Народилась 1983 року у Львові. Закінчила львівський національний університет імені Івана Франка. За фахом — літературознавець, авторка низки літературознавчих та літературно-критичних статей, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України.
Авторка збірок поезій «Авангарди пустель» (К.,2002), «Піраміди з піску» (Париж-Львів-Цвікау: Зерна, 2005). Переможець Міжнародного літератур-ного конкурсу “Гранослов”(2000 рік) та Міжнародного літературного конкурсу ім. Б.-І. Антонича (2003 рік). Редактор та упорядник літературно-мистецького видання «Грона» (Львів, 2006, вип. 1). Окрім численних публікацій у літературних часописах, вірші увійшли до Антології поезії 2000 рр. «ЛяЛяК» (Львів: Піраміда, 2010). Прозові твори опубліковані в альманасі сучасної української літератури «Нова проза» (Том 9, 2008 р.), а також на сторінках часописів «Дзвін», «Літературний Львів».
* * *
пісок розсипаний на березі
осколки намиста
пісок загублений на березі
уламки міста
пісок залишений на березі
іскри люстерка
хтось жив тут
милувався своєю красою
виплітав візерунки зі слів
а потім навчився мовчати
і залишив на березі світ
неймовірно різноманітний
а в кожній піщинці вітер
у кожній піщинці воля
у кожній піщинці море
пісок не боїться літати
пісок не боїться висоти
пісок не боїться дна
він залягає у серці зірок
опадає на дно очей моря
він усе бачить все відчуває
він не боїться мовчати
бо ж так його найкраще чути
у великій тиші
яка народжує світ
пісок як повернення
як миготливі тіні
які бачимо
але не можемо пригадати
пісок як іній
вкриває невидимі гілки світу
ми на березі чуємо
як вітер розмовляє
з гілками світу
і забирає їх по одній
у світло
пісок як вічність
Туман
(сумнів)
Чи справді можна сказати,
що не було музики, а тільки марення,
і що ми мовчали, а розмова нам тільки снилась?
Слова спадали, як краплі з дерев після дощу,
а ми забувши парасолю вдома,
змокли під тим дощем...
Нам було ніяково від крапель,
що спадали на нас з дерев
і ми подумки пливли у сонячних променях
один до одного...
А краплі з дерев стікали на наші плечі,
наче б наздоганяючи нас.
У нас виростали вологі, іскристі крила,
нам було легко пливти у повітрі.
Ми зявились у захмареному місті,
як промені
і хотіли в ньому оселитись...
Але тут хтось сказав, що не існує музики
і ми озирнулись,
щоб побачити того, хто говорив.
Наша сяюча дорога обірвалась,
дерева скинули листя
і краплі втекли у землю,
а нам не залишилось слів,
бо ж слова наче краплі,
що спадають з листя дерев...
Потім над містом
не залишилось блакитного неба,
бо хтось сказав, що не існує музики...
Після дощу зостались
важкі і безкраї калюжі,
місто бачило у них
своє скривджене обличчя
і хотіло полетіти у вирій,
та йому бракувало крил...
А наші крила зі слів,
що впали із замріяних дерев,
лопотіли в повітрі без нас...
Так ми позбулися слів
і позбулися музики.
Так ми залишились у маренні,
у дивному сні.
А той, хто сказав, що не існує музики
так пильно на нас дивиться,
що ми втрачаємо слух і дар мови.
Той, хто переконує нас,
що не існує музики, — невидимий,
але заслоняє нас одне від одного,
залишає на твердій землі,
без дощу і сонячних променів.
* * *
Можна прикласти тебе до серця,
як велику подушку —
серцю будуть снитися хороші сни.
Можна обняти тебе,
як мяку іграшку
і згадати дитинство.
Можна підвести голову
і зазирнути в твої очі,
побачити там луг
чистий і світлий,
над ним пропливають мякі хмари,
з яких ось-ось випаде
теплий дощ
і пробудить усмішки квітів.
А десь далеко,
де мені поки не видно,
бігають стежками діти,
чутно їхній сміх,
і метелики разом з нектаром
приносять їхню радість.
* * *
Любов така невловима, як сарна,
що бігає гірськими схилами:
ось ми її побачили,
ось ми загубили її слід…
Але любов, як сарна
бігає гірськими схилами, —
бо вони — її батьківщина.
Навіть коли ми сарну не бачимо,
вона бігає гірськими схилами.
* * *
я вдячна тобі
що забрав мене з того життя
в якому я виплітала на обрії сни
ти повернув мені дійсність
я вдячна тобі
що забрав мене з того світу
в якому зрубані дерева
хотіли плакати і не могли
ти показав мені паростки
я вдячна тобі
що забрав мене з того часу
в якому я так хотіла бути собою
ти подарував мені впевненість
що ось нарешті я є
моя рука в твоїй долоні
я є
з тобою чи без тебе
бо ти усюди
я могла б тобі це все сказати
та мабуть ще не звикла
до свого голосу
який говорить такі слова
але я давно призвичаїлась до літер
тому ось пишу
подарую тобі слово
найцінніше що у мене є
* * *
ти дізнаєшся про море
яке неспокійно чекає тебе
яке щоранку і щовечора щось говорить
а вдень мовчить
щоб інші не почули про тебе
а вночі засинає
щоби бачити тебе уві сні
і ти прийдеш
боязко ступиш на берег
взимку він холодний
але ти босоніж станеш на пісок
щоби бути ближче до моря
щоби його чути
ти зайдеш у воду
спочатку по коліна
потім по пояс
і незчуєшся як вода сягне шиї
море любить тебе
і ти попливеш
коли раптом настане весна
у воді ти побачиш розквітлі зорі
і ще нестиглі плоди галактик
ти полюбиш пісок
той що на березі моря
і той що на дні
намалюєш на піску доріжки
ти захочеш щоб ми зустрілись
і чекатимеш мене ціле літо
а над осінь я прийду
море говоритиме голосно і світло
ти здивуєшся що небо ще ніжне
у тій осені не буде холодно нікому
ти знатимеш
що море любить нас і взимку
тої осені не буде сумно морю
ми стоятимемо на березі
і будемо слухати його голос
* * *
Ти — це тепло,
що огортає мене несподівано,
коли думаю про тебе,
коли випадково зустрічаю тебе
на вулиці.
Ти — раптова темрява
перед схлипом,
коли вимушено
проходжу повз тебе,
не торкнувшись тебе.
Ти — заборонене світло,
до якого не можна мені
наближатись,
як до розпаленого багаття
у космосі.
Я ще не вмію літати.
Ти зупиняєшся на обрії,
випромінюєш тепло і світло,
яке прагне мене врятувати...
Простягаєш у долонях слова,
які я ненастанно
намагаюсь пригадати.
Одягаєш мені крила і я,
як і ти, розчиняюсь у часі.
Ліхтарі зависають над містом,
як сяючі мрії.
Ти і я — вічні…
Лілія Демидюк. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.26-31.
Немає коментарів:
Дописати коментар