Надія Миколаєнко. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Надія МИКОЛАЄНКО

МінлиВІСТЬ

Міняє зовнішність ніч
З тридцять першого на перше.
Одягнена в зелену сукню -
Іде блукати.
Наспівує веселу пісню
І проганяє страхіття.
Згадала!
Що прогнозували бурю,
Побігла одягати плащ.
Та де там, заблукала,
І змокла, як скупалась.
І знов змінила зовнішність
на цілий місяць.
Ніч – заблукала...

БожеВІЛЬНА

Гей, із вирію птиці! Візміть на крила.
Хутчій полетіли!
А що ж ви із теплих країв принесли?
Адреналіну весні!
Дайте жменьку!
Ой, куди ж ви птиці?
Залишили мене одну серед божевілля.
Радили летіти, то ж зачекайте!
Я в пригоді вам стану!
Сестро, я скоро повернусь!
А ні, то знай – я за хмарами!
Назбираю найкращих сніжинок.
І зшию тепленький кожух.
Прикрашу його серпантином.
І душу свою одягну.
Приїду на санях-кареті
В обійми затишку твого.
Залишуся ночувати.
Між сяйвом небесних зірок.

***
Лукавий. Дивлюся крізь окуляри.
Від сонця. Сліз. І здивування.
Розвеселю тебе крапельками моря.
Потішу танцем на сухому пляжі.
І лічені проміння сонця.
В букеті принесу. Тобі. Під вечір.
Щоб з мушлі пить разом коктейлі
А потім дивувати чайок.
І слухати, як нам співають хвилі.
...Не довелося.
Бо в далині маяк.
Вже сповістив про ранок
І мрії про Лукавого –
Потонули у морі.

2 – 0, на нашу користь

Центр поля. М’яч. Свисток.
Пас! Суперник. Втрата.
Оборона! Фол. Падіння.
Правий фланг. Атака.
Воротар. Ворота. Го – о – ол!
Хвилі. Фани. Парамон.
Кутовий. Удар. Арбітр.
Прапорець. Підхват. Дев’ятка.
Три хвилини і штрафний.
Жовта картка. Штанга.
Футболісти. Лівий фланг.
Втома. Зміна руху.
Весь рахунок на табло.
Радість! Спокій духу.

Полонена

У неї закохалася журба.
Вона не помічає білий світ.
І квіти, що так пахнуть –
їй смердять.
І смак смачної ягідки –
Гіркий.
Весела музика для неї – гул,
Що вухо відріза одразу.
Заплутані німі думки
Ведуть у кут,
І призвели до зради.
А з часом покохала
І вона журбу.
Лінивий –
Лигмом
Лежить
На ліжку.
Спортивний –
З понтом
Займається
Спортом.
Розумний –
Розумно
Розглядає
Витвори
Дивакуватих
Спортивних
Лінивців.
Бджілка Мая.

Надія Миколаєнко. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.48-50.

Олена Шегеда. Відблиски синіх очей. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Олена ШЕГЕДА

Відблиски синіх очей
В її очах віддзеркалювались блискучі від дощу квіти, блискуче смарагдове листя каштанів і якась барвиста водяна гладь між сіро-зеленими стовбурами одвічних дубів... А ще - за синіми планетами її райдужок тремтіла палаюча яскраво-рожевим смуга заходу. Ні, вона не плакала, просто, якось само собою так виходило, що очі її були настільки блискучими й чистими, що в них можна було побачити все те... літнє диво.
Пахли липи, свіжістю літнього дощу, теплом цього вечора і ще... (Чим?) Може, її мріями. Щось незвично запаморочливе було в тому ароматі. Липовому? Ні, справжньому, літньому.
Краплі дощу спадали час від часу то там, то тут. їх не струшував вітер: вони самі скочувались на край зеленого листя і, узявши собі на згадку блискітку сонця, безтямно падали у траву.
Вітер був напрочуд легким. Він лагідно дмухав на її золотаве, напівпрозоре пасмо, як та розшурхана у височіні хмарка, і блискуче, як промені цього звабливого заходу. Золотаве волосся, вибившись, витало в повітрі ,й тремтіло біля скронь, і лащилося до щоки.
Стояла на мосту і дивилася в далечінь: круті зелені пагорби темніли під тінню вечірньої синяви, і лише небокрай ще яскраво палав золотаво-червоно-рожевим сяйвом у бузковому вінку надвечір'я.
Ставало прохолодно, але додому не хотілося йти: в такі миті особливо чіткими стають контрасти: бузкове межує з блакитним і сталево-білим, та їх межу чітко видно; червоне переходить у жовтогаряче, і це так помітно...
Щось блиснуло в її очах. Сльоза? Ні, то промінь заходу відбився від дзеркальної гладі води - і його відблиск ненароком потрапив у синяву її очей. Ні, то не сльоза. То сонце так грається своїми променями, цікаво заглядаючи в душу. Стоп: не в душу, у вічі. Звичайно ж, у вічі.
Стара альтанка вирядилася в рожеве, рожевими стали доріжки в алеях парку, і набережна теж зашарілася рожевим: захід... Ще мить - і все почервоніло, потемніло... І ось, спокійний бузковий поглинає парк, наче хвиля з небесного моря.
Якась тінь набігла на щойно ясний її погляд, чи, може, то лише здалося?
Вечірні тіні розсипалися-поспадали з неба нечутно хто куди, й, спочивши мить, порозповзалися-розпливлися по всьому парку - і навіть сюди, до мосту, сягали.
Вітер ніжно торкався її чола, губ, шиї, оголених літом пліч, рук... Огортав її всю приємною прохолодою і теплим ароматом квітучої липи. Чудовий запах. Насичений, свіжий... (Бо після дощу?)
Щось солоне відчулося на губах.
То... ти все-таки плачеш?
Ні, не плачу: то... так, очі вразливі, не витримали яскравості вечірніх кольорів, захід сонця.
Пора.
Ні, ти плачеш!
Тобі здалося. (Вона посміхнулася.)
Стривай!
Самотньо простягався великий міст, вигнувшись дугою високо-високо над тихоплинною рікою. Самотньо зникала її тендітна постать у бузковому світлі літнього вечора.
Але ж ти... справді, плачеш.
Вітер злегка торкався золотавого пасма - і воно злітало й тремтіло в повітрі, напівпрозоре, легке... Він кружляв навколо неї, злітав до каштанових смарагдових віт і, жартома, струшував холодні бризки їй на шию і плечі... Вона сміялася. Озираючись шукала його; зазирала високо крізь гілля алей у синяву неба: де той бешкетник і пустун? Прислухалась... Він зринав - наче нізвідки, зникав - наче назавжди, і знову з'являвся... Він щось тихо-тихо шепотів їй... І раптом... Зазирнувши ненароком в її очі, побачив...
Себе!
Ні, цього не може бути! Невже?.. Так не буває! Ні! „Це неможливо!" - вигукнув він і, розсміявшись наче з дитячої витівки, полетів геть. Легкий, літній вітер...
Якби він придивився до тих очей, якби глибше зазирнув у їх синяву, скільки б іще „неможливого", несподіваного, незвичайного зміг би побачити! Та він... не схотів. Він не повірив у те, що побачив сам. Чому?
А їй завжди подобався легкий вечірній літній вітер, теплий і ніжний... Вона завжди зачудовано на нього дивилася, і їй здавалося, що вся ця краса літнього вечора, якою вона милувалася, неможлива була б без нього. Чому він зник? Дивак. (І хто тепер розноситиме ці чудодійні пахощі липового цвіту і дощу? Вони так запаморочливо діють на всіх, хто їх відчуває.) Ніжний, теплий, перейнятий свіжістю дощу, легкий вечірній літній вітер...
Він винувато визирнув з-поміж смарагдово-блискучого листя каштанів і сумно й... зачудовано (а може, здалося?) подивився їй у слід.
Наздогнати? Ні, вона ж не плаче! - і він лукаво всміхнувся. Чи все-таки... Ні.
Але чому?
Я не можу.
Як це, не можеш? Чому не можеш?
Я не можу тобі цього сказати...
Але чому? Чому?!
Він роздратовано рвонув саму високу гілку, де вже не було блискучих крапель, - листя сухо зашаруділо.
Не можу...
Він злетів у яскравість вечірнього неба, застиг на мить, дивлячись, як вона зникає в бузковому світлі літнього вечора, - і зник у височіні, безслідно.
Синьо-бузкові барви розпливалися, розчиняючись одна в одній, зникаючи й знову з'являючись у нових відтінках синяви...її очей. Ні, вона не плаче. Вам здалося.. Вона йде алеєю парку й чітко бачить кожну рисочку, кожну цяточку, кожен відтінок... Якби вона плакала, хіба ж змогла б усе це побачити?
Чийсь сумний запізнілий погляд розбавив синяву неба блискучою прозорістю...
Ні, вона не плаче. Вам все-таки здалося. Вона просто йде...

Олена Шегеда. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.45-47.

Таня Конончук. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Таня КОНОНЧУК

***
Игра воображения –
Обряд самосожжения
Стихи ножами ржавыми
Грозят с листов бумаги.
Такие откровения
Приводят к омертвению,
Успешно заполняя
Пустые саркофаги.

***
Мечты живут благодаря тому,
Что дышат кислородом нашей наивности,
Разрывают сердце и каждый раз
Собирают его по частям,
Замазывая трещинки очередной дозой клея
С запахом меда и одуванчиков.
И так продолжается до тех пор,
Пока клей не испариться
Под улыбчивым солнцем реальности
И частички сердца не разбредутся по телу.
В поисках того, кто виноват в их одиночестве.

***
Искусственный цветок – прыжок в бессмертие,
И чёрные очки – попытка убежать.
Зашторенные дни – стремление к интиму.
На сломанной двери – ненужная печать.
В мышеловке сыр - дешёвая приманка
Для тех, кто верит в то, что сказка победит.
Недетская игра : ловушки – кошки – мышки.
Забейся в свой капкан – и он тебя простит.

***
Конверты с сибирской язвой
Падают с неба на крыши,
И сердце домов замирает,
И звук его уже реже и тише.
Прислушайся к ветру и пыли,
И, может, услышишь мой голос,
Который сгорает, как строчки
Лицемерных газетных полос.

Таня Конончук. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.43-44.

Богдан Коханевич. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Богдан КОХАНЕВИЧ

ПРОРОК
— Я зійду на престол!
— Непоголене маєш обличчя.
— Я  пророк , я прийшов!
— Окуляри каміння поб'є...

Над моїми роками
Насмішкою дивиться Вічність.
Над моїми руками
Не квіти , а листя сухе.

— Вас усіх поведу я.
— А гетьманські вуса вже маєш?
— Я дорогу збудую!
— Ти м'язи собі „накачай”

Нам найважче вдається
Ділитись своїми знаннями.
Особливо із тими,
Хто має ті самі звання.

— Я викладую душу!
— Бо більше і нічого класти.
— Я клянуся , клянуся...
— Обдурюй вже краще дівчат.
— Ви ж шукали пророка...
— Щоб каменем в нього попасти.
— А як я твердолобий?
— Ми можем тебе заплювать.

КРОКИ
Терпіти біль.
Сміятися із себе.
Аспекти різні,
А процес один.
Моя чутлива
Мозкова система
Не має права
Тут давати збій.
Не виявляти
Справжності емоцій.
Ховать в собі
Палітру відчуттів.
Автоматично
Рахувати кроки
Уміють математики
Й сліпі.

ДУЕЛЬ
Секундант не прийшов...
Відмінити удар благородно?
До чортів благородство!
Сьогодні ідеться про смерть.
Не по правилах? Господи,
Правил немає сьогодні.
Щоб підтвердити гордість,
Собі я призначив дуель.

І дуель нетипову.
Розсудять не ніж і не куля.
Не кулак, зовні чистий,
І повний свинцю і злоби.
Репутацію маю
Не зовсім звичайного дурня
Мій суперник — це відстань
Польоту з моста до води .

Суїцид? Ні на йоту!
Себе я не хочу вбивати.
Просто трохи розширю
Світоглядну базу вузьку.
Від удару об воду
Я маю кістки поламати.
Та дуель — лотерея:
Можливо, я річку поб'ю.

ФІАЛКИ
Початок має бути риторичним —
Тоді непослідовності нема.
Ми любим споглядати щось величне
І любим грандіозне руйнувать.

Малюючи усмішку таємничу
Да Вінчі тричі пензель поламав.
Він викинуть хотів своє творіння,
Але піти надвір полінувавсь.

Романтики — ті самі реалісти,
Які затаврували власний дух.
На двох стільцях привабливо присісти –
Відразу два не висмикне твій друг.

Усе в житті відносне і невічне.
У мене навіть власний доказ є:
Фіалки — це привабливо у січні.
А в квітні це — дешевенький букет.

Богдан Коханевич. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.41-43.

Тетяна Стражева. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Тетяна СТРАЖЕВА 

ТАНЕЦЬ СМЕРТІ

Ти живеш, мов у сні,
Мов на чорному дні,
Яке вічно горить і палає.

Ти плекаєш свій біль,
Як старий оберіг,
Який силу недійсності має.

Твоя плоть – не твоя ,
Твоя міць – неземна,
Твоє серце не б’ється у грудях.

І зникають тіла,
І зникає земля,
Яка розум тяжкий вже не збудить.

Гасне жалісна ніч,
Гасне полум’я свіч,
Гасне тихе життя на світанні.

Так відходить мов тінь
У несправжній свій дім,
Тиха постать людини у пам’ять.

ШАПІТО

Не йди по канату життя,
Ти губиш в собі рівновагу,
Не зраджуй своє забуття:
Воно не вгамує цю спрагу.

Ця іграшка іншого жде,
Того ,хто робити це вміє,
Того ,хто цей шлях перейде,
Того, хто про все це ще  мріє.

Для тебе тут інший запал,
Що інших також лякає,
Бо тут ти ні разу не впав,
Бо тут твоє тіло зникає.

Це добре, що ти ж знайшов
Для себе забаву на рівні,
Бо шлях цей ти ще не пройшов,
Збиваючи попіл руїни.

Тетяна Стражева. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.40-41.

Люда Кицак. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Люда КИЦАК

***
Повільний рух молекул –
Холодно.
В природі немає спеки.
Згодні ви?
Звук теж – це лише коливання
Хвилі.
А що вже казать про кохання
Сильне?

***
Серце блукає у просторі,
Оточене призмою часу.
Синіє, згинається, борсає,
Ненавидить молодь сучасну.
Шипить, опромінене поглядом,
Отруєне силою думки,
Вбирає у себе, як прокляте,
Ласкаво-страшні стосунки.

***
Стара душа у молодому тілі
Свідомість знищилась, а оболонка залишилась.
Отак і ходять люди отупілі:
Час все іде, а от життя спинилось.

***
Біль. Радість. Радість болю.
Ні, я не мазохіст. Я доля.
Я звикла бачити в очах оману,
Фальшиві посмішки і ніжні рани,
Які самі для себе спричиняєм,
А потім безкоштовно помираєм.

***
Принижений несправжнім поцілунком,
Він натягнув на себе маску фальші.
Здригнувся і сховався за лаштунки
Щоби ніхто не бачив риси кращі.
Зробився виродком і цим себе утвердив,
Забувши про галантність, став людиною
Він захотів в собі минуле стерти.
Не зміг. Лише сховавсь за скринею.

***
Бути ближче до Творця.
Сперечатись.
Розмовляти про життя.
Розпинатись.
Бути поряд кожну мить.
Щось шукати.
Своїм голосом стомить.
Відчувати.
Передчасно йти в минуле.
Бути Богом.
Я стомилась. Я заснула.
Ще з порога.

***
Хиріння храмів.
Хоровод хрестин.
Хрип хрускоту.
Знебілення хатин.
Безмовне самозречення
Квартирним забезпеченням.

***
стікає віск із серця
губляться чуття
я розтопилась вже
я зникла вся.

***
стоїть стіна,
обмежена коханням.
Я знов сама
Чекаю на чекання.

***
Вірш не народжується з радості
Вірш виповзає з болю
Я не намагаюся відкрити Америки
Я просто знову стаю німою.

***
Болить. Тебе у собі пригнічую.
Щастить. Але не мені, не моєму відчаю.
Кульгає. Душа на обидві ноги.
Сягає висот. Мотає круги.

***
пирій розлуки
з уривчастим запахом меду
зомлілі руки
відштовхую я від себе
вологі крила
просякнуті запахом диму
душа згоріла
іншої вже не треба

***
стягни із мене час
я хочу бути вічною

***
вірші, підвішені на промені
для них не знайшлося мотузки і мила
просто вони були занадто стомлені
просто їх проміння задушило

вони почали задихатись давно, ще з народження
їм боляче було дивитися на біле
а чистота в них викликала оскому і стривоження
і все на світі вже тоді осточортіло

намилена мотузка вкотре вислизнула з рук
ненависний погляд на сонце. Смерть
голосно і весело закурликав крук
він таки добився. Знищив їх ущерть

***
погоня за болем
за липкістю болю
розкопані ями
колишнього поля
сучасна стомова
знімілого світу
просторі квартири
обідрані діти
лігво лукавого
погляду жвавого
знайди. Неправду.
Виправ. Для себе.

***
прокинься
протягни свої
протези
до дня вчорашнього
і пошкодуй
покинь палац
схолонь, та не замерзни
заговори до сонця
поцілуй
відмовся від вершини
водоспаду
перетворися на
зелено-сірий попіл
і зникни засуди себе
за зраду
і збережи просторо-
чорний спокій.

***
тремтить стара,
потрощена картина.
Вона не хоче жити –
Досить болю.
Давно пора
Вона вже не дитина
І досить ворожити –
Я з тобою

***
поцілуй мрію
пригорни уяву до себе
без вірша скнію
а без тебе – падаю з неба

Люда Кицак. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.35-39.

Марія Сівоха. Проза та поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Марія СІВОХА

Місяць

присвячується О.

Я отруєна тобою. Отрута уже так давно у моєму тілі, серці, душі, мозку, що стала мало невід’ємною його частиною. Вона роз’їдає, точить, пожадливо захоплює навіть чорні закапелки моєї душі, про які я сама і не здогадувалась. Отрута впереміш з темінням стугонить у крові і просочується у мозок. Я не можу ні про що думати, окрім тебе, я одержима тобою, я уже майже мертва.
    Сьогодні знову небо плакало. Воно таке ж сіре, як я. Мені так хочеться кричати, плакати, бити стиснутими кулаками по постатях без облич. Якби я вибухнула, тоді б атомним грибом своєї отрути заразила б усе смородом зітлілого трупу кохання.
Я не хочу жити з серцем із дірками, які прогриз хробак, в який перетворився метелик ніжного почуття.
Так боляче, пухлина в мозку множиться новими клітинами алебастрового кольору і витісняє власні зсохлі звивини, наповнюючи голову нікому непотрібними думками і бажаннями.
  Я більше тебе ніколи не побачу, не відчую хвилюючий дотик і жар подиху на плечі. Я п’ю гарячу смолу спокути, яка іще палає пурпуровим бажання, та починає  уже кадити сизим відрази. Горю в чорнім котловані свого нерозділеного почуття, яке прийшло надто пізно і про яке я тобі не скажу.

Крик
Я стою на розпутті брудних і чистих доріг. Дивлюсь вгору – там темно – синій лискучий атлас зірок. Без місяця. Темрява шепоче, що він помер.
А красень який був! Повновидий і ясноокий, не гірш Сонця. А так швидко змарнів, схуд, позападали очі. Блимав пустими впадинами очей і шепелявив голими яснами, весь час ховався за ажурною димчастою хмарою, приховуючи власну сірість та облуплені боки. А тепер, кажуть, помер.
  Сумно без нього. З ним було тепло і світло навіть у глуху ніч зі свистом і реготом сичів – заздрісників. У нього були такі ніжні і хвилюючі промені – руки! І погляд завжди заспокоював –  не бійся, жити дається лише раз. А коли сміявся, іскрилося все небо і сузір’я на мить зміщалися і міняли свій одвічний рух. Він вдихав у мене червоногарячу пристрасть і робив очі гріховно чорними. Разом пили вино насолоди із долонь один одного, наші серця билися в унісон. Запах яблука Єві паморочив голову, і я вмирала, щоб знову народитись і вмерти...
Його так довго немає. Запах мітіоли паморочить і на губах гіркий присмак полину. Напевно, правду говорить темрява. Ідуть геть, не помічаючи, брудна це чи чиста дорога.

***
Йдемо по бруківці – відлуння
Кроків заповнює звивини
Вулиць і нашого мозку. Я тому
У собі. А по небУ – землі
Проїхала машина кульгава,
Зоставивши утрамбовані сліди шасі
На одязі розіллятою кавою.
Ти говориш, цілуєш мої пальці,
А я не тут, я легка, я - у небі.
Знов будеш думати про мене уранці,
А я не можу носити твій бруд у собі.
Серед плюскоту тиші. Тет – а – тет
Тебе мучить , що втрачаємо один одного,
Витираю пил з механізму планет –
Попрощалась з тобою уже давно.
 Давай зіграємо в шахи
На ребристій кришці каналізаційного люку.
Сядемо прямо на мокрий асфальт,
Не будемо зважати на людей і на дощ,
І на град каміння, що на нас звідусіль летить.
Одну партію, лишень побачимо,
Хто кому перший поставить шах і мат.

***
Я чекала тебе.
Рахувала вії жовтих очей машин,
Вичавлювала вино із грона вуличних огнів,
Впивалася його терпкістю.
Клапті брудних хмарин по небу –
Шматками старих газет по дорозі –
Збуджують нічні марення.
Ти так і не прийшов. Дарма!..
Грудкою злості розбиваю тьмяний ліхтар місяця,
І під дзенькіт скла, в темряві
Іду, облизуючи спраглі губи.
Дарма!

***
Посивілий малюк ламає стріли,
Тупить об кам’яні серця.
Молотом забиває вістря,
Уламками витираючи сльози.
Канатоходець.
По уявній лінії
Над очима перехожих,
Торкаючись дроту,
Телеграфних стовпів,
Заплутуючись волоссям
У нервових відростках
І нутрощах
Голомозих дерев.
Один хисткий крок –
Хлистом –
І .....

***
Дивишся на повню місяця
Поглядом вурдалака,
А той промінням сканує
Кожен порух зіниць.
Сірість клубами анаші
Сушить мене.
Тремтять сосни.
Коли прикласти руку
До їх обвітреної кори,
Серце дерева починає скорочуватися,
Як і моє хворе.
У такі оголені ночі
У тебе вже сотні років
Безсоння.
Нерухома золота гойдалка
Електричної лампочки.
Колись там сміялись діти,
Але їх оточили вакуумом.
Лейкемія зими.
Смертна блідість
Загострених рис.
Заповіт
Слідами по вологім папері.
Застигле желе білка,
Скрючений знак запитання.
Лейкемія зими.
Любиш укус небезпеки,
Зі смертю російську рулетку,
Холодні облуплені ночі,
Миттєвість кулі по траєкторії страху.
Наодинці із непідкореним,
Чотками перебираєш фобії.
Відчуттям своєї тлінності
Очищаєшся.
Я – бліда ксерокопія
Твоїх колишніх коханок.
А ти кольорового олівця
Бери до рук.
Підмальовуєш хисткі лінії,
Дописуєш власні трактування,
Гуашшю затушовуєш незрозуміле.
Та марно – я ж лише копія.

Марія Сівоха. Проза, вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.31-34.