Учениця 11 класу Яснополянської ЗОШ Червоноармійського району.
Вірю в майбутнє твоє, Україно!
Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки...
Україна – розкішний вінок із рути і барвінку, над яким світять заплакані зорі.
Серед шумливих дібров і широких ланів з голубим квітом льону розкинулось моє село. 1 коли говорити, що Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці – це про моє село. Або ж говорити, що Україна – розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані зорі, – це також про моє рідне село.
І садом, і квітом,
і прадідом дідом
гріє душу село,
моє рідне село.
У кожного з нас залишається в серці дорогий куток, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежиною, обіч якої ростуть волошки і по якій ти біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінких голосистих пташок – усе це дороге моєму серцю.
Поліська земля – одвічна земля України. На ній існує шматочок раю мого дитинства. Таке милозвучне і рідне, любе й привітне село Чорнявка. Це той куточок землі, де жили мої діди й прадіди. Це моя маленька батьківщина.
Існує леґенда. Ще за сивої давнини, коли була панська неволя, в селі росла чорноока дівчина – троянда-красуня на все село. Старий пан покохав її, але серце дівчини було вкрай заповнене любов’ю до сина бідняка. Та пан наполягав на своєму. Не судилось чорнявій красуні дожити свого віку – пішла до річки та й втопилась. А село назвали Чорнявка. Ішли роки. Мінялась влада. Пережило село страхіття війни. Змінилось воно, розбудувалось. Змінилась й назва – Чернявка. Виходите ви втомлені, зморені із задушливого автобуса, а вас вітають по обидва боки дороги зелені ясени. Зверніть пра-воруч, а там – голубе плесо ставка. Повітря чисте-чисте, а вдалині видніється хміль.
І вітер з піль,
і пахне хміль...
А трішки лівіше розкинулись хатки. Такі собі чепурненькі та милі. І в кожному подвір’ї квіти, а найбільше чорнобривців.
І виглядає мати своїх діточок з міста. І запитує першого стрічного, чи не іде, бува, синок? І яблуками пригостять, і про здоров’я розпитає, як рідну дитину. А ще в селі дівчата гарні, чорняві, такі привітні. А кругом краса поліська.
Буйно зелом красується село, і щаслива доля кожному повинна всміхатись тут. Але ж звідки бринить музика смутку і жалю? Чому?
Дізнатись... Відповісти.
Я розумію, що вже скінчився рожевий досвіток дитинства. Я змушена переступити поріг батьківської хати і пізнати світ самостійно. І відповісти.
Ранок. Блиснули перші промінці ласкавого сонця, легенький вітерець струшує срібну росу з трав і квітів. Перед очима біле видиво, немов хмаринка серед буйного цвітіння вишень. То сусідова хата. Стоїть пусткою. Старі віджили. Молоді гайнули до міста шукати кращої долі. І не дзвенять дитячі голоси і сміх біля батьківської хати.
Не для них і донині тут розквітають буйні півонії, які плекали невтомні бабусині руки. Не збирають вони і червонобоких, налитих сонцем яблук восени, які так дбайливо доглядав дідусь. Хтось проходить, підніме яблуко, а інші... так і згниють.
Поглянеш на буйне цвітіння колючої ружі під причілковим вікном і зітхаєш...
Знаю, що і в хаті збереглися вишиті рушники. Вони, ніби білі лебеді, розпростерли свої крила. А на них веселковими барвами виграють квіти, кують голубі зозулі, воркують сизі горлиці, червоними кетягами манить калина, а золотисті китиці хмелю і пишні колоски ніби пахнуть хлібом.
Та ба...Чи ж то зрозуміють ці символи ті, кому належить прийняти це до серця, чи відчувають цей запах хліба?
Мої роздуми перервала пісня жайворонка, яка зринула раптово і трепетними крилами обіймала простір, колишучи спогади. Моє мальовниче село з білявими хатами у вишневих садах, ставом, обрамленим кучерявими вербами, зеленими луками, солов’їним щебетом і жайворонковою піснею – прозорою, кришталевою.
Ні, немає нічого красивішого і ріднішого. Аби не ті хати – пустки... Аби не ті мальви та півонії, що проросли крізь бур’яни, адже вони буйніше ростуть на впорядкованих грядках, гармонійно підкреслюючи ніжну поліську красу.
Не можна дати вмерти цьому прекрасному краю. Зорі повинні мерехтіти, а не плакати, а сонце, підіймаючись над обрієм, хай дарує свої світлокольорові щедроти не тільки тілу людини, а ще більше серцю. Хай серце стане теплішим, людянішим, щедрішим.
Тоді менше буде запитань, на які так важко відповісти. Тоді ніколи не зів’яне в наших душах світ яворів, любистку, лелек і зозуль.
Немає коментарів:
Дописати коментар