Тетяна Іващенко. Проза: Три дні

Тетяна ІВАЩЕНКО

Народилась 1 березня 1988 року  в с.Короченки Чуднівського району. Після закінчення 8-ми класів пішла на навчання в Житомирський педаґоґічний ліцей.

Три дні

Дівчина плакала, коли мама знову зайшла в кімнату. Її виразні карі очі були сповнені смутку, вона змарніла, плакала якось дуже тихо, кволо, здавалось, що сили покидали її. Мама в руках щось тримала. Вона сказала:
– Досить! Коли ти оце перестанеш? Мені набридло. До тебе має прийти лікар, дай собі лад. І тобі прийшов лист.
Дівчина подивилась на неї і ледве чутно мовила:
– Від кого? – але мати не почула.
Вона кинула лист на ліжко і вийшли з кімнати. Лист був від товариша з Москви, з яким вона познайомилась влітку, коли була з мамою в Росії. Вона його навіть любила. Він теж до неї був не байдужий. Зараз він закінчував школу. Дівчина, незважаючи на свою кволість, розпечатала лист. Вона жадібно його читала, розбирала кожне слово, перечитувала його по декілька разів. Він пропонував їй приїхати в гості. Дуже чекав її і писав, щоб швидше їхала. А дівчина не могла. Лежала на ліжку і плакала. Не рухалась. Кара! За що їй така кара? Вона ладна була скоріше покінчити із життям, ніж бути в такому стані. Зараз прийде лікар і точно поставить діагноз. Для неї він стане вироком.

***
Коли мама з батьком і лікарем стояли на кухні, вона старалась почути їхню розмову. За вікном було дуже красиво, звідти віяло свіжістю, весною. Але все-таки вона думала, що буде дощ.
З кухні вийшов лікар, мама, видно, плакала. Вони провели його до дверей, і лише декілька слів почула хвора:
– Я думаю, більше трьох днів не протягне. Я не знаю, що це таке.
Три дні? Як? І це все? Кінець! Вона не витримала і заснула.

***
Вночі була гроза. Дощ заливав вікна, тарабанив по підвіконню. Грім бушував щораз голосніше. Від блискавки в кімнаті ставало видно, як вдень. Несподівано вікно в спальні дівчини відчинилось, і в кімнату забіг холодний весняний вітер. Він погуляв по столі, відкрив двері шафи і прибіг до ліжка хворої. Спочатку пощипав її руки, потім погрався волоссям, дихнув на її обличчя. Від цього у дівчини по шкірі пробігли мурашки. Вона прокинулась. У кімнаті стало холодно, дощ заливав стіл, що стояв біля вікна.
– Мам! – але мама не чула.
Дівчина підвелась із ліжка і, хитаючись від кожного подиху вітру, пішла до вікна. Цей вітер приніс на своїх крилах якусь незвичайну силу. Силу життя, свободи. Вона відчула себе птахом. Ступала вперед, і з кожним кроком їй ставало ще легше. Вдарила блискавка, її осліпило, і дівчина мало не впала. За вікном було холодно і темно. Може, не мучитись, не вагатись, а вистрибнути із вікна? Так! Вона вистрибне. Ні, помиляєтесь, бо не має стільки духу. А може, вона не помре? Може, справді, це не про неї лікар так казав? А якщо помре, яка різниця якою смертю?
Вітер скинув з ліжка білий листок. Хвора оглянулась. Це був лист із Москви. І тут в її голові з’явилась нова думка: поїхати в Москву! Так! Коли ж вона його побачить?
Швидко одягнулась, наскільки це можна для хворої. Вона давно відкладала гроші. Тепер можна було їх використати. Писати записку чи ні? А якщо будуть шукати? Хай краще не шукають, якщо вона захоче, то сама приїде. Нічого не треба. За три дні вона повинна була встигнути.
Усе! До побачення! Зустрінемося потім, а може, і не зустрінемось! Яка різниця?
На вулиці йшов рясний дощ. Ніде не було ні машини. Вона сіла на лавці і чекала, йти не було сили.

***
У зручному таксі вона почувала себе безпечно. Згадувала матір, батька. І тут замислилась, чому мама не давала їй вставати з ліжка? Чому завжди годувала сама, батько нічого не робив?.. Мама її, напевно, дуже любила. Так.
Саме так. Любила, піклувалась про неї. Все, досить. Водій зупинився:
– От і залізниця.

***
Дівчина сиділа зі своїм квитком. Оголосили прибуття потягу. Вона ще вагалась. Все-таки нічого не втрачала. Поїде, побачить його.
Прибув потяг. Її помістили в купе з якоюсь жінкою. Їхати півтора дні. Повинна витримати.
Дівчина постійно спала, і снились їй якісь химери. І що було дивним, цей сон був для неї цілющим: скільки вдома вона не спала, все одно було погано. А тут все легше й легше.
За вікном пролітали мальовничі місцевості: озера, ліси, міста. Дівчина сиділа біля вікна і рахувала свої години. Потім спала.
Коли прибули в Москву, вона одразу ж подзвонила Сергію. Він дуже зрадів, нічого не розпитував. Лише сказав: “Ларисо, я дуже здивований”.

***
Збіг, як день, тиждень. Цілий тиждень. Дівчина почувала себе абсолютно нормально. Батьки Сергія зраділи її приїзду і просили залишитися. Лариса вагалась. Не могла залишити рідний дім, але телефонувати додому все ж не хотілося. Хай думають, що вона мертва.

Перед грозою мати з батьком розмовляли на балконі. Вона курила, він дивився на небо.
– Навіщо ти це зробила, вона ж помре?
Батьки Сергія щось від неї приховували. Вони дружили з її сім’єю. Та вони не скажуть мамі. Вони не такі. Чому не наполягають на тому, щоб Лариса залишилась тут жити?
– Помре? І що з того? Я теж помру, ти помреш.
– За що ти її мучиш?
– За те, що вона не така, як ми.
– Так. Вона щаслива, бо народилась здоровою.
– Це несправедливо. Чому я нещаслива?
Вона кинула сигарету, і десь далеко було видно, як летів маленький вогник. Він гаснув. Могло погаснути її життя. Ні в чому не винна дитина мусила платити за те, що народилася здоровою.
– Якби не було цієї дитини, я б побачила себе в старості. Я помру – вона помре. Такі правила.
– Правила. Жорстока твоя гра. Ти знаєш, що лікар може взяти у неї кров і визначити причину її хвороби.
– Ну й що? Помру в тюрмі. Мені ще недовго залишилось. У лікарні сказали – не більше року.
– Ти жорстока. Перестань. Ще можна зупинитися. Їй залишилось тільки З дні.
Вона знову витягнула сигарету, її худі пальці тремтіли.
– Брудна лікарня. Вони мене заразили. Як же я спочатку не здогадалась, що це СНІД? А чому вона не заразилась? Я не допущу, щоб вона залишилась.
– Егоїстка! – крикнув чоловік і пішов у кімнату. Він йшов і говорив про себе:
– Ця жінка давала нашій дитині таблетки, від яких їй день у день ставало все гірше. Спеціально замовила їх в Анґлії. Таблетки давала сама, не давала дитині вставати з ліжка. Яка ж вона жорстока! І ще називає себе матір’ю. Я її покину. Іншого виходу немає.

***
Вранці зайшли в кімнату Лариси. Там був безлад, вітер поперекидав усе, скрізь було мокро. Почали її шукати. Спочатку всіх обдзвонили, а потім шукали по всьому місту, і все ж вирішили, що вона покінчила життя самогубством.
Забули.

***
Минув рік. Тепер Лариса, студентка і живе в Сергієвих батьків. Дивні вони люди. Прихистили її, забрали до себе. А якось Сергієва мама розповіла їй, що мама Лариси хвора на СНІД і зараз присмерті. Чому ж мама мовчала? Лариса наважилась їхати.
Знайшли її в лікарні. Немічна, безсила, квола, суха, лежала вона в палаті.
Коли до неї зайшла дочка, вона повернула до неї і мовила:
– Жива? – в її голосі було стільки заздрості і лукавості.
– Так. Мамо, вибач, я не наважувалась!
– Ти повинна була померти. Через тебе...
– Я тебе не розумію.
– Усе йшло як по маслу, аж поки ти не втекла. Залишилося лише три дні. Я не хочу тебе бачити.
Лариса стояла на колінах і плакала.
– За що?
Але відповіді не було. Лариса зрозуміла, що зробила правильно.

Тетяна Іващенко. Три дні : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.21-23.

Ольга Живченко. Вірш: Мрія

Ольга ЖИВЧЕНКО

Народилась 16 липня 1986 р., навчається в 11 класі Киянської ЗОШ. Має публікацію в книзі “Я голосую за мир” (2003 р., м.Рівне).

Мрія

Мрію я пташкою стати,
Приносити радість усім,
По синьому небу літати,
Вітати з весною всяк дім.

Злетіла б тоді я у небо,
У хмарки пірнала б м’які,
Нічого більш пташці не треба,
Як волі і співу в житті.

Я б сіла в садочку на вишні
І пісню співала б дзвінку,
На вітах сиділа б я пишних,
Як мак у дівочім вінку.

Ольга Живченко. Мрія : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.20.

Віолета Дмитрієва. Вірш: "Не намагайтесь, люди..."

Віолета ДМИТРІЄВА

Народилась 9 лютого 1986 року в с.Крестьянівка Первомайського району Автономної Республіки Крим. Після закінчення 8-го класу Крестьянівської ЗОШ, разом із сім’єю переїхала до Житомирського району, в 2001 р. вступила до Житомирського обласного педаґоґічного ліцею.

***
Не намагайтесь, люди,
Будувати щастя на чужому горі,
Не намагайтесь, милі,
Будувати щастя на чужих сльозах.
Бо то не щастя, щире і відверте,
То є прокляття, страшне і огидне,
Неправда те, що кохання все поборе –
Воно безсиле перед силою прокляття.
Але незламним і стійким є те кохання,
Що плям не має й латок,
Коли у ньому зрада місця не знаходить,
І смуток в радість переходить.

Віолета Дмитрієва. "Не намагайдесь, люди..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.20.

Богдан Горобчук. Вірші: Сутра про Існування нас, Сутра про прагнення, Сутра про беzґлуzдість світу

Богдан ГОРОБЧУК

Народився 4 червня 1986 року в місті Житомирі.  Закінчив Житомирський технічний ліцей, нині навчається у Києві в Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка на факультеті “соціолоґія”. Автор збірки поезій “Книга Дослідів”.


Сутра про Існування нас

 I
zасвідчую свою присутність
zвуками власного імені
все що колись турбувало вбито
тепер настає черга часу
а zа ним буде іще щось
бачено
там тане остання птаха
передвесняної пори
а тут в муках народжується
перший крик тихої краплі
світ що колись був моїм
тепер став більше ніж світом
став мною
в zасвічені вікна
увірвано галасні zойки слів
вони трохи притомились
і жалібно вдивляються в дzеркало
полірованої підлоги
нас врятує вічність
zадовго до створення себе
ми створили щось більше
ми створили головне

II
в проріzях численних гілок
баобаба я бачу очі
z zеленавими білками
і вологими zіницями
очі чогось надzвичайного
що дивиться кріzь нас
і бачить наші душі
я намагаюсь вчинити рентґен
і не постраждати від радіації
мою душу просвітлено
отже вона у мене є
якби player було б увімкнено
тихше ми б роzріzнили спів
цикад на даху
триповерхових хмарочосів
невже не чуєш мого голосу
він zавис у повітрі
упівмиті до тебе
шкода а він так хотів бути
хоч трохи ориґінальним

III
zемля zасвідчує твою присутність
увігнаними в себе слідами
zабагато тисячоліть пройшло z того часу
як ми створили натяк
на наше існування
а кров то лише ненав’яzливе
відлуння рослинного соку
а думки тільки білі і рожеві
метелики у беzжальному
мороці стратосфери
прибери цю гидоту
z мене досить співів
власних крил
zа крок від себе бачиш
своє відображення в моїх очах
правда ж вражає новиzною
ми zмінилися
як zмінюється лише вітер
що zдатен zагубити краплину
дощу або роzтрощити її на півдороzі до нас

IV
zагриzані часом шпалери
посміхаються ліпленими
на них малюнками
т-и-х-о
а то роzбудите свою тінь
у будь-якому випадку
не дивіться так на нас
ми на іншому боці дzеркала
намагаємось zаколисати власні тіні
щоб втекти від реальності
і не накласти на себе рук
на стелі видно відбитки пальців
я там був
я лиzав цю кляту роzпечену
лампочку яzиком
і дихав на карниz
zдмухуючи останні zайві пилинки
zроzумійте
наше життя трохи zбочене
воно просто неможливе
беz свічок

V
відтепер я zнаю про себе усе
я впіzнав у собі тебе

VI
сюрприzи не zакінчуються
відкриттям символічности слова АДЖЕ
zа нашими сутінками
насувається zавтра
беz zвичайних уже тут zвірів
і непередбачуваних існувань
страшно
це коли хочеться
жити

VII
а сонце як zавжди сліпило очі
власною zабороною інших днів
zбудувати щось своє на руїнах
теорій про смерть
zможе хіба що NІХТО
подякуйте мені
я посміхнувся шпалерам у відповідь
тепер ми роzуміємо одне одного
і готові жити одним життям
щось дуже тісно у обіймах
блідо-жовтої підлоги
на рамі нашого вікна
zроблено zарубки
одна друга третя четверта і інші
всі вони скоєні zа одним сценарієм
написаним Богом

VIII
все одно  щось існує
і неважливо де як і коли
це існує для нас і навіть коли z джомолунґми стешуть zайві три тисячі метрів
і zбудують на цьому місці щось ординарне і нецікаве
це існуватиме для нас
АДЖЕ це головне
а головне існує вже zабагато тисячоліть
що ж така його доля
а все одно все буде добре
і це майже головне


Сутра про прагнення
           
I
обличчям пристойности zмішано
фарби
прірва – для спраглих щастя
старі жінки бажають кохання
вони zбожеволіли втратили спокій
ранкові стіни лагідно пахнуть
цеглою потом пір’ям і глиною
стерто межу між сьогодні і zавтра
стерлась межа між сьогодні і вчора
годинник має дванадцять поділок
світ роzриває прагнення раю
в мокрому небі
на мокрій підлоzі
викреши хвилі іz грудочки солі
марніє бруківка і гріє шкіра
zім’ята постіль нагадує крицю
zамучену жахом війною і криком
десь поряд
zаглиблено руки у хмару
а там
кріzь вогонь пробивається квітка

ІІ
щойно народилася нова zірка
в мокрому небі
на мокрій підлоzі
ніжно сягає нога zа межу
марніє бруківка і гріє шкіра
zаглиблено руки у хмару zірки
а там відбувається дух самогубства [беzсмертя]
десь поряд ранкові раю
викреши хвилі іz грудочки солі
цеглою потом пір’ям і глиною
старі жінки бажають кохання
а все ж перед смертю купують одяг

 ІІІ
прірва – для спраглих щастя
ніжно сягає нога zа межу
десь поряд марніє zім’ята постіль
обличчям пристойности zмішано фарби
світ роzриває прагнення квітки
тебе турбує zамучена криця
стерлась межа між сьогодні і вчора
кріzь вогонь пробивається дух самогубства
а тут [беzсмертя] прагне кохання

IV
викреши хвилі z грудочки солі
тебе турбує сьогодні і zавтра
zамучені жахом війною і криком
цеглою потом пір’ям і глиною
вони zбожеволіло втратили спокій
годинник має дванадцять поділок
стерто межу між щойно і поряд
прірва – для спраглих нової zірки
в мокрому небі народжено хмару
лагідно zмішано фарби бруківки
старі самогубства бажають ніжності
щойно відбулося прагнення щастя
а там перед смертю купують одяг


Сутра про беzґлуzдість світу

 І
на столі стоїть стілець
демонструючи беzґлуzдість світу
а вітер рве віти
а діти рвуть квіти

ІІ
телефони-крони диктують свої zакони
беzмежної zони нас-і-біzонів

z-zа кручі Случ zатікає в Zбруч а тут мільярди
таких от круч

на кожній кроною
є телефон а отже існують
мільярди крон

мільярди zон і мільярди законів zаконів для нас
та не для біzонів

 ІІІ
                          кицюні

нервово кусаю губи
хоч може того й не треба
мене ти zвісно ж не любиш
оскільки ти любиш віскас

до тебе zдається і блиzько
на серці сумно і слиzько
але мене ти не любиш
оскільки ти любиш віскас

 IV
квітне літо на підлоzі лежить щось убите біля скроні легко побачити дірку z тіла мертвого крамар zнімає мірку

квітне літо а очі скляні вже не квітнуть світе світе беzґлуzдість твою не убити

 V
zадеренчав старий трамвай
мої повіки склеїв клей
вві сні душа прямує в рай
вві сні цілує гея гей

десь поряд тихо бродить кіт
увесь в лушпинні і сльоzах
поглянь який беzґлуzдий світ
ну як не слати його на х!! ?

Богдан Горобчук. Сутра про Існування нас, Сутра про прагнення, Сутра про беzґлуzдість світу : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.17-19.

Наталія Гладкова. Вірш: Чорнобиль

Наталія ГЛАДКОВА

Народилася 9 квітня 1987 року, учениця 10 класу ЗОШ №28 м. Житомира. Навчається у музичній школі №1 ім. Б.М. Лятошинського.

Чорнобиль

Чорнобиль – тюрма для життя.
Чорнобиль – вікно в небуття.
Обеліск той “Чорнобиль” для тих,
Що в пекло пішли за живих.

Та життя переможе, і знов
Розквітне за стіною любов.
Зашумлять віковічні ліси,
І озвуться птахів голоси.

Оживе почорніла земля,
Забуяють житами поля.
Заблищать у промінні ставки,
Голоси залунають дзвінкі.

Наталія Гладкова. Чорнобиль : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.16.

Яна Гічиновська. Проза: Диявольський будинок

Яна ГІЧИНОВСЬКА

Народилася 22 січня 1986 року в с.Климентіївка Баранівського району. З 1986 року сім’я переїхала в смт. Полянка. З того часу навчається у Полянській ЗОШ. 

Диявольський будинок

– Давайте в щось пограємо, – запропонував Клід близнючкам, що сиділи поруч.
Дівчаткам було по шість років. Але на відміну від Кліда, вони відчували себе юними леді.
– А в що? – поцікавилась Калюті, дивлячись на нього своїми блакитними, як літнє небо, очима.
– Ну, давайте лазити по деревах, – трішки подумавши, відповів Клід .
– Та ти що! – здивувалась Улула. – У нас же нові сукні. І сьогодні неділя.
Калюті та Улула були схожі, як дві краплі води. В обох – чудові блакитні оченята і довге кучеряве волосся золотого кольору. Сьогодні вони були в сукнях того ж кольору, що й очі. Дивлячись на них, можна було подумати, що вони казкові юні феї. Клід замислився, в що їм пограти. А дівчатка цим часом розглядали все навколо себе. Сиділи вони на лавочці в дворі двоповерхового будинку, в якому проживало десять сімей. А ще поруч стояв старий будинок з горищем.
У вівторок тут сталася величезна траґедія. Вона сколихнула всю округу. Приблизно опівдні трирічний хлопчик Маро, граючись з іншими дітьми в хованки, забіг у порожній будинок і не повернувся. Дорослі хотіли туди зайти, та двері виявились замкненими зсередини. Чоловіки спробували їх вибити, та де там. Після всіх спроб склалося враження, що будинок зачарований або там живуть демони, адже через вікна не лише не було нічого видно і чути, а й вони не бились. Двері на горище теж не піддались. На другий день двері відчинились, але коли дорослі все обдивились. Маро там не було. Правда, одні двері були замкнені, але звідти не доносилось жодного звуку. Після цього траґічного випадку дорослі замкнули двері й наказали дітям ні за яких обставин навіть близько не підходити до того злощасного будинку.
До дітей підійшла чотирнадцятилітня Фіа. Вона була двоюрідною сестрою зниклого Маро. Траґедію вона пережила дуже важко. Але оскільки вона була відмінницею у навчанні, то не підтримувала версію дорослих щодо того, що в будинку живуть демони, або він зачарований. Все це вона вважала казкою. Щоб довести свою версію, вона тихенько взяла в батька ключ від будинку, а на його місце поклала інші.
Тепер вона йшла до будинку, але оскільки в дворі були діти, вона підійшла до них.
– Довго ще тут сидітимете? – запитала, бо свідків їй не було потрібно.
– Хочете піти зі мною в старий будинок?
– Ні! – відповів Клід. – Батьки казали, щоб ми туди не ходили, тому що там живе зло.
– Ну, якщо так, то я сама зайду, а ви почекаєте мене надворі, – просто так, – відповіли діти, не замислюючись.
 “Діяти потрібно швидко, – подумала Фіа, – а то ще батько побачить підміну”. А вголос сказала:
– А що ж ви робитимете?
– Нічого, – відповіли близнючки.
– Тільки нікому ні слова. Гаразд?
– Гаразд, – погодились діти і пішли слідом за нею.
Хоч вони і пішли з Фіа, та до будинку все ж не підійшли, залишились віддаль. Фіа легко відімкнула замок. Двері тихо відчинились. Перед нею був невеличкий коридорчик, троє дверей і, в самому кінці, сходи на горище.
Фіа переступила поріг. В коридорі було світло і зовсім не страшно. Вона пішла далі. Але, ступивши три кроки, почула, як щось позаду неї стукнуло.
Дівчинка швидко повернулась і завмерла: двері буди зачинені.
Вона злякалась і кинулась назад, рвонула за ручку. Двері не піддалися. Вдруге, втретє – нічого...
“Зараз я їх покличу”, – подумала Фіа і кинулась до вікна. Та скільки вона не стукала, не гукала, діти її не чули і не бачили. Вона була ізольована від навколишнього світу. Вона знала, її не шукатимуть. Діти за її проханням скажуть, що вона поїхала до бабусі. Але, згадавши, як вони намагались врятувати Маро, втратила всяку надію на порятунок. Хіба що вона сама знайде вихід.
Ця думка привела її у відчай і вона, впавши на підлогу, розридалась.
Плакала Фіа довго. А коли закінчилися сльози, вона глянула у вікно. Сонце вже хилилось на захід. Дітей ніде не було. На лавочці сиділи два її сусіди.
Фіа розуміла, що бачить їх востаннє, проте малесенька надія все ж лишилась у її серці. Вона подумки попрощалася з усіма і пішла оглядати кімнати, адже зовсім скоро стемніє.
Фіа відчинила перші двері. В кімнаті було порожньо. І що дуже дивно, хоча тут вже п’ять років ніхто не живе, ніде непилинки. Підлога чиста, наче її щойно вимили.
В кімнату Фіа не зайшла, адже не знала, замкнуться за нею двері чи ні. Вона зачинила двері й пішла до наступних. З цим проблем у неї теж не було. Ця кімната вразила Фіа ще більше. В кімнаті стояло два ліжка, покриті чудовими червоними покривалами. Біля вікна стояв стіл з овочами та фруктами і два стільці.
Фіа страх як хотіла сюди зайти, але спершу потрібно заглянути в третю кімнату. Та як Фіа не старалась, треті двері не піддалися. Вона хотіла заразом оглянути і горище, але дуже стомилась і трішки боялась. Дівчинка повернулась у кімнату. Двері за нею не зачинились, що її підбадьорило. Вона повечеряла і лягла спати. Сон миттєво її переміг. Останнє, що вона подумала це: “Ранок мудріший за вечір”. Перше, що їй спало на думку після того, як відкрила очі, було як грім серед ясного неба.
“Цього не може бути, – твердила Фіа дивлячись, як на столі замість овочів стоять салати і варена картопля. – Сюди хтось приходив. Але хто?”
Хоч Фіа цього і злякалась, та до столу сіла. “Не вмирати ж з голоду через страх?” – подумала вона.
Поївши, кирпата чорнява дівчина вирішила піднятися на горище. Але двері туди були замкнені. Вона повернулася в кімнату, лягла на ліжко і замислилась.
“Цікаво, – думала Фіа. – Як діють ці замки? Адже якщо вони самі замикаються і відмикаються, значить, між ними є якийсь зв’язок. Але який?”
Думала вона довго, але вихід все ж знайшла. “Все було саме так, – думала дівчинка, – Маро зайшов у будинок і двері зачинилися, як і за мною. Я думаю, він сидів у моїй кімнаті (дивно, відколи це вона моя). А на другий день він зайшов у ту кімнату, що з замком. Тільки двері за ним замкнулися, як вхідні відімкнулись. Ці двері не відпускають лише дітей, адже дорослі вийшли. Я впевнена, якщо я відімкну треті двері, вхідні відчиняться самі.”
Та, видно, не судилось їй так швидко звідти піти. Цілий день намагалась вона зрозуміти механізм замка. Не змогла. І на другий і на третій дні – теж.
Нові страви на столі її вже не дивували. Правда, вона намагалась дізнатись, хто їх приносить. Для цього вона прикинулась, що спить, а сама крізь повіки слідкувала за кімнатою, та нічого не відбувалось. Але варто їй було хоч на хвилинку заснути, як на столі стояли нові страви.
І ось нарешті в п’ятницю, на п’ятий день її перебування тут, Фіа дуже пощастило.
Коли вона вранці знову мудрувала над замком, їй здалося, що хтось відчинив двері на горище. Фіа дуже злякалась, але і зраділа, адже їй можуть допомогти. Вона стояла і не ворушилася. Коли той, на кого вона так чекала, з’явився, то виявилося, що це красивий хлопець сімнадцяти років. Правда, Фіа не була впевнена, що це не привид. У нього було світле волосся і карі очі. Одягнений він був у білі штани і теніску.
Хлопець так сподобався дівчинці, що вона на мить забула, що хотіла попросити. Та швидко опанувала собою і мовила:
– Відімкни, будь ласка, замок.
Він нічого не відповів. Підійшов до дверей, і тільки вони відчинились, хлопець зник.
Тепер Фіа була вільна, але вона вирішила спочатку зайти в цю, третю, кімнату. Ця кімната була точнісінько така сама, як і її. Раптом її увагу привернув якийсь рух на ліжку. Вона кинулась туди. Швидко стягнула ковдру.
– Маро! Маро, ти живий, – в сльозах радості говорила Фіа, обіймаючи братика.
Враз вона згадала, де вони, схопила Маро на руки і помчала до виходу. По дорозі вона подумала: “Дорослі були праві щодо будинку. Його потрібно замкнути, він – небезпечний. Але спочатку віднесу додому Маро.”
Вона швидко перебігла подвір’я. На лавочці сиділи Клід і одна з близнючок, але Фіа так поспішала, що не розгледіла хто. Діти дуже зраділи її поверненню і чимдуж помчали за нею.
Радості дорослих не було меж. Разів з десять переповідала вона, що сталось. Їй було байдуже, повірять вони чи ні, головне, вона казала правду.
Раптом Фіа згадала, що не замкнула дверей. І прожогом кинулася з кімнати.
Вибігши у двір, вона побачила, як Клід і близнючка переступили поріг диявольського будинку.
– Ні! – закричала Фіа й кинулась до них. – Стійте! Не йдіть! – Та здалось, ніби вони не почули. Клід оглянувся і пішов далі.
“Тільки б встигнути. Ще п’ять кроків”. Але двері закрились перед її носом.
– Ні! Поверніться! – у відчаї кричала Фіа, смикала двері, стукала, та вони її вже не чули.

Яна Гічиновська. Диявольський будинок : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.13-16.

Олена Гироль. Вірші: "Я чую шелест трав...", "Чому не хочеш ти мені сказати..."

Олена ГИРОЛЬ

Народилась 6 жовтня 1986 року в с.Норинськ Овруцького району. Учениця 10 класу Норинської ЗОШ. Має публікації у періодиці.

***

Я чую шелест трав,

Спів солов’я,

Де на траві шовковій

Росте ота троянда.

Що разом ми садили,

Що разом поливали,

Де босоніж ходили,

Де ти сказав: “Кохаю”,

Де я сказала: “Милий”.

Ось там росте троянда,

Де ми і розлучились.

Тепер я поливаю

Сама оту троянду,

В яку роса спадає,

Немов сльоза кохання.

***

Чому не хочеш ти мені сказати

Оті слова завітні і жадані?

Чи довго буду я іще чекати

Того признання у твоїм коханні.

Скажи мені, хоч слово – зрозумію

І знати буду, що мені робити.

І чи плекать у серці ще надію,

Чи вже без тебе треба звикнуть жити.

Олена Гироль. "Я чую шелест трав...", "Чому не хочеш ти мені сказати..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.13.