* * *
Якщо завтра ніколи не прийде,
Годинник проспить
а розбухле сонце застрягне
у гірській ущелині
загорнись у старий плащ спогадів
і вкотре спробуй
померти від передозування часу
може пощастить?...
* * *
Я забула твоє обличчя
Я впустила із рук твій голос
Твої поцілунки
зів'яли
облетіли блакитним осіннім листям
І тепер я стою,
самотній сухий клен
відчайдушно чіпляюсь
почорнілим гіллям за вітер,
Ховаю у кроні падаючі зірки -
Чужі бажання
Вплітаю у коріння
Континенти, моря, океани...
* * *
У моєї самотності -
присмак дзеркально холодний.
У твоєї - гарячий зліпок
терпкого світла.
Я залишу на небі відбиток своєї долоні,
Щоб тобі нагадати про себе
уламком літа.
На асфальтовій хмарі
тобі намалюю сонце,
Відколю хоч би милю від холоду
того «далеко»...
Пошукай-но у пам'яті -
як у старому році -
Що намарилось двом
під склепінням липневої спеки.
Обтруси з нього пил,
запакуй у конверт з адресою,
Наштрикни го на вітер -
і можеш спати спокійно...
Гіркувата від болю ніч розсипає
вересень...
Я складаю сузір'я у літери твого імені...
* * *
Моє ім'я -
лиш сукупність літер
кричать щось про долю,
фатум,
світ
Моє ім'я
хтось нашкріб на склі
і краплі дощу
спотикаються, падають
клянуть долю
фатум,
світ
помирають
Моє ім'я
проростає травою у дзеркалі
Придивись
побачиш свої очі
зів'ялі кульбаби
його імені що не має
нічого спільного із твоїм
тільки долю
фатум
світ...
* * *
Тримай стрілки годинника
за руки
міцно
щоб не намотували час у тугий клубок нервів
Почепи на небо
місяць свій, власний
більше ні для кого
а потім навчися дертися
по шпалерах горизонту
чи писати книжки
із від'ємними номерами сторінок
на мові Хінді
бо хто знає
який по рахунку кінець світу
прийде завтра
ми так до них звикли
що динозаври навчились
вмирати за одну ніч
(цивілізація!)
Придивися уважно
може знайдеш на підлозі
шматок лави -
то рештки вулкану
що вибухнув учора
опівночі
під твоїм ліжком
Тримай стрілки годинника
міцно за руки
і щоранку торкайся ногами
землі
завтра
її може не бути
Американа
Ми в натовпі
і кожен з нас є натовп,
Ми - легіони змучених думок.
Ми боїмося вчасно промовчати
І просто заповільнювати крок.
Ми в натовпі - і кожен з нас окремо,
запаяний у особисте я.
Нам важко відшукати спільні теми,
зустрівшись на хвилину - чи життя.
Чиєсь ім'я пригадуємо всує,
Та вже не пам'ятаємо, чиє...
Наївні віримо, що ми іще існуємо,
Але не перевірили, чи Є.
* * *
У своїй нікому непотрібності,
У самій собі невідповідності
Від материків свого відчуження
Колеш острови самозасудження
Рвеш на мапи власної істерики
цю убік відкинуту Америку.
Скиглиш про життя комусь у темряві
Фразами банальними, затертими
Вправи: вгору-вниз по сходах спогадів,
кроси монотонності дорогами...
І СD озлоблення ранкового дістаєш вкотре випадково ти.
Чи комп'ютер мозку був зависнув знов?
Щось не так?
Подумай,
Озирнися-но...
Хокку
Потроху рудіють
кучеряві голови хмар
осінь - перукар зі стажем
Геометрія
1.
Квадратні люди
У круглому світі
Ховають свої трикутні серця
Від прямолінійних почуттів.
2.
Площина передбачення
стиснеться у крапку безумовності
у центрі кола
закономірностей.
11 вересня
...Літаки ожили, збожеволіли,
напились пересоленого неба -
людської крові -
скосили крильми
сіру траву хмарочосів,
розпанахали світ
на дві півкулі:
До і Після.
До:
Зберіть-но у жмуток
усі непочуті молитви
і зметіть пил
із власної свідомості.
Після:
крізь уламки скла, заліза, бетону
й життів
проростає дикий бур'ян болю.
Зламаний янгол
Зламаний янгол,
Розтрощений німб,
Полатані крила.
Він - як потріскана вицвіла фреска
На іконостасі гріхів,
де кожен має своє обличчя
на будь-яку оказію.
Поламаний янгол
його вдягають
на зневірену душу,
як замучений міллю светр,
а потім знову кидають у шафу -
на чорний день
тільки всі вони чомусь
вицвілі і сірі.
А ночами
Поламаний янгол
стукає у брами чужих снів,
та сторожі його не пускають,
мовляв, не заважай!
І він засинає
під іржавими залізними ґратами
щоразу забуваючи помолитись
та йому прощається
бо він -
зламаний янгол
Поламаний янгол...
Навіщо
П'ю осінь - гарячий жасминовий чай
Із цукром першого снігу на дні
Фольгове листя мене сховає
У холодний скрегіт сталевих днів.
І мій телефон замовкає навмисне
Твій голос ковтає нервова тиша...
Навіщо цей спокій на мене тисне?
Навіщо мене ти одну залишив?
І свічка ліпить із воску вічність
Будинок п'є пігулку безсоння...
А той, хто придумав слово «Навіщо»
Нарешті відчує, що я - самотня.
* * *
І.С
Я любила збирати квіти.Я свій світ віднайти хотіла.
Знаєш... Я теж любила жити
Тільки, певно, не дуже вміла,
Я жила... Як уламок слів...
Я жила... Як давно було це...
На одній і тій самій землі.
Під одним і тим самим сонцем.
Я тепер - почорніла пам'ять -
Повз проходять безликі люди.
Із грудей проростає камінь.
Небом став затверділий ґрунт.
Я б хотіла тобою стати.
Хоч я зовсім тебе не знаю.
Як захочеться помовчати,
Пригадай, що мене немає.
Та, можливо, за сотню років
Я себе у тобі пізнаю.
Як захочеш помріяти трохи -
Пригадай, що мене немає.
* * *
Коли хочеться писати
слова оживають
у мені мурашником
вони метушаться
стягають докупи
звуки світло відображення
соломини секунд
і гілляччя думок
складають все гамузом
в оболонку абсурду
часом забуваючи
що наші смаки
не завжди збігаються.
Я не пишу вірші -
це вони мене пишуть...
Немає коментарів:
Дописати коментар