Валентина Налапко. Вірші: "Хтось скаже, що мій день...", "Знов вимірюю кроками...", "Я проллюсь на дно твого серця...". Проза: Листя

Валентина НАЛАПКО

Народилася в селищі Новогуйвинське біля Житомира. У 2000 р. закінчила середню школу. Улюблені автори - Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва, Олександр Блок, Леся Українка, Жорж Санд, Віктор Гюго і Павло Загребельний. Любить математику, історію, студентка Житомирської агроакадемії. 

* * *

Хтось скаже, що мій день -
Наступна ланка,
В намисті звичайнісінького скла.
Що навіть в час рожевого світанку
Фіранку не відсуну від вікна.
Що молодість, як промінь тихо
згасне.
І вже не вдержиться її хвоста.
І скаже хтось,
Що знов прийшла невчасно
Холодна і лиха зима.
Хтось проведе тебе скрізь морок
таємно,
Зігріє, не залишить, захистить?
Звичайний день ще на годинку виріс
І нічогісінько порадити не зміг.


* * *

Знов вимірюю кроками
Самоту, порожнечу.
На питання - кохання
Я почула - приречена.
Ніби доторки виміру
Крізь призму ідилії,
Я кохала невидиме,
Несподівано вирване.
Хтось зігріє теплом своїм.
Я приймаю і вдячна.
Знов вимірюю кроками
Самоту - необачна.


* * *

Я проллюсь на дно твого серця,
Віднайду свій маленький куточок.
Я сховаюсь від нього від ночі,
Самоті не пробивши квиточок.

Я так довго шукала дорогу
До тепла, що зігріє нарешті.
Заховаю душевну тривогу,
Пригорнуся до тебе ще ближче.

Знов безглуздя низаю на нитку,
Божевільно всміхаються мрії.
Ніч чига на відчинену хвіртку,
Відпускаю кульку-надію.

Я не буду осуджувать,
Тихше,
Не сполохай дитину - кохання.
Я проллюсь у скорботніші вірші,
У рожевий відтінок світання.


ЛИСТЯ

Осіннє листя, немов не хотіло падати, завмираючи в повітрі на секунду-дві.
Але хіба земне тяжіння може перемогти хоча б один з них?
А вітер зриває листя, зливає дощем на землю.
Миті божевільної невагомості, миті хаотичного танцю.
І кожен мимоволі проводжає їх поглядом трохи сумним, та хіба це важливо?
Невгамовний, невпинний, безжалісний листопад захоплює в полон очі,
Думки, мить отієї нескінченної вічності, такої, що іноді нудить від її неохопленості і безперервності.

А тут - листя. Сипле золотом на місто чи на місце, там, де ти є і там, де тебе нема.
І приходить почуття якоїсь довершеності, ніби закінчуєш одне коло і
Починаєш друге, а далі третє.
А далі…
А далі жовті кучугури листя десь охайно зібраного, а десь неохайно розкиданого дітьми. Оманливі зорі, що спустились на землю і перетворились на не менш оманливе золото, яке по-справжньому цінять лише діти, а якщо дорослі, то тільки іноді, коли життя уподібнює їх до осіннього листя - зірваного глумливим вітром і залишеного на поталу дощу.

Валентина Налапко. Вірші: "Хтось скаже, що мій день...", "Знов вимірюю кроками...", "Я проллюсь на дно твого серця...". Проза: Листя / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Сергій Мельничук. Проза: Зимове божевілля

Сергій МЕЛЬНИЧУК

Народився у 1978 році в Житомирі. Закінчив Житомирське музичне училище.  Композитор, художник, поет. Його проза друкується вперше.


ЗИМОВЕ БОЖЕВІЛЛЯ
  (оповідання)


ВЧОРА
(з циклу "Вона")
Падав сніг Сніжинки вростали в мене й так ніби співали в мені то був мій сніг Потім прийшла ти Така дивна чарівна бо прийшла без снігу Я спитав тебе Де твій сніг Ти відповіла Дивись дивись мій сніг в тебе на вустах Коли я цілува-вся з тобою було так райдужно.
Було так Я мусив вже повертатися а тебе все не було Дерева похмуро витріщали очі А тебе все не було Коли я трапив під автомобіль то моя кров змила білий сніг І коли я захлинувся вода змила його також Білий сніг що був мабуть життям І потім знову падав сніг білий білий Сніжинки сміючись гукали нас Але ми вже не мали снігу.
( Стах Ожуг, переклад з польської Сергія Мельничука)


…Сніг іде, не спиняючись. Він валить на місто, де лишились тільки я і моє безсоння, суцільною стіною замерзлих крапель. Це самотність - кінець буття, якщо є у цьому світі хоча б один Хтось, крім мене, - це самотність, вдягнена у плаття зими. Вона спустошила темінь своєю білиною, вистелила усі шляхи цією однотонною, безкольоровою субстанцією чистого, змерлого існування. Життя сховалось у найвіддаленішій кімнаті - по той бік стін лабіринту міських вулиць. Наче Хтось постукав у віконну шибку, але одразу втік, лишивши тільки сліди на снігові: ти дивишся на них - обриваючись, вони нікуди не прямують.
Я на самоті і я не сплю, і твердо впевнений, що ніхто в місті, крім мене, не бачить тепер зими за падаючим снігом - за ним чи крізь нього взагалі нічого не видно. Моя позбавлена життя, холодна свідомість поширила свої руки - крила геть з тіла, і я броджу по вулицях тихо сміючись сам з собою та не знаючи межі у леті, снігові та фантазії. Далеко за останньою вулицею, на якій лишились самі покинуті мешканцями будівлі, я вмиваюся безмовністю, знищивши особистість, цей бездушний привид, що змішався з потоком сніжинок, сиплючих донизу з мовчазного неба.
Я також мовчу, хоча мені відомо, що ти спостерігаєш за мною і чекаєш на слово, що я вимовляю. О самотність! Наші тіла народжують в темряві вогонь. Сніг геть вибілів зимову ніч, проте в нас ще є запасний темний куток, в якому ми спроможні задушити одне одного, не звертаючи уваги на обличчя та не обтяжуючи себе чеканням холоду, що все одно наздожене й перехопить горло. Спочатку мені, бо я можу дихати на тебе дуже гаряче… Геть зі світу, де коханню нема іншого притулку окрім мотузкової петлі! Я прагну бачити, як твоє серце тремтить в моїх долонях, не згасаючи!
Так, усе пройшло, Відступило на другий план, щезло - тільки вічний снігопад завис у повітрі, над землею; десь між обважнілими під його гнітом проводами й невидимим Місяцем. Коли дивишся в долину - здається, ніби бачиш новорічну ялинку, де всі штучні сніжинки, зайнявши кожна відведене їй місце, одночасно завмерли під чуткою рукою розвішуючої їх дитини. зблизька напроти: у цій скачці неможливо вбачити ніякого смислу, і прослідкувати за летом якоїсь однієї, певної - неймовірно важко. Якщо за прокинути голову й так довго дивитися вгору - стає трохи моторошно, і зовсім легко, не втримавшись на ногах, звалитися носом в замет: звідси вони бачаться безкровними сірими птахами, що рухаються з шаленою швидкістю назустріч своїй погибелі. Якось шалена крижана красуня обов'язково потрапить до ока, змусивши плакати; бо ж маленькі айсберги - це тільки замерзлі краплини води. Коли я зга-дую власне дитинство, мені спадає на думку саме це: неспинний снігопад та особлива, ні з чим незрівнянна тиша, що свого супроводжує - звуки розтають, торкаючись сніжинок, та зникають у повітряних безоднях.
Я кохав (так, саме кохав, а не любив) зиму більше за що-небудь. У ті часи, по які зараз можу лише оповідати, починаючи з бабиного літа і до самого кінця осені, я чекав на неї, як палкий коханець, байдужий до всього, крім своєї любові - і коли прокинувшись одного разу, бачив, що в кімнаті світліше й тихіше звичайного, - знав, що прийшов мій час: я міг більше ні за що хвилюватися та не звертати уваги на людей, - світ знову чудеснішав та довершені-шав.
Я міг годинами просиджувати біля вікна, дивлячись в долину. Іноді я намагався зупинити свій блукаючий погляд на якій-небудь деталі загальної картинки, однак, коли це вдавалось, то більше вже нічого не бачив. Слідкуючи за асоціа-ціями, що їх танення в невідомості уводить думку далеко-далеко, знову опинявся на самоті в замріяній кімнаті. Тоді я клав голову на руки ї, заплющуючи по черзі очі, дивився ще далі - на верхівки найвіддаленіших дерев, що їх ніколи не бачив раніше. Я уявляв собі, що гуляю по тонких, ледь від чуваних гілках, збиваючи снігові рукавички, що одразу розсипалися на порох. Інколи химерні візерунки сучків складалися в обличчя, яке, затріпотівши од вітру, оживало і, здається, ось-ось мало зійти донизу і почати розмову. Щось чаклунське було притаманним кожній речі, забарвлюючи навіть зовсім звичайні з них у тони дивовижної казковості. Паркани перетворювались на довгі ряди однакових сві-чок зі сніжно-білими капелюхами холодного полум'я; дим, що ліниво виповзав з нагадуючи іграшкові димарів, немов єдиний у тисячі облич дух сну, розчинявся у пануючій довкола і всюди фантастичній вершковій одноманітності.
Подихи міражів, що потрапляли до мого мозку через райдужку, як відбитки дійсно існуючих речей, витонченим фіміамом бавили уяву, примушуючи її постійно балансувати на грані сприйняття та екстатичного відходу від реальності. Мій справжній дім, рай, моє кохання мешкали там, куди я не міг дістатися і чого не міг уникнути, немов на те було накладене якесь закляття. Я мріяв про смерть, вбачаючи в ній ту Жар-птицю, що схопивши її за прикрашений алмаза-ми та золотом хвіст, можливо залишити світ думок та фізичних тіл, трансформувавшись у чисте відчуття.
Це починалось як заклик, що приходив з нікуди, запрошуючи підкорятися йому, змовкнувши та цілком перетворившись на слух. Я не контролював переходу з одного стану в інший; все, що від мене вимагалось - лише бажання, дозвіл на те, щоб перехід здійснився. Ї завжди, без залежно від змісту мрії (для дорослого її можна було б визначити вже як галюцинацію) та її тривалості я відчував особисте, специфічне хвилювання прозріння, що змушувало відкинути й ті останні краплі сумніву, що лишились. Я відчував, як саме моє сприйняття розширюється, стає більш глибоким і сповненим самого себе, щільнішає, клубиться у власному джерелі і знову віднаходиться у нових, не знаних раніше обра-зах, викликаючи тремтіння і подив навіть після того, як були побачені тисячного разу, знову і знову приймаючи в жертву усі розрізнені перед цим душевні рухи… Ось що було неодмінною умовою, перепусткою в інший світ чак-лунств: не залишивши все при вході, не можливо було дістатися всередину; то ж усі раціональні здогадки і жагу дослідження належало відкинути, зустрівшись з істинним переживанням - якщо тільки я справді хотів зберегти його суть недоторканого і не додати їм змоги перетворитися на звичайну посередню ілюзію.
…Ти вся переді мною. Від початку до кінця  ти - осяяне безневинним дитячим захватом безмежно ніжна істота - переді мною, і мені не потрібно більше вимірювати час і відділяти кордони одних речей від інших, шукати помилки у власних обчисленнях та прагнути надати їм слушну, логічно закінчену форму дитячого твору про Щастя. Я тут, поруч - ти можеш розплющити очі та злякатися, нічого не побачивши; простягнути руку - і доторкнутися до власної пульсуючої скроні, не знайшовши більш нічого живого у порожній кімнаті; можеш згадати слова самотнього, що скінчив своє життя, поета, що втратили тепер сенс:
В білій кімнаті без зірок, де колись пройшла гроза, я - те, що мале, велике та незбагненне, чекаю сходу чи заходу сонця, щоб знайти те, що шукаю. В кімнаті не залишилось нікого, крім мене, але я щасливий. У повітрі з'являється ілюзія бджоли. Кружляє над обличчям, зазираючи в очі, зливається зі зіницею та зникає в його глибині.
…можеш нюхати мене, не знаючи і не бачачи, якби то Я - лише невідчутний - блакитний піднебесний розпис далекої блискавиці…
Коли приходила зима, я якось дуже гостро й зблизька відчував, що весь світ зі всіма його проявами на різних рівнях, сфер дій та порядків, - має одну - єдину формулу, ключ до розгадки існування, проте я ніколи не можу збагнути її повністю. Мені подобалося це почуття неможливості, приреченості, стан вічного балансування на порозі відкриття, що руйнує любі уявлення, і про що завгодно. Прекрасна фея знову дотикалася до мене своєю кришталевою зачарова-ною паличкою, запрошуючи стати Маленьким Принцом її країни. Сніг здавався мені морозивом, і я їв його, дивлячись на фею та на зірки, що зникають в чорному тунелі галактики. Мріяв, дивлячись на притихлі яблуні, і з жагою по-глинав з повітря звуки оточуючих сад вулиць. Мріяв про той час, коли я вийду на всі вулиці, ніби паперова кішка, котру одного разу принесли додому і спопелили таємно від мене. Тоді я намагався згасити цей вогонь бурульками, але не спромігся з'їсти жодної - я перетворився на один лише прозоро сяючий холод, і в мене не було вже ні стравоходу, ані шлунку. Так фея зими доторкнулася до мене ще раз.
Знов і знов хотілося довічного передчуття Нового року, нескінченного вечора та снігопаду. Я ще й не знав тоді о мовчанні дхарм, і старі ялинкові іграшки були для мене тією істиною, що потім нею став буддизм. Я практику-вав медитацію, ще не маючи аніякого вербального поняття, але торкаючись у цих не усвідомлених екстазах найвищих височінь всесвіту, пізнаючи довічні архетипи та мандруючи спіраллю прогресу з легкістю ембріона, що полишає утробу матері…
Мій вечір скінчувався. Фарби тускніли, і ніч знову встилала сонним сповиттям очі. Маленький Принц не міг більше грати, бо його рукавиці наскрізь змокли від сотень зліплених снігових кульок. На мить над його головою блимнула полум'яна корона, та в ефірі розчинився солодко-гіркий аромат мигдалю , і за хвилину я вже міцно спав, незрозумілим чином перемістившись з саду, вдягненого в тюль, до свого білосніжного ліжка. Трапилось щось надзви-чайне, але я невідомим чином перебував у спокої, нібито більше нічого не хвилювало мене - ні зима, ні сніг, ані смерть… Здійснивши сходження на власноруч споруджену льодяну гірку, я раптово захитався, вже здійнявши праву руку та збираючись промовити лише усі та мені відомі заклинання; в голові запаморочилось… сірі птахи прискорили свій літ… та я побачив дивних - тим, що посміхаються, але не щасливих - людей у білих халатах, і я відчув їх цупкі гаря-чі руки, в яких сніг танув скоріше, ніж звичайно; і крижаний укол ненависті вже не дав мені можливості сказати, що я зовсім не самовбивця - я просто закоханий в сніг!

Сергій Мельничук. Проза: Зимове божевілля (оповідання) / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Ольга Манько. Проза: "Як я можу зупинити дощ?..", "Ніколи не порпайтесь у моїх речах...", "Цей світ малий, чи я велика?..", "Я живу...", "Я б хотіла намалювати човен..."

Ольга МАНЬКО

Народилася в Новограді-Волинському 1981року. Студентка філологічного факультету Житомирського педагогічного університету ім.І.Франка. Друкувалася в обласних періодичних виданнях.


* * *

Як я можу зупинити дощ? Підставити долоні і не пустити важким  краплинам доторкнутися до землі. Ні, краще наставити парасольку і залишити землю сухою хоч на маленькому клаптику. Але дощ від цього не перестане йти.
Так само й моє кохання до тебе. Я не можу забути тебе на мить. Можу заклопотатись або ж заснути і забути про тебе на день. Та кохання від цього не зникне. Воно не стане від цього менше. Воно залишиться лише таке ж безнадійне, як мрії про те, що колись скінчиться цей дощ.


* * *

Ніколи не порпайтесь у моїх речах. Навіщо вони вам? Для вас це мотлох, який забруднює простір. Мої вірші для вас - незрозуміла макулатура, мої іграшки - спогади в пилюці. О! Загляньте ще під шафу, коли трапиться нагода, там ще більший непотріб: листи, думки…
Не розумієте? То не лізьте!!! Бо все то - Я. То моє маленьке життя у недописках, то моя велика душа. Не брудніть її  своїми руками, будьте милостиві.


* * *

Цей світ малий, чи я велика? Я в ньому не вміщаюсь. От сміх: мільйонний простір, а мені мало, бо коли я простягну одну руку і витягну одну ногу, це ще куди не йшло, та коли я тиснусь вся, мене ніби щось тисне і душить. Раніше я в нього влазила, а зараз - ну смішно комусь сказати. А ще часом тіло поміститься, а душа не влазить і все, їй чомусь тісно й годі. Я б випросталась і зайняла трохи неба, та якщо я таке вчиню, то душа опиниться прямісінько на небі, а мене, знаєте, це не дуже влаштовує, я ж бо хочу ще й по землі находитись. Деякі радять: "А ти душу на землю опусти, а тіло доверху, то воно не тільки поміститься, а ще й місце залишиться, добре ж бо як стане". Та мені воно до тями не йде, як то його так перекрутить, щоб душу - та й під ноги. Знаєте, це ще вміти так треба. А я от не навчусь ніяк, хоч ґвалт кричи.
І чого цей світ такий малий?


* * *

Я живу. І хоч би що думали всі, і хоч би що писали мені у діагноз - я живу. І навіть коли мені скажуть: "Прощавай", і викреслять зі списку існуючих - я живу!
Не подобається це тобі?! Ти думав, що покохав мене, убив надію, мрії, почуття. Ти думав, що покохав мене під гнітючою плитою, і я там зітлію з твоїм образом перед очима? Зась! Не під силу це ні тобі, ні іншим. Вжени мені кулю у серце, отруї, можеш навіть когось про це попросити, але якщо так - я житиму. Ти ніколи не викреслиш мене зі свого життя. Минуле не можна замінити, хіба що тільки забути. Я житиму у твоїх снах, спогадах. Ти не позбавишся цього, але мені байдуже, хай там що. Я буду собі. І мені так добре. А від тих куль у серці я лише витриваліша, сміливіша, сильніша… і маю більше шансів на життя.


* * *

Я б хотіла намалювати човен, що стоїть на світанку біля холодного берега. Хвилі гойдають його, а вібрація звуків розноситься на росяні трави, ті, що під вербами. В тому човні немає весел, а навіщо вони цьому, коли посередині здоровецька дірка. От дивина. Збоку - човен як човен, а всередині дірка.
Човни, мабуть, як ті люди. І збоку і спереду не причепишся, а всередині велика дірка.
Я б, може, і намалювала той човен, та як я знайду стільки образів одразу, що влізуть в одну картину. Може, краще хай буде той човен без дірки?
Яка різниця, я все одно не тямлю нічого в малюванні.

Ольга Манько. Проза: "Як я можу зупинити дощ?..", "Ніколи не порпайтесь у моїх речах...", "Цей світ малий, чи я велика?..", "Я живу...", "Я б хотіла намалювати човен..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Олена Лудченко. Вірші: "Місцевий бог...", "йой напосiли шпалерами хмари...", "Ти був правий, i у мене є власне проміння...", Слово по максимуму, Лабіринтова Маус, Ніч. П'єса: Статут сумісного проживання або істоти і неістоти

Олена ЛУДЧЕНКО

Народилася 1976 року в Житомирі. Після закінчення Чернівецького університету працювала учителем філології у школі №17. Друкувалася у студентській збірці "Геометрія Звуків", альманасі "Зустріч'99", колективних збірках "Першість" (2001 р.) та "Неабищо" (2002 р.).


         * * *

Мiсцевий
бог,
потiчок гомiнливий,
що швидко
сходинками
бiгає по скелях,
сказав:
"Найбiльше
я тодi
щасливий,
коли
затоплюю
людськi
оселi!"


             * * *

йой напосiли шпалерами хмари аж
ну розпанахали сонце на тиньк i дра -
кiнь прилюстрився а гостю хоч кави та
нiби нема натискаю на shift нiмби є...


            * * *
Ти був правий, i у мене є власне проміння.
Може, тому при життi загорталась у попiл?


СЛОВО ПО МАКСИМУМУ

максимум-
Максиму
май силу
май стимул
мiй стимул: смiтиму
смiх але з мух
собiманiя
смак - мур-мур
мiстер Кiс
мiстер сер
Мiк - сер
мiксер?
ксерокс!
кес ке се?
лямур
мур? сi
соррi Майк Мiкi Марк
мурр?.. Сi!!!
сивий Марк Мiкi Майк
Мерi сива
марксизм
мак-сину
Максиму
максимум



ЛАБIРИНТОВА МАУС

Немов розумна миша в лабiринтi,
я рухаюсь у певному квадрантi.
Унд голова моя - PR в квадратi.
Енд стеля не затримує повiтря.

Не лямпи - зорi блякнуть свiтляками
i свiт оф кос народжуються знову.
Незатишно, мов сиротi-приблудi,
коли сюди, майн Ґот, заходить вiтер.

Стiкає дощ Нептуновим тризубцем,
Ай лав русалка, бат ай'м нот русалка!
Я скоро стану Ноєм навпаки,
як не навчуся хмари вiдвертати...

Тебе ображу в кличному вiдмiнку.
О данке шон, менi не треба хелпу!
Навiчно тут лишитись, звiсно, мiнус.
Та все ж безсмертя - це великий плюс...


НIЧ

Розмагнiченим компасом глипає око,
наполохане, сiру вбирає iмлу,
нiби в темнiй норi пiд землею глибоко,
зомлiває i терпне, i тоскно йому

в цiм зашоренiм краю, де морок спiває,
де на мiсячне сяйво i цятки нема,
а розлючена тиша по нервах шмагає
нагаєм нез'ясненим i лячних октав...

Поки сонце зійде - хоч би перша жарина,
поки з'явиться серпик кривого меча,
у будинку зiв'яне останнiй годинник,
у шухлядi знiмiє остання свiча.



СТАТУТ СУМІСНОГО ПРОЖИВАННЯ
АБО
ІСТОТИ І НЕІСТОТИ

П'єса на 3 дiї.
                                                   
          "За все годы, которые прошли после Посещения, самое важное открытие,                                          сделанное человечеством - это сам факт Посещения."
                                        (Стругацкие "Пикник на обочине").
       
 Дiйовi особи:
                                 
                                                         
         
Шафник - привид, вiдповiдальний за господарство.                Істоти: меш-
         
Зозулька - вродливий привид жiночої статi.                                             канцi кв.37
         
Уля - ще один вродливий привид  жiночої статi.                      за адресою вул.   
         
Балакучий вазон - iстота звичайна.                                                             В. Бердичiвська, *                                                             
Кудряна, спогад - самозаглиблена неiстота .                                                                       

Вітерець - неiстота щиросердна, але дуже легковажна.                             
         
Григорй Валентинович (Грива) - домовий (має статну фiгуру, ходить зав-
жди у костюмi. Дiловий вигляд порушує тiльки пишне довге волосся, яке,
у сукупностi з початковими буквами iменi й призвело до прiзвиська Грива.
         
Старушенцiя - iстота на скамiйцi, про яку нiчого не вiдомо.
         
Двірник - привид-вартовий на входi до пiд'їзду (iстота, одягнута в плаща
та солом'яний бриль.   
         
Тiнь Банкіра - зловiсне породження Мороку.

Юля та Іван - молодi господарi квартири.
       
Мешканцi пiд'їзду, мiлiцiонер, два лiкарi.     


  ДІЯ ПЕРША

ЯВА ПЕРША

Квартира  №37. Сцена подiлена "стiнами" на двi кiмнати та кухню (кухня справа). Вхiднi дверi у середнiй кiмнатi. Зовнiшнi cтiни лiвої кiмнати й кухнi трохи скошенi, в них вiкна. У середнiй кiмнатi диван, сервант, стiл з телефоном, телевiзор. У кутку вазон на пiдставцi. У лiвiй к. шафа iз дзеркалом, столик, крiсла, лiжко, застелене тюлем. У кутку комод. Юля та Iван стоять з валiзою перед дверима. Юля зачiсується.

Ю л я. Я ж мамi так i не подзвонила!
І в а н. Юлько, не вздумай - запiзнимося! Подзвониш з вокзалу. (Вiдчиняє дверi, виходить).
Ю л я (обводить очима кiмнату, посмiхається). Ну ми поїхали... Всьому доброму бувати, а чужого не пускати!
І в а н. Юлька! (Юля хапає сумочку, виходить за дверi. Чути, як у замку повертається ключ).

ЯВА ДРУГА

Кiлька секунд квартира тиха й порожня, потiм в обох кiмнатах i в кухнi одночасно починається рух.

Ш а ф н и к (те, що на шафi здавалося згорнутою шубою, виявилося огрядною iстотою у сюртуку. Шафник зiстрибнув на пiдлогу й узявся махати руками, робити наклони): О-о-ох!
З о з у л ь к а (на нiй щось широке й напiвпрозоре. Вистрибує з-за дивану, з щасливим виразом обличчя двiчi оббiгає кiмнату. Зупиняється посерединi). У-у-у-ля!
У л я (теж у чомусь напiвпрозорому та в рожевому широкополому капелюху виходить у кухнi з-за холодильника): Я тут. (Виходить до Зозульки).

Обидва привиди з вереском крутяться, взявшись за руки.

Ш а ф н и к (виходить до них). Ну чого розверещалися? А раптом вони щось забули i повернуться?
У л я. Через два тижнi, дядьку!
З о з у л ь к а (передражнює Юлю). Всьому доброму бувати, а чужого не пускати! (Повертається, викручується). Ой, я забула подзвонити мамi!
У л я (надягає на неї капелюха). Зозуля! Кривляка!
Ш а ф н и к (одбирає капелюх). Покладу на мiсце. (Йде до iншої кiмнати, риється в комоді).
У л я. Це мiй! Це мiй! (Бiжить за ним. Пiдстрибує, ображено змахує руками).
З о з у л ь к а (сплескує руками). А вазон забули! Хто його буде поливати? (Переносить вазон з кутка на стiл). Ну? Пити хочете?
Б а л а к у ч и й  в а з о н (басом). Аякже... Був би вам вельми вдячний, мадмуазель...
З о з у л ь к а. Зараз... (Бiжить на кухню, набирає в чашку води. Поїть вазон).
Б а л а к у ч и й  в а з о н. Яке щастя - приймати воду з ваших рук! Панi Зозулько, ви не тiльки прекрасна, ви маєте щедру душу! Можете смiятися, але я кохаю вас, кохаю до нестями!
З о з у л ь к а (мрiйливо схиляє голову). Говорiть далi!
У л я (в сусідній кiмнатi розбирає  разом з Шафником речi з комода). Та це ж Кудряна! Прокинься, Кудряно! (Разом iз Шафником вони витягують з комода сплячу Кудряну, кладуть її на диван у велику кiмнату. Одяг Кудряни зшитий iз багатьох рiзних клаптикiв, вона сама здається жмутком одягу. Уля обмахує її).
З о з у л ь к а. Пфе! А чого це тут Кудряна? Вона вiчно з Юлькою i Йваном вештається по морях та на дачу! Велике цабе! Де нам пнутися!
Ш а ф н и к. Дурницi! Вона ж не привид, а спогад! Жити може тiльки якщо поруч людина. Дивно, що вона оце зараз тут...
У л я. Не можу її розбудити.
Ш а ф н и к. То нехай спить.
З о з у л ь к а (увiмкнула приймач, зловила веселу музику). Пане Шафнику, дозвольте запросити вас не танець... (Змущує його танцювати).
Б а л а к у ч и й  в а з о н. О-о-о-о!..
У л я. Бiдний пане Вазон! Хочете я подарую вам свого капелюха?
Б а л а к у ч и й  в а з о н. Нi!.. Це дуже приязно з вашого боку, але вiн мене зламає!
У л я. Я не подумала... Тодi, може, шарфик? (Обв'язує  горщик сріблястим шарфиком).
Б а л а к у ч и й  в а з о н. Чарiвна привидесо! Якби моє серце не було зайняте...
Ш а ф н и к (сердито). Та лиши мене, дзиґа!

    ЯВА ТРЕТЯ

У кухонне вiкно стрибає Вiтерець, забiгає до кімнати.

В і т е р е ц ь. О, як у вас весело!
Ш а ф н и к. От хто з тобою потанцює. Тобi тiльки з вiтром i танцювати!

Бурмочучи, уходить на кухню,  порпається в шафках, викладаючи все, що там є, на стiл.

В а з о н (сумно). Уляно, як я страждаю... Можливо, якби я мiг писати вiршi, менi було б легше. Ти... прозора... нiби iз туману... проблеском чарiвної зорi...
У л я. А далi?
В а з о н. Я не поет, на жаль...
З о з у л ь к а (танцюючи з Вітерцем). Нашi молодята поїхали на море, а я нiколи не бачила моря.
В і т е р е ц ь. Воно таке ж як i я, тiльки завжди холодне та солоне!
К у д р я н а (прокидається).  Море!.. Пiнне, у постiйному русi...
У л я. Доброго ранку, Кудряно!
К у д р я н а (повiльно). Пам'ятаю, Iван та Юля того року були на морi...

Зозулька, сидячи вже на диванi поруч iз Улею, скривила обличчя й моргнула до Вiтерця.

В і т е р е ц ь (похапцем). А ви знаєте новину?
У л я ,  З о з у л ь к а   т а   В а з о н. Яку?
В і т е р е ц ь. Тiльки не лякайтеся. Тi люди, що недавно в'їхали у 10 кв. привезли з собою тiнь... Колишнього вбивцю...
З о з у л ь к а. Ах!!!
В і т е р е ц ь. Людожера...
У л я. Ах!!!
В і т е р е ц ь. I от 10-в кв. йому не сподобалася, а зараз вiн ходить i шукає, де пiдселитися.

Привиди застигли.

В і т е р е ц ь. Його бачили у вашому пiд'їздi... Кажуть, вiн шукає собi наречену...

В цей момент Шафник на кухнi впускає шухляду. Горщики, виделки, дощечки покотилися на пiдлогу, наробивши брязкоту й гуркоту. У кiмнатi пiднявся страшенний галас: Зозулька з Улею заверещали, схопившись одна за одну, Вiтерець знявся й злетiв на сервант, Кудряна упала на диван без свiдомостi.

В а з о н (перекриваючи галас). Кличте Гриву, дiвчата! Кличте Гриву!..

            ЯВА ЧЕТВЕРТА

Рвучко прочиняються дверi й на порозi з'являється  Грива, домовий.

Г р и в а (гнiвно кричить). Що тут вiдбувається?!

Привидеси замовкають. Вiтерець прожогом злiтає з серванту, у дверях кухнi збиває з нiг Шафника. Нарештi зникає за вікном.

                    ЯВА П'ЯТА

Тiж герої тільки без Вiтерця.

Ш а ф н и к (ошелешено пiднiмається). Я зовсiм ненароком впустив шухляду...
З о з у л ь к а (тремтячим голосом). Григорiю Валентиновичу, це правда, що в будинку блукає вбивця-садист?!
Ш а ф н и к (здивовано). Який садист?
Г р и в а (похмуро). Уляно Улiвно! Вимкнiть, будь ласка, музику. (Стає тихо). Звiдки у вас цi вiдомостi?
У л я. Десь чули...
Щ а ф н и к. Це їм, певно, Вiтер принiс! Нероба й бовдур!
В а з о н (прокашлюється). Якщо менi дозволено втрутитися, я вчора бачив крiзь вiкно чиюсь незнайому тiнь, що на кiлька хвилин з'явилась поруч iз Старушенцiєю.
З о з у л ь к а. Ну от... Треба спитати Старушенцiю.
У л я. Хiба вона говорить?
Г р и в а. Увага, дами! Як домовий цього будинку нагадую, що усi вселення, виселення та пiдселення проходять через мої руки! Невже ви гадаєте, що я поселив у зразково-премiйований будинок №8 по Великiй Бердичiвськiй таку небезпечну iстоту?
З о з у л  ь к а. Вiтер сказав, що люди з 10 кв. привезли когось страшного, а вiн не хоче там жити, от блукає по дому.
Г р и в а. Це маленький неуважний привид. Вiн ненароком показався пожильцям на попереднiй квартирi, через що вони i з'iхали. У бiдолахи почалася депресiя, я його заспокоїв. От i все!
В а з о н. Перепрошую, а як же бути з Тiнню бiля старушенцiї?
Г р и в а (дивиться на нього незадоволено, пiдходить, загинає пальці). Що ми знаємо про Старушенцiю? Нiчого! Вона весь час сидить i мовчить. Та iстота може бути якимось її спогадом, її двiйником, особистим ґлюком. Може бути просто перехожим або, нарештi, її власною тiнню, якщо вона там уже померла на тiй скамiйцi! (Вiдiйшов до дверей, але повернувся).  До речi, коли ви мене покликали, я йшов саме до вас. Коваленки поїхали, дай, думаю, подивлюся, як там пожильцi! I що ж я бачу? По кiмнатах вiє вiтер, музика увiмкнута на повний голос, на вазонi привидський шарф!..
В а з о н. Це подарунок!
Ш а ф н и к. Я їм казав!
Г р и в а. Дiвчата, вам прочитати "Статут сумiсного проживання iстот та людей!?" (Виймає з кишенi грубу книжку, гортає сторiнки). Параграф 3...
З о з у л ь к а  т а  У л я  (разом). Ми пам'ятаємо! Ми приберемо! Бiльше не будемо!
Г р и в а. От i добре! (Зникає за дверима).

            ЯВА ШОСТА

Тi ж без Домового. Уля та Зозулька тихо сiдають на канапу. Раптом дзвенить телефон.

З о з у л ь к а (бере слухавку). Ало!
У л я. Зулька!.. (Зозулька поспiхом кладе трубку i зiтхає).
Б а л а к у ч и й  В а з о н (порушує тишу). Панно Ульо, ви подарували менi шарф назавжди?
У л я. Тимчасово, звичайно!
Ш а ф н  и к. А де Кудряна? (Усi оглядаються. Зозулька заглядає навiть за вазон).
В а з о н (сумно). Не шукай, моє серце. Вона зникла, коли з'явився Грива.
Ш а ф н и к. Все-таки останнiм часом щось дивне...
У л я. (Яка у пошуках Кудряни перейшла в iншу кiмнату й визирнула у вiкно, злякано озирається). Дивiться, Тiнь бiля Старушенцii! Тiнь нахилилася до неї, обхопила руками! Ой, не можу... (Втративши свiдомiсть, осiдає на пiдлогу. Нiма сцена).


                ДІЯ ДРУГА

            ЯВА ПЕРША

Вулиця перед будинком, скамійка, дерево. У центрi - вхiд до пiд'їзду. На скамiйцi Старушенцiя сидить незворушно. Тупчаться багато привидiв. Час вiд часу  з пiд'їзду виходять - i входять люди, яких можна пiзнати за звичайним одягом та виглядом, мiлiцiонери в формi.  Домовий креслить на асфальтi кабалiстичнi знаки. Двiрник мiтлою обмiтає повiтря навколо них. Усi знервованi, розмовляють одночасно. Раптом з юрби чується янийсь грюкiт. Привиди розступаються, видно Старушенцiю, яка б'є своєю палицею по асфальту вигукує щось незрозумiле.

З о з у л ь к а (знічено). Я хотiла перевести її в безпечне мiсце, адже Тiнь два рази пiдкрадалася до неї! А вона - он що...
Д о м о в и й (не вiдриваючись вiд знаків). Так, її треба перевести. (Кiльна привидів беруть стару пiд руки й уводять за кулiси. Вона ледве йде, щось незадоволено бурмоче й пручається).

                ЯВА ДРУГА

Прилiтає Вiтер.

В i т е р (вражено). Так, загальна евакуацiя...
Г р и в а (побачивши його). Будь ласка, не пiдходь близько, бо заплутаєш знаки!

Вiтер присiдає неподалiк на огорожу. З натовпу до нього виходить Зозулька.

В i т е р. Ну що тут?
З о з у л ь к а. Кошмар... За два днi вiн  напав на трьох людей, i живою тiльки Старушенцшя лишилася... З'являється то тут, то там. Хто вiн - невiдомо. Половина наших повтiкали, дехто висiляється. (Схлипує). Уля кудись подiвалася...
В i т е р. А що люди?
З о з у л ь к а (сумно). Ну що - люди? Мiлiцiонери он ходять, собак приводили, так собаки ж виють на нас... Бачиш, Грива ворожить, хоче викликати... Рокiв зо п'ять тому вiн вигнав двох упирiв, що з Польової причалапали...
В i т е р. До вас? Що їм тут усiм - медом намазано? (Смiється). Чи дьогтем? (Зозулька починає голосно заплакати).
В i т е р. Бр-р-р! Не крапай на мене, я стаю солоним... Чого ти?
З о з у л ь к а. Воно оселилося в нашiй кварти-и-и-рi! Cаме в нас, уявляєш?! Як подумаю: ми там реготалися, танцювали, а вiн весь час був поруч... (Здригується, схлипує). А як прийшов Грива, утiк... А ми дивувалися, чого Кудряна явилася! Вона ж не може являтися без людей. Коли Коваленкiв дома нема, i її немає. А тут з'явилася! Видно, в ньому багато людського... (З острахом озирнулася на будинок). Вона зараз там, з ним...
В i т е р. Не страшно їй?
З о з у л ь к а. Звідки я знаю? (Схлипує). Мабудь, нi. Знаєш, спогади - вони як поринуть у себе, нiчого навкруги й не помiчають. Та й Шафник з нею - куди вiн без своїх шаф? (Схлипує). Вiтерцю, миленький! Злiтай до наших вiкон, подивись, як вони!..
В i т е р е ц ь (незадоволено). Та я , власне... (Зозулька запитально дивиться на нього). Ну, добре.

Раптом пiднiмаються i не стихають вже до кiнця дiї. Страшнi потойбiчнi шерехи, хтось кричить: "Починає!" Привиди й привидеси з криками розбiгаються.


          ЯВА ТРЕТЯ

Вiдбувається метушня: утiкають останнi привиди, Вiтер вiдлетiв, потiм повернувся, причаївся за деревом. Але коли Грива закликав Сильфiду, стрiмголов утiк. Двiрник став був у кабалістичний знак, намальований Домовим, але сильно затремтiв, впустив мiтлу й утiк за кулiси. Домовий кiлька раз перекрутився i став  збоку вiд входу, тримаючи в руках лiхтарик.

Д о м о в и й (декламує). Як у морi є чотири хвилi, так у свiтi є чотири сили. Хто не може дати з ними ради, той над тiнями не має влади!  Саламандро, гори! Розтiчися, Ундино! Не крутися, Сильфiдо, не плутай слiди! Я, Iнкубус, i ви мене чути повиннi: не завадьте покликати Гостя сюди!..

              ЯВА ЧЕТВЕРТА

У дверях пiд'їзду з'являється Постать у чорному.

Д о м о в и й (витирає пiт з лоба). Ти прийшов, бо я кликав тебе!
П о с т а т ь (насмiшкувато). А, це ти, Домовий... Ти часом не служив у нiмецького доктора Як-там-його столiття чотири тому?.. (Вказує на пусту лаву. Владно). На цiй лавi сидiла жiнка. Повернiть її.
Д о м о в и й. Не про неї зараз мова, а про твоє незаконне вселення. Ти повiвся неввiчливо, навiть не представившись. Хто ти, якого ранґу?
П о с т а т ь (насмiшкувато). О, менi дуже прикро!. Банкир Цурупов, тiнь, i я можу купити цей будинок з усiєю його требухою.
Д о м о в и й. Пустi балачки. (Починає ходити взад-вперед перед очима Банкира). Статут говорить: "Власником комплексу сумiсного проживання може стати лише сила, яка не заважає iснувати життю в будь-якiй його формi. Вселитися та пiдселитися в будинок може будь-яка життєформа з дозволу Домового...." Ти порушив обидва пункти. Якщо ти негайно i цiлком не щезнеш, я доповiм про все на Великiй Радi Домових. Тодi ти не вселишся в жоден пристойний будинок не лише Житомира, а й Столицi!
Б а н к и р. Домовий, та ти романтик!.. Думаєш, я хочу тут жити? Не хвилюйся, я тут не надовго. (Кривляється). Свiтло рiже менi очi... От доїм цей пiд'їзд, i вийду... (Повертається, щоб iти в дім). 
Д о м о в и й. Стiй, де стоїш! (Направляє на нього промiнь лiхтаря, прожектори створюють навколо Банкiра  мерехтiння кольорiв). Я в Нiмеччинi i справдi дечого навчився!..
Б а н к і р (обертається). Не зли мене! (Потрушує плечима. Вiд цього поруху Грива падає навзнiч, лiхтар гасне. Тiнь зникає в домi).

ЯВА П'ЯТА

В i т е р (обережно пiдбирається до Домового). Пане Домовий!.. Грива?.. Ти живий? (Грива не ворушиться). Грива загинув! (Утiкає зi сцени).

            ЯВА ШОСТА

Вiтер повертається з привидами. Стогнучи: "Грива!", "Григорiю Валентиновичу!" усi оточують нерухомого Домового. Постає ґвалт i плач. Потiм хтось кричить: "Вiн живий!"

Д в і р н и к. Я, я знаю, куди його треба доставити!
В i т е р (призирливо). Знаряддя не згуби!

Жбурляє йому мiтлу, що досi лежала на землi. Той мовчки хапає її.  Домового пiднiмають, але в цей час чується крик з будинка  "Людинi погано! Лiкаря! Лiкаря!.. Вiн помирає!". Усi зупиняються.

Г р и в а (застогнав i прийшов до тями). Що сталося?
Х т о с ь   в i д п о в i д а є: Вiн знову когось убив.
З  б у д и н к у  г о л о с и: "Я його бачила! Хтось у чорному! Клянуся, Вiн зник!.." Постає тяжка тиша.
                           
        ЯВА СЬОМА

Стукаючи палицею, входить Старушенцiя. Зупиняється, дивлячись на всiх.

Д о м о в и й (поглянувши на неї, скривився, потер лоба). Чого Банкір цей питав про Старушенцiю? Хоче повернути їй втраченi грошi?.. (Пробирається до неї, але Старушенцiя позадкувала, загрозливо вiдмахуючися палицею. Грива безнадiйно махнув рукою).

                      ЯВА ВОСЬМА
                                                 
За сценою чується голос "Швидкої", пробiгають люди в бiлих халатах, з ними Уля. Зозулька кидається до неї.

З о з у л ь к а. Де ти була? Тут таке коїться!
У л я  (втомлено). В лiкарнi. Чоловiк iз 5 квартири помер. Мене Алфiя попросила з нею з'їздити. На жаль, ми нiчим не...

          ЯВА ДЕВ'ЯТА

Виносять на ношах тiло. Два лiкарi зупиняються, палять.

П е р ш и й  л i к а р. Хтось, певно, прокляв цей дiм. П'ять викликiв за тиждень, чотири -  з летальним кiнцем... I хоч би епiдемiя, а то - нi. Такого просто не буває. Чортiвня...
Д р у г и й  л i к а р. Ти це обов'язково скажи мiлiцiї, iм це сподобається... (Уходять).

                        ЯВА ДЕСЯТА

Привиди тихо стоять. Домовий виходить на середину, стає у Знак.

Д о м о в и й. Я спробую ще раз. Усi заховайтесь. (Привиди тiкають. Грива робить руками магiчнi "паси"). Для упокори Звiря злого скажу тепер чотири слова!.. (Напливає скрегiт, виття). Саламандро, гори! Ти, Сильфiдо, крутися! Ти, Ундино, клубися! Iнкубус, твори!.

Чути крик Банкіра, б'ється скло, щось вибухає... Проносяться спалахи червоного свiтла... Раптом видно, що Старушенця змахує руками, щось вигукує, стукаючи палкою. Грива опускає руки, i все спиняється.

С т а р у ш е н ц i я (скрипучим голосом). Припини! Не треба! Не треба!

Привиди обережно з'являються з рiзних бокiв, дивляться на неї здивовано. Хтось каже: Вона здурiла? Треба її забрати!

С т а р у ш е н ц i я (кланяється усiм). Я цього не хотiла. Простiть мене, iстоти й неiстоти! (Повертається до будинку). I ви, люди!.. (До Домового). Не вбивайте його, вiн зараз вийде.

              ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Посилюються шурхоти. У дверях з,являэться Банкiр, одягнутий у пурпуровий блиск.

Б а н к і р (обережно бере стару на руки. До неї). Я не сумнiвався, що ти погодишся. (До всiх, насмiшкувато). Ненависть, крики, плачi - чудова була вистава!

Уходить зi cтарою. Привиди несвiдомо крокують за ним, зупиняються.

Д о м о в и й (здивовано). Ну от, панни привидеси, даремно ви лякалися... З-помiж усiх ваc вiн вибрав Старушенцiю.


                        ДIЯ ТРЕТЯ

                      ЯВА ПЕРША

Кв. 37. Усе на св. мiсцях. Юля сидить на диванi, розмовляє по телефону Iван на кухнi п'є чай, читає газету. Шафник в лiвiй к(імнаті) порпається у вiдкритiй валiзi. Друга валiза стоїть у центральнiй к. З-за серванту з'являється Уля в капелюсi й поза спиною Юлi проходить до Шафника.

Ю л я. Да, мам, сьогоднi зранку приїхали. Добре. Море, як море... А ти не чула, що в нас тут дiялося? Через кiлька днiв, як ми поїхали, тут почалася якась низка нещасних випадкiв! Кажуть, двоє отруїлися лiками, двоє померли вiд серця... Так, в нашому будинку! Слухай, один упав зi сходiв, зламав шию... Нарештi, в п'ятому пiд'їздi у когось вибухнула мiкрохвильовка. Пожежа була, ти уявляєш?! Нi, з нами все добре! (Тут якраз пройшла Уля. Юля забралася з ногами на диван i стишила голос). Тiлькi знаєш, кажуть сусiди, що з нашої квартири чулися якiсь грюки, голоси... А на другому поверсi нiби бачили людину, що проходила крiзь стiни... Менi страшно тут бути!

Iван, який давно вже дослухається з кухнi до її монологу, має глузливий вираз обличчя. Нарештi вiн витягає з кишенi надувну кульку зi свистулькою, надуває її й випускає в кiмнату до Юлi. Вiд вереску iграшки пiдскакують не лише Юля, але й Уля з Шафником.

Ю л я. Ванька! Ти мене доведеш до iнфаркту!.. (В трубку. Сердито). Нi, мамо, це мiй чоловiк в дитинство впав остаточно... Я тобi передзвоню. Бувай! (Кладе трубку. Iван виходить з кухнi, посмiхаючись).
І в а н (співає). "Если хочешь быть здоров, закаляйся!" Нерви теж закаляти треба, ти це знаєш?
Ю л я (стримуючи роздратування). Знаєш, Петька, когда ты голый за девками гонялся, я терпел. Когда ты пытался продать Котовскому парик, я тоже терпел, но когда ты попер не белых с криками "Все мы - братья!", я не выдержал!..

Демрнстративно вiдвертається. Iван стискує плечима. Вони мовчки беруться розбирати валiзу.

                    ЯВА ДРУГА

У кухонне вiкно заходить Вiтер.

В i т е р. О! Хазяї приїхали! (Пробiгає в малу кiмнату). А ось i я!
Ш а ф н и к. Знову вiн...
У л я. Здрастуй!..
Ю л я. Апчхи! Протяг... (Йде, щоб закрити вiкно в кухнi).
У л я. I до побачення!
В i т е р. Яка гостиннiсть! (Стрімголов бiжить на кухню, обганяючи Юлю, вилязить у вiкно. Юля закриває вiкно).

                  ЯВА ТРЕТЯ

Тi ж без Вiтерця.
       
Ю л я (в кухнi). Ой-ой-ой-ой!.. Ванька, вазон засох! (Забiгає в кiмнату).
I в а н (вмостившись на диванi). Який вазон?
Ю л я (переставляючи вазон з кутка на стiл, засмучено). Я ж хотiла занести його до Танi, щоб вона поливала... Два тижнi без води... (Юля кiлька разiв помацала вологу землю, вражено задумалася. Потiм повернулася до Iвана). Ваню, подивись на вазон...

У лiвій кімнаті Уля беззвучно заворушила губами, схопилася за голову. Шафник визирнув iз шафи, щось беззвучно вiдповiв, змахнув рукою та сховався у шафi. Поки люди розмовляли, Уля стривожено застигла, притулившись до стiни. Щоправда, за ходою розмови заспокоїлася i розслабилася.

I в а н (лiниво повернув голову). Ну i що?
Ю л я (напружено). Вiн не засох!
І в а н. Ура. (Юля загрозливо склала руки). Чого ти?
Ю л я. На ньому навiть пилюки немає!
І в а н (розвiв руками). Мiстика!
Ю л я. Ага. Мiстика... Ти знову комусь залишив третi ключi?! Кому?! Толiку?! Галактенко?! Ти ж обiцяв!.. У нас тут дiм побачень?!
І в а н (сiвши на диванi, пiдняв схрещенi пальцi). Не лишав, клянуся! Вони в мене там у шафi! Можеш подивитися!
Ю л я (пробiгла повз Улю, яка спостерегала за нею, забравшися з ногами на стiлець). I подивлюся! (Порпається в нутрощах шафи). Нема!
I в а н (скрививши глузливу фiзiономiю). Як нема?.. А-а... Подивися там... де у нас тi...
Ю л я. Що?
І в а н. Ну... наркотики i зброя. (Дуже задоволений собою знову вмощується на диванi).
Ю л я (вискакує з шафи, задихаючись вiд лютi). Дуже смiшно!!! (Бiжить в середню кiмнату).

            ЯВА ЧЕТВЕРТА

Голова Шафника та рука з'являються з шафи. Вiн свариться в спину Юлi чоботом i знову ховається.

                    ЯВА П'ЯТА

Ю л я (розмахуючи руками над головою чоловiка). Ключiв немає! Ти менi брешеш! До яких пiр це буде тривати?!

                      ЯВА ШОСТА

У  дверях безшумно з'являється Домовий. Залишаючись невидимим для людей, докiрливо хитає головою.

I в а н. Лежачого не б'ють. Чого ти кричиш? (Домовий самими губами щось говорить, дивлячись в бiк лiвої кімнати. Звiдти вибiгає Уля. Вони так само безгучно перемовляються i, не помiченi людьми, виходять).

                      ЯВА СЬОМА

Без Улiта Домового.

Ю л я. Останнiй раз питаю: хто сюди приходив?!
І в а н. Нiхто! Я тебе поздоровляю: в тебе розвивається манiя переслiдування!
Ю л я (зi злiстю вiдвертається). I вазон сам себе поливав!.. Я з тобою не розмовляю. (Витягує сумочку, зачicується, пiдфарбовується).
І в а н. Ти куди? (Юля виходить, грюкнувши дверима).

                      ЯВА ВОСЬМА

І в а н (встає). Тю, ну це ж треба... (Дзвонить по телефону). Ало! Толянич! Ну удружив! Ти б ще пiдлоги пофарбував!.. Що-що?! Вазон нашо полив?! Через тебе Юлька зi мною не розмовляє... Який-який... Мiй вазон! Теж менi - зелений патруль! (Слухає. З подивом). Не приходив?.. Поїхала на дачу? А Людка?.. Дав вiдкоша? А та твоя... кохання всього життя?... Замiж вийшла?! Так ти, бiдний, сам лишився? Я тобi не вiрю, старий. Ти мене пiдвiв. Зараз зайду, ключа заберу. (Поклав трубку. Пройшовся по кімнаті, помацав землю вазона). Ну, Толян... (Подзвенiв ключима й вийшов).

                    ЯВА ДЕВ'ЯТА

Б а л а к у ч и й  В а з о н (набурмосено). Ну звiсно. Спочатку прирекли мене на смерть вiд засушення, а коли я виявився живий, то через мене i посварилися!.. Пане Шафнику! Вибачте, я не дуже вiдволiкаю вас?..
Ш а ф н и к (вилiзає та позiхає). Ах-ах... А де це всi?
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Ви проґавили трагiкомедiю. Юля викрила Iвана в тому, що вiн знову лишив ключа котромусь iз приятелiв. I влаштувала грандiозну сцену! А винуватий в усьому я! Бо не засох.
Ш а ф н и к (який сумно-безладно совався по кiмн., зупинився, сiв, дiстав недоплетену шкарпетку  i заклацав спицями). Давно пора. Я не про тебе, звіcно, а про Iвана... (Крутить головою). Тут що був Грива?
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Так, приходив чогось, панi Улю забрав. (Стишує голос). Вони говорили тихо, але, здається, я чув iм'я Кудряни...
Ш а ф н и к (припинив плести). Кудряна! НЕ  говори про цю негiдницю! Утiкти, лишити людей без спогадiв! Як вона могла?! Знаючи, що раз i назавжди пiдселена до сiм"i Коваленкiв!..
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Так, так. На жаль Юля та Iван скоро почнуть вiддалятися, власне, уже почали... Їм i так важко, а вже без приємних спогадiв!...
Ш а ф н и к (хитає головою). От побачиш, побачиш... Тепер в  цьому домi нiколи  спокою не буде! Так i будемо одне одного шукати: люди - спогадiв, спогади - привидiв, привиди - спогадiв, а вже що буде з вазонами  не можу й уявити.
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Мгм...
Ш а ф н и к. Я б на мiсцi Домового...

                    ЯВА ДЕСЬЯТА

Входять Грива, Зозулька та Уля попiд руки ведуть Кудряну. Шафник занiмiв. Усi мовчки повсiдалися пiвколом. Кудряна безтямно оглядається.

Ш а ф н и к. Де ви її знайшли?
З о з у л ь к а. Сидiла на даху за три квавртали звiдси. Менi подруга вранцi повiдомила, яка там живе. Я пiшла подивитись - справдi!
У л я. Кудряночко, дорога, ну чого ти туда полiзла?
Ш а ф н и к. Кудряно! Чого тебе туди винесло?
Д о м о в и й. Не лякайте її. Вона завжди була "трошки в дорозi", а тепер самозаглибилася остаточно. Зi спогадами це буває. Вона заговорить сама.
Ш а ф н и к. Ну, самозаглибилася... Але чого дахами блукати?
Б а л а к у ч  и й  В а з о н. Вона полетiла за Банкiром та Старушенцiєю!
Д о м о в и й. Звiдки знаєш? Хiба чуєш думки?
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Вона це подумала на рослинному рiвнi.
З о з у л ь к а. А тепер про що думає?
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Ну-у... Е-е... Мгм... На жаль, вона перестала думати.
Д о м о в и й (встає). Менi треба йти. (Вагається). Може, запакувати її в капсулу?
У л я   т а   З о з у л ь к а. Нi, ми за нею послiдкуємо!
Д о м о в  и й. Ну дивiться... (Виходить).

              ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Не встиг Грива вийти, як входить з насупленим обличчям Юля Коваленко. Не звернувши на спiвмешканцiв жодноi уваги, жбурляє сумку i сiдає в крiсло. Грива, пропустивши її, виходить. Юля зривається, починає бiгати по квартирi. Не знайшовши Iвана, проголошує емоцiйну, але беззвучну тираду. Тодi кидається в ліву кiмнату, порпається в шафi та столi.

Ш а ф н  и к (спересердя). От кого б я запакував у капсулу! (Йде до неї, сердито збирає розкиданi речi).
У л я. То вона ключа шукає.
З о з у л ь к а. А от i герой дня.

                    ЯВА ДВАНАДЦЯТА

З'являється Iван з кiлькома пачками  морозива в руках. Далi вiдбувається беззвучна пантомiма: Юля сердито вичитує чоловiку, жестикулюючи та закочуючи очi. Вiн так само емоцiйно заперечує, показує морозиво, змахує руками, загинає пальцi, щось перераховуючи. Нарештi жбурляє ключ, вiдкриває книгу детективiв i лягає на диван читати. Улi довелося звiдти пiдхопитися. Юля демонстративно надiває навушники плеєра i прибирає в квартирi. Пiд час цього привиди коментують iхнi дiї.

З о з у л ь к а. От цей дощ надовго!
У л я. Як неприємно!.. Навiщо про це згадувати? Це було майже рiк тому!..
З о з у л ь к а. Тiльки послухай!.. Зараз вiн її вдарить. (Юля дає Iвановi ляпаса). Не вгадала. 
Ш а ф н и к (виходить до них, плете на спицях. Бурмоче). Це не іcнyвання, а якась мука! Нi спокою, нi миру! Сваряться... На моря їздять... А де що поклали - нiхто не пам'ятає... Чоботи - один у шафi, другого нема...
У л я (сплескує руками). А як все починалося гарно! Вони познайомилися в травнi, в парку. Iван був...
К у д р я н а (оживає). Вони познайомилися взимку, на балу у графа Гальського.   
У л я. На балу? Нi, ти щось плутаєш, Кудряно! Ой, вона заговорила!..
К у д р я н а. Граф Гальський був її рiдним дядьком по матерi, а вона на той час уже заручилася iз князем, коли зустрiла його на балу.
З о з у л ь к а. Це вона говорить iз самозаглиблення.
К у д р я н а. У тому життi вiн був мандрiвним фiлософом i одночасно професором кiлькох європейських унiверситетiв. Резиденцiєю його був пiдземний палац у Краковi. Вiн народився у темрявi.
У л я. Кудряно, не треба про знову про страхи!
К у д р я н а. Вона була невинною дитиною радостi, а свiтло - це єдине, що йому не пiдкорялося. Тодi вiн доклав своїх чар, i вона кинула нареченого. Вiн її над свiтом i подарував усе, що з висоти їй сподобалося!
З о з у л  ь к а. Нiби казка...
К у д р я н а. Вiн добре маскував свою справжню сутнiсть, але якось до неї пробився Ангел. На другий же день вона утекла i пішла в монастир. (Кудряна замовкла).
Б а л а к у ч и й  В а з он.  Я вважаю, вона говорить про когось конкретного.
Ш а ф н и к (до Кудряни). Ну i що було далi?
К у д р я н а (здивовано). Вона померла.
Ш а ф н и к. От тобi маєш!
К у д р я н а. Усi наступнi життя вона ховалася, аж до цього.
У л я   т а  З о з у л ь к а. До якого цього?!
К у д р я н а (посмiхаючись як до нерозумних учнiв). Коли вiн знайшов її у нас бiля пiд'їзду на лавці.
У с i (вражено). Старушенцiя!
К у д р я н а (киває). Це було останнє наймення.
Ш а ф н и к. I Банкiр?
К у д р я н а. Це його... (замовкає, уважно спостерiгає за сваркою, що розгорiлася з новою силою, бо Юля злiсно шарпнула Iвановi капцi вiником).
З о з у л ь к а. Останнє наймення?
К у д р я н а (трясе головою). Чого вони сваряться?
З о з у л ь к а. Оце тiльки помiтила! Ти ж їх кинула, от i сваряться.
К у д р я н а (засмучено). Я полетiла поза своїм бажанням. (Встає). Зараз я дещо їм нагадаю. (Рухаючи руками, щось нечутно розповiдає).
I в а н  (роздратовано) ... дзвониш i жалiєшся своiй мамi!
Ю л я. Я шукаю рiдну людину, бо ти таким не є!
I в а н. Давай, шукай!.. (Далi дiалог знову без звуку).
К у д р я н а (знiчено). Вони мене не слухають!
У л я.  Доведеться чекати, поки вони втомляться.
З о з у л ь к а. Вони один одного не чують! Кожен говорить своє!
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Iх шлюб захворiв.
З о з у л ь к а. Може, допоможе терапiя? (Бiжить за Юлею в лiву кімнату).
У л я (занепокоєно). Що ти збираєшся робити?

В кiмнаті Юля розглядає нову сукню, з сердитим обличчям. Зозулька стає перед нею i, наспiвуючи: турум-турурум, пританцьовує, робить реверанс. Юля широко розтуляє очi, рота, змахує руками, перекидає на себе валiзу й втрачає свiдомicть.

У л я. Зуля! Що ти наробила?!
З о з у л ь к а (перелякано притуляється до стiнки). Я тiльки на п'ять секунд...

Iван кидається до Юлi, потiм у кухню по воду, метушиться, хапає телефон. Користуючись моментом, Шафник ховається в шафу.   Юля приходить до тями, з плачем кидається чоловiку на шию, показує на те мiсце, де танцювала привидеса. Зозулька вислизає до переляканоi Улi.

Б а л а к у ч и й  В а з о н (сумно). О дорога моя, ти перестаралася!.. Тебе викликає Грива...
З о з у л ь к а (розгублено). Як вiн дiзнався так швидко? (Йде до виходу).
У л я. Почекай, я з тобою!
Б а л а к у ч и й  В а з о н. Валiть усе на мене!

                ЯВА ТРИНАДЦЯТА

I в а н (виводить Юлю у велику кімнату, накрапує в ложку заспокiйливе, вкладає на диван, обiймає). Це вiд сонця, люба, вiд спеки: голова, очi. Не хвилюйся. Усе пройде.
Ю л я. Яка вона була страшна i прозора вся!.. Це зi мною перший раз!
I в а н. Тобi треба вiдпочити. Лежи, нiякого навантаження! Я сам щось нам зготую, сам поприбираю...
Ю л я (жалiсно). I попрасуєш? (Той киває). Який же ти в мене добрий!.. Вибач менi. За всi дурницi, що я казала!
Iван. Це ти менi вибач... Особливо, за ключа. (Помовчали. В цей час звiдкiсь виходить Кудряна i ciдає поруч, замрiяно посмiхаючись).
Ю л я. Знаєш, я думаю, доброго в нас було бiльше нiж поганого.
I в а н. I буде бiльше, побачиш.
Ю л я (сонним голосом). Я посплю... Івасю, там точно нiкого нема?
I в а н. Точно, кохана, поспи.

      КIНЕЦЬ

Олена Лудченко. Вірші: "Місцевий бог...", "йой напосiли шпалерами хмари...", "Ти був правий, i у мене є власне проміння...", Слово по максимуму, Лабіринтова Маус, Ніч. П'єса: Статут сумісного проживання або істоти і неістоти / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Ганна Ленок. Вірші: Мамі, Вітри, Моє місто, Хата, Свіча палає

Ганна ЛЕНОК

Навчається у Малинській школі-ліцеї №1 ім. Ніни Сосніної.


МАМІ

Ти чуєш? Наша яблуня цвіте,
Широкими щебече пелюстками.
Ти бачиш? Он весна по місту йде,
Яскраво небо світиться вогнями.
Ти так любила, матінко, весну,
Як цвіт духмяний світ весь обіймає!
Ти так любила... Нене, встань зі сну,
Весну квітучу разом привітаймо!
Без тебе, як без сонечка вона:
Пече мороз, принишк духмяний квітень,
Іржаво плаче яблуня сумна,
Нема комну весну мою зігріти.


ВІТРИ

Догорає свіча. В темінь крапають густо хвилини.
Доплітається день в лабіринтах величних кімнат.
Він стікає сльозами живими на біль скатертини,
Наче дощ, наче вітер, що б'ється в шибки навздогад.
Не тривож, буревій, це засмучене втомлене серце -
Остогидла йому днів веселих скорботна орда.
Хай ридає самотньо, нехай щохвилинно озветься,
Хай себе відшукає і більше не губить в світах...
Увірвись, буревій, у тривожну розхристану душу
І пориви її на широкі поля забери.
Є там простір для них, та й колись відпустити їх мушу,
Бо у світі жорстокім колючі панують вітри.


МОЄ МІСТО

Постає у росяній красі
З сонячного чистого проміння
Те поліське місто на Русі -
Малові колишні володіння.
Все навкруг цвіте, бринить, буя,
І торкає легіт струни-сосни,
Стрімко плине вдаль Ірша моя,
І шумлять дерева стоголосі.
Перший дзвоник, юності літа.
До зорі по тернах нам дорога.
Ґречно нам вклоняються жита,
Як вертаєм до своїх порогів.
Здрастуй, Малин, - скажем знов і знов -
Не одне ростив ти покоління,
І воскресне віра і любов,
Бо цінуєм ми своє коріння.


ХАТА

Геть чорну, ніби років пелена,
Гаряче сонце хвіртку випікає.
За нею груша згорбилась сумна,
Що у криницю грушами ридає.
І ти зі стріхи сивим вже чолом
Стоїш, віконця журиш підозріло,
Мов кажеш: "Не судилось нам обом",
Мовляв, якій козі до дуба діло?
А потім схлипнеш тихо, по-старечи,
Й зайдеться серце: ти, старенька хата,
Як ти змогла завдать собі на плечі
Чіткий, легенький розчерк сіножаток,
Морозний подих зим, садок весною,
Коли безжальний трактор землю риє...
Хатиночко, що сталося з тобою?
Зостатись дико. Вийти - здичавію.


СВІЧА ПАЛАЄ

Свіча палає у кутку. Одна, у темнім безголоссі,
Одній їй світло лить прийшлося,
Із світлом лить сльозу гірку.
І ані вогника. Дріма усе, закуте в диби твані.
Хоч відблиск і останній, хоч промінь світла! Ні, нема.
Нема - і не питай чому. Нема для тебе, свічко, долі.
І не чекай, тремтінням кволим не зворушити пані Тьму.
Одна дотліє - і кінець. Із ґноту серце зачерствіє,
Прозорі сльози скам'яніють, і темінь одягне вінець.
Останній зблиск... За ним нові!
Нехай же зникне тьми гидота!
Берімось за тяжку роботу,
Запалюймо свічки живі!

Ганна Ленок. Вірші: Мамі, Вітри, Моє місто, Хата, Свіча палає / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Олег Левченко. Вірші: "Як бульбашка з'являється тимчасовість...", "Коли падає чийсь погляд - ніяковієш...", "Маленький світ повниться соком ідей...", "Дивлюсь на крапку...", "Чалапають...", "деградований час...", "парості з ґрунту...", "напів...", "біля храму...", "Позлітали дерева...", "рош...", "на нове переход-", "краси-во-рот-тя-мить...", "Вузлики тіней прив'язують очі...", "викльовують хлюпом хлюпиків...", "нуд...", "розкритикували...", "жодних...", "на плямі...", "Намащуємо крей емоцій...", "голосіївська осінь...", "романівська весна...", "вже...", "вітраж...", Без назви, "думка...", "без-меж-ні-сто-їть...", Чорний чотирикутник, "а...", "великими літерами слово ЧАС...", "у летаргії...", "З квітки...", "ніби я в тому захваті...", К В І Т К А

Олег ЛЕВЧЕНКО

Народився 1978 року в Житомирі. Навчається на режисерському відділенні Житомирського училища культури. Друкувався у періодичних виданнях, в альманасі "Зустріч'99", колективних збірках "Першість" (2001 р.), "Неабищо" (2002 р.), автор збірок віршів "Подих" (1999 р.) та "Камертон почуттів" (2000 р.).


* * *

Як бульбашка з'являється тимчасовість.
Хтось з'являється, як тимчасовість.
Хтось дивиться на бульбашку,
    як на тимчасовість
в країні спостережливих бульбашок.


* * *

Коли падає чийсь погляд - ніяковієш;
коли падає дощ - ховаєшся під парасоль;
коли падає на груди безсилля - зупиняєшся...
...а якби впало небо?..


* * *

Маленький світ повниться соком ідей,
росте зрушуючи пружну оболонку...
Задивлені очі безмежжя
захоплено спостерігають за тим оживленням,
що має зовні - спокій,
поки, раптом
з бруньки-світу -
       квітка.


* * *

Гілля дерев спіймало небо,
Шалено крутить вітром пружним
В усі боки, та що є духу,
Щоб очманіло навіть сонце.
Земля здіймає чорне пузо,
Щоб уміститись в більший обсяг...
Щоб доторкнутися до неба,
Що заплітається в гілляки.
Земля росте одним курганом -
Їх підняли дерев епохи.


* * *

Дивлюсь на крапку;
вона мені нагадує центр світу -
вона зупинила на собі мій погляд...
...здивувала!..


* * *

Чалапають
     порухи
           по східцях
       вниз
      до
 "."



* * *

На жаль годинники
верлібром не співають -
тік-так,
тік-так,
тік-так...


* * *

деградований час
деградує
крізь сито наших душ
просіюючись
пеклом
нашим переживанням
іти сліпими
світ за очі
ніби
мусимо


* * *

       безпорадний
пора
порад
порядний
          чий
поряд
       без


* * *

Проходжу крізь малюнок
пейзажних роздумів.
Падають звуки дощу
крізь павутиння цокаючого годинника.
Час гостювати сну,
а він не поспішає.
Хтось має бути господарем...
У кожного свої пріоритети
та їх ми не помічаємо.


* * *

парості з ґрунту
хтось
просто так
між рядків думок
нервова напруга
камінням різнобарвним
довгим намистом
переростання у спокій
підтекст переживань
ілюзія перспективи
апофеоз
цівкою
затишок


* * *

напів
   по
   полу- менем
мене
   пло- менем
   полу- м'ям
ру- м'н
зацілований я


* * *

біля храму
продають природу
Неділя Вербна
для охочих
гілля освятити
за так
купуємо Бога
верзеться
духовно ростемо
щоб торкнутись святого
прозвітувавши
опісля літургії
розпродаж


* * *

Позлітали дерева
Тини, огорожі
В розчахнутий позіх
Зеленого неба.
Стіни метеликами
Причаїлися на
Квітах асфальту.
Булькає листя
В лопотючому вітрі,
Нявкають ноги
Присутності нашої.
Я безтурботний
Між аркушем й ручкою
Доходжу до ручки.


* * *

радісна
рай дісна
рай дійсна
райдуга
рай дуда
раду дай
роду дай
род удай
родину
Ра диво
райди Бо


* * *

рош
рошко
рошколана (ромашка)
роксолана
роксолань
русколань
русь
русія
русь і я
рось
росія
рось і я
рос
орс
орсій
орій
орієць
оріянець
оріян
уріян
укріян
україн
українець
укр-індець
укр - отець
укр - ти
україти
у краї ти
у раї ти
у храмі ти
у храм іти
у рабі ти
у рабина
у врат Біг-а
Бога
моя країна


* * *

на нове переход-
жу-ю гумку думок гри-
стих-а продовжуючи соло-
дити-нного язика свого неслухняно-
го-стям поетичностями як коло-
ду-мок


* * *

краси-во-рот-тя-мить
удав-лен-ніс-тю-тюканням
на-голо-ві-тром-боном


БЕЗ НАЗВИ

...............................................
...............................................
...............................................
...............................................
...............................................
...............................................


* * *

мисленням
масленням
маслюком
комплексується
       плаксивий
комплекс
компас
              сивий
              спортивний
    для            експорту
                     ртутним
медляком
      ляком


* * *

Вузлики тіней прив'язують очі,
Як павучки віття лапками водить,
Ніби малює якесь павутиння
В тихім яснім помаранчевім вітрі.
Голосом хриплим регоче природа,
Мабуть щось сталося з мисленням нашим...
Нас запечатує штампами врода...
Хтось домальовує міфами німби.
Ходить електрика денного світла
По обігрітих будиночках душних.
Може комусь з часом знудить від сонця,
Небо на смак ми відчуємо - кислим.


* * *

викльовують хлюпом хлюпиків
жахастиків із хвостиками
карлючками з колю ключ
колосками колючками колінами
на пальмі панельній на панелі
міста міс істини містера житомира
на вулиці вулику укус кусючого
шосе щось є таке самісінького
на кий на кой накісь київського
напів провів повів повії


* * *

нуд
нудисти
    диском
    дустом
на
    дискотеці
        скаутами
              отаманами
                    манять
                 у мандри
                    мандаринами


          * * *

розкритикували
розсекретили
розсекретикували
      секрети
         кували
  й накували
     на
         ковадлах
         кувалдами
         ку         ми
             ва  да
           у      дам
         ку    лда
                   дами
         ку
         ку


* * *

Крила шурхочуть по озеру неба,
Пахощі пишні торкнули вуста.
Вільно пливе у розгойданім леті
Наше спокійне й непевне життя.
Бубки червоні фарбують повітря,
Сонячний ладан тече із кори...
Дика природа вдивляється ніжно
Бростями часу у техно-роки.


* * *

жодних
змін
              грає дзвін
                  а       в
                    є
               гра         нова
                           інноваційних
                              новацій
              гра                  цій
                                      цінних


* * *

земна  осінь
ось
    інь
ось
    іній
      на      ній
осінньою
  синню


* * *

зацикленість
   циклами
   цибатими
   цьомкає
   циркулем
     мислення
         кулеметом
   цирк


* * *

     на плямі
підкреслена лямівкою
    мавка
       вродою    -мальвою
              до    ля  альтом
    до    ямайкою
     до    змійкою
                   до   мі
                      доменом
дому


* * *

Намащуємо клей емоцій
на свої очі, тулуб, руки...
з часом звикаючи,
як до нього пристає бруд...
Наше тіло огортає неприємне відчуття,
до якого теж звикаємо,
увижаючи звільнення:
заклеюванням...


* * *

голосіївська осінь
голос
       сіє
           всяка осінь
гола
       сива
               як   осінь
 красива
у         вас      осінь
максиме


* * *

романівська весна
    манить
рима                 сина тадея що
лірна
рильна
               як
                   мак
                   максим
рильський


* * *

Уникати буденності,
Монодумок -
Нагадувати
Мушу собі.


* * *

Всесвітній сад віє свіжістю
через зачинені вікна
у губку кімнати,
всмоктуючи...
навіть місяць прилип до шибки.


* * *

вікно
вічко       у
кіно   світу
  іконою телевізора
  модного
    одного фільму
               щільне вічко
    Хічко?ка


* * *

вже
      нема
  жениха
в
  женеві
в
  желе
          він
невже
          він
            інший
               шийний
фужерний
фуршетний
фу-
 туристичний


* * *

 вітраж
 ві-раж
ви-разу
     раз
відважності
   два
            настроєм
            нас
      троє
        роєм
        риємо
      граємо
      гра
є
  така
етика


* * *

думка
намагається бути об'ємною
(когось хоче обійняти)
сірич

КУБОМ

* * *

без-меж-ні-сто-їть
пох-мур-ним-бом-бард-увань
світ-о-буд-ова-ці-я-ми-слення


ЧОРНИЙ ЧОТИРИКУТНИК

чорнийчорнобильчорнильно
чорашнімчортополохомчорт
чортівнеючорноючортівнею
чортівнеючорноючортівнею
чортчортополохомчорашнім
чорнильночорнобильчорний


* * *

з боку критики
  рити
    втики
      таки
      тіки
      так


* * *

а
  де
       гра
       грау
         раунд
             унд
адерґраунд


* * *

великими літерами слово ЧАС
             чомусь нагадує ЧАЕС


* * *

у летаргії
   літургія
   літа


* * *

I

над
      хо
          дить
      хо
          хіт
на
    чи
нань
на
    ті
       ло
  вті
       ле
          но
              го
          но
              сом

II

при
      ро
          да
      ро
          бить
      ко
          ло
      ко
          ми
три
     крап
            ки
     кра
           щих
                  запитань


* * *

З квітки
піднімається рука пахощів
і водить когось
за носа.


* * *

ніби я в такому зaхваті
захoпленні
скупчений
завчений
  а
    в
      чім справи
    в         правах
        вах
ніби по-єврейськи
  євро
      пейськи
      пейси
не тільки на вухах лoкшина
        вакцина
в томатному соусі
            ніяке соц-
                       бері
            бери по-нашинськи
на виделочку
    вид
        дело
        справи
        справочку
а я тут ні до чого
у моїй тарілці моя демократія
       до-     раті
ніби як у серіалі
       до       рота
пережовуючи
       живу   чи
       чи
       живу          якщо їм
кому
не в тому справи
а починалось все
ніби я
 аби як
 а
   ви як

Олег Левченко. Вірші: "Як бульбашка з'являється тимчасовість...", "Коли падає чийсь погляд - ніяковієш...", "Маленький світ повниться соком ідей...", "Дивлюсь на крапку...", "Чалапають...", "деградований час...", "парості з ґрунту...", "напів...", "біля храму...", "Позлітали дерева...", "рош...", "на нове переход-", "краси-во-рот-тя-мить...", "Вузлики тіней прив'язують очі...", "викльовують хлюпом хлюпиків...", "нуд...", "розкритикували...", "жодних...", "на плямі...", "Намащуємо крей емоцій...", "голосіївська осінь...", "романівська весна...", "вже...", "вітраж...", Без назви, "думка...", "без-меж-ні-сто-їть...", Чорний чотирикутник, "а...", "великими літерами слово ЧАС...", "у летаргії...", "З квітки...", "ніби я в тому захваті...", К В І Т К А / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].