами
Сердець вмираючих людей.


КОЛЬОРОВИЙ ВІТЕР

Ти бачив кольоровий вітер?
Не бачив?! Дивно!
Ти відчував його в повітрі?
Він пахне сильно.

Ти хочеш бачить синє небо?
Кажеш, не хочеш?!
Ти знаєш, нащо сонце треба?
І знать не хочеш?!

Ти бачиш, люди всі веселі.
Ні, ти не бачиш.
І зайчик сонячний на стелі -
Кажеш, не зайчик?!

Ти бачиш, плутається промінь
У небі яснім?!
Ні, ти не бачиш, ти не бачиш,
Щ він прекрасний!

Ти бачив кольоровий вітер?
Вдивись уважно,
Його зроблю я із повітря -
Він в мене власний.

Його не всім дано побачить,
Помітить барви.
Не віриш?! Я тобі клянуся:
Він є насправді.

Навчися чуть, як він гуляє
У небі вільно.
Ти бачиш? Кольоровий вітер...
Не бачиш?! Дивно!


МУЗИКА ДОЩУ

Ніч кладу на музику і ноти,
Пишу в повітрі пальцями повільно...
Ти знаєш, нот не сім, їх кілька сотень,
Їх тисячі, а, може, значно більше.

А дощ малює нотний стан у небі.
О, звісно, так, він чарівник невтомний,
Це він придумав музику для тебе,
Але чомусь мовчить - мабуть, він скромний.

Він, як завжди, торкнеться струн печальних,
Він знову зазвучить, але інакше -
Самотньо, тихо, може, незвичайно,
Але, мабуть, для нас це буде краще.


* * *

Дим од вогню тихо тягнеться шлейфом,
Вітер на гілці, як мертвий, висить,
Грає і грає на зоряній флейті
Місяць, відбитий у скалках роси.

Ніч наступає на тіні притихлі.
Десь причаїлася в тиші біда.
Я Вас любила й любов свою світлу
Вашому серцю хотіла віддать...

Зіткане плаття моє із туману.
Ноги мої обплітає трава.
Білий світанок заводить в оману,
Тихо шепочучи ніжні слова.

Бог мені свідок, що я Вас любила
Так, як ніхто і ніколи в житті.
Я пам'ятаю, як Ви запалили
В серці моєму краплинки краси.

Віщі стежки вже вкриваються пилом,
Вітер тікає на крилах своіх.
Я Вас любила, любила, любила
Так, як ніхто і ніколи б не зміг.


ТОБІ

Ще обличчя пахне поцілунком,
Очі пахнуть дивом і сльозами,
Пахнуть ніжні душі сивим смутком,
Пахне болем вічність поміж нами.

Мов малу дитину, тішить серце
Запах твого дотику і звуку,
В любов'ю ніжною зоветься
Поцілунок, незабутні руки.

Пахнуть зорями слова любові,
Що звучать між нами до світання,
І лише одним, одним тобою
Пахнуть моя ніжність і кохання.

Тетяна Василюк. Вірші: Художник, Чорнобиль, Кольоровий вітер, Музика дощу, "Дим од вогню тихо тягнеться шлейфом...", Тобі / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 13-16.

Ольга Василюк. Вірші: Я шукаю тебе, Осінь

Ольга ВАСИЛЮК
Народилася у Житомирі 1984 року. Нині навчається у загальноосвітній школі #24. Брала участь у Всеукраїнських олімпіадах та поетичних конкурсах. Захоплюється малюванням.


Я ШУКАЮ ТЕБЕ...

Я шукаю тебе, шоб згубити
У холоднім, зимовому дні.
Сині очі сльозами залиті
І вуста мої досі німі.

Так, я знаю, твій слід обірвався,
І любов твоя скоро мине.
Ти добився, чого добивався -
Моє серце тепер крижане.

Мої очі шукають кохання,
Та умить залилися слізьми.
Я мовчала тоді, на прощання,
І вуста мої досі німі.

Ти долоньми долонь не торкайся -
Дотик твій не зігріє мене.
Ти добився, чого добивався -
Моє серце тепер крижане.


ОСІНЬ

В синім небі далеко хмаринки пливли
І звисока на землю дивились.
А над хмарами сірі лелеки неслись -
І так швидко, бо ми розлучились.

Сірий помах крила завмирає в очах,
Ті лелеки неначе наснились.
А кохання твоє Відлітає, як птах,
Відлітає, бо ми розлучились.

Опадають листки і так холодно нам,
І дерева вже інеєм вкрились.
А над річкою десь причаївся туман,
І так тихо, бо ми розлучились.

Щось говорить струмок, і вже снігу нема,
Дві голубки під сонцем зігрілись.
За вікном тепло так, а у серці зима,
І так буде, бо ми розлучились.

Ольга Василюк. Вірші: Я шукаю тебе, Осінь / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 11-12.

Едуард Барков. Вірші: "Міняє небо все свої відтінки...", "Вже сонце схилялось за обрій...", "В вікні побачу я далекий вогник...", "Ці квіти, мов мрії рожеві..."

Едуард БАРКОВ

Народився 1982 року. Навчався в середній школі #23 міста Житомира, вступив до Києво-Могилянської академії. Любить класичну музику й поезію, театр і дотепний гумор.

* * *

Міняє небо все свої відтінки:
Неначе стеля, біле, то рожеве
й синє.
Заходить сонце благодайне,
вже сторінку
Дня Дочитує воно.
Нехай же кине
Хоч жменьку променів у серце,
Щоб не тужилось людям
Зі смерком.

* * *

Вже сонце схилялось за обрій,
і тихо цей день догоряв,
І синє небо вже куняло,
Було, немов букет волошок
безтурботних,
Бо клопотів воно уже не мало.

* * *

В вікні побачу я далекий вогник -
Немов кульбаба взимку розцвіла...
Там клен просив тополю (хитрий змовник),
Щоб з ним поговорила, як засне земля.

* * *

Ці квіти, мов мрії рожеві,
Мов казка музична життя,
Мов вогник у серці зажеврів,
Мов згадка про щастя біляве,
Про те, що найбільш мені треба...
Вони - нерозгаданий ребус.

Едуард Барков. Вірші: "Міняє небо все свої відтінки...", "Вже сонце схилялось за обрій...", "В вікні побачу я далекий вогник...", "Ці квіти, мов мрії рожеві..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 9-10.

Роман Бабінець. Лебідь Васько (етюд)

Роман БАБІНЕЦЬ
Народився у селищі Полянки Баранівського району Житомирської області, учень Житомирського педагогічного ліцею, член літературного клубу «Перевесло».


ЛЕБІДЬ ВАСЬКО
етюд

Тихий ранок, недалеко від ліцею розіслалася поляна, поруч озеро, поросле очеретом. Сонечко не кожного дня виглядає з-за хмар, а коли й вигляне, то вже не гріє так, як улітку. Коли мені сумно на душі, йду в'юнкою стежечкою до озера. Біля озера тихо. Вербові листочки, повигинавши свої сріблясті хвостики, осипаються додолу. Посеред нерухомого плеса гордовито біліє красень-лебідь з людським ім'ям Васько. Він нібито на когось чекає, прислухаючись до кожного шереху. Сумну Васькову історію я почув тут, у ліцеї.
Весною красень-Васько плавав на озері разом зі своєю подругою-лебідкою. Вони не боялися людей, підпливали близько до берега, кланялись своїми граціозними шиями, довірливо брали з рук їжу. Таке єднання дуже зворушувало. Лебеді, люди і природа - повна гармонія.
Одного разу серед ночі пролунало кілька пострілів... Лебідка спливала кров'ю. Її тіло без ознак життя трималося на воді, аж доки жорстокий браконьєр не схопив пожадливими руками і, злодійкувато оглядаючись, поспішив від озера.
Васько з перебитим крилом Даремно кликав свою подругу, а вранці шукав її очима, запливав у всі за: кутки, тягнучи но воді поранене крило. Кожен раз, коли я бачу Васька, сум і тривога огортає мою душу. А що, коли знову розітне тишу зловісний постріл і обірве життя моєму другові?.. Щоб якось підбадьорити птаха, гукаю: «Васько!..» Почувши мій голос, лебідь, розтинаючи сильними грудьми воду, підпливає до мене, виходить на берег, дивиться і ніби запитує: «Що ти приніс: хлібця чи новину якусь про лебідку?» Я подаю йому шматочок хліба і думаю, як ще втішити самотнього лебедя? Васько ніби читає мої думки, підходить ближче, схиляє свою білосніжну голову і дає себе погладити. Німим докором звисає перебите крило, яке ніколи не злетить у височінь, несучи свого хазяїна. З очей лебедя ллється
тихий сум, а десь на дні жевріє надія, що раптом з'явиться його білокрила подруга. Тому Васько не покидає це озерце, де все нагадує йому щасливе життя в парі з лебідкою. Мабуть, він не повірив у загибель красуні-лебідки.
Посидівши трохи, я встаю. Васько смикає мене за рукав, щипає за взуття. Можливо, не хоче, щоб я йшов від нього, але врешті відпускає і сумно чалапає до озера.
Дивлюсь на Васька, а потім на блакитне небо в надії, що там з'являться його друзі-лебеді, спустяться на озеро і хоч якось розрадять самотнього скривдженого побратима.
Думаючи про це, знову згадую рядки з вірша Олександра Олеся:

Тихо-тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав
І в знесиллі бився... Зграя лебедина,
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?!

Роман Бабінець. Лебідь Васько (етюд) / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 7-8.