Володимир Володимирович Вакуленко (відомий як «Володимир Вакуленко-К.», також як «вкв»; 1 липня 1972, Капитолівка, Ізюмський район, Харківська область;— український літературний діяч, письменник, поет, перекладач. Автор книги «Монограмота» (2008).
Пише з юнацького віку. З 2001 р. періодично друкується в ізюмській (Харківська обл.), костянтинівській, львівській, київській, запорізькій, донецькій, луганській і харківській пресі. Мав виступи на радіо та телебаченні. З 2003 по 2006 входив у ізюмське літобєднання «Кремянець», а у 2005 був членом констянтинівського літобєднання «Прометей». У 2005—2006 р. був заступником голови літобєднання «Кремянець», м. Ізюмі. В мережі автор зявився наприкінці 2005 року. Готував до друку і видав альманах «Ізюмська гора» (2007), де надруковані і його твори. Друкувався в альманахах «Digital Романтизм» (вип. 1, 2; 2006, 2007), «Вакації-2» (2007), «Карамболь» (2008), «Нова проза» (т. 10, 2008) т. 15, 2009) «Артефакт» (серпень 2009), «Міжнародний літературний фестиваль Форуму видавців. Вип. 4» (2009), «Святий Володимир» (№ 14, 2009), антологіях «100 молодих авторів України» (2006), «Березневі коти» (2010), «ЛяЛяК» (2010), «Сучасна новелістика та лірика України» (2010), у часописах і журналах «Ї», «Склянка часу», «Четвер», «Київська Русь», «Часник», «СтЫх», «АртШуМ», «ШО», «Курєр Кривбасу», «Мистецькі грані», «Золота Пектораль», «Отражение», «DzeRkaLo», «Птаха», «Літера-Н», «Молода Муза», «ШУМ», «Просто Неба», у дитячому журналі «Ангелятко», також у мережевому журналі «Захід-Схід», віртуальній збірці казок «Котигорошко» та ин. Декілька творів увійшли до аудіо-збірки «Ізюмщина поетична» (2007). Автор ідеї, керівник проекту 30 номеру «Четверга» (назва проекту «Готика»). Головний редактор журналу перекладів «DzeRkaLo» (Вийшло друком 2 числа). Кореспондент журналу «Мистецькі грані» (2009).
Координатор і упорядник деяких журналів та альманахів, організатор ряду фестивалів і акцій. Перекладався німецькою мовою.
МІСТО АБСУРДУ
Ти, коли знайдеш цей лист, мабуть, і не повіриш мені. Що ж — знаєш, я й сам не зовсім вірю в усе те, що сталося, навіть незважаючи на те, що був непоганим актором не дуже поганого театру. Чому саме був, спитаєш ти. А подивися, де той театр? Вибухнув він, як і багато чого в цьому місті, й лише понівечені декорації нагадують про те, де колись стояла його будівля. Ти запитаєш, напевно: а через що з ним таке сталося? А сталося все через те, що місто просто забули, що країною чумакувала епідемічна пошесть виборів, що столиці стало байдуже, що країною щось ходило. Ну, паляндрувало собі, та й най мандрує, а от коли щось натворить і не матиме для відкупу багато грошей, тоді й загримить по всіх статтях за свої творіння. Ось так: морозного ранку робітники спокійно собі перефарбовували на афішах одного кандидата в президенти на більш рейтингового; веселі собаки ганяли велосипедистів туди-сюди; румяні продавщиці єдиного в місті супермаркету відгавкувалися на покупців, які в свою чергу ділилися на дві категорії: перші були чемними, бо мали купу грошей і витрачали їх на будь-що, а другі були злі та без грошей і ходили до магазину заради того, щоб погрітися. В цьому місті було всього три вулиці, приватизований трамвай, депо, а ще вокзал залізничний. Маршрутки майже не ходили, бо водії страйкували навпроти вокзалу проти підвищення цін на проїзд, — люди за такі ціни стали боятися їздити. Шоферам навіть комунальні послуги за це обрізали, але вони стояли все одно навпроти вокзалу, вже не знаючи, чи буде хтось їхати, а чи треба комусь кудись їхати, а чи на трамваї можна зайцем добратися. Пішки принципово не ходив ніхто, бо навіщо йти на иншу вулицю, коли трамвай є приватизований і маршрутки, може, дешевше коштуватимуть. Часом у маршрутки заходили пенсіонери та инші інваліди, розраховуючи на затишну бесіду і на те, що водії на сьогодні єдині, хто не кричатиме на них. А инколи базарна тьотя, яка торгувала неподалік вокзалу пиріжками, із жалю приносила шоферам прострочені пиріжки з лівером. Цілий контейнер приносила — не викидати ж їх. А ще було у нас місцеве телебачення, яке чомусь транслювалося лише за межами міста; неполітична газета, в якій, окрім політики, нічого більше не писали і яку до того ж не читав ніхто; кінотеатр «Звєзда», викуплений планетарієм ще за совітських часів, який так і не запрацював в епоху демократії; і театр, у який інтелігентні бабусі ходили доживати свою старість. Неподалік театру була ще безкоштовна лікарня з шикарним, на триста місць, моргом, і відвідувачі частіше заходили туди, бо музею в місті не було. Ще до війни (ну, тієї, що першою була) знімали глухонімий фільм про сліпого Франкенштейна, тож експонати любитель екстремального кіно — місцевий патологоанатом — вирішив приберегти до кращих часів. А на вїзді до міста була льотна частина, у якій підприємливі господарі міста добували технічний спирт на переробку для внутрішніх потреб трудового населення. Літаки инколи пробували літати, але це вдавалося вкрай як рідко — злітна смуга була закороткою і закінчувалася десь за парканом самопроголошеного мера, нашого батька місцевих бомжів та міліціонерів, так що він часто виходив на своє подвіря з молотком у руках і, мовчки удобрюючи собі ніс фосфоричними матюками, намагався полагодити штахетник. Навіть іноді шляхетно таки попадав по цвяху. На деревообробний його власний заводик, який переробляв той же таки технічний спирт на дещо менш горюче, але все одно схвальне в народі, бувало, і крадений ліс завозили — на вироблення нового штахету або шахів. Мав двох робітників — чорношкірих студентів невідомого університету, які потрапили випадково на практику і завдяки дегустуванню оковитої думали, що в цьому місті давно вже побудували комунізм і немає потреби малювати гроші для населення. А ще вони на території заводу розробили город, на якому чомусь росло все, окрім чогось їстівного. Часом до них прорабом влаштовувався доцент-кореєць, який непогано знався на вирощуванні екологічно-чистої анаші; її можна було вживати в їжу весело. Бомжів мер у місті відмінив, і вони працювали за сумісництвом у міліції. Загалом майже всі місцеві працювали в міліції — зарплата иноді була, але роботи в місті не вистачало, хоча заробітчани не дуже до нас їздили за такі гроші, за які не можна купити те, що ніколи не продавали, і навіть не знали назву такому товару. А мер обіцяв людям порядок, мер виконав свою обіцянку, надавши можливість населенню піклуватися самим за свій порядок, бо у мера не було ані заступника, ані мерії добротної. Авторитетні міліціянти мали на погонах величезні зірочки, а більш дрібні всякі, але дрібніші. А мер мав лише свою персональну дачу і шість акрів землі, на якій його прораб-кореєць вирощував той же самий екологічно чистий продукт, що і на заводі, щоб нікому з голоду не померти. Ще мер пообіцяв скоротити робочі дні, та так захопився, що скоротив по три дні з кожного місяця. А потім подумав і від нічого робити додав тринадцятий місяць у календар, увіпхнувши в нього всю відрізану зайвину і поставивши на самому кінці зими та й назвав його гнилень. У людей було повіря добре: після наслідків зими все недогниле на вулицю викидати треба було, щоб і відпустка на той світ вдалася, і в погребі було спокійно. Навіть новий рік запровадив мер святкувати в цей місяць, але патрони для феєрверків наказав не видавати, бо від технічної горілки людям наскільки було радісно, що працювати не хотілося і люди за тиждень намагалися зайняти чергу до моргу-музею. Міліції у святкові дні також не видавали зброї, бо там працювали, як я вже зазначав у листі, майже всі, ще й при тому, що багато хто з них був порядним споживачем алкоякісного товару. І всі й по сьогодні були б вдячні своєму господареві міста за таке щастя, якби не сталося от що…
Починався вечір напередодні старого-нового року — вечір з тринадцятого гниленя на чотирнадцяте, і люди, закупивши заморожені напівфабрикати олівє та вінеґрету, прямували по премію у вигляді технічних потреб споживчих профспілок на всі радости і нерадости. А на вулиці все було, як і треба було тому бути, — волелюбні собацюри догризали чергового велосипедиста; приватизований трамвай повертався з одного кінця міста в инший прямісінько в депо; водії маршруток обіцяли безкоштовно розвезти по домівках пенсіонерів, а налаковані пяні продавщиці почервоніло погикували то на тих, то на тих, то на тих, але з усмішкою. Міліція ж супроводжувала чорношкірих робітників майже всім спецвідділом на електричку до Африки, а я тоді, користуючись повною відсутністю кого-небудь, бавився в покер на міліцейському стратегічному компютері, аж раптом… В іншому моніторі аж заіскрила неголена пика нашого генерала, який кричав своїм жарґоном на все і всіх, але сьогодні на чергуванні був я — відпрацьовував на півставки, бо в театрі вже задовбали своєю нерозбавленою колядою. Ти! — заволав генерал так, що одного з компютерів ухопив вірус. Хто, я? — ображено перепитав я. Нє, блін, помпа від ровера! Ти тут запитання на свій покер викладаєш, а на вулиці твою мать! — чемно прошипів він, і я побачив, як нездорового кольору шматок бруківки уліпив з насолодою йому в голову. І цей монітор зашипів і сказав на добраніч. Я надумав вийти на вулицю перекурити, але в сталеві двері щось зашкварчало і голосно луснулось. Мабуть, пішов сніг, — подумав я і не зміг виштовхати двері назовні. Другий пентіум налаштований був попрощатися теж, і всі монітори втупилися в мене своєю непрацюючою пикою. Хотілося кави, але я переплутав штепсель кавоварки із штепселем непрацюючого ніколи, але справного телевізора. Увімкнувся вперше наш місцевий тринадцятий канал, який транслював вуличні події. Отже, сталося ось таке, поки я хотів покурити і кави:
«В електричці з зафарбованим номером, у першому вагоні, за маршрутом Закаблуки-Рів, їхав кандидат у президенти. Хотілося найдешевших розваг та й грошей на четверті підряд вибори, які відбуваються щомісяця, як то кажуть: свині зїли. Тож він хотів на останні свої, перед новим бюджетним лаве, ще й провінційного люду підкупити собі. Точніше, голоси. Не знав він, сердешний, що инший претендент знав, якою електричкою їхатиме його конкурент, і найняв для його ліквідації кілера-камікадзе. Кілер спокійно пройшов повз охорону, яка захопливо грала в дурня на іншому кінці вагону і не зважала ні на кого. Камікадзе було вже наставив дуло свого «кєдра» із супербезгучним глушком, коли це почувся неприродний скрегіт поламаних дверей, і у них майже влетіла розчервоніла провідниця, яка тупо бігла на початок вагону, у тамбур, щоб нарешті випісяти своє святкове пиво. Бачачи, що робити більше не лишається, як стріляти, камікадзе вистрелює у кандидата, той вдячно обіймає йому ноги і акуратно падає поміж лавками. Охоронці подумки обговорювали фільм про мадам Тюссо, а тьотя Ґруня, як потім зясувалося у ненаписаному некролозі, порівнявшись із вбивцею, заволала щосили, намагаючись воскресити труп, і легенько напісяла під собов дебелу калюжу. Охоронців ніхто не встигнув відклеїти від лавки, і тьотя Ґруня з нежіночою силою вирвала двері і почала рватися з вереском: «Памагітє!» до машиніста. Нарешті, вибравшись із обіймів покійного, вбивця висунувся і націлив зброю на обпісяну тьотю, але в цей час напівсплячий машиніст відчинив двері, й куля, усвідомивши свій прямий шлях, лишила на його лобі червоний знак Ґуру, а що він взагалі ніколи не належав до індійської раси, то провалився мертвим у свою рурку. На останній «SOS» провідниці стоп-кран ніяк не відреагував, і вона з прощально-протвереженою міною отримала мудре благословення від супертихого «кєдра». Поїздові лишались лічені хвилини до прибуття на кінцеву станцію, і камікадзе вирішив себе підірвати. Мертвий депутат нікого не чіпав і всією своєю трьохсоткілограмовою тушею обережно приліг на пульт. Трикратний убивця вирішив себе підпалити за допомогою сірки. Сірники, без будь-якої надії на щось хороше, розмокло плавали в пурпуровій калюжі нехазяйської сечі. Бляха, — подумав кілер і став чотирикратним призером сьогоднішньої стрілянини. (Хоча — як було все насправді і хто що подумав, цього ніхто не знатиме, але телевізійникам треба було сенсацію, і вони, тішачись, що їх нарешті бачить і чує все місто, змонтували цікавий сюжет, побудований на справжній катастрофі!). Електричка, вистукуючи на рейках свій Dingle Day, на повній швидкості розтрощила набридлий тупик і, задавивши по дорозі шістьох турнікетників та хлопця, який поповнював усім мобільники, поїхала в напрямку кафе «Встрєча», таранячи попереду себе бруківку і щедро роздаровуючи її на всі боки перехожим. На вокзалі неофіційно був оголошений день тверезости, деякі клапті величезних каменюк били замріяних почекальників чогось по зубах, а декого цідили прямо в морду, забризкуючи мозком і кровю свіжовимиту хлоркою і святково налаштовану приміську касу. В кафе саме був свистопляс під гучні децибели народної героїні всіх часів і поколінь німкені Вєрки Сердючки, а пяний господар цього культурного заходу вкотре помилково мацав коліно свого квадратного зятя, за що неодноразово отримував від того романтичний цілунок кулаком в пику, коли раптом, хитаючись на всі боки, вїхав оскаженілий порушувач тиші, давлячи веселих гостей, барменів і Сердючку. Ще в повітрі чулося розпачливе: «Придурки, а навіщо ж водку бити…», а в повітрі вже запахло роздавленим спокоєм, розбавленим сталевим і незворушним писком божевільної електрички, що носом виїжджала із кафе, струшуючи з себе, нібито мушву, людські залишки… Шофер маршрутки № 007 саме думав розвозити набридлих пенсіонерів, куди їм годиться. Їх було всього двоє — один, ніби коханку, обіймав свої повсякденні милиці, а инший зовсім пяний. Поїзд обережно луснув ззаду у маршрутку, одна із милиць улупила з усієї дурі шоферу в потилицю, пяного діда укачало, і той почав обстругувати весь автобус водоспадом щедрих дарів неперетравленого обіду. В такій теплій обстановці буса притаранило до бордюру — еквілібричним сальто плавця він декілька разів перекувекався через затори авто і нарешті приземлився на дахівку якогось пригальмованого «LEXUSa»; винувато чмихнув і вибухнув, не лишаючи нікому ні попереду, ні позаду шансів жити. Собаки угледіли небесний експрес Санта-Кляуса, облишили недогризеного велосипедиста і, весело обгавкуючи і виляючи хвостами, кинулися супроводжувати дружню колону вагонів. Синьо-засмальцьована стріла пахнула смаженим мясом і веселим святом. З носа локомотива стікала пурпурово-брунатна пляма, яка здаля нагадувала пляшечку 0,33 Coca-cola. Мабуть, злякавшись незапланованих висот, ще й при тому, що нижні вагони вже діставали пси, поконана електричка з усіма своїми новими лейбами і наліпками впала на супермаркет і завмерла. Невдовзі пролунав вибух. У той час на честь таких декоративних вогників таки вилетів із анґару недорозбираний літак, але пілоти, бачачи, що на таке свято їх не запросили, вирішили розвертати свій кукурузник, гублячи зі страху недокручені гайки та ґвинти. Розвернутися їм вдалося: літак безсило спікірував на дачу нашого улюбленого мера, який у затишному родинному кодлі саме розкорковував плящину недорогого шампанського. Неподалік від будівлі мера знаходилося депо, і трамвай вже майже доїжджав до нього, коли раптом з поваги до памяті посадовця звернув у протилежний бік рейок і, борознячи перед собою асфальт і остаточно втративши керунок, з усієї дурі вмазався у заводик миролюбного мера. Мер крав не тілько ліс на ремонт паркану, але й електроенергію для своїх потреб з високовольтної лінії, яка йшла через усе місто, проте за межами жилої частини. Завод потроху і газ крав, тож одразу злетів у повітря. Один із дротів високовольтної заіскрив і, врочисто потріскуючи та літаючи навколо стовпа за орбітою, зачепився-таки за слабовольтні дроти й замовив секундну тишу, насолоджуючись тріскучим парканом в яскраво-різнокольоровому вогнищі. Водоканал і теплопостачання міста перестало диха…»
На цьому телевізор загарчав і разом з усіма иншими електроприладами вимкнувся. Все-таки наш генерал мав пятнадцятилітній стаж не тілько в міліції і тому дуже не любив ґрати. Хотілося курити, і тому я побив об віконну раму не один стілець, поки відірвав від компютерного стола металеву ніжку і, нарешті, закурив на вулиці. В приміщенні знову різко увімкнулося світло. Я відійшов подалі від будівлі, щоб дати їй спокійно вибухнути. От чорт, з розетки телевізор не вимкнув, — подумав і побрів шукати ще живих. Скрізь зустрічалися руїни, але вже нічого не хотіло підриватися. Мобільний я забув у міліції, з транспорту не рухалося нічого. Дійшовши до недогорілого краю міста, побачив, як якісь вояки розмотували бухти колючого дроту. Почав проситися за межі міста, розповідаючи про катастрофу, але мене не пропустили назовні, сказали, щоб тихо сидів і нікуди не рипався. А не було ніякого катаклізму, усіх побила якась невідома і не піддатлива лікуванню чума. Ніхто тепер і близько не підходитиме до колючого дроту, який обгороджує ділянку радіусом у тридцять кілометрів.
Мої листи ти знайшов на вокзалі у незгораючому сейфі, товаришу з неураженої зони, тож порятуй мене! Я вже не знаю, скілько часу тут без будь-яких засобів звязку; маю лише саперку і «кедр», який випав з тієї довбаної електрички; харчуюся пересоленим мясом та ковбасами, які накопав на руїнах супермаркету… Хочу вибратися звідси за будь-яку технічну ціну!!! На вулиці Суботи лишилися будинки — два інвентарних номери, а в одному я живу, бо більше нікому. Як відомо, батьки не обманюють: «Наша міліція нас вбереже!» Мене вберегла самотнім. Слухай, а може, у вас там теж аварія на все місто сталася і ти єдиний лишився читачем мого листа?..
ЕКСПЕРТ
Понівечене жіноче тіло мовчазно синіло на фоні чорніючої бундючної осені й уже нічим не нагадувало про колишню красу. Дівчина померла молодою, у самому розквіті своєї юности, при гарно налитому тілі, але, можливо, все й мало статися так. Напевно ж, вона передчувала свої останні миті й свою недостатню потрібність цьому світові. У неї раптово відмовили нирки, і лікарі не в змозі були чомусь зарадити. Ховали всім селищем, навіть приїжджих було багато — аякже, таку красуню ще живою памятали як людину від бога, з добродушною натурою, а тут на тобі — таке лихо сталося. Вмерла вона півтора тижні тому, попи відспівали її по всіх канонах, а от сьогодні… вона лежала зовсім роздягнута, її груди були чимось видрані до плоскости, обрізані губи, щоки аж до кісток. Волосся вирване зі шкірою, синіючі плями екземи покривали темні та брудні скроні, а на лобі було вирізане щось на подобу китайського ієрогліфа. З живота звисали на землю пошматовані кишки, мертвому тілові не вистачало печінки та жовтуватих колись хворих нирок. Ліва нога була відірвана у місці колінної чашечки, а гомілка зі ступнею зникла.
Рудий безіменний пес гордо попрямував до неї помітити територію і, можливо, чимось поласувати, аж раптом… несамовито, виразно і жалісливо заскавулів. До пошматованого тіла наближалося двоє.
— Чуєш, Єгорку, знову, певно, той довбаний маніяк нам глухаря лишив. Це вже четвертий труп і лише за три місяці. Диви, точно, а чи не казав я тобі. Дзвони експерту, та най забирають, поки ще не зовсім розвиднилось. А то, знаєш, цією дорогою селюки на працю до міста ходять — уяви собі, скілько мертвих може бути. Нам-то що з тобов, посидимо, поки приїдуть, — ще добрих дві години патрулювати та перехожих відлякувати. Курча ляга, зовсім забув, субота ж сьогодні. Та все одно до експерта сидіти. Ні, ну серйозно, ти от мені скажи: ми їх ховаємо цілим селом, а якийсь поц за лопату і гайда трупаків копати. Попередні мерці теж жіночої статі були, до того ж двотижнево пахнули, але слідів некрофілії не помічалося. Шифрується, падло таке. Він що, у кишені собі мастурбує? Стовідсотково то збоченець якийсь, бо чому саме жінки? Ну нічого, ще з парочку таких розкопаних — і ми його самі порішимо.
— Та, чуєш, он експерт казав, що бачив якісь сліди іклів із боків однієї з жертв. Ті хоч не таку страшну картинку з себе являли, коли їх знайшли, а з цієї зовсім познущалися. Тож я думаю, що то робить або якийсь псисько здичавілий, або я вже тоді не знаю, що то за чупакабра така. Хоча ж не могла якась звірюка свідомо могили розкопувати. Та ще й вибірково. Може, то новий вид перевертнів чи вампірів зявився, що гниляками лишень харчується?
— Ти нібито в органах працюєш, а в таку фіґню віриш, прости господи. Які вампіри можуть бути зараз? Останній он ще при Дракулах іздох. Ні, он Андрій Прокопович казав, ну той, що особіст Ґалімурка… ти мусиш його памятати. Отже, він робить запити по всіх кульпарківських бо то явно щось хворобливе на ґлузд. Одним словом, не будемо собі голову дурним маяти — час покаже, що там і кого гуманізатором до суду виховувати. Чекаємо на експерта, а там і додому пора буде. Ти не повіриш, але в сон хилить страшне, хоч до обходу нормально так покімарив. Слухай, а баба загалом така ладна була, поки жити не перестала. А знаєш, мені Йосип якось казав, ну той, що на млині ґазда, що він трахав ту діваху, так то взагалі йому такий екстрим був, що мама не горюй. А йому вірити можна — він он півсела нашого перешатирив. Навіть колись ногу собі звихнув, коли від якогось мужа через паркан втікав, бачиш — досі прикульговує. Було навіть йому, що він від тріпака лікувався, ще як пациком малолітнім був — якась заїжджа хвойда проблєм йому накапала. То він потім обережнішим став, але починав саме з таких, які давали вільно та запросто. А я ото хотів хоч одним оком на неї погледіти, яка ж вона то була красивезна, але ж вона вся погризена — таку не захочеш…
— Ти що, дебіл — на трупів косяки кидаєш?
— Та ні, ти мене не зрозумів. Я ж кажу, поки жива була.
— Ну, та я бачив її — діваха дійсно така, що махати її і махати. Слухай, а може, її затрахав хтось до смерти? Ну… Йосип той самий, ти ж бачив, який він силіфон? А потім, щоб ми нічого не запідозрили, казав, що просто мав з нею сексуальну справу, а не заїздив її до того ступеню, що в неї аж нирки відмовили?
— Та брось ти гнати, їй-богу, ти правда якийсь глюконутий. Нам-то що з того — факту загибелі на його ліжку не було, тож то вже їхня справа — особиста. А мужик — він що: баба захотіла, він її взяв… звідки він знав, що в неї з нирками не лади? Слухай, а може, то справді він взяв отак і по старій дружбі відкопав її та наполовину згриз так із хлібом-сіллю, і тих трьох також, нормальний розклад, чи не так? Він, до теми, рочків шість тому за пограбування винно-горілчаної крамниці етапив уже. Відбріхувався тоді, що не памятав нічого, бо його сплячого в ній знайшли і напохміл. То треба його пробити по наших каналах, що він за хріновина така. А може, його нашому Вовкодавському підсунути? А що, шафа теж нівроку — звільнить і від гріха потаєного і на дурку допоможе добратися за пільговим тарифом. Вовкодавський зберігся нормально, хоч і літ йому — зозуля не кукуй. Він ще в КДБ працював, правду й з глухонімого вибити вміє. Його навіть у вісімдесятих Кашпіровським прозивали за дар такий дивний.
— Давай, звичайно ж, пробємо його, але навряд чи він причетний до цього. Декілька разів я гостював у нього — цілком приємний таки у нього побут. А перука, от скажи, навіщо комусь здалася?
— Якщо чоловікові, то він певно або трансвестит, або ще гірше. Хоч він і не жонатий, але ж бабій рідкісний. Мати? Не думаю. В свої пятдесят сім ще власне волосся має ладне. Батько? Нагороджений якимось там орденом за якісь там заслуги? Ні, то вже повний абсурд. А що, якщо Йосип циганам ті перуки продає? Ну, екзотика така — зі скальпом знижка? Ти ж, напевно, бачив оголошення на кожному стовпі: куплю перуку всього один день дорого. А хто з дівчат на селі стригтиметься наголо? А хлопці всі такі поцові, хіба що нєфор один лахматий на скутері гасає. А трупам які гроші?
— У принципі я так і думав. Тоді точно він, бо звідки у селі, та ще й не зовсім сірому, та за два кілометри до міста, можуть бути збоченці? Циганам продає — то точно. Сорі, ти цигарки часом не маєш?
— От тобі б ще супермаркет цілодобовий і на край села. Ти задовбав мене — ще годину тому розкурив наухнарь. Ніби зарплата однакова, однаково до баб гоцаємо, то ж що тобі завжди чогось не вистачає? Я там розумію — у хлопців стріляєш, бо у формі уважуха все таки, не відмовлять, але ж навіщо у своїх і до того ж щоденно?
— Та не пінься ти так. Я філки маю зараз із собов, думав забігти по кінцю зміни в продуктовий і пригостити не тілько куривом, але й зігрітись не завадило б — не май місяць. Але ж куди бабі з воза, як труп вартувати треба. У нас пост раз уже подзвонив. До речі, а ти памятаєш, як ми в дитинстві —рочків нам по десять, здається, було — до базарю по недопалки бігали. Там ще така жирна прибиральниця баба Фаїна була — вічно ми її підробіток товкли. І все кричала, кричала тоді, аж вранішні голуби на памятник пудилися з переляку. А вона потім найжирніші чинарі до банки літрової збирала та торгувала по обіді. І все примовляла своїм басом: бички, бички. А курити то не було де дістати — в ларьках кіт злизав, от і йшов у неї нехило так бізнес. Тоді курили лише таксисти та фарцовщики, як їх перемовляли люди. У неї навіть місця відбірні були — на її територію навіть бомжара якийсь не міг ступити, а коли знайшли її труп рочків так через десять, я згодом пішов працювати до міліції. А ти як?
— Та як. По мішенях в армії любив шпуляти, тож і пішов. На, кури вже, в мене дві таки лишилося. А ті девяності взагалі загадкою природи були, і я от не розумію: при такій кількости трупів та наркоманів так мало тоді було міліції. От зараз і маніяків майже всіх переловили, і трупаків більшість глухарі, але ж міліції ряди не рідіють.
— То треба, бо невідомо, що завтра прокинеться. Ми за майбутнє працюємо — може, знову якусь ідею придумають, а тут бац — нас уже набрано. Чи ти думаєш, якби на село був усього один дільничний, то хтось би охороняв цвинтарі? А ми от потрібні, бо раптом справді того маніяка зловимо. Я от літьоху отримаю, а може, й майора. Техніку дадуть службову — скажімо там, дево, чи ще якусь імпортну. Одружуся, може. Ні, таки, мабуть, не хочу — поки я при погонах, і баба в кожному селі знайдеться. А так прийдеш з роботи запашений, а вона тобі: «А ти свій пістолет чистив?» Заміжня баба — то міна сповільненої дії, а то вже справа саперів. А ти Райку із Яблунівки не памятаєш? Ми разом вчилися з нею, але вона з паралельного клясу.
— Та ніби памятаю, а що з нею сталося?
— Та так, нічого. Це я трохи згадав, що ми з нею чудили на зустрічі випускників. Не знаю, чого тебе там на ній не було, але розваг було до біса. Одним словом, вона набухалася страшно, а я вже був у потрібному форматі… кинувся її проводжати. Точніше, був, звичайно ж, у цивільному. Але то вже не в тему. Коротше, доводжу її вже до хати — а то таки порядний час минув, поки дійшли, — і вона мені, значить, каже: «Я сама живу, нікого і в баню за віником послати — заходь коли хочеш». А я хотів дуже, ледь в голову не стукало те бажання. То я зайшов, а вона швиденько на стіл усе як годиться — сальце, яєчня, пляшка і будь ласка після обіду в ліжко. То я поїв трохи, бо з випускного, випив одну, другу, третю з нею, коли дивлюся, а вона вже гола. Я натяки розумію з півслова, тож не став себе довго вмовляти. Як я її тілько не грав: і так і сяк, і туди і всюди, на ранок уже її не хочу, перед нічною виспатися б, а вона: давай ще. Аж до другої дня з неї не злазив, а там і діти зі школи прийшли.
— Ти ж казав, що вона не одружена?
— Та так, але ж хто їй боронить мати дітей? Вони тоді в бабці гостювали, поки мати собі вигулювалась, але зі школи тре кудись повертатись. От вони додому і прийшли, а там дядя напівживий і голий. Добре, що хоч Райка швиденько у халат вскочила і пішла на кухню обід їм готувати, а я за штани та утікати. А потім вона до Москви чкурнула мясом торгувати, і я не бачив її. А хочеш ще один прикол? Якось до мене колишній дружбан завітав. Пляшка, він, усе як годиться. Випили ми з ним трохи, а він зовсім страх загубив і каже: «У мене драп є, ти мене забереш? Я йому відповів: «Я тебе ні, а от инші можуть забрати. Щоб цього не сталося, давай краще його розкуримо?» І ми курили безкінечно довго одну, другу косячину. Заполірували все те водкою і стали чекати на кайф, при цьому закушуючи всім, що було, — щоб йому не дісталося. І коли він таки постукав у двері, Стьопа заволав чужим голосом: «Менти!» Я не повірив і почав допитуватися: «Де?» А ти під стіл заглянь — боязко процідив друг. І точно, дивлюся — фуражка на мене зирить. Вирішив сховатися в шафі. А там форма на мене жезлом свариться. То ж я її почав запевнювати, що ми свої, і вже коли вона примирено лягла мені на плечі, Степан став нагадувати мармурового Аполлона, щоправда, лише обличчям. І тут нас пробило на бугага. Я потім довго зі Степаном не перемовлявся і уникав зустрічей, але одного разу таки забухав після зміни у сусідньому селі і він, як його антипки покликали. Ну що, — каже — хочеш у космос драйвонути? Я, як і належить порядному міліціонерові, відмовився, але, бувши у цивільному, не зміг відмовити другові у розкурюванні добротної хімки. Вона нігада не вставила, і ми пішли пити водку далі. Далі молодий підприємець Василь Біркас відвозив на своїй імпортній фірі мене домів, і я почав марити. Згадав стару бібліотекарку Валентину Ісаківну і розповів Васі, в яких би формах її запікав. Нуль емоцій — тілько золотозуба вставна усмішка. Наступного разу мій погляд не витримав — анаша взялася за свої боки. Нам би міг позаздрити будь-який гаїшник — було напростець через лісосмугу три кілометри, і ми їхали їх зі швидкістю пять км за годину. Щоправда, домів попали набагато пізніше — Василь курив ту ж саму хімку, тілько з иншими провайдерами. На ранок світ мені здався чужим. Переступав повільно через невидимі барєри, а до клозету взагалі по східцях вилазив. Але ж ти знаєш, що я у квартирі живу — які нафіґ східці? То ще не так стрьомно було, але коли почав губити то ноги, то руки і вже на останньому подиху доповзав, як поранений насмерть Сашко Матросов до амбразури... Унітаз радісно зустрів мою посинілу морду. А ти коли-небудь пробував шмаль?
— Ні, мені ніколи його було пробувати, лише якось кашу варив, то потім довго з мультика про Вінні Пуха впирався. Було трохи, що колеса в нарика відібрав, циклуха, здається, називалося. То мене трохи посунуло і літери в газеті стали безслівно блукати туди-сюди. А я потім довго у будинок попасти не міг — дверна ручка постійно з рук вислизала. А воно то мороз був, бо зима в зеніті була. Після того не пробував нічого зайвого — перейшов на стандартно-легальне становище і спиртне. Всьо, досить теревенити — он брати по-крови бемкають сиренами, значить, експерт їде. Та й близько сьомої вже — ти до магазину мене на екскурсію обіцяв. А я памятаю, бо немає кращого для дружби, ніж не забувати.
Володимир Вакуленко-К.. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.32-42.
Немає коментарів:
Дописати коментар