Народилася 18 серпня 1984 р. в с. Тухля Сколівського району Львівської області. Закінчила українську філологію у Львівському національному університеті ім. І. Франка та аспірантуру Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка (там тепер і працюю). Пишу небагато. Раніше публікувалася в альманасі "Нова проза" (том 13). Пробую свої сили в літературній критиці, пишу дисертацію про іронію. Граю на гітарі.
ДВА ЖИТТЯ НА ОДНІМ ПЕРЕХРЕСТІ
(повість)
Глава перша
− Мамо, дай мені спокій! Я курю раз на місяць. Тільки коли дуже погано.
Мама продовжувала дивитися на мене круглими від здивування очима, а я нарешті змогла вибити із запальнички крихту вогню і з жалем скривилася, помітивши, як знервовано тіпаються мої руки. Прикурила і втягнула в легені гіркий дим, який ще недавно називала гидотою. Якийсь голос всередині зловтішався: "Слабачка... Готуй гроші на похорон! От помреш у тридцять пять від раку... Хе-хе-хе!" − "Заткнися, − подумки відповіла я, − ніби я не знаю! От Міністерство охорони здоровя на кожному кроці і на кожній пачці попереджає..." Але кинутий мимоволі погляд на маму не дав договорити. Прокинулася совість, і я пообіцяла собі -надцятий раз, що це востаннє, бо я викину цю пачку − і все. А потім я розізлилася. Хай йому грець! Звикли всі, що я дуже правильна, відмінниця, розумниця!.. Ні, я досі хороша дівчинка і мамина доця, але кожен може зірватися. Хто сказав, що я не маю права, га?! Ой, перепрошую! Не "га", а "прошу", як виправляв нас один викладач. Цікавий був дядько, давно його не бачила. До чого я це?.. Точно, у мене сигарета в тремтячих пальцях. Хай йому!.. Спокійно! Мамо, перестань дивитися на мене такими очима! Ти питаєш, чи воно мені треба? Чи допомагає? Якщо говорити про самовнушання, то так. І як це я втягнулася? Просто. Просто одного дня зрозуміла, що програю найважливішу у своєму житті битву. Ви нічого не знали. Я не сказала нікому. Підстраховувалася на випадок невдачі. Я не вірила, що можу програти, та все ж... Інколи зрадливі думки не давали спокою: а що, як; коли раптом... Я так боялася вас розчарувати! Здавалося, легше буде перенести усе самій, ніж бачити потім ваші обличчя. Та ви й не дуже вірили в мене. Я хотіла приємно всіх вразити. Я вже чекала, чекала із замиранням серця, що ось-ось... Мене так стукнули по голові, що я кілька тижнів не показувалася додому. Ходила, як сновида. Скільки я всього перепробувала! А час тягнувся так, що дні здавалися роками, але полегшення не було. Я повільно падала. І одного дня дійшла до такого відчаю, що за ним... Не хочу вас лякати. Я зуміла зупинитися. Підійшла до незнайомого хлопця і попросила сигарету. І думала: щось же мусить допомогти, це мусить допомогти, бо досить уже з мене. Краще б я подумала так раніше, коли зїдала кілограм шоколадних цукерків за пів години, але в ту мить у моїй руці була сигарета... Ні, мамо, сигарета не допомагає. Але, коли дуже погано, я беру її в руку, щоб згадати ту мить, коли вже перемагала відчай. Ти не бійся за мене, я не дурна, як ті дівчата, що хочуть виглядати крутішими (дивне слово) − і дуже помиляються. Я покину палити.
У мене ще сльозяться очі від цього диму.
Знаєш, мамо, я тебе дуже люблю. От бачиш: я кидаю цю сигарету і топчу.
А чому я закурила?.. Та це дрібниці. Пройде. Я ж і не з таким давала собі раду.
(15 березня 2003 р.)
Я йшла старою вулицею, повільно, розглядаючи будинки. І здавалося мені, що помічаю я те, що інші не бачать, не звертають уваги − просто так звикли, що вже ніщо їх не дивує тут, не захоплює. А я бачила світ по-іншому. І так мені приємно було вірити у це!
О, туристи! Ви приїхали сюди, а я тут живу. Подумала так і здивувалася: як же так? Адже я теж приїжджа, мій дім за сотні кілометрів. Та я вже давно звикла до цього міста, полюбила його і почуваюся тут, як дома. І, може, я не помічаю того, на що звертає увагу одна моя знайома, але бачу інше... Вона любить хвалитися тим: ти бачила?.. Ніби вона зробила хтозна-яке відкриття! А от я люблю дивитися мовчки, без коментарів. Не люблю вгадувати характер за однією деталлю. "Бачила, як він стукає пальцями? Нервовий." Не розумію цього. Людина в кожну мить різна: сьогодні я йду похмура. То й що? Я зовсім не злюка. А ще не люблю, коли мене змушують сміятися. "Ти чого така надута?" Я серйозна. Не можу я вам весь час показувати всі мої тридцять два зуби. Пардон! Мої двадцять вісім зубів.
...А ще я чую, як у парку пташки намагаються перекричати шум автомобілів. Дивно, що вони не втікають звідси. Може, тому, що є ще люди, які приходять їх послухати. Сидить же он на лавочці самотня жінка. Може, вона чує зараз щось інше, може, биття власного серця, крик власних думок. Я не хочу вгадувати, хоч знаю: коли нам добре, радісно, ми не шукаємо паркової тиші. Останнє слово можна взяти в лапки, бо тиша у місті − поняття відносне. Коли я хочу звільнитися від цього шуму, то їду додому, туди, де тиша є іншою. Дома дзюрчать гірські потоки, вітер несе голоси лісу, перекидаючи їх з гілки на гілку, нахиляючи гілки, мов простягнуті руки, ніби мама підкидає дитину, що ніяк не хоче заснути. Я вдихаю на повні груди повітря, просякнуте тухлянською легендою, згадую чомусь меморіальну дошку у церкві, на якій імена Січових Стрільців і повторюю тихо, ніби читаю знову: сімнадцять літ, двадцять два, вісімнадцять... Найстаршому було двадцять девять. І питаю себе: а чи змогла б я?
...А ще я бачу килим жовтих квітів. На схилі, тому ще й не стоптали їх люди і не загадили собаки.
Я бачу все, тільки себе не бачу збоку. І не хочу бачити. Боюся. Страшно, що після цього не будуть тішити мене дрібні маргаритки, які стали для мене першими квітами весни, бо по підсніжники я вже кілька років не йду − не хочу приєднуватися до цього варварського походу, який несе знищення моїй природі. Моїй природі, бо і я − її частинка. От стану після смерті смерекою, бо серед смерек виросла, і малою завжди в ліс тягнуло...
(16 березня 2003 р.)
Я слабка. Чую, як сили покидають мене. Але страх жене вперед. Цей страх змушує рухом стверджувати життя. Цей страх, породжений слабкістю, робить мене сильною. Цей страх − страх прожити даремно. Бо хто може говорити: у мене ще все життя попереду? А раптом мені виділено не сімдесят років, може, навіть не тридцять, може, ще день-два. І я мушу встигнути щось зробити. І якщо мені не під силу прожити життя за тиждень, то у мене є інше, запасне. Та що там говорити! У мене сотні життів. Я живу життям кожного вигаданого мною персонажа, я народжуюся, росту, закохуюся вперше і востаннє, народжую дітей і продовжую жити у них. Хтось забрав у мене можливість зробити це в реальному світі − я вигадала собі інший світ. Боюся інколи, щоб цей вигаданий світ не відірвав мене повністю від істинного світу, але вони, ці світи, щораз більше змішуються у моїй свідомості. Я не маю коханого, якого ви могли б побачити. Але перед сном, як тільки голова торкнеться до мякої подушки, я не сама. Я майже фізично відчуваю його дотик, чую його голос, сама вимовляю слова, які немає кому сказати в реальному світі. І я бодай тоді щаслива. Я усміхаюся і забираю з собою цю усмішку в новий день, − як місточок, що поєднує мої два світи. І ніхто не знає, як я вмію любити, якою ніжною можу бути... бодай у вигаданому світі.
Як співають − оne way ticket − квиток в одну сторону. От і зі мною так. Але я більше люблю іншу пісню: "It`s good to be king". Так, добре бути королем. Тільки мелодія в цієї пісні дуже сумна, така, що у словах, хочеш чи ні, а таки почнеш сумніватися. Ну і настрій в мене сьогодні! Потрібно терміново змінити пластинку на щось більш оптимістичне.
Почнемо хоча б з того, що я несподівано для себе почала вести щоденник. Годиться в такому випадку хоча б привітатися.
Привіт, щоденнику!
Купила тебе здуру за останні гроші. Вперше в житті.
Кішка, яка гуляє...
...сама по собі. Мене хтось так назвав, і я підхопила цю фразу. Красиво, небезпечно. Може, я не зовсім такою була, але хотіла б бути. А взагалі, я дуже самовпевнена особа і велика самолюбка. Але старанно приховую це під вигаданими комплексами, щоб інші поруч зі мною не почувалися гіршими. Навіщо комусь знати, що я не така, як всі? Проте, інколи я себе ненавиджу і тоді скидаю на землю кількома різкими словами. Але бути по-справжньому різкою не вмію.
Я краща, ніж про мене думають одні, і гірша, ніж вважають інші.
На вулиці березень. Знаєте, що це означає для кішки? Я йду гуляти. У парк.
Привіт, це знову я! От, сиджу у парку.
Якось усе штучно виходить. Викинути тебе чи що?
Сиджу тут вже годину. А коли так довго сидіти, мусить у голову хоч одна паршива думка прийти: я згадала, що вже всі мої однокласниці заміжні, крім мене. Це кілька років назад я думала: куди спішити? таке "щастя" нікуди не тікає. Мені було пофіг, якщо чесно. Я тішила себе іншими здобутками. А тепер чомусь так прикро, що я аж відчуваю в роті гіркий присмак.
Кішка. Як банально! Зараз у всіх романах так пишуть.
Я відчуваю щось у собі, щось, чого не можу точно описати. Почуваюся при цьому не просто жінкою, а майбутньою матірю. Інстинкт чи що? Пора, пора мені. Така ніжність переповнює, як бачу дітей! І заздрю тим жінкам, які мають таке щастя. Просто відчуваю: хочу дитину.
Звідки я взялася така? Приніс мене чорний бузьок у дзьобі, кинув у капусту. Це точно. Я памятаю. Пишу так, бо мама казала про бузька, як я, мала, питалася, а тато не знав, що мама говорила, і збрехав про капусту. Я спочатку довго думала, хто більше заслуговує на довіру, але потім мене осінило...
У сім років відправили мене до школи. Справа ця була непроста. Не знаю, що мені там не сподобалося, але я могла по дорозі передумати і вернутися додому. Першу вчительку не любила зовсім.
Виросла потроху, трохи відлюдьком, трохи дивачкою, але люди говорили, що я добра, скромна, чемна і надто вразлива. Хтось збрехав. Цю страшну правду я запідозрила згодом. Логіка проста. Якщо я така хороша, то мала б бути з цього щаслива. Але ж ні! Так, хтось підсунув мені велику свиню. Значить, десь там є слабке місце.
Найгірший день у моєму житті − випускний. Навіть згадувати не хочеться. Обійдешся, щоденнику, без цієї деталі з моєї біографії. Хай це буде біла пляма.
Ой, деруни підгоряють! Більше нічого не скажу.
(17 березня)
От дивлюсь на себе в дзеркало і впізнаю ту, колишню, некрасиву, якої такими титанічними зусиллями позбувалася. Як же це сталося? Куди подівся мій час на саму себе, на життя? Кому потрібна робота і ще сотні справ, через які позбуваєшся відчуття, що живеш? Чи я своє життя комусь подарувала? Ей, ти, верни назад, бо як гримну!!!
Я заздрю. Яка я погана! Але яка я хороша, що я це розумію!
(20 березня)
З університету мене вигнала на вулицю музика. До речі, щоденнику, чи казала я тобі, що я там працюю? Так от, винесли колонки, поставили по обидва боки від камяної глиби Івана Франка, і як гримнула музика!.. Українська музика. Люблю я за це Львів.
Вийшла з прохолодних аудиторій, повільно пройшлася парком. Там пташки співають, зеленіє усе. Листочки ворухнуться − і вже дмухає на тебе весною, свіжістю.
Є у парку цікаве дерево: цвіте такими великими білими квітками, як моя долоня. А ще милують око жовті від цвіту кущі. Глід, мабуть. Не знаю.
Це справді весна. Так швидко усе змінюється! Зранку я йшла звичайними вулицями, а, вертаючись, мушу топтати білі пелюстки.
От тобі й весна. Пора кохання. Я ж вперше закохалася восени. Може, тому й принесла мені та любов морозяну студінь і вітряну пустку. Але вірші почала писати навесні. Я тоді любила. Було кохання − була поезія, а тепер проза... Прозові дні.
(21 березня)
"Океан Ельзи". Зовсім непогано. Перед універом знову музика і моя улюблена пісня − "Вільний". Я вільний, бо живий. "Суперсиметрія". Люблю цю пісню.
Спека. Я сиджу мало не на плитці. Ця музика підняла б мене і з могили. Мелодія, на яку реагує моє серце. Як електрошок. Зараз повинна бути пісня "Мене".
Тут сотні студентів. Я невисока, худенька і молодо виглядаю, тому ніхто не запідозрить, що в їхніх лавах викладачка.
Я обожнюю це життя тому так сильно, що знаю жагучу до нього ненависть.
"Не залишай мені
мене одного
на свою на твою любов
не залишай мені мене
мене не залишай
я ж тебе знайшов..."
Сонце припікає у плечі. А тепер плавно переходимо до наступної пісні.
Бачилася вчора зі своїм першим коханням. Він змужнів, став елегантнішим. Привіталися, поговорили трохи. А загалом мені байдуже.
Куди поділася музика? А, зміна. Тепер щось хіп-хопове. Танцюйте, люди! Раtrіае dесоrі сіvіbus еduсаndіs.
Попереду дівчина із зачіскою а-ля українка періоду Київської Русі, справа − африканські косички, а зліва − справжній модерн. Я не проти самовираження. Аби вони лише знайшли себе.
Сьогодні бродила по Вірменській. Банально. Просто люблю ходити наодинці старими тихими вуличками. Мені досить власного товариства.
Як добре, що ми всі такі різні!
Я так давно не танцювала! От якби зараз хтось ризикнув, я б і не вагалася! А цей хтось легше здав би залікову сесію. (жартую) А чому б не бути першою? Мій вічний страх. "Подумають-що-я-дурна" називається. Підзаголовок: "Я-помру-з-сорому". Чомусь страшно просто отримувати задоволення. А сміливим заздримо. І захоплюємося ними. Я прихильниця тієї думки, що роби те, що тобі подобається, якщо воно іншим не шкодить. Чи я це практикую − то інше запитання. Інколи і я вмію шокувати. Тоді всі дивуються: "Со-фі-є!" Я жартую, що не така мудра, як про це говорить моє імя.
Ох, краще б був "Океан Ельзи"!
Я якась чутлива стала до запаху. От і сьогодні йшла вулицею. Усе звичайно, та не зовсім: я старалася не відставати від плечистого брюнета, щоб могти вдихати свіжий різкий чоловічий запах. Він так пахнув у тій пилюці, але йшов так швидко... За ним тягнувся, мов нитка, цей запах, і я йшла... Більше ніщо не вабило мене в цьому чоловікові. Але я хотіла його через цей запах.
(22 березня)
Мабуть, це справжня самотність, коли у натовпі чи удома, почуваєшся чужим. Може, і не чужим... Але якось сумно. Терміново потрібно, щоб у мене хтось закохався! Терміново. Та й самій необхідно покохати. Боже, я вже така стара, а ще не закохувалася до втрати розуму! Я ще не кохала. І, уявляєш, щоденнику, так давно уже чекаю на це почуття, а воно чомусь не приходить. Неправда, брешуть ті, хто бідкається, закохавшись: як це важко, я так страждаю. Неправда. Гірше, ніж ці муки, у сто разів, коли мучишся самотністю, коли не любиш усім серцем, коли не люблять так тебе. Якби доля спитала: вибирай − або будеш тихо спокійно собі жити, як зараз, або закохаєшся палко, несамовито, ніжно, але не надовго, а потім чекатиме тебе велике горе, розірване на тисячі частинок серце... Що ти обрала б? Але подумай, добре подумай! Бо... Коли так любиш, серце віддаєш, і залишається на його місці незагойна рана, кривава, ще гірше − пустка, холодна пропасть, адже серце піде за коханим.
Осточортіло жити наполовину. Знати, що буде завтра, що не подзвонить коханий, не прийде... Досить, досить про це! Про сумне. Ти, щоденнику, вже здогадався, що я обираю. Може, доля тому і не дає мені цього права вибору: зловтішається, зараза.
Хочу дитину. Ця думка настирливо пульсує в моїй голові.
Що ще, щоденнику, сказати? Знаєш, інколи так не вистачає десяти гривень! Особливо, коли хочеш купити цікаву книжку. Це замкнуте коло. От як задовольнити людині її інтелектуальні, духовні потреби, якщо у кишені пару копійок, а ще не сплачено за газ? Театр, кіно, література, музика, спорт ... (допишіть те, що вас цікавить)
У нашому підїзді є лише одна кицька, яка не боїться людей. Ідеш повз неї − не втікає, як інші боягузи. Така біла кицька з сірими плямами.
"Слова існують для того, щоб приховувати свої думки." − так сказав один французький політик, прізвище якого починається на Т. (я не розчула) Записую відразу, щоб запамятати.
Бачила сьогодні цікавих голубів. Я не знала, що вони так купаються, але ж ні, залізли в калюжу, настовбурчили піря і мокнуть. Кострубаті такі стали! А ще якийсь ненормальний спіймав голуба і не хотів відпускати. Люди сварять, а йому хоч би що. Мене такий жаль обхопив, що аж гаряче стало. Підїхав мій трамвай, і я сіла, тож не бачила, чи той придурок відпустив птаха. У нього була така ідіотська задоволена посмішка. Хотів заховати голуба під сорочку. Я не розумію такого дикунства.
(29 березня)
Вчора дзвонив Юра. Це той хлопець, який колись мені так подобався, що стала поводитися, як дурна. Та що там говорити! У сімнадцять я і була ще зовсім дурна. Коли у нього хороший настрій, він стільки говорить, що встигай тільки слухати. Мені здається, це у нього такий талант. Єдиний, по-моєму. Він уміє говорити з будь-ким. І то гарно говорити. З ним навіть цікаво. Та, коли потім спитаєш себе, про що ж ми говорили, то навряд чи зможеш відповісти. Залишається тільки враження розкутості і легкості. І я, яка гордиться тим, що любить розумні змістовні розмови, підпадаю миттєво під вплив його голосу і слухаю. Так і цього разу.
Юра говорив, ніби ми не бачилися кілька тижнів або днів, а не кілька років. І я трохи по-доброму заздрю цьому його вмінню, бо мені завжди важко було знаходити з людьми спільну мову. Щойно прийшло у голову, що я — ніби одна з тих людей, які будують і нині свою Вавилонську вежу, лізуть вгору і на якомусь етапі перестають розуміти інших, тих, з ким були колись разом, з тими, хто, не будучи такими амбітними, зупинилися нижче і говорять собі досхочу.
"Юро, як добре, що за цю розмову платиш ти." Він засміявся. Я рідко жартую, але він усе одно часто сміється.
У мене мало часу на друзів. Я так інколи виправдовуюся. А насправді я просто віддаю перевагу мовчанню, коли не конче говорити, тому мало розповідаю. Коли ж говорю, то це ніби виривають з мене фразами "не мовчи", "говори щось".
Неправда, неправда! Я охоче розмовляю... з деким.
Інколи я мовчу, щоб не образити. Як слушно зауважила одна з моїх колишніх викладачок, є різниця, коли кажуть "ти дурна" і "ти дурепа".
Юра запросив на вечерю. Тож, щоденнику, побачимося ввечері, якщо я прийду не дуже пізно.
Я завжди пю до дна. Це перше правило. А друге таке − я пю лише раз. Сьогодні я їх обох порушила. Крутила в руках бокал, то придивляючись до червоної рідини всередині, то дивлячись поверх нього на співрозмовника. Алкоголь підступно робив свою справу. Я відчувала, що мені стає жарко, скинула з ніг тіснуваті мешти.
− Бачиш ту маленьку ямочку внизу мого обличчя? − це я спитала, показуючи пальцем, − Десь тут...
Він доторкнувся рукою до моєї щоки.
− Ні, правіше.
− Тут?
− Так. Це когут клюнув.
Мене явно занесло.
− Хто? − усміхнувся він.
− Когут. Ти не знаєш, що означає це слово? Чоловік курки, − він сміявся, а я з легкістю згадувала дальше: − Приходжу я якось додому і чую: курка кудкудакає. Я одразу до неї! Гніздо було у собачій буді, курка тільки звідти висунулася. Я підбігла і − хап яйце! А збоку когут як надлетить і як клюне мене в лице!.. Я навіть не одразу зрозуміла, що сталося.
Сліду від тої оказії на моєму лиці майже не видно, але память жива.
− Я була непосидючою дитиною. Памятаю, що дуже часто розбивала собі коліна. Досить було мені вийти з хати − і... Тепер шрами.
− Де? − поцікавився Юра.
− Парочка на правій нозі.
− Де саме?
"Де саме? Де саме?" Він сидить так близько за столиком. Я й не помітила, як ми, не змовляючись, нахилилися вперед і тепер розмовляємо так тихо, що більше ніхто не чує: майже без звуку, губами. Його губи так небезпечно близько.
− Тебе це збуджує? − знову питає він.
Я продовжую дивитися на нього. Потім різко хитаю головою в різні боки і сміюся. Мені знову сімнадцять.
− А що? − відповідаю запитанням, але одразу забуваю про це і питаю знову: − А тебе?
− Я перший спитав, − усміхається Юра.
− Здається, мені треба триматися від тебе якнайдалі, щоб я не наробила дурниць.
− Яких дурниць?
− А таких! Як тільки закохуюся, відразу роблю купу дурниць, − я вкусилася за язик. − Ну, от і перша...
− Ти закохуєшся?
У ту мить мені здавалося, що так. Але ні, ні! Це все вино, це через музику, це мені здалося, що мені сімнадцять.
− Знаєш що, я не вмію грати в такі ігри.
− Неправда. У тебе прекрасно виходить.
Він мав рацію. Я чудово грала цю роль аж до порогу свого дому. А потім чомусь згадала, що в моєму віці пора народжувати, бо потім буде складніше. Чому це прийшло мені в голову? Я не встигла собі відповісти, бо повіки вже злипалися і я засинала миттєво. Ну от, я уже сплю.
(2 квітня)
Земля нагадувала спраглу сироту, що сидить під церквою з відкритим ротом і шепче пошерхлими губами, повторює одне лише слово − "води!". Земля була суха і потріскана; ніби зморшки у старої баби, розповзлися по ній ці тріщини. Дощу не було так довго, що люди стали кволими від постійної задухи і пилу у повітрі.
І ось нарешті він прийшов. Небо якимось дивом за лічені хвилини затягнулося важкими сірими хмарами − і полило, мов з відра. Гроза була такою сильною, що земля не встигала поглинати цілющу вологу. Люди перескакували через потічки. За пару хвилин під ногами утворилося болото.
Я усе бачила, стоячи біля вікна, але думала зовсім про інше. У мене було таке відчуття, що буде ще воно, те велике кохання, не омине. Я ж його так чекаю! Тому і не хочу розмінювати себе на інших, щоб за турботами не проґавити Його. А може, Він уже був, а я не впізнала? Та й доки чекати?
Без кохання я − найбільший у світі злидар, морально зубожілий.
(3 квітня)
Я − згусток дитячих страхів і образ. Вони не дають мені спокою. І, хоч як би я не виглядала зовні, це нічого не варте, бо, коли хтось, проходячи позаду мене, засміється, я думаю: а чи це не з мене їм смішно? І я дивлюся на своє відображення у всіх вітринах з тривогою, а не полюбуватися. Одразу спрацьовує захисний рефлекс: мені байдуже, що про мене думають люди. Я ще більше замикаюся у собі. Замкнутість − моя візитна карточка. І останнім часом ця риса стала дуже виразною. На жаль.
Знизу лунає якась мелодія, знайома мені, але автора не пригадую. Смикає за струни у серці. Хочеться плакати. Це із "Шедеврів інструментальної музики". А я давно не плакала.
Я знаю, що це неправильно − зациклюватися на собі. Зробіть щось, виведіть мене з цього стану коми!
Сонце пригріває і навіває сонливість.
Мені бракує слів. Але мушу, мушу хоч щось писати, щоб скинути цей тягар з плечей. Запишу усе, а потім спалю тебе, щоденнику. Але ще не зараз. Спалю навіть спогад про це життя, а з ним разом і це недомовлене життя.
А добре було б бути королем.
Мені інколи дуже хочеться сказати: не пропонуйте мені свою дружбу − вона мені не потрібна. Не вмію я дружити, не вмію! Тож не розвивайте у мені цей комплекс неповноцінності.
Піду вже краще на роботу.
Ура! Я поет, я поет!!!
Яка гірка іронія долі!
Я написала вірш. Він трохи про мене, а трохи − ні. Якось сам по собі написався. Я сиділа за викладацьким столом і слухала відповідь однієї студентки. Студентка ця любить відповідати, хоч від її філософствувань більшості стає смішно. Відповідала вона не по темі, я нудилася, але дозволяла їй виговоритися. Рука безцільно водила ручкою по чистому листку. Я нетерпляче глянула на годинник. Ого! А ця дівчина? Так, ще говорить... Погляд вистрибнув на мить на вулицю.
Щодо вірша, то перепишу його, але пізніше і десь у кінці, на обкладинці, щоб нечасто попадав мені на очі. Перепишу завтра, якщо загляну у щоденник і не забуду.
Що я тут роблю? Що я тут роблю, якщо можу писати вірші?! Ха! (Це я жартую.)
(6 квітня)
Привіт, щоденнику! Вибач, що забула про тебе аж на місяць. Не те, щоб зовсім часу не було чи нічого не сталося у моєму житті. Пишу у поїзді, тому такі закарлючки. Що було, розповім, коли відспівають малі циганчата, а то важко зосередитися. До речі, бачила тут уже кілька разів дівчину з гітарою. У неї такий голос, що їй би не милостиню просити, а збирати натовп на концертах і роздавати автографи. Дивний у своїй красі голос. Наші деякі "зірки" позаздрили б.
"Морозиво, пиво!.." Вафлі, арахіс, гулівери... Яке у нас обслуговування! А ще маленька дівчинка співає гарну пісню про Пастиря і про те, що "я маленька вечка, я іду за ним". "Вечка" — це насправді овечка. Мабуть, світ неможливий без цього поділу на дуже багатих і зовсім бідних. А шкода. Шкода цієї дівчинки, "маленької вечки".
Притиснули мене два широкоплечих чоловіки, і сиджу тепер так, що одне плече впирається у вікно, а друге − в чоловічу руку.
З чого б почати свою розповідь? Стільки всього відбулося, та боюся, що оповідь моя буде коротка. Побачимо. Я вжила слово "оповідь". Це слово, на яке я тепер неоднозначно реагую. Перша оповідь, друга, третя. Щось знайоме? Але все по порядку.
Три тижні назад я, як звичайно, читала лекцію з історії світової літератури для другого курсу. Один з моїх улюблених періодів у літературі: Гете, Шіллер... А потім − Байрон. Я була вся у цій темі і не почула навіть, що хтось постукав. Не чекаючи дозволу, увійшов якийсь хлопець, з вигляду схожий на посильного. Студенти зашуміли, раді хвилинному перепочинку, але за мить десятки очей стежили за моїм виразом обличчя і букетом у руках хлопця.
− Ви − Л(...) Софія?
− Я.
− Ці квіти для вас. Всередині букета є відкритка.
Я застила з відкритим ротом, шокована, спантеличена.
Невже у нас таке буває? Не вірю, неможливо. Квіти? Мені? Ого! Моє бліде обличчя залив румянець. Я це відчула. Щоки аж палали. На останніх партах хтось попробував заплескати у долоні. Я не змогла чомусь доторкнутися до червоних троянд. Лекція моя пропала: я ловила цікаві усмішки і збивалася, кілька разів питала себе: що я плету? У багатьох поглядах дівчат прочитувалася заздрість. Щоб мені заздрили? Це щось новеньке!
Ох, жарко тут, душно в цьому вагоні.
Дальше? Так... Ціла лекція коту під хвіст. Але я була така щаслива! Коли останній студент вийшов з аудиторії, я витягнула відкритку і прочитала. Це від Юри. Я колись казала йому, що обожнюю жовті троянди, жовті тюльпани, навіть кульбаби, бо вони жовті, але хіба це важливо зараз?!
Жіночка навпроти з розумінням усміхнулася: чоловік поруч дрімає, а мені − ні поворухнутися. Нелегко писати у поїзді. Як приємно було б тепер посидіти у парку на лавочці! Там бузок цвіте, яблуні.
Потім я дізналася, що Юра попросив свого знайомого зіграти цю роль. Але він беріг таємницю, і я також нічим не виказала, що знаю про липового посильного. У хлопця навіть кумедна кепка була. Приємно.
Я нарахувала вже трьох лелек у гніздах. Найважливішого не змінити. Це моя земля, така ж, як кілька століть чи тисячоліть назад.
На півдорозі зустріли мене важкі, темні, аж сині хмари. Блискало і гриміло. Ми швидко проїхали цю грозу. Ще трохи − і я буду дома. Ще є час дописати.
Кілька днів назад я ходила, як зурочена. Юра хоче, щоб ми одружилися. Я не змогла б зараз передати, які тривоги водили мене годинами міряти квартиру кроками, чому я не могла заснути. Марна була б спроба. Я хочу дитину і хочу для неї тата.
Юра дуже добре до мене ставиться.
Отож, я їду додому сказати, що виходжу заміж. Як здивується моя добра мама!
(7 травня)
Мене чомусь часто питають, чи вірю я у кохання. Так. Але не у таке поетично-солодке, про яке так захоплено говорять, не у таке млосне. На жаль. (Чи на щастя.) Сама не знаю, якого тоді кохання мені треба. Такого, як січневий мороз? Може, вдарить і протверезить. Чому, ну чому звичайні люди щасливі у своєму звичайному банальному коханні?! А може, притворитися і мені? Може, я теж була б щаслива?
Ох, покарає мене доля за мій цинізм!
(11 травня)
Я знову пишу у поїзді. Який це вже раз?
Вчора була страшенна гроза. Пів години блискало і гриміло, а потім лляло, як скажене. І звідки у хмар стільки сліз? От скажи мені! Звідки? А у мене? Я ревіла, як дурна. Спочатку. Бо потім намагалася заснути. Навіть погрожувала сама собі: ану, засни! Де там! Мої думки весь час зверталися до одного. Я йшла у ванну і хлюпала в лице холодною водою. Потім лізла під ковдру і, глибоко дихаючи, старалася не дихати. Пекли очі. А чому? Бідненька я!.. Сльози самі котилися. А я так старалася не плакати! Вмію ж я себе пожаліти. Вимучившись до краю, коли уже не було ніяких сил не те що заснути − плакати уже не було сил, я уявила, як на край ліжка, збоку від мене сідає мій ангел. Він не сяє на усю кімнату, не говорить, просто доторкається ніжно до мого лиця, цілує мої гарячі повіки, цілує в чоло і гладить по голові. Мама так доторкається, коли я дуже хвора. Але то рідко буває. Чому, аби мама так доторкнулася, у мене має бути гарячка під сорок?! Але у мене добра мама.
У мене за пару днів весілля. Може, ти, щоденнику, відповіси, чому все склалося так, що моє весілля має відбутися у суботу, у день, який я найбільше не люблю, попри те, що днів у тижні аж сім?
(12 травня)
Від подиху вітру на землю дощем опадає цвіт каштанів. Ця фраза крутилася в моїй голові ось уже кілька днів − і нарешті я її записала. Буває ж так, що крутяться у голові довгий час якісь слова, якісь думки, якісь пісні, картинки, враження, обличчя, спогади... Це все можна повязати. Щодо пісень, то з їхніх уривків можна скласти цілу епопею під умовною назвою "Історія життя". Візьмемо романси для вираження найніжніших почуттів (у такому стані навіть останній дурень щось там сплітає з двох слів про кохання), додамо трохи банальних тупих мелодій (коли у нас, таких геніїв, зявляються на диво дурні бажання) і замісимо разом з піснями, які взагалі не мають змісту, щоб це якось відповідало безглуздю, яке я щойно написала. Але це щоденник: маю право записувати все, навіть кожну дрібницю. До речі, дрібниці тут і переважають. Але навіть безмежна (відносно) Сахара складається з дрібних піщинок. А чи можна за однією піщинкою судити про всю пустелю? Так і ти, щоденнику, не роби про мене ніяких висновків, беручи до уваги лише одну якусь деталь. Зрештою, відомо, для чого створені слова. Ми кожної миті різні.
Я знову пишу у поїзді. Уявляєш? Ніби більше нема, де писати. І що? Думаєш, це легко? Чого не знайду собі тихого спокійного місця? Я так звикла до цього гамору, що він у поїзді нітрохи мені не заважає. Але бідні мої очі!
Я така непостійна: то жаліюся на самотність, то прагну її. Юра сказав би, що я дурницями морочу собі голову. А по-моєму, самотність на кілька хвилин допомагає знайти себе між сотнями масок, які ми носимо, у гаморі тисяч голосів почути свій.
Ось так.
Вчора був концерт перед Оперним з нагоди святкування Дня Європи в Україні. Я запропонувала Юрі піти. У нього − справи. Він ввічливо відмовився. Сонечко, Юрчику, дорогенький, ну і сиди дома, гний, щоб тобі грець!.. Я пішла сама. Приїхала якраз вчасно, хоч трамваї завжди, як зачаровані, повзіть, ніби слимаки, коли я спішу. О сьомій якраз відговорили поважні дядьки у костюмах і краватках з нагоди такої оказії. А тоді... (Блін, жіночка зліва підглядає і заважає мені думати) ...вийшли на сцену ВВ, і народ почав шаленіти. Це суперове відчуття. Усі − одна хвиля, яка рухається у такт музиці. Була заповнена не тільки площа, але й дороги і тротуари та всі прилеглі вулички. Я не могла побачити краю юрби. Тисячі? Хмара. Молодець, Скрипка! Я не всі слова розуміла, але таким пісням, як "День народження" і "Танці", "Галю, приходь", "Їхали козаки" і "Горіла сосна" підспівувала навіть я. Щодо "Весни", то це вже класика.
Потім виступала група Brainstorm. Я чекала на пісні "Day before tomorrow", "Maybe", "Colder", я танцювала, співала. Приємне відчуття. Більше волі чи що? Львівяни найбільш бурхливо відреагували на українською мовою сказані вокалістом слова "файно дякую". Бальзам на душу.
Одне погано: я мало не задихнулася від сигаретного диму − дівчата курили поруч, а я ж уже покинула.
Деякі автомобілі, які конче хотіли проїхати по центру, виглядали у натовпі, як кораблі, що пливуть повільно-повільно...
Поруч зі мною стояв хлопець. (Йому привіт) Спочатку навіть не рухався. За хвилину бачу: у нього вже пританцьовує одна нога. Доки до пів десятої, він уже танцював. Заразила називається. Треба було з ним познайомитися. Але, як тільки зникли зі сцени Brainstorm, я побігла додому.
У їхнього вокаліста хороший голос.
Я ішла і тихо співала пісню, яку вони виконали на концерті. Пісня російською, але гарна.
"Мокрые улицы, иномарки целуются, помятые крилья прошедшей любви, минуты отмечены случайными встречными, но никто не ответит, что ждёт впереди".
Чомусь стоїмо на одній зупинці вже пятнадцять хвилин.
Юра пробував ставити якісь претензії, але інколи одного мого погляду досить, аби він замовк. А потім я сміялася не менше пяти хвилин, я реготала так, що вдома сказали б, що мене вхопила білка, тобто, почалася біла гарячка. Я згадала про цю "білку" і реготала ще сильніше, качаючись по ліжку. Такого зі мною ще не бувало ніколи.
(21 травня)
"Одразу мені пригадалася казка про два королівства: Ану і Будь Ласка." Віршик такий є. Вчить хороших слів. Так от, я ці слова ніби забула. Ні, я не перетворилася на хамку. Я кажу людям і "дякую" і "будь ласка", як і раніше, тим більше, що тепер мало не всюди є написи "При вході посміхнись" або "Обернись і скажи добре слово". Та що з того, як немає таких слів у душі? Прошу, прошу, шановні панове психологи! Як вам це подобається?
Сьогодні ходила босоніж по землі. Блаженство! А ще я шукала конюшину з чотирма листками, а знайшовши, загадала бажання. Навіть без роздумів випалила: хочу мати дитину! Ось так, мушу це загадувати. А чому? От спитай мене, щоденнику, чому. О, який цікавий! А тому, що мій любий чоловічок не хоче цього. Він щось плете про якесь "стати на ноги, потім, подумаймо краще, чи це нам вигідно, поживімо трохи для себе". Цей останній аргумент мене просто вбиває. Враховуючи середній вік смертності у нашій державі, купу небезпек і хвороб, то я вже половину життя прожила, і все − для себе. Ми з Юрою тільки посварилися. Дуже серйозно. Зате потім кілька днів було ідеально тихо: ми бавилися у гру "хто довше зможе дутися й мовчати". Я перемогла. Я люблю тишу. А от він балакучий. Для нього це було нестерпним. А я тішилася. Деякий час. Бо так проблему не вирішиш. І я наче не така вже й злюка.
Ми з Юрою уже два тижні, як одружилися. З каштанів опадав цвіт. І я була у білій сукні. А так − звичайний день.
Що, щоденнику, не схожа я на закохану? А я таки люблю його. Тобто, просто люблю, без "таки". Не зважай. Це важко пояснити. Я просто себе не люблю. Сама не розумію, за що я така зла на себе.
Інколи (якщо по правді, то часто), коли мені здається, що люди якось погано, неприязно на мене дивляться, чи я почуваюся зайвою, то уявляю, що те місце, де я сиджу, порожнє: ніби бачу себе їх очима і раптом зникаю − мене нема, місце вільне, мене ніхто не бачить.
А Юра хороший. От порветься одного разу його презерватив, я завагітнію − і куди він тоді дінеться?
(31 травня)
Дружина мого найкращого друга каже, що це класна річ − вести щоденник. Допомагає зняти стрес і краще зрозуміти самого себе.
Я був на їхньому весіллі. Щойно вернувся до Львова і одразу потрапив на забаву. Як сніг на голову, впала звістка, що Юра жениться. Краще б я не пішов.
Через кілька днів вони запросили до себе найближчих друзів. Після цього я об одинадцятій вечора, як останній дурень, idioto completo, шукав зошит у твердій обкладинці. І для чого мені щоденник? Це все вона, все вона. Софія. Говорить, що зі щоденником можна спілкуватися, як із другом. Питання: їй що, друзів бракує? Я хотів уже поцікавитися, але мені відняло мову, і я майже весь вечір тоді тримав язика за зубами.
У Софії незвичайна усмішка. Вона починається з правого кутика губ. Спочатку цей кутик піднімається сам, а вже потім її вуста розтягуються в усмішку, і тоді її обличчя сяє. Спалахує. Світиться. Але вона часто ховає цю усмішку.
За столом її щось спитали про подружній обовязок, і вона мало не захлиснулася. Мені здається, що саме у цю мить я в неї закохався. То для неї саме формулювання "подружній обовязок" (з логічним наголосом на другому слові) абсурдне? Якщо так, то я тепер маю хоча б одного однодумця.
Я дивлюся на цю жінку і вперше заздрю своєму другові.
Вона йде на роботу повз мій дім. Я стою біля вікна мало не до девятої, ризикуючи запізнитися на роботу, а тоді збираюся, як на пожар, і лечу. І знаю, що завтра знову чекатиму так само, намагатимуся знову розгледіти риси її обличчя, вираз, настрій, запамятати кожну деталь її одягу... Ось вона йде, дивлячись собі під ноги, а потім піднімає голову, озирається, а її очі вціляють прямо в серце. Я здурів. Я став поетом − значить, я здурів. Такі чорні очі. Я здурів.
Мабуть, варто поставити дату і підписатися.
Сьогодні − перший день літа.
Що може бути гірше за стан апатії, повної байдужості і відсутність радості. Так, відсутність радості. Це ж так природно: радіти успіху на роботі чи сотням приємних дрібниць. А я ніби втратила смак до життя. Мене б опустити в ополонку або змішати з брудом, побити чи рознервувати так, щоб я охрипла від крику. Щоб охрипла. Мало щастя. От уяви собі, щоденнику, що людина довго працює, аби щось мати. Не те, щоб їй аж дуже чогось хотілося, та все ж таки, коли їй це вдається, якою має бути її реакція? Ніби нічого не сталося? А мені ще гірше. Уже від того, що я чомусь не радію. Це симптом. Але я не лікар. Та це симптом. Мало щастя. Хоч зовні все добре. Може, мені пора вийти з цього летаргічного сну? Що... Стоп! Якщо якась падлюка якимось чином роздобула мій щоденник і читає... То він заскоро радіє! Ей, ти! А от і не діждешся! Я не здурію. Бути більш божевільною неможливо. Ха-ха! Це мій моторошний сміх, від якого у вас мають мурашки по шкірі побігти. Ще заскоро. Я не з таких. Не зі слабких. Тож не зловтішайтеся: самогубства не буде.
(11 червня)
Мені не віриться, що то я вчора написав ту дурницю. Схоже на тупий шкільний твір. Якщо б цей щоденник попав у руки моїй жінці, був би скандал.
Сьогодні субота. Юра дзвонив і кликав на пиво. Мабуть, піду.
Юра каже, що я хороша дружина. Це добре. На щастя, я вмію думати одне, говорити друге, а робити третє. Він не винен, що у мене якісь там проблеми з моєю головою. От хоч би і вчора. Було так тихо, що я боялася, аби він не почув моїх думок.
Я люблю трохи над ним пожартувати, трохи подразнити.
− Ти без жінки навіть краватку завязати не вмієш! − сміюся.
Він одразу помічає мій хороший настрій і не ображається на такі шпильки.
− Ну, то, жінко, покажи, як це робиться, − кидає мені виклик, залишаючи краватку в спокої на шиї і ховаючи руки в кишені.
Я не вагаюся:
− Елементарно!
У нього такий насмішливий вираз обличчя, що я смикаю краватку униз так, що ми мало не стукаємося носами.
− Хочеш, щоб я тебе поцілував? − він розцінює це по-своєму.
− Хочу, − кажу лукаво, − у щічку, − і повертаю голову убік. Він швидко цілує мене і сміється.
Чомусь саме зараз згадався цей момент.
Його друг, Богдан, вчора випив трохи більше за норму і приперся до нас. Смішний такий! Ми розмовляли. Він весь час помилявся і нарешті сказав: "Ви майже переконали мене, що я тормоз".
(12 червня)
Юля свариться. Хм! Хто така Юля? Я хіба не сказав? Це моя жінка. А жінка завжди знайде, за що сваритися. Покричить і перестане. Вчора був такий день...
Я дозволила собі зробити те, для чого у мене раніше язик не повертався. Добре, що він усе забуде, коли проспиться.
Я більше притворявся, ніж справді був пяний. Обізвав себе дурнем, а вона...
...а я сказала, що, по-моєму, він не тільки розумний, але й красивий, цікавий, добрий, сильний... Розумієш, щоденнику, я раніше просто нікому не говорила компліментів. Не вмію цього. Мені треба було позбутися цього комплексу. Це дуже просто. А Богдан завтра про це і не згадає.
Я навмисне говорив про себе погано, аби чути від неї такі слова.
Смішний такий. Знаєш, що він зробив? Сказав: "Перестаньте обзивати мене хорошими словами."
(13 червня)
Перечитав перший запис і сам собі здивувався. То був не я. І взагалі, щоденнику, ти мені не потрібен. Нині спалю, як тільки Юля кудись піде. Все. Крапка.
Юра вперто стоїть на своєму, що нам нібито ще зарано мати дітей. А я хочу, хочу, хочу! Чи це тільки привід вчепитися до нього? Може, я чимось іншим насправді не задоволена. Не знаю. Може.
Милий, ти казав, що я не буду з тобою нещаслива. Я повірила і не помітила відразу, що щастя ти мені також не обіцяв.
Чи, може, це тільки дурна жінка, виходячи заміж, сподівається на неземне щастя? До речі, зверніть увагу: слово "неземне". Отже, на землі воно неможливе. Є ще, що так говорять: "звичайне земне щастя". Це вже щось ближче до нас і реальніше. Але воно "звичайне". Це вже кожен розуміє, як йому заманеться. Але, як правило, воно передбачає таку ситуацію, що сірі будні лише зрідка перериваються чимось... поетичним (якщо це слово вам до душі). А от до цього... Ні, саме проти цього ми і стаємо дибки. Не можемо зрозуміти, що боротьба лише виснажує.
Добре, я не права. Хтось бачить це інакше. Я рада.
А у всьому іншому Юра хороший чоловік.
Знаєте, є таке теорема: якщо дуже часто щось повторювати (навіть нісенітницю), то згодом у це повіриш. Таких теорем люди придумали багато. Наприклад, "життя прекрасне". Або "друзі перевіряються в біді". А дзуськи! Дзуськи! Друзі перевіряються у щасті. Коли ви щасливі, придивіться, чи ваш друг вам не заздрить. І робіть висновки. Якщо у щасті ви про це згадаєте. Якщо взагалі тоді згадаєте про свого друга. Щастя і кохання егоїстичні. Я вас переконала? (Звичка звертатися до широкої аудиторії, тому і "ви".) Здається, я бачу ваші скептичні посмішки. А ще я вивела одну аксіому: краще друзів не перевіряти.
(17 червня)
Мені осточортіло вже те, що Юля ревнує мене до кожної спідниці. Вона переконана, що всі чоловіки козли (для мене винятку немає) і всі зраджують, а я, бачите, лише вміло маскуюся. Може, нарешті зробити так, аби її підозри не були марними? Дістала вже своїми істериками! Ніякої стриманості, ні гідності. І апелює до своєї інтуїції і жіночої логіки. Якби вони у неї були! Якби і я був такий запальний, то вже давно... побили б усі горшки. Я втомився.
Яка різниця, яке сьогодні число, якщо щодня − одне й те саме?
Я вагітна. Не розумію, як це сталося, але я вагітна! Яка я щаслива! У мене буде дитина. Вже пять тижнів. Мені слів бракує. Скоріше б Юра прийшов. Не можу дочекатися, аби йому сказати.
Матінко моя рідна, це ж у мене буде дитинка, маленькі ручки, ніжки!.. І я буду з нею бавитися, як інколи з чужими дітьми (яка я тоді щаслива!), показувати їй... весь світ! Малювати для неї співати, всі казки світу перечитаю, щоб розказати найдобріші, буду найніжнішою мамою! Не може ж Юра справді дітей не хотіти. Обняти б скоріше моє маленьке сонечко, поцілувати! Таке дивовижне відчуття, коли усвідомлюєш, що всередині в тобі нова людина. Цікаво, хто: хлопчик чи дівчинка? Як давно я вже хочу бути для когось мамою! Яка я щаслива!
(16 липня)
Ми з Юрою пішли у бар і напилися. Як думаєте, скільки пива можна вдудлити за цілу ніч? Не памятаю, скільки я подужав, але побив свій власний попередній рекорд. Я не дуже в формі, тому не все поки що згадав.
Привід у нас був. Аж два. З його боку − жінка завагітніла, і він страшенно нещасний, бо ще не хоче ставати татом і старіти. Це його слова. Я не розумію. У мене причина − теж жінка, але моя мила побила посуд, бо прочитала мій щоденник. По-перше, не мала на це права, по-друге, розумна жінка повелася б інакше. Важко сказати з похмілля, як. Та я розумію. Краще б сказала, що вагітна. Я підскакував би до повалу.
Голова розколюється, от і верзу чортзна-що.
Сіли ми з Юрою і назюзюкалися. А тоді розвязалися наші язики.
− І що?− питаю його.
Ну, він не розуміє, як так можна, бо вони домовилися, що потім, і вона це навмисно, о, він знає, що так!.. Ну, старіти ще заскоро...
Я йому:
− Не лепенди!
А він... Ну, розколовся, що, мовляв, ти мене знаєш, я не можу із жінкою більше року. Чи ти (тобто я) памятаєш хоч одну, яка б мене втримати могла довше? Нудьга страшенна! Я так зрозумів, що мій друзяка сподівався, що з Софією зможе, бо вона розсудлива і стримана і... ще щось там. Але − пшик! "Не любиш? − питаю. "Люблю!" Але він всіх їх любить, всіх. І що? Погана вона жінка? Та де там! А моя... Дістала, бл...
І мене щось штрикнуло.
− Давай поміняємося.
− Чим?
− Жінками.
Він витріщив на мене очі.
А що? Ти, Юро, хіба хочеш зробити Софії боляче? Ні, от і добре. Тоді треба якось мякше розійтися. Я її... підберу. Щось придумаю. Ну, а ти мою бери!
Чорт! Йому моя не потрібна!
− Богдане, розумієш, я з твоєю раніше вже... − я встав, тож він постішив закрити лице руками і договорив скоромовкою: − Ти не думай, це ще до тебе в нас було!..
Я реготав з Юри цілу годину. Мене виштовхали за двері, але я скоро вернувся і сів на своє місце.
− Я серйозно, − кажу, − віддай мені свою Софію. Вона ж тобі обридне скоро. Нащо мучитися? Або, − я вирішив полякати, − запряже тебе на все життя. Роками одна жінка, ти уяви...
Юра скривився і схопився руками за голову.
− Згода? Скажімо, восени.
Ми потиснули один одному руку. Тож першого жовтня я... Хотів сказати, що заберу Софію собі, але вона ж не річ якась.
Боже, здуріти можна, до чого ми докотилися! Але я справді хочу її.
Подумаю про це, як просплюся. Ще можна все назвати пяним жартом. Я одружений, і він одружений. Ще вчепиться за неї руками й ногами − і не віддасть. Що я пишу, що я пишу?!
Сьогодні пятниця, двадцяте. Ні, вісімнадцяте ще. Або девятнадцяте. ??? Я загубився в часі.
Я від радості не знала, куди себе подіти, а та наволоч СПРАВДІ не хоче мати дитину. Став і дивився на мене, як козел на всім відомі ворота. Потім сказав, що я винна, винна, що завагітніла і взагалі в усьому винна. Через день після того вибачався. Він нібито спочатку був дуже здивований, злякався навіть і не те казав, що хотів.
Як у мене серце болить!
(19 липня)
Прийшов я вчора додому і бачу: все блищить. Ну, просто ідеальна чистота і порядок. І наварено на три дні вперед. Але моя жіночка виносить свої речі. Куди? Ах, вона йде від мене. Виявляється, у неї вже пів року є інший чоловік. І вона дуже не хоче мене образити і навіть просить не впадати у відчай. Я спокійно вислухав її півгодинний монолог. З кислою міною. Вона думала, мабуть, що мені справді боляче. Я ж чекав, щоб вона нарешті пішла. Ну, добре, брешу! Я не хотів, аби вона йшла. Мене покинути, мене?!! Фігня! Але мені чомусь було шкода. Чи то її, чи себе. Вона і не пішла б, якби... Потрібно було зробити лише одне: впасти на коліна і просльозитися.
Те, що вона наварила, мені стає в горлі. Не можу їсти. Треба швидше подавати на розлучення.
Я чула, як про мене пліткують. Увійшла. Всі затихли.
− Дякую за хвилину мовчання на мою честь. Може, тепер почнемо...
Всім не вгодиш, як не старайся. Треба бути дурною, щоб на таке звертати увагу.
І все ж таки прикро. Та я тепер не маю права нервуватися.
Що ще сказати? Серпень. Жара.
Пара списаних листків − що це за щоденник? Не вмію я вилити душу на папір.
Спробувати ще раз чи як?
Зараз 12.47. Перше жовтня.
Уже 12.48. Перше жовтня!
Ви розумієте? Перше жовтня!!!
Дурість. Це неможливо. Юра розрегочеться мені прямо в лице. Софія, мабуть, уже знає ту історію і вважає все жартом.
Але сволота він все-таки! Я навіть на пяну голову не віддав би комусь свою жінку (якби любив).
А якщо логічно подумати? Він погодився. Значить, він її не любить. Отже, я зроблю їй послугу, якщо все розкажу.
В голові не вкладається.
Прийду і обіллю друга брудом. Вони посваряться і... А чи це дасть мені шанс? Я буду свинею. Софія бачити мене не захоче.
А якщо у них щасливе подружжя?
Я здурів, я здурів!!! Софія ж вагітна. Від нього, ясна річ.
13.20. Я хочу цю жінку.
13.27. У мене ще є 10 годин на роздуми.
14.02. Нереально. Вони засміють мене. А якщо і мені тоді обернути все на жарт?
Прийду і серйозно заявлю, що забираю Софію. А там побачимо.
Все, я йду до них.
15.10. Я виходив на вулицю і вернувся. Ідіот! Ідіот!
Цікава річ − життя. І світ таки дуже тісний. Вгадай, щоденнику, кого я нині зустріла? А, старайся−не старайся, не вгадаєш!
Юлю. Ця панночка − колишня Богданова жінка. Хто я, вона не знає. Ми сиділи за одним столиком. Вона пила пиво і курила дорогі цигарки, зі сміхом розказувала мені про свого колишнього. Немає такого місця в домі, де жінка б не знайшла того, що, ви, чоловіки, сховали. Юля читала його щоденник. Отже, мій милий Юрію, ти погодився просто так віддати мене, ніби річ якусь, "другові". У тебе хороші "друзі". Два ідіоти! Ну, придурки, я вам влаштую веселий вечір!
Страх як хочеться закурити.
Спокійно, тільки спокійно.
Ха, смішно, аж щелепа болить. Це ж Богдан нині мав би прийти. Що ж, з ним я потім зясую стосунки. Хоча, що тут зясовувати? А от Юрчик мій − то окрема тема.
Цікаво, чого він боїться найбільше?
Ах, ти, сволоч! Мене продати, поміняти!.. і т. д. Так сказала б інша жінка. А що це дасть? Нащо мені скандал? Я тобі, сонечко, інакше по носі заїду.
Сказала Юрі, що все знаю. Він сидить винувато на дивані, як школяр, і водить за мною очима. А я спокійно виконую свою щоденну роботу. Мені аж шкода його. Трішки. Він, бідолашний, постійно чекає від мене якоїсь пакості, думає, що я ось-ось зірвуся і − що тоді буде − ого-го!
18.23. Хай я буду найбільшою падлюкою в світі, але зроблю це.
Так невимовно боляче. Але вже все минуло. Юра змінився. Так жорстоко, так боляче. День тягнеться дуже довго, надто довго. Ніби вчора це все було. Я тримаюся. Але правило "все минає" вже не діє, бо інколи серце не в силі всього вмістити, і тоді мусять плакати очі.
(Далі буде.)
Ксенія Левків. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.43-62.
Немає коментарів:
Дописати коментар