Ольга Дунєва. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Ольга Дунєва

***
Сумно мені без тебе,
Як сонцю без неба,
Як квітці без землі —
Сумно мені…
День пройде, настане ніч
Та сумно мені…
У вікно на твій дім дивитись
Сумно мені…
Сумно і вдень, і вночі,
Але не сумно тобі —
Без мене жити,
У вікно своє дивитись,
Й з іншою ходити,
Іншу любити…
Та сумно мені —
Без тебе жити,
Іншого любити…
Сумно мені…

Ольга Дунєва. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 34.

Ірина Іванчук. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Ірина Іванчук 

Арена життя
Клоун по арені скаче,
Сльози котяться з очей.
Ніхто не думає, що, може, клоун плаче.
Бо клоун має веселить людей.

Людина, що застряла в сьогоденні,
Не має права на минуле і майбутнє.
Всі думають, що він “збирає перли”,
А кожний виступ стане незабутнім.

Фанфари, барабани, глядачі і сцена...
Усе для нього: він господар.
Завжди йому лиш світло тут зелене.
Чужих сердець і віри він володар.

Та плаче клоун, бо немає щастя.
Виймає з себе душу й роздає.
Ридає й водночас сміється;
Сміється й плаче, бо ще серце є.

На вулиці, коли іде додому,
Його ніхто не знає: він — людина.
Звичайний, “сірий” клоун. Їх мільйони.
І день як день. Звичайна сіра днина.

Ірина Іванчук. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 33.

Лев Правиця. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Лев Правиця

***
Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на безвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботності.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих зхибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагдувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.

Течії
Мовчи колотнечо!
Сичать течії над втечею подій —
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови — холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тімям припнуті до дерева гріха —
вони хиляться на плаху
і плачуть від голоду,
тому що наділені вродою холоду...
А зойкнуть серця?..

...зойкнуть серця...
Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
         (Пауза)
Мовчи колотнечо!

Лев Правиця. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 31-32.

Наталя Косинська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Наталя Косинська

9 рота
Війна світів!
До біса пересуди!
Гіркіш полину
Віра і закон.
Вже всоте підірвалося на міні
Чиєсь життя,
Поставлене на кін.
Ще свіжий лист —
Від дівчини чи з дому —
Заляпав кровю
Рядовий солдат.
Він вже засвоїв
Істину відому:
Вперед йде рота —
Тільки не назад!
Чатує смерть
Зі скальпелем в кишені, —
Фальшивий лікар,
Пяниця-маньяк
Хрести малює
На роздертій рані,
Спихає трупи в бойовий літак.
Там буде пекло...
Мабуть, — цього! — мало.
В обличчя кровю!
Краще б плюнув хтось.
Він без ноги! —
Йому вже перепало.
Чого кричить?!
Нехай візьме в когось!
Лежить рука.
Самотня і кривава.
Хай забере!
Вона вже нічия!
Він думав, що війна —
Це лиш забава.
Який дурний!
Це наволоч, змія!
Іще живий! Ну, що ж,
Давай до бою!
Це є війна! Тут
Не без кулаків!
Їх ще лишилось
Семеро з тобою,
Таких же
Недоростків-юнаків.
У жменю сльози!
Чоловік, чи хто ти?
Убили друга...
Це для них не гріх!
Смерть ходить поруч,
Та вона й не проти
Цієї ночі зжерти вас усіх!
А дома мати,
Дома наречена
Іще чекає, а можливо, й ні.
А тут війна.
Мов яблука печені
Людські серця згорають у вогні!
Уліво. Вправо.
Крок. Іще півкроку.
І постріл в спини!
Він утратив всіх...
До раю
Залишалося півкроку.
Хто він тепер?
Та так, безногий псих...

Життя моє — розрадніша з розрад
Розплавлена, мов лава із вулкану,
Гаряча і терпка, як чорний чай.
Отак собі, заплакана й неждана,
Я завітаю в гості: зустрічай!
Душа в бинтах — приймеш її такою? —
Стомилася блукати навмання.
Як циркачі, не знаючи спокою,
Жонглюєм часом, порожнеча й я.
Хотіла б відігрітися потроху,
Аби дістав із сейфу співчуття.
Веди мене, неначе на голгофу,
Якщо не наплювати на життя!
Що в мене є? Лиш повні жмені світла...
Стомилася, та й нікуди іти.
То я колись була незграбно-світла,
Допоки щастя випив з мене ти.
Та я, повір, на те не нарікаю:
Твої гріхи — провина лиш моя.
Ідуть сніги — їм ні кінця, ні краю —
Ідуть в душі, де яблуня цвіла.
В твій дім похмурий увійду з прозрінням.
Я — миротворець, місія проста.
Та не за грішми я — за воскресінням
Прийшла до тебе, знята із хреста.
Давай з тобою назбираєм хмизу
З як світ старих дискусій і порад,
Підпалим зраду ізгори донизу,
Життя моє, розрадніша з розрад!

Полонянка
Так сталось: опинилась я в полоні.
Сидять стереотипи на плечах.
Щось хіромант читає по долоні.
А я віщую долю по очах.
Вода і хліб, нічого, якось буде:
Я в серці маю те, що не вмира!
Я лише хочу вибитись у люди
Із чорних шахт піднятись на-гора.
Щоб не втекла я — біль тепер на варті,
Та попрошу — і завихриться світ!
Хай стереже, та я уже на старті,
У емпіреї він мені не гід.
Кометою лечу в небесні сфери.
Безкрилий, безтілесний мій політ.
Так хижо троглодити-людожери
Вовками злими дивляться услід.
А може, попрохати в бога долі?
Ні! Я не хочу щастя без проблем!
Я не із тих, хто скорчившись від болю,
Міняє хрест розпяття на тотем.
Мабуть, вже час боротись за свободу
І вигребти з усіх кишень сміття.
Душа не хоче більше в переходах
Каліцтвом заробляти на життя.

Скрипаль
То ти скрипаль, дипломний віртуоз,
Бо так майстерно виграєш на нервах!
Овацій шквал і знов апофеоз!
Мені ж як завжди — місія Мінерви.
Ну і нехай надщерблені краї
У чаші мудрості моєї — це не вада.
Іще складає мозок рубаї,
Й складатиме, аби хто не завадив.
Хай мойри тчуть безжальне полотно.
Я бачу дірочок багато в ньому.
За дивний килим видатись рядно
Душі пустої може лиш сліпому...

Тобі не личить ця вуаль мінорна
Земля вся синя, ніби апельсин.
Оман уже нема, слова правдиві...
Поль Елюар

Заколисала совість — спи, дитино! —
Поки розхристана з гулянки віра йде.
Зачахла помста мітить ніж у спину —
Кортить їй крові випити з людей.
Розлускані плітки, мов чорне зерня,
Події, перетерті в жорнах снів.
Хтось буде ще, а хтось уже не верне,
Бо долю в жмені втримать не зумів.
Ще чаша слів наполовину повна
(Її Іуда випив не до дна!).
Тобі не личить ця вуаль мінорна
І під пахвою зімята весна.
Легку туніку скинула — і в рясу
Вдягнула душу, зболену до сліз.
Не грає ролі вік, ні навіть раса:
Її коса страшніш дівочих кіс.
Ти праведна чи відьма?! Чуєш, хто ти?!
Не стало сили: руки німб обпік.
Вищав годиник криком віщим доти,
Поки не втратила катам-секундам лік.
Ти зрозумій: не винен він, що стало
Його життя трофеєм смертних жнив.
Ненависті для воскресінь замало —
Люби його хоча б за те, що жив!

***
Життя стомилось від тортур і спраги,
За круглий стіл із болем тет-а-тет
Присіло, щоб розважитись, зіграти:
У них давно сформований дует.

***
Перевіяна попелом мудрості,
Розмальована квітами спогадів,
Візерунками натяків, здогадів
Память вдалеч вдивлялась, мов Сфінкс...

***
Тихенько спить минуле у труні
Із чорно-біло-сивих ниток звитій.
Сльоза віків застигла на струні
Старої кобзи на виду у світу.

***
Цвіла душа акацієвим цвітом,
Летіла, як метелик, на вогонь,
Прощалась на пероні з теплим літом,
Не випускаючи його руки з долонь.

***
Корисливість і зиск планету руха,
Ту, що з орбіти совісті сповзла.
В цей світ ніхто запрошувать не стане
Священних янголів боротись проти зла.

Наталя Косинська. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 24-30.

Олександр Трохимчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Олександр Трохимчук 

Помаранчеві вогні
Світить помаранчем стомлена блакить —
Настає відваги історична мить.
Годі нам коритись, встаньмо із колін!
Ми сьогодні разом, ми — народ один.

Вороже наш лютий, бійся: ми ідем,
Нас не подолати, ми тебе знайдем —
Ти тоді відчуєш мозолі долонь,
І підеш горіти у палкий вогонь!

Знай же, нас багато, разом більше нас,
Радо зустрічаєм перемоги час,
Впевнено крокуєм, щоб усім сказать:
“Разом нас багато — нас не подолать!”

***
Я відчуваю порожнечу
В душі, у погляді, в словах, —
І знову думаю про втечу
Від болю. Нескінченний жах,
Тремтінням охопивши тіло,
Мене проймає до кісток:
Умить руйнуються надії,
Відлунням падають в пісок...
Й мене гнітить чужая втіха:
З очей не перли, а вода.
А на душі чомусь так тихо.
Та знов прозорості нема
В моїх думках. Я помираю?
Напевно ні — бо знову йду
Шукать того, чого немає,
Чого ніколи не знайду!

***
Коли сльоза врятує серце,
Тоді не буде більше сліз,
Тоді навіки обірветься
Надії промінь, що колись
Вертав із темної безодні
Розбите серце на шмаття
У тихий спомин безтурботний,
Де починалося життя;
Де тиха музика лунала,
Торкаючись до струн душі,
Що так жорстоко повстромляла
У серце гострії ножі...
Воно болить, воно ще плаче,
Тривожно згадуючи мить,
Та все надіється терпляче
На те, що знову буде жить.

Олександр Трохимчук . Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 22-23.

Світлана Єфимець. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Світлана Єфимець

Душа...
Поранена, немов та птиця,
В клітку потрапила —
Звільниться ніяк не може.
То душа...
Із світом цим їй не змириться,
Законів цих не зрозуміть,
Але й не можна їх змінить!
Вона ж жива...
Обмани, злість і сердець холод.
Людська байдужість до усього
Її оточують навколо —
Замкнуте коло...
Як босі янголи по склу —
Болить...
Як шум води по всій землі —
Кричить...
І хоче вона щось сказати,
Але примушують мовчати —
Так було б легше існувати!
Але не їй...
У мертвім світі цих подій,
Коли не вірять більше в диво,
Коли не вміють жить правдиво,
Не бачать справжньої краси...
Де ж можна щастя їй знайти?
І, взагалі, чи це можливо,
Зважаючи на всі події?
Душа нічого вже не має...
Лиш десь у ній, на глибині,
Засіялось зерно надії,
Істину й правду віднайти...
І ця надія буде жити,
І не покине ні на мить,
І душу буде веселити —
Надію мати — значить жить!

Маски
Мало ходить по світу людей —
Лише маски — усюди й ніде.
Вони непомітно блукають
І справжні обличчя ховають.
Ось маска, ніжна й красива,
Ховає душу зрадливу,
Інша маска радість несе,
А справжнє обличчя — сумне.
А ось маска настільки бідна.
Що й не має на кусень хліба,
А насправді — тисячі має,
Їх тихенько збирає й ховає.
Бачим маску спокійну і тиху.
Що не зможе зробить комусь лиха.
А насправді ще й як добре зробить —
Недогледиш — ножа в спину встромить.
А ось маска — сама добродушність —
Усіх любить і про всіх дбає,
Та ховає частенько ту душу,
Що за спиною всіх обмовляє.
А ось дуже чесна маска —
Сама чесність лише, як у казці,
А душа себе лиш кохає,
Через інших переступає.
Маска — щедрість і доброта —
Ділиться з усіма і всіх любить,
А насправді душа — скупа,
Задля вигоди всіх загубить...
Мало ходить по світу людей —
Лише маски — усюди й ніде.
Вони непомітно блукають
І справжні обличчя ховають.

Світлана Єфимець. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 19-21.

Тетяна Денисевич. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Тетяна Денисевич

***
Намагаєшся зупинити час,
І мета твоя дуже близько.
Намагаєшся здивувати світ,
Щоб памятали довго.
Та світ — це лише клаптикова ковдра,
Яку кожен намагається загарбати собі.

***
Стрілки-вусики прямують
До своєї мети в тиші ночі.
“Ку-ку” — дванадцять пробило,
і маятник враз зупинився.
Закрий в морок серце і очі,
Щоб сон з реальністю не зустрівся.

***
Між заплутаних
Трамвайних ліній
Іде чоловік в капелюсі:
В кишені “Rondo” відпочиває,
Що ніби зі світом зближує —
Весняний вітер в обличчя
І перший у сльози дощ,
І парасолька вже закрита.
Зупинити на льоту трамвай,
Чи йти у вчора пішки?

Балада про день і ніч
Я сиділа одна на пероні,
Чекаючи на Потяг Життя.
Підходить до мене старий у короні,
Показує Книгу Буття:
“Чи знаєш, де сонце сідає, —
Запитує він мене. —
Чому весь наш світ не минає,
Чому аж ніяк не мине?
Місяць чом сходить ночами,
Розсіявши блідість навколо?
Чому він танцює з зірками,
Створивши у танці коло?”
“Не знаю, де сонце сідає...
І танців не бачила тих,
Де місяць мрійливо вітає
Мільйони зірок золотих...”
“А все починалося з того,
Що жив у палаці граф День.
Любили співці молодого,
Співали чарівних пісень.
От якось в палац завітала
Красуня Ранкова Зоря,
І Дню вона ніжно співала
Про гори й безмежні моря,
Про гарні незвідані далі.
Про вітер легкий, про струмки,
Про світ, де немає печалі,
Й цвітуть ароматні квітки...
І день загорівся бажанням
Заполонити цей світ,
Що сповнений вічним коханням,
Вдихнути трояндовий цвіт”.

“І що ж? Добився День слави?” —
Запитую я в дідуся.
“А що, тобі стало цікаво?
Історія далі уся!..
У другій частині світу
Жила королева Ніч.
Ніде не вдавалось зустріти
Прекрасніших чорних віч!
От Ніч захотіла почути
Співачку Ранкову Зорю
І теж поспішила збагнути
Все те, що заспівано Дню:
“Як же так? Ця краса без владарки?!
От цього я ніяк не збагну!
Усіх поберу я за барки,
Хто з вас не піде на війну!”
І Ніч вояків поскликала
У армію сильну одну.
Вона навіть гадки не мала,
Що День іде теж на війну.
По тому граф День зупинився
На лоні квітучих полів.
А табір Нічний опинився
На хвилях бурхливих морів...
Дві армії в горах зустрілись.
Вершини торкалися хмар...
І воїни довго дивились,
Підступних чекаючи чар...
І лиш прапори колихались:
Із сонцем, прозорий — один,
На іншому — зорі купались
Із місяцем ясним, тонким.
“Чи далеко прямуєш й куди? —
День у Ночі сердито питає. —
Зі шляху мого краще зійди,
Адже іншої стежки немає!
Я ж іду підкорити весь світ.
Щоб у ньому собі панувати,
Де прекрасний трояндовий цвіт
І дерев зачаровані шати,
Мирне небо і білі хмаринки,
І ласкавий, легкий вітерець,
У птахів — кольорові перинки,
І милуючий око чебрець”.
“Тоді нам по дорозі з тобою, —
Дала графові відповідь Ніч. —
Може, правити будем обоє?” —
Загорілися вогники віч.
“Цю красу я ділити не хочу!
Сам я випю ранкову росу.
А з тобою собі я морочу
Свою голову. Мало часу!”
“Тоді теж поступатись не стану,
Я хотіла все мирно зробить.
У війні ти зустрінеш останок!
Пожалкуєш за втрачену мить!”
Бій страшний розпочався у горах.
І дзвін шабель пригнічував спів.
Ох, не мало зазнає світ горя
У запеклій війні королів!”
Кров червона по небу лилася,
Пломенів помаранчевий стяг.
Ніч зі світу крізь гори неслася
Від сліпучого прапора Дня.
Ясне сонце яскраво засяло
У безмежній блакиті небес.
Уся армія дружно співала:
“Славим, мужній наш День, ми тебе!”
Ніч тим часом спокою не мала:
“Як же так? Я цього не збагну!
Я так довго на мить цю чекала
І не можу програти війну!”
І веліла всю зброю зібрати,
Підготовити коней в похід:
“Адже мушу я День покарати
За його необдуманий хід!”
Знову кров розлилася по небу
Від нежданого нападу Ночі.
І великих зусиль їй не треба...
День від жаху на мить прикрив очі...
Лава в небі рікою лилася,
Проганяючи сонце за море.
Ніч велично по світу неслася,
Залишаючи графові горе.
Прапор Ночі відразу ж піднявся —
Тихі зорі із місяцем повним.
Ну а День без упину старався
Розробити план нападу новий”.
“Але хто ж у війні переможе?” —
Мої губи спитали холодні.
“Угадати ніхто з нас не може,
Бо триває війна до сьогодні.
Сили рівні у Дня і у Ночі.
Хочуть влади над світом обоє,
Поступатись ніхто з них не хоче.
Ніхто першим не викине зброї.”

... Раптом стишився голос старого.
Тиша вкрила віддалений крок.
Я прокинулась: кликав в дорогу
Мого потяга довгий гудок...

... Захід сонця червоним палає,
Мов насправді проллялася кров.
Переможниця — Ніч? Я не знаю...
Але впевнена: прийде День знов.
А що завтра? Що далі? Чи зможе
Наступити кінець тій війні?
Хто із них у борні переможе,
От цього не дізнатись мені...
Я пройшла у вагон, тихо сіла,
Застелила знов очі мана...
Щось сорока вгорі стрекотіла,
І голубка знялася з вікна...

“То чи вільне тут місце, питаю?” —
Срібний голос згори долинав.
“Так, звичайно... напевно... не знаю...”
(... Мабуть, дід вже не раз запитав...)
“Про що так задумалась, доню?
Що аж змарніла уся!”
... І у мене спітніли долоні:
Я впізнала цього дідуся!..

Тетяна Денисевич. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 13-18.