Народилася на горбистих рівнинах Полтавщини з видом на річку з вікна своєї кімнати. Пишу аж надто довго, щоб уже повірити, що це вдається, і надто мало, щоб починати «завязувати» з цим великим захопленням. Моментами прозаїк, а моментами поетка, але завжди романтик, що інколи шкідливо позначається на інших видах діяльності.
Нещодавно здобула вищу філологічну освіту, і дуже цим пишаюся. Працюю не за освітою — і не менше з цього тішуся. Люблю все, що повязане з літературою, театрами, фото і подорожами. Але найбільше захоплення — люди. Страшенно люблю людей! Люди навколо — це вся я.
Активна учасниця київського літклубу «Маруся»
* * *
Малювала човни,
А виходили танкери
З берегів... В береги...
І загинуло місто.
Борони! Борони!!!
Та ворони не каркнули.
Мабуть, ми не змогли...
Все життя перелистано.
Загорався вогонь
Мурашковою повінню...
І прийти не прийду,
І сказати — не сказано...
Вітер (що ж, охолонь!)
Доторкнеться долонею?
І я знов закрадусь
Тими клятими спазмами.
Не сказала всього
Й загорілася в корені.
Я корінням жила!
А тепер — недопалками...
Не загасне вогонь
Мурашкової повені,
Бо немає човна,
Коли втоплені танкери...
* * *
Простягаю тендітні руки.
На запястках — червоний бісер…
Не клювали у очі круки,
Сам той терен крізь тіло виріс.
Не завию на місяць вовком —
Розрядилася батарея.
Дикий холод, разючий холод,
І ножем прямо в серце: «Де я?».
Наді мною все ходять люди,
Топчуть землю, сліди лишають…
Поцілуй мене ще, Іудо,
На прощання — хоч не прощаю.
* * *
Лежить ще вчора скошена трава,
Втрачаючи відтінки кольоровості.
І я сьогодні ще така жива!
Та вже в напівтонах й напівсвідомості!!!
Шпориш ще вчора зеленню буяв,
Сьогодні сонцю молиться, мов ідолу!
І я без тебе вже, мабуть, не я:
Життя мене чомусь в безбарвя кинуло.
Дивлюсь в вікно і знаю — відцвіла...
Без тебе й біль не біль — лиш рештки гордості.
Твоя любов і сонцем не була,
А я зітліла в пошуках свідомості.
* * *
У правому вусі забилося власне імя,
І ранить, і ломить, мов силою тисячі дзвонів,
А ти ж його тричі всього за життя вимовляв,
Коли розійшлись назавжди на одному з перонів.
Всю ніч витирала ці літери у словнику,
А серце ламалось від марева рідного голосу,
Чому ж нам зозуля так мало кувала „Ку-ку”?
То кляті гудки заглушили її, немов грозами...
А власне імя так у правому вусі бринить,
І ти вимовляєш його тисячами мільйонів...
Здається мені, що твій потяг ще й досі стоїть —
Це я віддаляюсь навік на одному з перонів...
* * *
Я в темряву не понесу вогонь:
Не мій сірник спалахував під Троєю.
Чому ж не Прометей — не той герой,
Що вічність розвулканив непокорою?
Чому не Той, що у скалі сидить,
Щоб все життя до світла дориватися?
Чом не Ікар, що прорізав блакить,
В якій хотів із сонцем порівнятися?
Мабуть, тому, що лампочки горять
І струм струмує дротом, немов жилами,
І крила за спиною не болять,
Бо вже втомились бути спопелілими.
* * *
Вулиця. Ніч. Ліхтарі — економія.
Зорі і місяць. І час у безчассі.
Ніжність твоя так набридливо втомлива!
Очі ж палкі й безнадійно виразні.
Вірші. Слова про любов. Нерозділену.
Сльози і біль. І прохання пробачення.
Білим по чорному. Чорним по білому:
Ігрек та ікс без відємного значення.
* * *
Розрізати тишу на рівні частини,
Покласти в конверти і в вічність послати.
А потім кричати до жовчності слини,
Вдихнути повітря і знову кричати.
Й проснутися якось крізь тисячу років,
Відкрити конвертик, загублений в часі,
До тиші зробити 4-5 кроків
Й спинитись в Мілані чи, може, десь в Грассі.
А може залишити тишу в спокої —
Хай в оперу ходять не тільки вельможі?..
Нікому не платять за роль перед грою,
І я не кричати від болю не можу.
Марина Єщенко. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.18-20.
Немає коментарів:
Дописати коментар