Народилася 19 листопада 1988 року в Україні, у місті Києві, де нині мешкаю. У девятому класі школи зробила свідомий вибір спеціалізації "Українська мова vs. Інформатика" (дивне поєднання). По закінченню школи несвідомо втупила до Інституту журналістики одного з київських вишів, який закінчила зі спеціалізацією "Реклама та звязки з громадськістю». 2010 року спересердя вступила до Інституту магістерської підготовки іншого вишу на спеціальність «Адміністративний менеджмент».
Люблю робити моменти життя вартісними, готувати, творити дім у будь-якому помешканні, вивчати й застосовувати лікувальні сили природи, доглядати за квітами; допомагати на прохання всім, хто до мене приходить, з будь-якого приводу; організовувати свята; вибирати, запаковувати й дарувати подарунки; прогулюватися на природі з «дітьми асфальту», руйнувати стереотипи, конструктивно критикувати, аналізувати й синтезувати, генеруючи нові ідеї; сперечатися за геніальним методом Сократа; блукати рідним містом, у якому завжди почуваюся туристкою, й милуватися архітектурою.
НІ КОМИ НІ КРАПКИ
місто
літо
мені
більш нікому
уже декілька тижнів ввижається запах моря
жінка не янгол
чоловік не янгол
дитина не янгол
дитини поки що нема
янгол — відчуття
метафізичне відчуття
відчуття смерті
смерть — як "справді"
я жінка
твоя жінка
це більше ніж я
не ставлю собі тут обмежень
не поет унісексу
сиджу на березі моря
вікна втупилися у сусідній — протилежний будинок
я одна не одна
я відчуваю
не будемо називати імен
у мого кохання є псевдонім
у тебе є псевдонім
кохання заробляє гроші
я кохаю тебе кохання
гроші на право на життя
***
прийом надривної ампліфікації — ампліфікації не до кінця, викликати відчуття, зрештою, почуття істерії — викликати небайдужість, коли задихається дух душі; СПАСІННЯ УТОПАЮЧИХ — СПРАВА РУК УСІХ УТОПАЮЧИХ!.. мисліть далі →
я
дівчина
що стоїть на березі
зі жменею іменних камінців
а-ейфорія
телефоную тобі.
ти знову, як одного небезпечного разу з трагічними наслідками, в передчутті недоброго.
я з тобою й десь.
я сміюся з того, що ти скажеш й водночас із чогось іншого, я слухаю, чую й сприймаю твої новини й водночас думаю про щось інше, про все своє чудове на світі.
у мене все прекрасно, аж до щастя, одного того разу таке вже було.
не бачу над собою стелі, земля під ногами не потрібна.
льоду, що оточує сферу, ніби й не було.
вогонь пломеніє.
не відчуваєш болю.
тільки згодом —
опіки третього ступеню.
з вершини того одного разу шукаю дощу.
пятниця 13. не забобонна людина. просто іще один день...
прокинувся. увімкнув новини. чищу зуби. приємний масаж ясен. поволі просинаюся. по опівночі просто вулиці жорстоко побито жінку похилого віку, мешканку Харкова. снідаю. смачно. заряджаюся енергією й позитивом аж до вечері. на Близькому Сході прийнято рішення про розгортання нового збройного конфлікту. сьогодні має бути приємний день. сонечко вийшло вперше за кілька днів. нічого особливого на роботі. затишшя. чай. кава. теревені. шахи. до здачі проекту ще тижнів зо два.
ув офісі: чув, сьогодні в метро сталася чергова спроба самогубства? — справді? а я доїхав нормально, мабуть то на іншій лінії. читав зранку конкурентів? — та що там… щось про тріщину на Дніпрогесі пишуть. — а я оце вчора думав накидати декілька рядків, не пішло. а це та Дніпрогес, біля якої ще атомна станція є? — та щось таке писали. якийсь там стик підземних плит, або що. — слухай, з Маринкою сьогодні йдете в кіно? — та вона щось сьогодні не з тої ноги встала, іще й підбора зранку зломила, гаманця витягли. каже то все пятниця 13… вступив зранку в калюжу — задивився на чисте сонячне небо. забув витерти черевика. дарма. то в мене типу тепер такий стиль антигламурний на один день. буває… удома почищу. треба буде завтра пильнувати поміж іншим, аби не потрапити знову до тієї калюжі. обідаю в кавярні. начальство виганяє. так би сидів зараз на "Однокласниках". за сусіднім столиком у молодої жіночки ніготь зламався. друга зранку зустрічалася з улюбленим Сірьоженькою-гінекологом і дізналася, що знову вагітна — ото халепа! то все пятниця 13. друга половина дня — у звичному ритмі. Укрінформ повідомило про авіакатастрофу десь у Європі. я зіграв із Коляном з відділу політики пять партій. тричі програв. треба буде тренуватися ще й на вихідні.
їду в маршрутці додому. давненько тут не було заторів. уже годину товчемося. що ж, послухаю, що у світі робиться: ось та жіночка у коричневому капелюшці з квіточками, з якого подекуди виглядають пристрасні фіолетові кучері, купила цибулі й моркви на суп і тепер наказує комусь підготувати картоплю та розморозити мясо. отой пузатий, що починає лисіти, ніяк о восьмій вечора не домовиться з клієнтом. а ця простенька дівчина мчить на квартиру — її обікрали. зовсім уже не хвилюється. то все пятниця 13. хоч би хто встав на найближчій зупинці. бо стою тут, мов довбень. зараз приїду додому. гаряча ванна. а в того дядечка, до речі, вже місяць немає опалення. приїжджаю додому. телевізор працює. забув зранку вимкнути. буває… дістаю палицю ковбаси. нарізаю буханець свіжого хліба. склянка коли. вечірні новини. на Сумщині пятнадцятеро дітей загинуло внаслідок отруєння молочними продуктами. точно. про молочні продукти. обіцяв Маринці кефіру на сніданок. от уже — забув. знову скаже: пятниця 13.
вдома. хіба сьогодні сталося щось надзвичайне?
Толік запросив на партію в більярд. Щось немає настрою. повечеряв. чищу зуби. не стало гарячої води. що ж буває в наших краях. лягаю до неприбраного з ранку ліжка. підсумки. прийнято програму зі збільшення ядерного потенціалу групи країн Близького Сходу. поволі поринаю в солодкі сни. хоч би не забути вимкнути телевізор... раптом дзвонить мобільний. хіба вже будильник? на екрані — незнайомий номер. на годиннику за 20 хв. північ. Маринка у лікарні. стрімголов мчу туди. що там у неї іще за пятниця 13?
Бачу ціль, не бачу перешкод
(настроєва мініатюра)
Підемо від найпростішого. Сьогодні бачу ціль: будь-що сісти зранку у тролейбусі. Не бачу перешкод! Наді мною всю дорогу стояла ну дуже літня жінка із болем в очах, але й зі статурою, повною неймовірної гідності. Стояла й по-доброму печально, навіть смиренно дивилася крізь мокре від дощу вікно на сіре вранішнє місто. Воно поволі спливало під колеса тролейбуса й залишалося десь позаду, щораз із незавершеними враженнями. І з тими ж таки безумно німими очима. Наді мною стояла ну дуже літня жінка… То стояла моя совість.
Мати цілі означає: щодня, щохвилини, щосекунди, за кожним новим й давно знайомим поворотом, під час зустрічей і незустрічей, коли сказати або промовчати, коли дія або бездіяльність, коли "я сам" чи "допоможи", коли "я хочу" або "тобі необхідно", утримати чи відпустити, проклясти чи простити, зажертися чи подарувати, йти чи стояти, дивитися і не бачити, слухати і не чути, прийняти чи зненавидіти, радіти чи сумувати, показати чи приховати, зберегти у памяті чи викинути з голови та серця… — щораз мати право поглянути у вічі ну дуже літній жінці, що стоїть смиренно над тобою у тролейбусі, й підвестися… або сидіти, "ждати ще народження для себе, коли смерть ввійшла у тебе вже давно"…
Пустий Про Щодень...
мал. ©Анна Шкляр
Кавовий зефір — чудовий винахід людства: іще не кава й уже не зефір. Такий собі чудернацький замінник щастя, що їх зустрічають тепер на кожному кроці у мегаполізованому й мегаполітизованому суспільстві.
Йдуть дощі. Йдуть дні. Тижні. Місяці. Йдуть люди. Разом на самоті. Вона цілує у натовпі незнайомого хлопця. Остап її бачить. Вона цього не знає. Їй просто так сталося. Вона пішла далі. Він не пішов назад й не зупинився. Маріанна красива. Він це відчуває. Він її мабуть кохає. Вона його мабуть також. Вони і кожен з них окремо поважають оце "мабуть". Учора вогні серпантином світили у місті. Позавчора — звивистою стежкою на сусідній горі. Звичайно, це було зовсім не вчора й не позавчора. Але вона не мала звички рахувати дні дощів із самої води без нічого… Жахливо важкий цей перехід від життя у прогресуючому русі до систематизованого існування. Не вистачає зір, полів, запаху сирої землі після дощу, запаху вологого осіннього листя, невеличкого ставу із чистою важкою водою. Деревяного будинку, веранди, гойдалки, теплого пледа, людини поруч, якій цього теж таки не вистачає… Не вистачає Остапа. Так. Вона вже дійшла до тієї межі окремості, коли його все частіше не вистачає.
Іноді так хочеться, щоб ось як зараз, восени, коли сіро, було холодно, а тоді, потім чи позаду, коли довкола гарна контрастність для фотозйомки, під сонцем було би тепло. Проте під сонцем теж буває холодно. Таке життя. Саме про себе звучить банально. Тож куди без білої гарячки… Люди зранку в місті у її полоні. Бліді. У погляді хаос. Безумно німі очі. Марі часто сама до себе просто вулиці всміхається. У комусь втомлено спалахне краєчок знеможеного вогника. От і все. Майже. Інколи він, простуючи поглядом у натовпі, так само лише знеможено блимне ввічливим спалахом, пропускаючи її, як звичайного перехожого, повз. Вона розуміє. Він такий же, от тільки що не цілує просто з натовпу незнайому дівчину. Хоча… хто знає. Він такий же інший. Інакший сам для себе. Рідко, а майже й ніколи, вони не можуть бути іншими для когось, окрім самих себе. Пітер-Петергоф на стіні. Альберт Муха навпроти. Поміж ними отруйна кімнатна рослина у керамічному горщику із зображенням ромашок. Обіч криво висить стара рамка. Примітивна й порожня. А втім, чимось таки цікава. Перспективою. Що хочеш, те й обрамлюй. Отак і висить порожній символ без зовнішніх обмежень. У цьому й уся їхня інакшість.
Марі хочеться тільки бути самій, посидіти в будень у порожньому, жовто-багряному, холодному й затишному парку, поплакати… І не хочеться бути самій… до сліз. Весело часом сміятися, іронізувати над собою, над іншими, над "людським родом" взагалі. Весело. А втім, ніколи не радісно…
Вона показувала братові червоні від його зтиснень запястки. Ось, подивися! Від чого це?! Через що?! Через твою неспроможність? Через небажання бути спроможним бодай до чогось вартісного? Через відсутність здавалося би природної потреби чутися справжнім, бодай на хвильку подихати життям. Бо ти — сіра стіна, й дозволяєш твоїм "ніби друзям", а насправді порожнім перехожим вимальовувати на ній такі ж само сірі графіті. Анна була нетерпима до відвертих несвідомих проявів чиєїсь нікчемності й одночасних спроб так само несвідомо її принизити. Повірила, довірила, впустила. Наслідок — усе потрощив. Буває. Завжди, доки робиш помилки.
…Так, вона поважала їхнє спільне "мабуть кохає". Проте часом… "Скажи, за цим і справді так цікаво спостерігати? За тим, як бюся у пошуках тебе-себе: себе у собі, тебе у тобі, себе у тобі й тебе у собі?.."
Трохи — але задовго щоби воістину — згодом: "Я не знайшла тебе у тобі. Тож немає й мене у тобі й тебе у мені…" Незустріч вийшла… Нема про що продовжувати.
Море знову крапотить. Листя із останніх сил барвисте. Парк і тихе озеро з важкою водою й досі кличе із зони недосяжності. У слухавці оголошено жалобну хвилину мовчання. Боляче, коли тане одвічна крига від вогню… Корсети затягнуті. Суїциди непрактичні й неактуальні. Коза-скрипалька протяжно грає мелодію безперервного розколювання, розриву. Боляче постійно. Якось надто благородно боляче. Завтра їй знову в німі очі людей німого ранку…
***
Небагато оптимізму. Правда прекрасніша за оптимізм. Життя без замінників. Гола субєктивність. А втім, правда. Правда, що дерева стоять радісні без болю. Що листя спокійне барвисте. Що коли засушиш у добрій книжці пелюстку вишуканої троянди, вона перетвориться на найніжніший шовк.
Маріанна: "що сьогодні новенького на небі?", коли назустріч німі на роботу в пелені заторів. Їй просто в протилежний бік. Їй просто назустріч… Просто усміхнені очі. Їх не ґвалтують… не грабують… не форсують… не чіпають… Просто усміхнені очі. До них зупиняються: а що ж там таки на небі, а що за небом, а що за тими очима… Інколи… Й німі повертаються до кавового зефіру…
Вона пішла далі. Він не зупинився й не пішов назад. Далі порізно… Проте радісно. Уперше не весело. Радісно! Тепер у серце вміщується осінь, тепер небо заповнює простори душі, тепер вітер — то її новий дух… Вона пішла у далі…
06 жовтня 2008 року. Сьогодні могутнє сонце прорізало моє улюблене сильне небо. Сьогодні пережила чергову катастрофу спілкування. Й сьогодні забила бути прибиральницею, кухарем, садівником по людських душах. Сонце так гарно світило в мою геть розталу калюжу душі. Просушувало. Задарма. Так відкрито. Так відверто. Так щиро. Так самовіддано. Так могутньо. Сильно. Так люди не можуть. У мені занадто людяно. А людей останнім часом зустрічаю все рідше. Сонце вже на заході. І з останнім на сьогодні прощай єдине зараз поруч зі мною. А я розкрита. Й тим, які так об тім волали: "познімай, маленька, довгі штанці" — та моя тепер відкритість на фіґ байдужа. Ну хто я в біса й що можу запропонувати. Я прислуга. По факту. На це вчилася все недовге життя.
***
Постмодернізм... не могли вигадати гіршого слова на позначення того незрозумілого, що складається з роботи душ людей, до якої зараз ліньки розуміння прикладати. Вигадувати неологізми суперечливого ґатунку куди легше. Це ж скільки треба було розумової праці, куди там, духовної праці, щоб отримати осяяння, що після модернізму має бути постмодернізм. Тож не будемо несправедливі.
Анна Шкляр. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.11-16.
Немає коментарів:
Дописати коментар