Наталя Ніколаєва
Без поцілунку на прощання
Без філософії
- 97 питань з історії, немита голова, ні копійки грошей... і ти мені не потрібен. Потребувати тебе - проявляти слабкість, а я вища... Я вища всіх і всього! Я сама собі всесвіт!..
Найголовніше - спілкування з людьми.
- А про себе коли подумати?
- А ти - це і є люди, з якими ти спілкуєшся.
- Цікава думка.
- Бач, я - філософ.
- Ти п'яна!
- Ні, я - філософ, я - пророк, я б могла вести за собою народи!
- О, ти вже точно п'яна.
- Знаєш, десь 2000 років тому стояв собі чоловік на майдані і говорив те, що мав говорити, і йому так само кричали:" Іди звідси, ти - п'яний!". "Ні, я - філософ!" - відказував він, а всі сміялися... А тепер ти йому молишся, вже 2000 років йому молиться людство.
- Ти занадто молода, аби бути філософом.
- Та, скажи ще, що занадто для того гарна...
- Можливо.
- Знаєш, тоді за ним йшла жінка, гарна, не така її врода була як моя. Ні, не здосконалого макіяжу, зачіски та одягу від Армані складалася її краса. Вона була просто гарна. Та йшла і кричала:"Не дивіться на мене! Зовні я - потвора! Загляніть мені в душу!" - та туду ніхто не заглядав, всі лише захоплено спостерігали її плоть. А знаєш, чому вона йшла за ним? Бо йому начхати було на її тіло, обличчя, одяг, він бачив її душу, бачив у ній людину.
- Ти не вона.
- Так, я не вона, я ніколи ні за ким не піду слідом.
- Чому? Відданість не знищить твого "его".
- Не знищить... Поб'є вщент! Я належу всім і ніколи нікому не належу. Я - пророк, я можу вести за собою народи, однак ніхто ніколи з того люду не відчує, що я з ним.
- А любов?
- Любов - слабкість, найбільша слабкість в світі.
- І ти кажеш, що я тобі геть не потрібен?
- 97 питань з історії, немита голова, ні копійки грошей, та й ще, ти кажеш, я - п'яна... Ні, ти мені не потрібен. Спитаєш, чому? Бо тобі не потрібна я. Ти лише енерційно намагаєшся щось зберегти. Певно, дійсно люди пішли від мавп - постійно за щось вхоплюються. Ти вже давно знаєш, що я для тебе не та, ким була раніше, відповідно, і ти - не той. Ти вже давно знаєш, що між нами самотня порожнеча. Ти просто боїшся позбутися звички, інертності, боїшся, що назміну не прийде нічого нового. Життя без мене - вже новизна. Спробуй - тобі сподобається.
- А ти?
- Я вже давно без тебе. Невже ти цього не помітив?
- Ти занадто багато говориш.
- Я - філософ.
- Ні, ти - самотня втомлена дівчинка з порожнечею довколо, яка теж би, з радістю, вхопилася за що-небуть, проте, роздивляючись навкруги, не бачить жодних виступів, і запевняє себе:" Я - сама собі всесвіт..."!
- Іди звідси, ти п'яний!
- Ні, я - філософ!..
Без сенсу
- На добраніч!
- На добраніч!..
- Ні... стривай! Скільки можна?
- Що?
- Отак байдуже розходитися щовечора? Скільки можна псувати папір, списуючи його власними почуттями? Ти ще пам'ятаєш сенс цієї праці?
- Чесно кажучи, ні. Але в цім моя особистість, геніальність, моє самоствердження.
- А сенс?
- Сенсу нема. Мистецтво... я не пам'ятаю зміст цього слова. Воно замінилося купою інших іменників: кар'єризм, конкуренція, презентації, реципієнти, редактори, спілки.
- А сенс?
- Не питай мене про це. Ліпше назви мені сенс нашого з тобою співіснування? Ти не п'єш, не палиш, не снідаєш в кав'ярнях, випиваючи за ранок по три філіжанки кави, ти не любиш прози (а писати для тебе вірші нема ні натхнення, ні справжнього на те таланту), ти не любиш театру, каміння, музики, що люблю я... І єдине, що нас тримає разом - штамп у паспорті.
- Я тебе...
- Ні, ти цього ніколи не вимовиш, і ніколи не вимовляв! Ти завжди закінчував речення трьома крапками. Ти любив читати мою прозу коханкам, ти любив демонструвати мене своїм друзям, а мене... мене, ні, ти не любив ніколи.
- Помиляєшся!
- Ні, бо просто ліміт помилок вичерпано ( поповніть, будь ласка, рахунок)... Чому ти зі мною, скажи?
- Ти - моя доля!
- Не може такого бути! Я - лише крихта її необмежених можливостей. І не треба брехати, що я - єдина. Перша в списку - вірю, однак мене це не влаштовує!
- ...
- Ти здається й не помітив, як ми почали жити різним життям, як розбіглися тілами, думками, вчинками і тепер лише старанно намагаємось відшкребти одне від одного власні души. Зрозумій, як це дико: я закриваю очі на всіх твоїх жінок, і мені дійсно-таки байдуже, сама знайомлюся з чоловіками і стверджую впевнено, навіть не вагаючись: "Я - вільна! Я самотня, і це чудово! Я відкрита і вільна, беріть мене хоч тепер!".
- Чого тут плакати - це реальність?
- Це - зрив, це сублімація в повітря, мазохістичний оргазм моєї душі...
- Не вживай більше кофеїну наніч у таких дозах... Взагалі не вживай кофеїну... Принаймні наніч.
- Добре.
- І покинь палити.
- Гаразд.
- Може, й пити покинеш?
- А сенс? Поясни мені сенс? Хочеш сказати, що тоді я прирівняюся до тебе? Буду краще?.. Та ти не вартий і нігтя на мізинці моєї лівої руки!
- Нехай... Лишаєшся писати?
- Так, лишаюсь.Знов спитаєш, який у тому сенс? Такий самий як і у тому безглуздому штампі в паспорті, у тебе і в мене, який ще досі дає тобі право звертатися до мене на "ти" і знайомити зі своїми дебільними друзями, а мені - на риторичне вживання займенника "мій"... І більш нічого, більше ніякого сенсу.
- Добраніч!
- Добраніч!
Без любові
- Привіт, Суок!
- Привіт, Маленький принце!
- Дивно тут, у цьому забитому під'їзді, виглядає твоя сукня від Армані, і перекур між сходами - якось вбивче, особливо, якщо додати вираз твого змученого обличчя і спустошеність вдуші.
- І все ти знаєш.
- Певно, час тобі полишати столицю, що ти тут знайшла?
- Нічого.
- Так, нічого, окрім розпорошення власне себе.
- А ти чому зник, чому не береш слухавки, не відповідаєш на message-і , листи?
- Вирішив позбавити тебе від себе.
- Чому?
- Бо не можу дати тобі того, чого ти від мене чекаєш.
- А як ти знаєш, чого я чекаю?
-Бо чекаю того ж від тебе... Але ти не моя, і ніколи не будеш моєю.
- І ти... Ти ніколи, навіть, не був моїм, окрім, може, однієї ночі... Чи то, радше, вечора... чи декількох хвилин того вечора.
- Проте ми були разом аж чотири роки.
- Так, за той час ми встигли пережити купу зрад, кохань, розчарувань... і я, навіть, вийшла заміж...
- Вітаю!
- Не варто, я від нього йду... Чи то вже пішла...
- І?..
- І від того життя не втратило ні сенсу, ні філософії, лише його трохи бракує - та й усе. Споржніли машини, вулиці, кафе, де тепер офіціантка наздачу відказує : " Ні, не приходив... давно вже не приходив...". Та все так само ненавидячи себе за вроду, щоранку інерційно встаю, підбираю макіяж, зачіску, прикраси, купую дорогий одяг...
- І лишаєшся звичайною лялькою!.. І важко бути людиною без дитинства?
- Неважко... Іноді прикро, іноді сумно, іноді хочеться померти, а вцілому неважко. Важко бути жінкою, що прагне турботи, а ніхто тобі її не дає... Хоча, може, лише той, русявий, зі снів. Але наранок він зникає - і вдаряєшся боляче чолом в реальність.
- То піди і знайди його. Якщо він є у снах, то в житті, може, теж існує. Можливо, щоранку він теж, прокидаючись, боїться змивати з обличчя сни і думає: " Вона любить мене, і я люблю її за це... Ні, навіть, не за це... За те, що вона є, вона - це вона!.. Але де ж вона?.. Це - всього лише сон... Прокидайся!..". Можливо... Якщо це, звісно, не проекція тебе самої у власні сни.
- Дві мене в одній площині?
- Авжеж. Одна - та, що прагне любові, інша - яка її дає. І тепер тобі лишається лише міцно поцілувати себе наостанок, можна, навіть, по-французьки, запхати себе (ціною в два мільйони доларів) в столичне метро і піти шукати себе справжню. Піти від усього і всіх, аби тобою більше не гралися в ляльки.
- Це ти дарма говориш. Весна скінчилася, поглянь.
- Весна - не життя. Столиця - не всесвіт. Він - не єдиний!
- ...
- Я, може, піду?..
- Йди.
- Тоді бувай!
- Бувай!.. І не дзвони більше.
- Добре, ти також... Може тебе провести?
- Ні, я лишаюся у цій весні.
- Ну тоді точно бувай. Стережися товстунів з набитими гаманцями! Не цілую...
- Ні, не треба... Не цілуй нікого і ніколи без любові!.. І стережися змій!
Без співрозмовника
В очікуванні чогось... Добра серед лиха, нового серед старого, світанку у темряві... В очікуванні кохання.
Ця весна мине безслідно, і з нею - те, що не варте продовження. Попрощатися на день, ніч, рік, вічність - нема різниці, коли йдеш, навіть, не торкнувшись руками. Ти можеш іти, йти і не прощатися взагалі, я, все рівно, філософ, все рівно, пророк. Я лише відступлю на два кроки, аби запам'ятати прозорість твоєї постаті, вдягну окуляри від сліпучого весняного сонця і піду геть у протилежний бік... в очікуванні чогось... чогось, що може ніколи й не з'явитися. І мене таки дві :
одна лишається у тій весні, разом з людьми, що не перейшли межу від 31-го травня до 1-го червня, разом з тим болем, звичками, прикрощами, а інша... інша зараз прямує під сонцем на потяг, в брудній сукні від Армані, в розірваних панчохах і з однією золотою сережкою в усі (іншу згубила десь по дорозі), прямує і посміхається, бо чекає чогось. Ні, вона не забуде тебе, не забуде твоїх поцілунків, не забуде твоїх зрад, не забуде вашого з нею прощання, просто зараз вона проце не думає... Я про це не думаю. Не пиши мені листів, де будеш звинувачувати мене у всіх земних гріхах, ти сам обрав таке життя, ти сам обрав життя без мене. Ти йшов першим, я тільки лишилася споглядати!.. Взагалі не пиши, не дзвони, не шукай зустрічей.
А мені лише три години потягом, гаряча ванна, свіжий макіяж, чистий одяг, цілі панчохи, мешти на підборах - і я нова. І та "нова" сяде в таксі, попрямує до кав'ярні,зайде, яскрава і сонячна, підсяде до молодого, русявого, самотнього і промовить:
- День добрий! Я - Ваша доля.
- Приємно! Замовити Вам кави?
- Ні.
- Чому?
- Боюся прокинутись...
Наталя Ніколаєва. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 47-56.
