1983 року народження. У 2000 р. закінчила Житомирський педаґоґічний ліцей і вступила на філолоґічний факультет Житомирського державного педаґоґічного університету ім.Івана Франка. Автор поетичної збірки “Подарунок Евтерпи”. Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини “Зустріч ’99" та літературно-поетичному альманасі Житомирщини “Перевесло” (2003р.).
До самісінької лампочки
Дощ розплювався ще зранку. Спочатку Володі дошкуляли колючі цілунки холодних крапель, а тепер йому було навіть цікаво, коли краплина, стартонувши з лоба, котилась по щоці, зупинялась на краєчку бороди, роздумуючи чи котитись далі, не втримувалась і падала на землю. Хлопчик витягнув із рядка здорову бадилину, трусонув, немов хотів випустити з неї останні содухи. Натомість корінь зілини сипнув у Володине обличчя щіпкою мокрої землі. Облизав губи – кристалики піску захрустіли на зубах. Скривився. Сплюнув... прямісінько на черв’яка, що саме всвердлювався у грудку землі. Черв’як на те не зважав: він звик до неприємних несподіванок, бруду та багнюки. І вони, Володя зі своєю матір’ю, теж звикли. Наче черв’яки порпаються у землі такої негоди, розпушують, виносять смертні вироки бур’янам. Їхній сусід Степан Лобзенко, що наймав їх з матір’ю полоти городи і розплачувався за роботу пляшкою самогону, теж наче черв’як... Товстун з блискучою лисиною мав хитру вдачу, за що односельчани звали його поза очі Слизьким.
Лобзенко мав багато землі: на Жонтенському полі, коло Рудні чималий шмат та ще у Дерманці. Після смерті матері своєї, Мокрини, взяв і її наділ: добрий ґрунт вабив хазяйське несите око. Безпосередньо мати справу із землею Слизький не любив, тому наймав сільських горілкоманів, а ті, охочі зазирнути у пляшку, довго не чванились – обробляли Степанові наділи.
Галька, Володина мати, цілу весну працювала у Лобзенка. Ще й сина з собою брала, щоб швидше з роботою вправитись і хильнути улюбленої оковитої. Пила сама. Володі наказувала пильнувати тим часом, чи не йде батько: жаль-бо було чесний заробіток з чоловіком ділити.
Дощ похникав ще з годину і перестав. Сонце скинуло з себе пишні ватяні хмари, вийшло голісіньке подивитись на світ – і мокрі дерева, трави, шифер на хатах почали глузливо посміхатись. Володя розігнувся, поглянув уперед – до кінця рядка було ще далеко, а спина вже почала неприємно нити.
Вперед! До фінішу! – підбадьорив сам себе подумки хлопець, розпушуючи наступний клапоть ґрунту. Сапка-хижачка кусала втоптані дощем міжряддя, чомусь жалібно поскрипуючи, мабуть, то вона замолювала свої гріхи. Враз замовкла, втупилась у землю, все ще відчуваючи на своєму держаку хлопчикові руки, які, проте, тепер не виводили її зі стану спокою через власну втому.
Володя провів рукою по мокрому чолу. Поринув очима в небо. Воно було вже ясним, безхмарним. Тільки двоє лелек у плавному польоті обіймали височину і скидались на дві білі хмарини, забуті в синій безодні дощовою негодою.
– Мамо, мам, поглянь: лелеки небо обіймають. Дід Максим розповідав, що так вони у Білобога тепла випрошують.
– До лампочки мені твої лелеки. І ти ґав не лови — поли скоріше. Нам до обіду хоча б оце до тієї стерні добити, то до вечора закінчили б. Отоді прилетіли б до мене лелеки, – роздумувала вголос Володина мати, не розгинаючи спини. Її червона, вицвіла на сонці спідниця маячіла вже далеченько попереду, тому хлопчик, ще раз посмакувавши очима небесного дива, кинувся швидко, щоб наздогнати червоне маячіння і прискорити приліт материних лелек, які прилітали до неї після випитої пляшки. Володі не подобалось, коли мати напивалась. Але тоді вона ставала веселою, молоділа на очах, тому син не докоряв їй.
Увечері Галька бігла до Лобзенкового городу окрилена: вони з сином допололи здорову градню, і тепер пляшка самогону гріла пазуху. Десь позаду плентався Володя. Розкуйовджене волосся робило його схожим на їжака. Втома згорбила худу спину, напустила в очі туману. До шлунка причепився голод, і той завивав невдоволено у відповідь. Ноги ледве принесли хлопця додому, а втома одразу ж штовхнула його у ліжко. Навіть роздягнутися не дала. Оббризкала повіки сном і заснула зі змореним тілом.
Незрозумілий гуркіт та крик якось раптово залетів у Володине вухо і на хвилю відігнав сон. Мов кадрик з кінобойовика, перед хлопцем промайнула довга материна постать із синіми губами і затиснутою у кістлявих руках пляшкою і така ж довга, але дещо ширша постать батька, який намагався вирвати пляшку з материних рук, штурхав її у боки кулаками. Та лупила чоловіка ногами, репетувала несамовито. Володя хотів було кинутись захищати матір або кликати сусідів, щоб розборонили бійку. Але втома осідлала його мозок байдужістю, почала знову збрискувати повіки сном. І все на світі: крик, бійка, гуркіт, материні лелеки – все, здавалось, стало тепер малому до самісінької лампочки.
Не ідентичні
Павлова тонконога Венера прокинулась тоді, коли півні у селі позамовкали, нарвавши горла завзятим кукуріканням. Півгодини вона не випускала з обіймів товстобоку подушку, одягнену у білосніжну мережану наволочку. Солодко потягувалась усім тілом. Мляво спустивши ноги з ліжка, почала розглядати себе у широке дзеркало-трюмо, що стояло навпроти. Наквецяла обличчя рідким полуничним кремом, вгородила зуби дерев’яного гребінця у жужми солом’яного волосся. Покінчивши на цьому з ранковим туалетом, накинула поверх сорочки цяткованого халата і побрела робити ревізію на столі, який стогнав під вагою брудного посуду, заляпаних жирних каструль, чорних сковорідок.
Ольга одружилась із Павлом Криворученком у січні цього року. Тоді й покинула рідний Житомир, приїхала у Лісове. Але якось ще жодного разу не доводилось їй ні прати, ні прибирати, навіть готувати страву не пробувала. Добра свекруха щодня приносила пляшку пряженого запашного молока, каструлю борщу, каші або вареників зі шкварками. Кокетуха посміхалась, прислухаючись; дитячий крик, приглушені баритони, куряче кудкудакання, собачий лемент – весь цей звуковий гармидер перемішували, мов умілі кулінари, і пригощали її вухо коктейлем оригінальної мелодії. Раптове голосне “му” примусило зачаровану красуню здригнутися, а потім кулею шмигнути з хати, бо чутливий слуховий аналізатор точно визначив, що мукання прогуторило зовсім поруч, у їхньому дворі. Міська королева не замилувалась рівним, відшмарованим віночком ріг, кругленькими рябими боками, синіми, трохи вилупатими очима. Не вміла вона радіти тому, чим могло тішитися хазяйське око. Венера, як називав її чоловік, раділа і втішалась, коли ловила на собі заздрісні погляди сільських дівчат, що, мабуть-таки, були її однолітками, захоплене кліпання Павлових друзів, сусідів та взагалі усіх, кого тільки можна зустріти, розходжуючись по Лісовому, ніби по парку. Мало не пищала з радості, відчуваючи свою популярність. Ну, як же вона могла жити в одному дворі з далеко не урбанізованою, подібною до опудала худобою? Це викликало суперечність поряд з її авторитетом. Злою ґорґоною налетіла Ольга ввечері на Павла, аби вів корову з двору і сам з нею забирався, бо їй взагалі вже набридло життя з ним, занудою.
– Якого ти дідька на мене рота розкриваєш? – огризнувся у відповідь Павло. Він був голодний і ще злий, бо знав, що в каструлях порожньо. Дружина встигла стати для нього гіркою редькою, тому не стримував себе у розмові.
– Ах, ти, поліно неотесане, селючище задрипане, вирішив мені на нерви покапати? – Ольга гримнула дверима. І було чути, як заридала.
Завжди рішучий і впевнений, Павло тепер не знав, як діяти. На другий день, накинувши на ажурні Рябухині роги товсту мотузку, погнав корову до батьків. Але повернути цей весільний подарунок не вдалося.
– Дивак ти, Павле. Ніби й сільський хлопець, а не розумієш. Рябуха ж для вас другою матір’ю стане: і напоїть, і нагодує, а коли Ольга на базар молоко чи сметану винесе – хай невеликий, проте заробіток.
Хлопець тільки сумовито усміхнувся на батькові міркування, уявивши свою жінку біля корови. Про категоричний протест проти господарства мовчав, бо не хотів струшувати собі на голову купу докорів. Пам’ятав, як злився батько, коли Павло, закінчивши технікум, повідомив про намір одружитися з житомирянкою. Старий геть сплюнув тоді: – Не вистачає у селі дівчат, знайшов уже якусь кадру на свою голову?
Діждався у батьків вечора, щоб у темряві сховатись із своїм подарунком від очей цікавих лісовичан. На вечерю мати поставила на стіл смажену картоплю зі сметаною, нарізала свіжих колючобоких огірків. А коли Павло зібрався рушати додому, простягнула пакунок:
– Це Олі занесеш: картоплі і на її долю насмажила.
– Ой, ні, мамцю, не треба, – швидко заперечив він, ставлячи замотану каструлю на стіл.
– Чому це? Що вже у вас там сталось?
– Та нічого, мамо. Не турбуйся, все нормально. Скажімо, моя люба надумала сісти на дієту. – І його висока худа постать зникла за дверима.
Зайшовши у теплі сутінки, Павло вдихнув на повні груди – колобок терпкувато-солодкого повітря закотився у легені, залишив гострий присмак у роті. Йшов не поспішаючи, задивився на літо: на законсервовані в червневий аромат вишні, які виділялись із темно-зеленої гущі, припалої пилюкою і потьмянілої.
Павло протягнув руку через побілений паркан, зірвав блискучу ягоду. Розкусив. Ух! Яка кислюча! Геть щелепи звело! Дивно, чому Оксані вони так подобались. Позаминулого літа, бродячи поміж сільських дворів, він нарвав жменю кислятини і потім дивився, як та вкидала ягідку за ягідкою у щілину нафарбованих губенят, розтягнутих у посмішці.
Сором’язлива дівчина, з довгим світлим волоссям, добрими очима, кумедними веснянками на носі, вона не любила багато говорити, але по-справжньому кохала Павла. Не докоряла йому ніколи, навіть коли прийшов на дискотеку з Ольгою. А може, то через свою гордість.
Оксана після того навіть не дивилась на свого чорнопатлого Леля.
Плентаючись додому, як грішник до пекла, Павло подумки віщував собі почути вдома лайку, куди пекучішу від розжареної чортами сковороди. Здійснилось. Ольга, побачивши з вікна пливучі фігури – людську і коров’ячу, ящіркою вислизнула на поріг:
– Ти чому без сумки? – поцікавилась, злісно скубнувши чоловіка очима, і додала:
– 3і своєю коровою теж, бачу, не зміг розпрощатися.
– Ходімо видоїмо корову, а тоді каву зваримо, – почав Павло, щоб уникнути страшної бурі, яка озвалась першим громом.
– Зараз! Розігналась! – скипіла молода жінка, нервово затягуючи пояс на халаті.
– Вистачить мені того, що живу з цією худобиною в одному дворі, то ще ставай навкарачки і лізь під неї. Не діждешся, дуремаре, не діждешся! – Ольга миттю гримнула дверима і повернула ключ у замку, залишивши чоловіка на порозі.
– Що за дурні жарти?! Ніч на дворі! – загаласував Павло, торсаючи за ручку, але у відповідь на питання почув тільки чалапання босих ніг по підлозі.
– Ну й божевільна! – просичав вигнанець зі злістю і зацідив щосили у нові, недавно полаковані двері. Його мозок щомиті народжував стільки образливих слів і порівнянь для жінки, що язик навряд чи встиг би їх вимовляти.
До того ж адресатка все одно не почула б тих компліментів, а зате сусіди Хоменки на слух не скаржилися. Тому Павло лаявся подумки. Потарабанивши у вікна до півночі, зрозумів, що вдома йому притулку не буде. Ночувати у батьків? Але куди ж серед ночі старих турбувати.
Навколо кипіла густа темрява, випаровуючи таку незвичну, але приємну для вуха тишу. Лісове спало. Навіть собаки чомусь позатихали. Мов перед кінцем світу. Прислухався.
Тихо. “Дж-дж-дж...” – промоторив десь недалеко сонний джміль і, стукнувшись лобом у лоб з Павлом, бемкнувся на землю, затих. “Дз-з-з!” – засвердлила перед самим носом набридла африката, печучи втомлені нерви, як мило, що потрапило в очі. Лясь! От тобі, комарище, тільки мокре місце від тебе на Павловій щоці лишилось. Дарма, що занадто сильно ляснув: йому – синець, зате тобі – смерть. “Дз-з-з!” – Лясь. “Дз-з-з!” Ні, так далі не піде.
Ноги понесли хлопця до хліва. Скрипнув дверима, ввімкнув світло. Лампа, обплетена кількома шарами павутини, не вигнала тим світлом темряви з кутків. Рябуха звела на Павла два вологі ока, в яких шифрувалась поки що незрозуміле для людини прохання.
– Чого тобі , мукало? Бачиш, через тебе мене з хати вигнали? – промовив не так для корови, як для себе (чомусь хотілося чути людський голос). Сів на прив’ялу пахучу осоку, сперся спиною об ясла. Погляд зашкутильгав по стінах коров’ячої хати, зовсім ненароком зупинився на набряклому вим’ї і постукав до Павлової свідомості. Ще раз поглянув довкола.
Не знайшовши ніякої посудини, почав доїти просто на встелену тирсою підлогу. Це заняття йому страх як не подобалося раніше, а тепер ще й злило: молоко текло в рукава, бризкало на штани. Руки стали мокрими і слизькими. У носі зачухалось.
Не витерпів: вимкнув світло, впав на осоку. Довго не міг заснути – по обличчі лазила якась мошкара, заліплювала ніс, кусала за шию. Вдершись у його сон, Ольга цілу ніч маячила перед очима, дивилась із огидою, фекала та фукала, називала неотесаним короводоєм.
Вранці вийшов на вулицю. Мокрий асфальт розповів, що вночі приходив дощ.
Ріденькі хмари відривали від сонця промінці, мов пелюстки від ромашки, і зовсім розбігались, налякані вітром, Павло вдихнув шматочок ранку – на душі стало радісно. Згадка про Ольгу апетитно з’’їла ту радість, сплюнула новою порцією злості та роздратування.
Підійшовши до дверей, натиснув на ручку – відімкнулась. У вітальні з червоної скатертини контрастом агукнув до нього білий аркуш паперу: “Прощавай. Так буде краще нам обом... і не тільки”. І заява на розлучення. Розгубився. Не чекав таких швидких реформ.
Це ж нерозумно якось. Через дрібницю?.. Із стану отетеріння Павла вивело грюкання у двері. Старий зморшкуватий Беньо Дрібненький, беззубо посміхаючись, перевалився через поріг:
– Оце прийшов, сину, подивитись, як ти тут. Проводжав тільки-но твою Ольцю. Зранечку надумала від тебе втекти. Сільський п’яниця не страждав від зайвої скромності, тому, не чекаючи запрошення, вмостився на дивані навпроти Павла і почав розмірковувати вголос:
– А я тобі ось що скажу: не переживай. Радіти мусиш, що та коза пострибала від тебе тепер. Бо завелось би у вас голов’ятко, то було б за що переживати. А зараз тобі що? Молодий хлопець. Оженишся і житимеш ого-го! Ачей, друзяко, налий мені тепер думкозігріваючої, бо охота горло промочити.
– А не гріх отак зранку?
– Гріх, сину, чи не гріх – все одно, коли з відьмою все життя пліч-о-пліч прожив. Знаєш же, яка моя стара. Із собакою швидше спільну мову знаходжу, ніж із нею. Ото був швидко жердину забив, а вона візьми її та вирвала. А тоді по спині мене нею, по спині. Каже, що коли швидко роблю, то так – стук-грюк, аби з рук. Обідно мені те, старому. Як ото кажуть, не ідентичні ми з бабою. І ви з Ольгою не ідентичні: вона міська, а ти, як не візьмеш, сільський парубок, – Беньо, ласо кинувши оком на стопку горілки, налитої йому хазяїном, почав краяти на дрібні шматки хліб і сало. Павло ж тим часом знайшов у суднику кип’ятильника і занурив його у відро з водою: треба було перемити гору брудного посуду, до якого не дійшли руки в не ідентичної хлопцю красуні.
Немає коментарів:
Дописати коментар