**
…Кричать серця, роздерті болем,
Розбиті відчаєм гірким.
Знов переконуюсь: ніколи,
Знов самостверджуюсь: ні з ким!
В мільйонах слів шукати правду,
Та зводить віру до нуля?
Хтозна, а, може, дійсно завтра
Вже стане іншою земля…
У тридцять три Його не стало —
За всіх відмучився тоді:
Він, за гріхи людські розпятий,
Молився Богу на хресті…
А ми, перехрестившись тричі,
Прошепотівши “Отче Наш”,
Усе святе спалили й вічне
У полумї зневіри! Та ж
Не знаємо свого нікчемства:
Пихою сповнені ущерть,
Ми ліпше сатану до серця
Свого запросимо та смерть!
Не рік, а два тисячоліття,
Не мить, а все своє життя
Ми молимось, але молиться
Так і не вмієм! Каяття
Ми покаянням називаєм,
Будуєм віру на знаннях
Науки, в небо забиваєм
Іржавий ненависті цвях,
І янголам ламаєм крила,
І перед образом святим
Усе лукавимо невміло
Та забуваєм поміж тим
Про десять заповідей Божих,
Про світло сповіді святе…
Поміж гріхів знайти не можем
Вже місця істині ніде!
…Ніхто не перший, не останній —
Усі ми грішні на землі…
P.S.
Десь за обрієм наші літаки, прорізаючи крилами непроглядно-кудлаті хмари, розминулися поміж тьмяного сяйва далеких сузірїв — далеких і таких же недосяжних, як аромат твоїх солодких парфумів, що цього ранку залишив мою спальню назавжди…
Я сиджу у кріслі свого «класу-люкс» і сьорбаю каву із філіжанки (такої ж білої, як той клятий аркуш паперу, на якому ти нашвидкуруч написала «вибач…») намагаючись дотримуватися порад стюардеси, котра, любязно усміхаючись, цікавиться, чи не бажаю я ще кави або чогось іншого… Іншого… Скільки разів, голячи обличчя, я дивився у запріле дзеркало ванної кімнати і прагнув побачити у ньому відображення того іншого, — того, хто, може, й ніколи тебе не покохає, того, кому таки начхати, що окрім гарного тіла і грудей четвертого розміру, в тебе є ще й душа маленької наївної дівчинки, котру так часто кривдили чоловіки, що вона вже й не відчуває болю від образ і знущань, не переймається тим, що наступного вечора ці покидьки, жадібно ковтаючи пиво у більярдній, обговорюватимуть твоє тіло, хоча й ніколи з тобою не кохалися...
Хто зна, можливо, так краще… Ти намагаєшся бути сильною: бючись, мов риба об лід, доводиш світові, що маєш величезне бажання жити і заслуговуєш на щире та взаємне кохання. Знаєш, і ти таки сильна. А я — безнадійно слабкий і нікчемо безсилий. Зараз, вбиваючи потихеньку час у салоні літака й так-сяк зазираючи у скло ілюмінатора, справді відчув себе слабаком: я ж так і не зробив тобі пропозицію… Хоча, яка, в біса, пропозиція, коли я навіть не дав у писок твоєму заввідділу — лисому пузаню із купою бородавок на підборідді у шкіряному кріслі. Він нахабно залицявся до тебе, незважаючи навіть на те, що ми живемо вже близько двох років у цивільному шлюбі.
І на що я тільки сподівався, сам не розумію: ти любиш пити каву із коньяком, їздити з друзями за місто на шашлики, по сто разів перечитувати Кримінальний Кодекс України, щоразу підкреслюючи на сторінках одні й ті самі слова яскраво-жовтим маркером, не готуєш удома, бо не маєш на те часу, не подаєш жебракам у підземних переходах милостиню… й ти навіть ні разу говорила про те, що хочеш стати матірю — в той час, коли я щомісяця відвідував дитячий будинок і робив грошові перекази до лікарень, де майже кожної миті поволі згасає ще одне маленьке серденько від невиліковного раку… І ти таки сильна. А я…
Через добу я буду у Сполучених Штатах. Тягнучи за собою напівпорожню валізу — костюм від Версачі, дві краватки, комплект білизни, купа якихось паперів із підписами керівництва, які вже анічогісінько не вирішать, твоє фото під склом золотистої рамки, котру я подарував тобі минулого року на 8-ме Березня... Ковтатиму забруднене повітря аеропорту і намагатимусь не думати про наше майбутнє…
І коли наступного разу, йдучи по салону мого «люксу», усміхнена стюардеса у блакитній уніформі спитає, чи не бажаю я чогось, — я відповім, що ніколи не наважувався прагнути іншого…
**
Ми стояли — у небо закохані, —
Із повітрям ковтаючи дим…
Ми сьогодні цим світом приборкані
І водночас — покинуті ним…
**
Хвилини зникли у безодні
Людського погляду й страждань.
Їдкого диму груди повні,
Але сльозами океан
Не нам із Вами переповнить,
Бо ми — лише чоловіки…
Що сила — змішана із кровю,
Коли відвага — на віки?!
Погасло полумя пекельне —
Вже й Янгол страчений мовчить.
Свідомість знищує ретельно
Усе, що було: день і мить…
І знову війни та розправи —
Дається воля нам взнаки.
Та навіть у боях без правил —
Ми з Вами все ж чоловіки!
Heavens sake everyone,
For standing in my way,
Ruining all my fun,
You say youre doing it for my sake.
(Pink, Couldve Had Everything)
На Бога вас усіх і з вашими словами,
І з вашим співчуттям, — уже прийшов до тями!
Й вичавлювать сльозу і по щоках руками
Не варто розтирать — награлися ми з вами
У зраду і любов, у честь і у відвагу,
І на мечі давно змінили тонкі шпаги —
Лиш сили б у руках, звіриної б потуги…
Та ви мене вже й так перемогли — удруге
Не витримать жалю і вашої тривоги!
Я міг би мати все, та не беру нічого…
Лікує рани час, — можливо, й так буває.
Навчитися б мені у філіжанці чаю
Ті спогади втопить, що ви мені лишили…
На Бога, не кажіть лише, що не хотіли!..
**
Душа — без гриму, у дірках…
Що, хочеш залатати?
Питатимеш, чому все так, —
Бо як же не спитати!..
Ковтатимеш мою сльозу
Із чаєм упереміш,
А завтра — нищити хандру —
На інший бік перейдеш…
Бо завтра виникне зоря —
Блискуча й недосяжна, —
А я?.. Ну нащо ж тобі я
І мертвий день вчорашній!..
Перевертні
Іуди теж навчилися носити хрести. (Станіслав Єжи ЛЄЦ)
Виважено і стримано, ніби ненавмисно, йдучи за мною слідом гарячими пісками підступної омани, впєшся тонким гострим жалом у душу, а я вкотре вдаватиму, що не помічаю... Бо ти друг.
Він любив його. Подеколи навіть більше, ніж інших. Вважав його найкращим учнем, хоча завжди знав, що той Його зрадить. Правда ж, дивно: знати й нічого не робити, ніяк не запобігти кривді? Хоча ні, жодних подивувань. А знаєш чому? Все просто — бачачи зрадника наскрізь, він таки продовжував переконувати самого себе у всепрощенні, знаходячи єдине можливе виправдання: «… Бо ти друг». Так, він вдавався до самообману…
А коріння зради насправді лежало на поверхні. Просто Він для нього «вичерпався»... Зрадник же набагато кмітливіший, аніж ми часом можемо собі уявити. Розум його — у спостереженні. От і він, коли збагнув безвихідь ситуації свого Учителя, вирішив, не гаючи часу, впасти навколішки перед тими, хто чекав на цю зраду. Він продав Його за тридцять срібних шекелів — символічну ціну раба. Він зрадив цілуючи, і теж вдався до самообману…
Не знаю навіть, звідки в мені узялося те передчуття зради. Чомусь щоразу відчуваю заздалегідь, що хтось непересічний встромить ненароком ножа… Я не божевільний, а просто самотній. Може, й інколи нагадую одержимого, коли у відчаї намагаюся міцно схопитися за чиюсь руку… За твою руку. Але завжди залишаюся за бортом німого очікування порятунку. Проте я навіть не скаржусь. Я просто вже звик… Звик, стиснувши зуби, відпускати зі свого серця людей, за котрих беззастережно віддав би життя. І за тебе віддав би… Бо ти друг.
**
Як ти могла мені збрехать,
Моя любове одинока?
Чи ти забула, як болять
Оті всі рани — так глибоко?
Ну як могла не зрозуміть,
Як ти могла те не відчути,
Коли підступністю щомить
Тебе жахали добрі люди?..
Невже повірила словам?
— То ти навчилася прощати?!
Ну як могла ти зрадить нам,
Моя любове? — Бога ради!
Ти їм вклонитись підійшла,
До ніг упала, одержима,
Й мов лезом дикого ножа
Була роздерта — їх очима…
Крізь сльози вірою клялась,
Розпяттям все мені божилась…
Ну як могла змінити масть
Голубки на ворони крила?
Немає коментарів:
Дописати коментар