Закінчив фізико-математичний факультет Житомирського педуніверситету. Протягом останніх років навчання займав призові місця на Всеукраїнських олімпіадах та конкурсах наукових робіт з психолоґії (2000 р. – І місце, Київ, НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2000 р. – ІІ місце, Київ, НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2001 р. – ІІ місце, Київ, МАУП). Зараз – аспірант кафедри соціальної та практичної психолоґії Житомирського педуніверситету, секретар Міської молодіжної громадської орґанізації – Житомирське наукове товариство психолоґів “ШКІЛКА”.
Дежавю довжиною в життя
Життя триває. Воно йде сумним і повільним кроком вперед. Життя не хоче зупинятися.
Наш дім – це Всесвіт.
Наша доля – це Мрія.
Наше життя – це Зірка.
Майбутнє існує вже зараз. Це суб’єктивна апперцепція операціоналізованого буття.
Я згадую Тебе завтра.
Ти мрієш про мене вчора.
Життя тривало довго. Майже вічність. Ти пам’ятаєш, коли вийшла за межі Всесвіту і стала абсолютом?
Я сумую за Тобою, Ти пішла далеко вперед.
Я сумую за Тобою, я лишився позаду.
В мене є лише моє дежавю довжиною в життя.
Спокійна тривожність екстатичної миті буття оповиває мене перманентно-дискурсивною протяжністю.
Крик, що не народився, стискує серце.
Думка летить у Ніщо.
Над прірвою вітер затягує у свій потік.
Я кличу Тебе, але слова не відриваються від губ. Вони краплями падають додолу.
Не наступіть на слово!!!
Не наступіть на думку!!!
Не наступіть на душу!!!
Не наступіть на мене...
Чому мені так сумно? Чому!? Ти ж поруч. Я знаю. Я про це мрію. Чому ж мені сумно?
Дежавю триває. Життя йде вперед. Не залишай мене, Життя!
Постійне оновлення душі чужими звуками нагадує аеропорт. Хтось приходить, хтось покидає, а літаки повертаються. Так і ми приходимо до Абсолюту та йдемо з нього.
А любов залишається навіки, бо вона і є Абсолют, Бог і Ніщо. Матерія – це тінь думки. Ніщо – це Все. Все – це Ніщо.
Дежавю довжиною в життя триває.
Вікторія і Дракон
У Вікторії було лише одне бажання, але воно було таке таємне-претаємне, що вона навіть боялась про нього думати в присутності батьків і подруг – а раптом здогадаються і почнуть сміятися? Тому мріяла Віка лише уночі, коли всі лягали спати, залишаючи її на самоті. І в ці ночі вона бачила дивовижні сни про принців та принцес, про лицарів та чарівників.
А ще їй снилися дракони. Так, саме дракони. Вони були не такими, як їх зображають в наших дорослих казках. Це були справжні добрі дракони. Вони допомагали людям, і боялися їх лише лихі чародії та злі чорні лицарі, бо дракони мали дивовижну силу читати людські думки. І якщо у голові людини проносилася бодай одна лиха думка, дракон, що був поруч, назавжди покидав цю людину. А як же жити у світі без власного дракона?
Ось такі сни бачила Вікторія і мала мрію – знайти свого Дракона.
День здивував уже тим, що розпочався якось неочікувано. Він увірвався крізь подвійне скло з диким радісним потоком життя і сонця. Це був саме той День, коли мають справдитися всі найзаповітніші мрії та найпотаємніші бажання. Вікторія відчувала це, і тому довго не хотіла вибиратися з-під ковдри, намагаючись продовжити передчуття казки.
Раптом двері відчинилися, і Вікторія не повірила своїм очам – перед нею стояв справжнісінький Дракон! Саме такий, якого вона собі уявляла. Він увійшов до кімнати і сказав: “Привіт! Називай мене Дивак. Я буду твоїм власним Драконом. Що б з тобою не трапилося, назви лише моє ім’я, і я буду поруч. Але пам’ятай – це таємниця. Її знаємо лише ми.” У Вікторії аж перехопило дух. Це було неймовірно і чарівно. Вона мала свого власного Дракона...
Що було далі?
Далі було доросле життя. Вікторія виросла і забула про Дивака. Але коли їй було дуже-дуже самотньо, вона згадувала, що колись у неї в житті була справжня Казка, і від того ставало тепло і затишно...
Я хочу писати страшно
Я хочу написати щось страшне, моторошне і огидне. Але руки не хочуть набирати слова, що складає душа. Руки хочуть писати про щастя, про радість, про мрії...
Може, мої руки розумніші і щасливіші за мене? Де моя підсвідомість бере натхнення? Чому я не...
Так, лише так і не інакше.
Навіщо нам страх, коли є сон?
Щось знову не виходить.
Не розумію.
Може, немає нічого у серці? Може, душа заснула?
Ні?
У темряві...
(Сповідь психолоґа №1)
Розповісти тобі про душу, сповнену надій? Чи про життя без мрій та сновидінь, коли замість снів бачиш марево чужого щастя?
Навіщо? Ти й сама все чудово знаєш. Може, стане простіше, коли побачиш іншу істоту, що страждає через свою внутрішню спустошливість?
Навряд. Це лише ілюзія.
В сутінках зникають думки. Залишається лише туман потягів та почуттів. Смак стає солодко-гірким, а в очах танцює темрява таємниці.
Ти відчуваєш протяг? Це моя душа втікає від тебе. Їй страшно... Вона хоче затишку та спокою, а отримує лише ілюзію потрібності та перманентний біль.
Якщо ти – це мій вічний сон, то хто я?
Мене не існує.
Я – сенсова флуктуація.
Я – думка без мрії.
Я – Всесвіт без зірки.
Я – сумна життєтворча істота.
Чужі життя приваблюють мене. Мене вабить чужий біль. Я хочу його забрати собі, але часто не розраховую сил. Тоді біль забирає мене. У темряві все простіше. Там є лише потяги.
Я хотів допомогти тобі. Тепер допомога потрібна мені...
Сумні істоти
Ми лише сумні істоти в дивному світі постійних змін. Коли приходить день – стає страшно від його світла. Коли приходить ніч – ми ховаємося від темряви. Може, й справді, темрява – це концентроване світло.
Коли вітер створює на землі невеликі вихри, вони засмоктують у себе пил та опале листя, з’являються і зникають у безвість. Тоді вони стають схожими на людей. Вітер – то стріла часу, що невпинно намагається вкусити себе за хвіст.
Ми лише флуктуації матеріяльних частинок, тимчасові хвильові процеси, що народилися з вакууму і до нього підуть.
Порожнеча – це наша сутність. Її неможливо заповнити. Це аксіома, що не потребує доведення і не підлягає запереченню.
Навколо нас абсурдний світ. Він викривлений нашою свідомістю до рівня хаосу. Якщо хаос – це порядок високого ступеня складності, то саме ми є його творцями. Ми склали іграшку, а потім виявилося, що це бомба. Тоді ми злякалися і кинули її.
Але бомбу не можна кидати !!!
Поранення світла
Казка скінчилася. Розпочалася ніч. Сон...
Світло можна поранити необережним словом.
Світло можна вилікувати легким дотиком вуст.
Руки шукають своїх суперників. З’єднатися в палючому доторку пальців мріють тіла зелених дерев. Їх крони шумлять на вітрі, закликаючи до втілення таємні сподівання людей, що були тут цієї ночі. Вони хотіли одного – цілісності. Майже як Ми...
Очі жадібно й стрімко біжать по вершинах мрійливих і задумливих поглядів істоти, що існує поруч. Хто вона? Це так дивно – бачити поруч того, хто мріяв про життя, а знайшов лише неспокій. Хто вона? Таємно-фіолетові бажання-мрії сповнені волого-прохолодного бажання здійснитися на тлі історичних подій Твого життя.
Яка Твоя мрія справдилася першою? Мрія про кохання чи мрія про нещастя? Чи вони справдилися разом?
Життя пливе за течією, яку воно саме створює собі, і не може вирватися з її плину. Я хочу втечі від течії. Течія-втеча. Але моя втеча теж буде в течії. Ніяка втеча не в змозі подолати саму себе. Для того, щоб творити, слід задати собі рамки. Навіть текст може існувати лише в межах набору букв. Що ж уже казати про людей?
В межах якого алфавіту ти існуєш? Мені інколи здається, що існування можна звести до коду з двох знаків. Знаку “Так” і знаку “Ні”. Знаку “Чорне” і знаку “Біле”. Знаку “Тепло” і знаку “Холод”. Знаку “Життя” і знаку “Мрія”...
Я втомився оперувати невизначеними дескрипторами диз’юнкції. Це ніби світ суцільного біхевіоризму. Реальний світ просякнутий недиз’юнктивністю.
Здається, я поранив світло у своїй душі!
Вилікуй його...
Містечкова феєрія
Місто... Мешканців не видно. Вітер ширяє поміж високих химерних будівель, розпорошуючи зірване листя і брудне сміття.
Тиша... Нічого не чути, крім завивання вітру. На місто опускаються сутінки.
Десь вдалині з’являється нечіткий, слабкий звук. Він наближається.
Це шелестіння сотень тисяч крапель води... Це Дощ.
Спалахнула Блискавка.
І стіну суцільного шуму розірвав Грім.
Під дощем зібралися люди. Вони жадали очищення своїх мрій та підтвердження осмисленості свого існування на самотніх острівках буття. Вони уявляли себе чистими і справжніми...
То було помилкове враження хворих на одинокість свідомостей.
Під мережавою ковдрою Дощу намагався знайти прихисток і самотній пес. Він був брудний від сонця. Сонячні плями вкривали його, і очам було боляче дивитися на ці переливи зовнішнього щастя. Пес хотів змити з себе цей сонячний наліт...
То було марне сподівання самотливої істоти, що не мала бажання йти до щастя.
Ще там був Я. Хотілося знайти щось символічно-нове, щось яскраво-запашне і примарливо-неймовірне в цьому новому Дощеві. Може, Блискавку, може Грім, може, Щастя, може, Кохання чи хоча б Закоханість...
То були дивні бажання для людини, що не вміє відчувати ні себе, ні Життя, ні інших самотливо-образливих істот.
Але Дощ припинився, і всі забули про мить відкритості на надії. Залишилося лише примарливе існування у всесвіті без смислів та мрій...
Зізнання?
(Сповідь психолоґа №2)
Оповити Тебе думкою про щастя.
Оповісти Тобі про дні дитинства.
Так дивно побачити, як поруч існує людина з невідомими думками. В психолоґа грати легко, особливо з друзями, але іноді від такої гри страждають і Друг, і Я. Я не хотів. Я лише слухав.
Від чужих страхів легко лише спочатку. Потім починаєш їм вірити...
Від своїх страхів втекти можна, але куди я втечу від Твоїх?
Може, не слід бути таким близьким? Але я не можу втекти. Я залишаюсь поруч. Коли люди поруч (хоча б думкою), то простіше бачити світ.
Успіх – поняття відносне.
Ти кажеш, що я лякаю Тебе. Це не так. Ти лякаєш себе сама.
А ще більше ти злякала мене.
Я поруч.
Я можу піти, але лише якщо цього захочеш Ти.
Я хочу, щоб Ти була вільною.
Інколи я хочу, щоб Ти стала одним із смислів мого життя...
Дощ
Позавмирали люди
в чеканні дощу,
повідкривали очі...
Вони чекали. Чекали раптової, неочікуваної зливи, яка мала розмочити їх одежі і зірвати назавжди. Дати можливість бути? Унеможливити нереальні почуття, відкрити океани любові і співчуття, які повинні затопити вселенські оповідки про надлюдських істот і нереальні страждання.
Вони чекали...
І прогримів грім, але блискавки не побачили. Не готові. Очі розширилися і обличчя поблідли у невгамовному передчутті майбутнього почуття.
На обличчя хлопчика впала крапля. Одна-єдина крапля, але вона вмістилася в душу і виродилася в очах. То сльози?
Дівчинка, що ледь стримує їх, стоїть над змоклою пухнастою білою іграшкою, ховаючись у густе волосся від жорстоких дотиків важких і чужих очей.
Вона плакала?
Та полилася нереальність сновидінь. Люди-ловці-щастя-і-любові-... Ловити спраглими тілами хемічну сполуку. Душевну сполуку?
І дощ почався,
полилися сни.
Пропали дні,
заковані
у цю реальність. Інша? Коли одежі змиє? Настане? Ні?
А вони ловили спраглими тілами безхмарний дощ.
Сонце оповідало про новий початок.
Вони чисті?
В брудних калюжах відбивалася веселка їх очей.
Немає коментарів:
Дописати коментар