Анюта Василюк. Вірш: "Дивлюсь я в неба голубінь..."

Анюта ВАСИЛЮК

1986 року народження, учениця 9-го класу Липненської ЗОШ.

***
Дивлюсь я в неба голубінь,
На вітром заколисані ліси.
Куди б то зором ти не кинь –
І погляд від краси не одвести.
Це все мене з дитинства огорта,
Усе це зву я просто – Батьківщина,
Для мене ти єдина, ти – свята,
Навіки в серці ти моєму, Україно!

Анюта Василюк. "Дивлюсь я в неба голубінь..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.12.

Леся Бур'ян. Проза: Ш.М.В. «Воно дихало і бачило...», Б.Л.В. «Ти знову несеш її сюди...», М.О. «Її посмішка...», Б.Т.В. «Зараз воно хворіє...», Г.Т.В. «Дві сонячні краплинки впали тобі на руку...», Б.Л.В. «Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду...», «Я рвучко підняла руку...», Ш.А. « - Коли перестанеш малювати квадратні кола...», «Вони лежали спокійно, поки не випав сніг...»

Леся БУР’ЯН

Народилася 14 грудня 1981 року в с. Половецьке Бердичівського району Житомирської області. Навчається на філолоґічному факультеті Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка.

***

Ш.М.В.

Воно дихало і бачило, і, може, відчувало… Воно знало, що ця зірка може впасти і тоді буде золотою в багнюці. Невесело? Воно подумало, що в’язка синя темрява впаде на нього і накриє зеленими голками чорного сонця. Подумало… Погано, що ніхто цього не взнає. Ні! Ні? Ні…
Знову вони. Вони біжать летючи, сидять ходячи, самі того не помічають. Дивно, вони – не зірка.
Воно знало, що зірка потребує його дотику, але – боїться їх. Воно намалює ніжність самотнього холоду, і їм-йому і зірці – буде темно при світлі, що належить їм, і яскраво-червоно в темряві вічності. І вона це знає, але впаде. Впаде; так і залишиться мережаним осіннім листком, на який з темного тротуару поглядало зірчасто-білими очима невідоме нам тепло…

***

Б.Л.В.

Ти знову несеш її сюди. А може, це вона веде тебе вже вкотре? Вона.., вона… В такі спалахи саме вона – і знову сюди. Вона… А ти?..
Тут можеш впасти біля білих зірчасто-прозорих плям, і тебе накриє ціле небо. Вгадуєш вічність думок, думки вічності, але зовсім про це не думаєш.
Чудово! Класно! Вони знову танцюють! Зовсім не дивно. Через прив’ялі, жужмом зібрані тонкою павутинкою, фіолетові стебельця трави – бачиш. А вона відчуває. Вона.., вона… Дивно, що саме вона, ти і ці дивні танцюючі русалки – дерева?!!
Все починає кружляти… Припиняєш. А вона? Вона виривається і, звільнившись від тяжкої ноші мумії, падає. Знову злітає – падає… Ти стримуєш її. Не дивно: бо ти – людина, а вона – твоя душа…

***

М.О.

Її усмішка… Чому про неї сперечаються? Її люблять і ненавидять, наслідують і шматують, але не розгадують…
Посмішка осінньої грози, весняного дощу, літнього сонця? А може, це – посмішка жінки!!! Ні болю, ні радощів, ні смутку – жінки.
Осіннім небом весняного дощу впаде вона на його очі.., а він? Ница істота!!!
…Сміється. Сміятиметься завжди, бо це – посмішка жінки, яка пізнала радість материнства і… чоловічу зраду…

***

Б.Т.В.

Зараз воно хворіє. Лише іноді намагається підняти дві згасло-блискучі зірочки – бачити їх.
Жахливо! Чому? Воно віддавалось їм у руки, але золоте павутиння врізалося в його вічні спалахи. Вже обережніше – не дивно!
Вони хапають його обома руками впиваються ненажерливими іклами в прозору хмаринку тільця, залишаючи по собі жовто-зелені плями радості-насолоди.
– А воно?
– Воно хворіє…
– А якщо загине?
– Загинуть і вони…
– А ліки?!!
– Вони не зрозуміють…
– Чому?
– Вони – лише люди, а воно – щастя…

***

Г.Т.В.

Дві сонячні краплинки впали тобі на руку… Ніби росинки, а може, – дві піщинки. Сонячне де рево затремтіло стовбуром, торкнулося віттям по-дитячому безмежних очей. Розумієш, що вони ніколи не зрадять тебе. Стає затишно-дико… Вони супроводжують навіть в залізних пазурах сьогодення!.. Бо ж вони єдине, що тримає тебе і тут…
Раніше все було навпаки. Золото осіннього листя, срібло сліпучого снігу, діаманти сліз, перлини дощу. А зараз? Відчуваєш, що живеш цілу, нікому не потрібну, вічність – погромлений мурашник: безлад, бруд, уламки.
Невже ж ти зневіришся? Кинешся в цю мілку безодню?.. Ступаєш майже впевнено, як по власному серцю. Підходиш…
…Вони ніби виринули з темряви… Відвертаєш очі від тисяч тих, хто стоїть над прірвою, і, захлинувшись, повзеш назад…
Іноді так і трапляється – спогади рятують тебе від темної безодні…

***

Б.Л.В.

Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду блакитного скла… Різкий ніж жовтого променя різонув її зіницю – вона вгледіла тамуючі зірки: метушня…
Забула, поринула в сіру безодню зелені – світ справді позеленішав від довгого вибілювання зими. Чому? Чому вони знову зробили це з нею? Чому? Вже так було, не раз було… Не хотіла, відмовлялася вірити – заплющувала пусті очі: леді Реальність виїла їх.
Він, він, він… – вони і з нею, і знову… Навіщо? Навіщо вони зрадили?!!

***

Я рвучко підняла руку. Потемніле сонце кинуло промінчик на гостре лезо. Темрява. Спалах. Дикий оскал зубів. Затрималась… Ні, варто. Повітря задрижало спокійними нервами. Судорожна сльоза змочила палець. Я міцніше стисла кулак-удар!!!
Як дивно, я й не думала, що Надію так легко вбити…
Тонка цівка блакитної крові пробилась з-під блакитного одягу і пофарбувала ще живі, неохололі вуста. Вона подивилась на мене моїми очима.., подивилась востаннє.., подивилась криштально-чисто, без осуду.
Я ніби подивилась у дзеркало, подивилась востаннє.., і навіщо я вбила свою останню надію?..

***

Ш.А.

– Коли перестанеш малювати квадратні кола й називати їх трикутниками – тоді й поговоримо?!! – сказало Суспільство і викинуло Мене за двері свого життя…
Нічого, зависла. Не те, щоб метушня, або бездіяльність, якось ніби затишно, спокійно!!? Поклала руку на пухке повітря Позажиття. Космос! Ха! А вас тут нема, і.., не буде (зітхну).
Десь далеко внизу Маленький Принц розмовляє з Лисом…
Чому це він вирішив, що ми маємо відповідати за тих, кого приручили. Це ж бо не лише ми? Це і вони. Не можемо ж приручити їх без них. Смішно? Зовсім ні… Нав’яжуться нові, повиснуть сонячними намистинками, а тягнуть донизу. Потягли, зламали та… ми ще й маємо відповідати.., цікаво?
Ніжна ручка вигребла з корінням напівздохлу ромашку і відкриває пелюсточки. Недозрілі жовті насінинки галасують, аж надриваються, від чого серце Квітки здригається в корчах.
А я зависаю. Давно вже. Добре оце так, без галасу.
… Чому це мені не байдуже? Байдуже?
Ще й як! Просто байдуже і байдуже, аж вже байдужить…
= Йди…
– З байдужістю, в чорне коло Всесвіту, як всі?
= Йди…
= І що??
– А що – пішла.

***

Вони лежали спокійно, поки не випав сніг. Тоді рука Творця потяглася за Сірниками, щоб запалити Вогонь вічності. В коробці їх було багато, і вибрали перший навмання, вхопивши задубілими пальцями. Боляче шкрябнули серцем по душі коробки, від чого виник Вогонь Роздратування. Спробували увімкнути комфорку, але Сірник догорів – роздратовано викинули на підлогу...
Треба взяти другий. Він був такий же, тільки трохи довший. Викресав. Він був слухняний, і його поклали на коробку, хоч і напівзгорілого...
Поки Він набирав Воду в розбите коло чайника, Хтось загасив Вогонь. Спокійно блиснули звірячі оченята, і блиск їх зупинився на Коробці. Руки усією довжиною потяглися до неї і висмикнули останнього Сірничка. Швидко запалили на всю міць і спробували, стоячи на відстані невеликої Вічності, викинути недопалок в Сміття. Крила не виросли – Сірник впав на лінолеумну Землю...
Так вони лежать: хто на підлозі, хто на верхівці Коробки, а хто – з самого низу – ледь не на смітнику. Але то нічого. Вони вже відпалали, догоріли і все одно опиняться в Смітті, заметені прибираннями Творця...

Леся Бур'ян. Ш.М.В. «Воно дихало і бачило...», Б.Л.В. «Ти знову несеш її сюди...», М.О. «Її посмішка...», Б.Т.В. «Зараз воно хворіє...», Г.Т.В. «Дві сонячні краплинки впали тобі на руку...», Б.Л.В. «Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду...», «Я рвучко підняла руку...», Ш.А. « - Коли перестанеш малювати квадратні кола...», «Вони лежали спокійно, поки не випав сніг...» : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.9-12.

Ольга Бортнікова. Вірші: Трьома рядками, Ода яблуневому цвіту, Земле моя. Проза: Сила любові (новела)

Ольга БОРТНІКОВА

Народилась 21 квітня 1981 року. Працівник редакції Червоноармійської районної ґазети “Вісті”, студентка факультету “соціальна робота” Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. Лауреат Поліської відзнаки “Срібна вежа” за 2002 рік у номінації “Засоби масової інформації”. Член Національно Спілки журналістів України.

Трьома рядками

***

Легенько, аби тишу не збудити,
Я, озирнувшись, двері зачиню,
Піду, блукаючи по світу...

***

Сонце золотить моє волосся,
Пада промінь скошеним колоссям.
Щастя мить... Та ні, усе здалося.

***

Обтрусився яблуневий сніг
На обличчя стежечок-доріг
І духмяним покривалом ліг.

***

Блакитний смуток в зоряних очах.
Самотність синя висне на плечах.
І лиш у серці ще горить свіча.

***

Єство наповнене передчуттям,
Що станеться ось-ось щось незбагненне,
І зміниться усе моє життя...

***

Фантазії, о коні неслухняні,
Не зупинити вас, не вгамувать!
Несете ви мене в краї незнані.


Ода яблуневому цвіту 

Білим цвітом, 
Білим снігом,
Білим дивом
Яблуні зодягнулись.
Сонцем умитим,
Серцем відкритим,
Ранком привітним
До мене пригорнулись.

І радісно, і так тривожно
Рука ж до гілки, неслухняна,
Вже тягнеться...Не смій, не можна?
Вона – жива чиясь кохана...

Пахне духмяно,
Пахне весняно,
Пахне так гарно!
Незаплямований рай.
Квітне роса
І небеса,
Цвіт – на косах.
Цвіте душі, не облітай!

Слова всі зношені й чужі
Тьмяніють у безсиллі.
Як тісно й щемно вже душі
В солодкім божевіллі!..


Земле моя

Земле моя!
      Своїми потрісканими долонями
Ти лагідно доторкуєшся до моїх ніг.
І вустами спраглими та солоними
Цілуєш, як любляча мати, стопи мені.

Земле моя! Іду полями твоїми безмежними
Милуюся квітами тихими, ніжними,
Росою на павутинні-мереживі...
Усім, на що лиш гляну, земле, я тішуся!


Сила любові

Новела

– Бабуню, почитай казочку!
Людмила Петрівна сіла у крісло і пригорнула до себе непосидючу онучку. «Жили собі...» – читала бабуся. ІІомітивши, що дівчинка заснула, вона ніжно погладила світлу голівку. На серці було тепло і радісно. «Я дуже щаслива, – повторювала жінка. – Я дуже щаслива...»
– Сашко, я маю тобі щось дуже серйозне сказати.
Чоловік занепокоєно подивився на Люду.
– У нас з тобою буде дитина!
У нього не було від радості слів. Немов пір’їнку, він підхопив молоду дружину і закружляв з нею. А потім обережно притулив до себе і ніжно поцілував.
Місяці летіли швидко, немов діти на санчатах з гірки. Усе до міліметра в оселі було пройняте очікуванням. Тут жила велика любов, якою хотіли огорнути нового члена молодої сім’ї. Усе наче говорило до майбутнього гостя: «Ми тебе чекаємо. Ми тебе любимо».
Ранок. Холодний і похмурий. Такий, як і вчора. Але щось у ньому не так. І світ не такий, як учора, він – безбарвний, перекинутий, чужий і далекий...
Вони мовчки сидять у кімнаті. Все позаду. Небезпека минула. Лікарям вдалося врятувати Люду. Але дитина..,
– Кохана, не впадай у відчай. Ми – молоді. Усе в нас налагодиться. Ми зможемо подолати ці випробування.
Люда дивилася на стіну. Їй здавалося, наче частина її вмерла і тепер те місце болить пусткою. Вона дізналася, що вже ніколи не зможе народити дитину, – і ця правда шматувала серце, яке так прагнуло дарувати материнську любов.
Олександр потерпав від своєї безпорадності і, як слід подумавши, запропонував дружині взяти на виховання сироту.
Оленка лежала в колисці, немов царівна. “Яка ж ти крихітка, – шепотіла Людмила над немовлям. – Як же могла мати від тебе відмовитись? Як могла залишити?”
Подружжя раділо. Адже тепер вони – справжня повноцінна сім’я.
Але знову біда увійшла у їхній дім. Незрозуміло, як сталося, що усиновителям не було відомо, що вони взяли з дитбудинку дівчинку з дитячим церебральним паралічем. Про це вони дізналися, коли обстежили Оленку.
Лікар-педіатр співчутливо запитав у молодих чоловіка і дружини, що вони робитимуть, чи повернуть дитину назад.
– Ні, – в один голос відповіли йому.
Важко, ой як важко було виховувати доньку! Як, проте, раділи, коли вона невпевнено слабкими ніжками зробила перший крок! Здавалось іноді, що не вистачить терпіння, але здатися – то означало зрадити надію, що сяяла в блакитних очах Оленки. І не відомо звідки бралася дивовижна сила, яка долала усі труднощі, перемагала всі негаразди.
Пішла донька до школи. До звичайної школи.
Вчителька дивувалася здібностям дівчинки-інваліда. Тим більше, що спочатку вона переживала чи вийде щось із цього. Адже діти дражнили Оленку, бо вона не була схожа на них. Вони глузували з неї, що її, третьокласницю, ще й досі батьки возять взимку на санчатах до школи і забирають після уроків додому. А згодом по черзі самі почали возити Оленку, щоб допомогти її батькам.
Оленка зростала щасливою дитиною. Бо їй не бракувало любові та уваги, бо до неї доброзичливо ставилися. Фізичні вади, які спочатку відлякували однолітків, згодом у їхніх очах ставали непомітними. Адже дівчинка була веселою, доброю, щедрою і завжди готовою допомогти.
Важко довелося попрацювати батькам та Оленці – і донька закінчила школу, а потім і інститут.
Здавалося, що доля віддячує щастям за минулі страждання. На випускному вечорі в інституті батьки познайомилися з майбутнім зятем. А через два роки вони тримали на руках, немов курчатко, золотоволосу онучку.
Людмила Петрівна сиділа у кріслі, пригорнувши до себе онуку, яка посміхалася уві сні. Щасливі думки бабусі раптом перервав стук у двері. Здивована таким пізнім візитом, господиня відкрила двері. На порозі стояла блакитноока блондинка середніх років.
“Ви – Людмила? – у тремтячому голосі відчувалася нерішучість і втома.
— Я – мати вашої Оленки! Рідна мати...

Ольга Бортнікова. Трьома рядками, Ода яблуневому цвіту, Земле моя : вірші ; Сила любові (новела) : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.7-9

Юлія Борисова. Проза: Я рахую ліхтарі. Вірш: Я плід модерних сподівань

Юлія БОРИСОВА

Народилася 2 листопада 1985 року в м.Бердичеві, після закінчення 8 класів вступила до Житомирського обласного педаґоґічного ліцею. Виховувалась у Бердичівському Будинку дитячої творчості ім. О.Разумкова.


Я рахую ліхтарі

Хтось рахує дні, хтось людей, хтось гроші, кохання, зірки, а Вона – ні. Чудесна й дивна така, рахує ліхтарі. Такі веселі забаганки трапляються лише у деяких людей. Вперше Вона відчула тепло дощового осіннього епілогу дня, коли не просто сиділа біля Його колін, ховаючись під жовтими віями-соломинками впродовж років так з 12 чи 14, а думаючи про щось дитяче, але таке тоді доросле з трьома: Підвіконням, Шибками і Рамою; іноді у спір заплутувала Тінь, але тоді вона ще не вважалася романтичною, бо була просто тінню. Той Ліхтар малював кола на заплаканому асфальті і викривав усю красу дощу-снігу, що не падає, а просто пролітає. Дивне було знайомство, а головне – міцне.
Настав час, коли вночі можна не спати, а просто дивитися у тимчасово зайняте вікно не своєї кімнати. Минуло ще два роки, а він її не покинув. Вони випили кави ні з чим, декілька годин повоювали зі Сном і десь, серед нездійсненних ілюзій, прокинулись. Її хвилювало ще два запитання: ще один Він і таке застрягле на щербинці долі Воно. Він її чомусь залишив, а речі свої із серця забрати у поспіху забув, і Вона тепер мала клопіт шукати когось, щоб речі ці неодмінно йому повернути. Але ж, знаєте, кожного дня такій легкій і ніжній нести таку важку валізу?!   А те Воно, що зачепилося, уже встигло набриднути, це дитинство соромило її в очах дорослих дітей. Отож, з надією нарешті заклеїти свої тріщини, глянула у вікно – і ось давній друг, якого сьогодні полагодили ремонтники. Він свою маленьку чаклунку, звісно, впізнав, блимаючи кружками, вітру не було... Сонячний зайчик постукав Їй із того краю декартової площини, друг вимкнувся.
Вона тепер найщасливіша. 22 лютого, а Вона вже позбулася цієї причепи і викинула зайві речі, не пам’ятаючи лише куди. Так буває. Тепер одне завдання – felling the gaps1.
Нещодавно Настрій заспокоїв її таким: Ти ж вільна людина, можеш вибирати собі інше майбутнє, або… інше минуле. Минуле мені ще й сьогодні серед болю між ілюзією та дійсністю нагадує позаповненими дірками чи вже прірвами. Та я не хвилююсь, вікно тепер тільки моє, і товариш не витикається аж до дванадцятої.

'Заповнити пропуски


***

Я плід модерних сподівань,
Я донька страченого часу.
Мій світ диктує ряд бажань.
І погляд мій одного класу.

Я маю знать, що десь є зло.
Сприймать, робити непрощенне,
Любить й не знать сама кого:
Любов нова – дійство не денне.

Я маю вірить у прогрес,
Дикунство ловлячи очима,
І вірить в те, що це мій хрест,
Торкаючись низів плечима.

Навіщо рій високих дум,
Коли керує всім бентежне,
Знаходжу в попелі свій сум,
Що модернізм цей неналежний.

Юлія Борисова. Я рахую ліхтарі : проза ; Я плід модерних сподівань : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.5-6.

Юлія Борецька. Проза: Україно, ти для мене диво!..

Юлія БОРЕЦЬКА

1986 року народження. Навчається в 10 класі Тетірської ЗОШ. Голова ради старшокласників рідної школи.

Україно, ти для мене диво!..

Краю мій лелечий! Сторононько рідна! Де знайти слова, щоб сказати про всю любов до тебе? Ні, не просто слова. Хай моя душа співає ніжну мелодію любові. Я залюблена в твої синьоокі озера, стоголосі діброви, мене пестять твої медвяні луги. Ти зігріваєш мене теплом батьківського дому, материнська ласка і бабусина добра казка – це Ти.
Чому ж твої сини і доньки так мало дбають про тебе? Чому далі гарних слів справи не йдуть? А можливо, вони не рідні тобі діти? Їм не болить твоє майбутнє, вони живуть сьогоднішнім днем, а завтра – хоч потоп.
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Воно в руках тих, хто ввібрав любов до тебе з материнським молоком, хто п’яніє від запаху чебрецю і чорнобривців, хто мову твою плекає і голубить.
Закриваю очі і у мріях переношусь на десятки років вперед... ...Яке дивне враження, немов ти знаходишся в іншому світі. Приємно вдихати на повні груди свіже повітря, милуватися блакиттю неба, вслухатися в дивне щебетання пташок. Я – у царстві природи. Та ось до мене долинула краса живого народного слова. Ні, не суржику, а чистого, немов кришталева вода. Слова рідної мови ніби йдуть від самого серця, і це підносить мене до вершин щастя і доброти. Жива, жива ти, мово рідна! Не просто жива, а квітнеш, розквітаєш у всій своїй красі. Нарешті тебе полюбили, нарешті зрозуміли твою красу і твою силу.
Поглянеш навкруги – і зразу ж відчувається, що все в ґармонії. Існують мораль, почуття і науково-технічний проґрес. Так, так. Саме це. Адже неподалік я помічаю якусь дивну споруду, що виблискує на сонці. Так це ж сонячні батареї! Вони замінили атомні станції, що допомогло позбутися загальнолюдських бід, таких, як чорнобильська ніч. Але тут, у селі? А що ж дивного? І село моє рідне вже не впізнати. На полях колосяться небачені врожаї, А їх збирають там не “Джон-діри”, а наші вітчизняні “Лани України”. І комбайнери не замучені спекою, бо в кабіні кожного кондиціонер, холодильна міні-камера, у будь-який час можна поласувати напоєм чи морозивом.
Підходжу до села (насправді це вже ціле селище). І на думку спадають слова Т.Шевченка:
Село на нашій Україні –
Неначе писанка, село!
Так, воно зовсім змінилося. Нові добротні будинки, на яких не видно димарів. А навіщо? Тепер жодного деревця на дрова.
Адже є сонячна енерґія.
Так, все змінилось до невпізнання. І лише багряні кетяги калини і різнобарв’я мальв говорять мені, що це моя батьківщина.
А люду скільки! І все молодь, діти. Отож, не вимерло село, як пророкували, повернулась держава обличчям до Його проблем. Тепер у місто нікого не затягнеш. А навіщо? Хіба що вищу освіту здобути. І швиденько назад у цей земний рай. Тут тобі і перукарня, і лазня, і косметичний кабінет, і ательє мод... А це що за палац?  Спортивний зал?!!
Як ми про нього мріяли! Нарешті збудовано. Ще й який! З басейном, тренажерними залами, працюють різні спортивні секції. Диву даєшся. А школа, моя рідна школа! Саме тобі я  дякую пробудженим інтересом до всього прекрасного, де скарбів духовних мого народу. Тут я пізнала народні звичаї і відчула чудодійні чари  рідної мови та всього, що є рідним і прекрасним на батьківській землі.
З трепетом ступаю  на поріг і відкриваю двері. Класи світлі, просторі. У кожному – комп’ютери, є лінґафонні  кабінети. Адже тепер вивчають аж три іноземні мови!
Адже (вперше?!) треба гарно знати рідну мову, бо українська вже займає у світі таке ж місце,  як і анґлійська.
Діти мають можливість отримати музичну освіту, є уроки хореоґрафії. Невже це загальноосвітня школа? Це ж якийсь ліцей чи гімназія! Ні, все ж таки загальноосвітня. Ось вона тепер яка!
Вчителі лише консультанти. Не треба перевірок ні районних, ні обласних. Всі дані про кожного учня, про його знання і досягнення занесені у комп’ютер.
Лине пісня шкільного дзвінка. Починається перший урок, але спочатку – гімн. Він не просто звучить по радіомовленню. Його співають всі учні та вчителі. Виконують з гордістю, адже є чим гордитись. Ми – українці.
Сон? Казка? Ні, твоє майбутнє, Україно! Я впевнена у цьому, я у це вірю.

Юлія Борецька. Україно, ти для мене диво!.. : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.4-5.

Микола Бобровницький. Вірші: "Кохання і вино...", "Мамо, Ваші роки пролітають!..", "Може, сніг упаде завтра зрання..."

Микола БОБРОВНИЦЬКИЙ 

1986 року народження, член клубу “Юність Полісся” Житомирського Центру творчості дітей та молоді.

***
Кохання і вино
Холодне серце гріють.
В бокалі видно дно,
Слова думок німіють.
Забути, пам’ятать?..
Весною листя в’яне,
А влітку сипле сніг
В думках моїх, кохана.
Але, мабуть, не варт...
Твій погляд не зі мною:
Вогонь льодових варт
Пече мене до болю.
І кожне почуття,
І разом ми з тобою
У пам’яті життя –
Залишимось любов’ю.

***
Мамо, Ваші роки пролітають!..
Мамо, Ваші роки пропливуть...
Але я єдине, нене, знаю –
Вік твоєї вроди не забуть.

Хай там як з здоров’ячком не склалось,
Ваші руки завжди золоті!
Знаю я: надходить швидко старість.
Ви ж для мене вічно молоді!

За тепло, за ласку, перше слово
Щиро вдячний Вам, допоки жить.
Ваша добра материнська мова,
Мов струмок з-під каменя, бринить.

***
Може, сніг упаде завтра зрання...
Сум з душі відійде на світанні...
Спогад голову п’яну морочить,
Та зозуля долю пророчить.
Як все легко: мрії здійснились –
Я кохав, моє серце розбилось.
І порою згадаю цілунок...
Той... найперший,
солодкий, мов трунок.
Сил налив він у зморене тіло,
Що від щастя співало і мліло.
Збожеволів від радості мозок...
...Якось мовила ти: “Я не можу...”
Потім – холод стояв на світанні...
І закінчилось перше кохання.

Микола Бобровницький. "Кохання і вино...", "Мамо, Ваші роки пролітають!..", "Може, сніг упаде завтра зрання..." : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.3-4.

Оксана Бабич. Вірші: Лід, Летять роки, Случ

Оксана БАБИЧ

Народилася 3 квітня 1988 року в селищі Кам’яний Брід Баранівського району. Навчається в Кам’янобрідській ЗОШ. Друкувалась у періодиці та книзі краєзнавчих нарисів “Кожному мила своя сторона” (1998 р.).

Лід

Мороз під ногами тріщить,
Сніжок веселенько блищить,
Лід на річці лежить,
Під льодом вода біжить.
По тонкому льоду не можна ходить,
Бо треба на світі життя ще прожить.

Летять роки

Віє вітер, листя опада,
Спогади дитинства
Принесла вода:
як була маленька,
гралася в садках,
віти на деревах
всі були в снігах...

Случ

Случ пливе,
В Горинь впада
Його могутня вода.
Случ – глибока ріка,
В ній і хвиля он яка!
Й риба ходить не на сміх –
Наловити б цілий міх!

Оксана Бабич. Лід, Летять роки, Случ : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.3.